2025-04-04

The Taj-Mahal Travellers: випадіння з розпорядку капіталістичної праці

Роман Піщалов


Японський імпровізаційний гурт Taj-Mahal Travellers був заснований 1969 року викладачем Токійського університету мистецтв, скрипалем Такехіса Косуґі та кількома його студентами.

Косуґі вважається найважливішою та найвпливовішою фігурою японського авангарду. Він народився у 1938 році в Токіо. Року 1960, ще студентом університету, разом з иншим студентом Ясунао Тоне він заснував Group Ongaku, яка стала першим імпровізаційним колективом у Японії. На противагу західній опус-музиці, в якій композиція раз і назавжди визначена та задокументована в нотах, і поп-музиці, яка робиться за жорсткою схемою куплет-приспів-програш, Група Онґаку займалася спонтанною музикою без будь-якої особливої форми — імпровізацією. Цей підхід запозичили у джазу. Але на відміну від джазу, де імпровізація — за винятком фрі-джазу — обертається переважно навколо домінантного акорду, себто є обмеженою головним мотивом п’єси, японські музиканти вирішили не тільки звільнитися від зобов’язань грати мотиви, але й відкинути звичай грати обов’язково на музичних інструментах — грати допускалось і на немузичних. Ба більше, їхні виступи часто мали характер анти-музичних геппенінґів, відбувалися на антисоціяльних заходах типу «святкування» 17-ї річниці поразки Японії у другій світовій війні. Записи цього музикування збереглись і їх можна послухати на компакт-диску “Music of the Group Ongaku” (Hear Sound Art Library, 1996) і на вініловій платівці з такою самою назвою (Seer Sound Archive, 2011). Судячи з цих записів, Онґаку працювали на перетині конкретної музики та фрі-джазу — тут і грюкання по кухонному начинню, і підслухана на радіо розмова, й істеричне соло на саксофоні, і стогін електроскрипки. Звучання всього цього добряче деформовано ефектами. Група проіснувала не довго і 1962 року розпалась. Того ж року Косуґі закінчив університет і почав виступати з імпровізаціями на скрипці, в тому числі в Європі, де на нього звернули увагу художники мистецького руху Fluxus.

Цей рух був заснований у Візбадені, Західна Німеччина, і учасниками його були митці з США, Європи та Японії. Fluxus сповідували створення художніх об’єктів, які б об’єднували в собі різні види мистецтва, в першу чергу живопис, скульптуру та музику. пропагували «тотальне мистецтво». Основними формами творчого вираження були об’єкт і перфоманс. Fluxus були більш концептуальними, ніж Ongaku, більше розрахованими на художній жест. Особливе місце у них займали інструкції зі створення мистецтва (своєрідні мініманіфести) на кшталт: «Спочатку дай людям скопіювати або сфотографувати свої картини, а потім знищ ориґінали» («Картини, що існують тільки в копіях або на фотоґрафіях», 1964). Ця інструкція написана, можливо, найвідомішою учасницею Fluxus, співвітчизницею Косуґі, Йоко Оно (з 1969 року відомою як дружина Джона Леннона з Beatles). Не цурався складати такі вказівки й сам Косуґі. Ось його інструкція до виконання музичного твору: «Виріж одне своє око через п’ять років від сьогодні і зроби те саме з другим оком ще через п’ять років» («Музика для революції», 1964). Ще одна: «Дихай сам або вдихай що-небудь стільки разів, на скільки розрахований виступ. Після кожного вдиху затримуй подих. Час від часу можна грати на інструментах» («Орґанічна музика», 1964).

2025-03-28

Приреченість з перспективою

Джон Вайлд

JOY DIVISION
PEEL SESSIONS
NEW ORDER
PEEL SESSIONS
(Strange Fruit)

ПІДОЗРЮЮ, що нині Joy Division поповнили лави лєґенд, покинутих без уваги. Ця назва проскакує у розмовах, про гурт згадують у примітках, але його зрідка слухають. Коли ви востаннє зручно влаштовувалися у компанії коробки печива та примірника «Unknown Pleasures»? Минуло вже одинадцять років, і, чорт забирай, практично неможливо передати потрясіння, пережите, коли я вперше почув перший запис для Джона Піла на крихітному транзисторі. Ще важче пояснити, чому це присмеркове, неврівноважене звучання колись загрожувало порушити спокій цілої епохи. Як жахливо застаріло вони звучать сьогодні.

Від вереску зворотного зв'язку на початку «Exercise One» до безнадійного дзижчання «Sound Of Music» Joy Division звучать як гурт, що переживає стан холодного заціпеніння. Звукова скульптура одного з тих мультяшних персонажів, що вони збігають з обриву й крутять у повітрі педалі, аж поки в дію не вступить ґравітація. Ці дві сесії слугують дратівливим нагадуванням про те, наскільки безнадійно одновимірними були вони. У цій безрадісній звуковій доріжці до нудного, приреченого пізньопідліткового віку немає нічого хвилюючого.

У рок-каноні знайдеться небагато вокалістів, які були би такими ж маловиразними, як Йєн Кьортіс. Поки 1980 року рок-журналісти, що вони дрочили на його муки, отримували від них задоволення, він переживав повільну та болісну смерть. Нічого героїчного в цьому немає. На відміну від Моррісона та Джоплін, Кьортіс ніколи так і не зміг подолати межі свого стану. Він був цим станом просто поглинутий. Він працював над своїм спазматичним танком і писав про себе — про себе як про нового речника безнадійности людського стану, а йому треба було — заради бога! — лікуватися. Отже Joy Division — лєґенда, що відходить у небуття. Минуть роки, і гурт виглядатиме малозначущим.

2025-03-21

Порядок? Ні, «Новий порядок»!

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» ми ознайомили вас (а трагічним шляхом у мистецтві манчестерського квартету «ДЖОЙ ДІВІЖН» («Підрозділ радості»). Коли 18 травня 1980 року вокаліст групи Йєн Куртіс наклав на себе руки, решта колег: гітарист Бернард «Дікен» Альбрехт, басист Пітер Хук та барабанщик Стів Морріс не пішли на пенсію чи в сирітський притулок. Формацію після трауру було рішуче переорганізовано — народився «НЬЮ ОРДЕР», «НОВИЙ ПОРЯДОК».

1983 року европейські хіт-паради не втрималися перед навалою їхнього нового сінгл-днска під назвою «Чорний понеділок». Так розпочалася епоха... евродиско. Не дивуйтеся, «Модерн Токінг», Сандра, Сі. Сі. Кетч та інші заворушились у пелюшках трохи згодом. Як це не парадоксально лунає, але на континенті відповідальною за масовий музичний кіч 80-х є британська «інді»-група «Нью Ордер», цікаві ідеї якої, на жаль, жанрово спотворилися. Так-так, саме вона відкрила саунд, принципи аранжування — до ручки іншими спрощені — пізніше розкручені сотнями материкових епігонів. Характерна ритм-секція, синтІ-бас, ритм-машина замість ударних, пульсуюча електронна підкладка клавішних — впізнаєте обов'язкове майно сучасних дискотек? Але до «Нового порядку» — за винятком всюдисущого Девіда Боуї та всеїдних «Бі Джіз» — ніхто не пробував все те причандалля звалити докупи. Справа в тім, щоб аби грати, як «Нью Ордер», належало народитися в «Новому порядку». Чи: п е р е р о д и т и с я  за одного музичного життя.


Перші МІСЯЦІ після смерті Й. Куртіса минали для иолег важно. «Джой Дівіжн» несподівано дізналися, що давно є... живою легендою рок-музики 80-х. Працювати й надалі в колись визначених рамках вимагало від них знову відчиняти ДВЕРІ. До чого це веде, трійця, що залишилася в живих, знала. Бернард Альбрехт: «Коли ми знову почали начисто, були дуже несміливими, замкненими в собі. «Підрозділ радості» просто боявся своєї майбутньої музики». Постійне ототожнення — нехай і підсвідоме — із «Джой Дівіжн» вплинуло на перші студійні роботи. Більше того, титульна пісня дебютного сінгл-диска «Церемонія» (липень, 1981) записувалася ще ЗА життя вокаліста Йєна Куртіса. Вони вже на ньому поставили хрест?

2025-03-14

Смерть у місті атракціонів

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» ми звернули вашу увагу на творчий шлях манчестерського квартету «ДЖОЙ ДІВІЖН» («Підрозділ радості»), який на зламі 1976-1977 років розбудила до дії перше хвиля англійського панк-року. У рок-н-ролі повалювалася тиранія суперзірок; народжувалися нові кумири. У кожному ровеснику молодь має право шукати свій ідеал. Такий вона знайшла — щоправда, посмертно — у вокалісті «Джой Дівіжн» Йєні Куртісі, творчість якого не дочекалася особливої уваги за життя. Доробок молодого поета оцінений, вивчається вже після самогубства, здійсненого 18 травня 1980 року. Деякі з його поезій і сьогодні точно б'ють у Час. Сьогодні пропонуємо поглянути вам на творчість легендарного «Підрозділу радості» трохи під іншим кутом зору, к у л ь т у р о л о г і ч н и м, місцями — екологічним, якщо йдеться про захист людського в Людині.

Творчість квартету з Манчестера «Джой Дівіжн»: його свого часу складали, за винятком лідера, гітарист Бернард «Альбрехт» Самнер, басист Пітер Хук та барабанщик Стефан Морріс — можна уявити суцільною сповіддю, що триває для молодого поета Йєна Куртіса три роки. Якщо переслухати майже півсотні написаних ним пісень, кожна сигналізує про наближення життєвої трагедії. Відкриваючи дебютний альбом «Невідомі розкоші» (липень, 1979), пісня «Безладдя» сприймається мов звичайна, широко відома юнача безпорадність у безглуздому світі, який авторові здається чужим і неприязним. Передостання пісня другого альбому «Той, що зачиняє» (липень, 1980) названа «Вічний», та останній номер, «Декади», також волають зреченням, неприйманням оточуючого світу. Як наслідок у них перші кроки до Смерті. Ті твори — ніби такти траурного маршу, під який ховали Живого, Вкарбовується в пам’ять і фото на розвороті другого диску-гіганта: напівпрочинені Двері, перед якими стоїть на порозі вітального вибору герой поетичного циклу, Оповідач, точніше — сповідач. Один із рядків лунає гордо і божевільно: «Тепер я нічого не боюсь...»

Що чатує на сміливця за Дверима? Із перспективи сучасності та загальновідомої життєвої трагедії Й.Куртіса метафора видасться на диво ясною та зрозумілою. Утім, за життя поета його творчий до¬робок оцінювався неоднознач¬но. У досить ґрунтовній рецензії на дебютний альбом Джон Сейведж, оглядач британського тижневика «Мелоді мейкер», побачив у музиці квартету: «... чергову спробу перенести на обшири поп-культури давні неврози та екзистенційні страхи, притаманні часам пост-індустріального суспільства. » Дуже резонне зауваження. Окрім того, якщо цінність та самодостатність тих поезій розглядати не стільки тематично, скільки в історичній площині світової літературної традиції, яка віддавна порушувала  т а к і  проблеми: Ф.М. Достоєвський, Шопенгауер, К’єркегор, Сартр, Камю. Отже, контекст особистого бачення гріхів Світу, а за ним —- емоційна інтенсивність швидко пережитого життя. Кожному Вільно мати свій ритм і власну дату смерті.

2025-03-07

Концентраційне життя


Олександр Рудяченко

18 травня 1988 року на британському музичному ринку з’явився сінгл-диск «Любов нас роз'єднає» — чергова версія відомого хіта манчестерської групи «Джой Дівіжн». Цього разу вічнозелену пісню виконала нью-йоркська «хардкор»-капела «Суонс». Пластинка здобула стрімкий успіх. Через місяць британська фірма грамзапису «Фекторі» викинула на ринок передрукований інший оригінальний сінгл англійців — «Атмосфера», що також рушив хіт-парадами Європи. Коронуванням того нібито повернення до слухача «ДЖОЙ ДІВІЖН» стало видання альбому «Субстанція» (липень, 1988), що розгортав перед аудиторією маловідомий етап у кар’єрі, рано обірваній великим Мовчанням.

Виявилося, легенда «Джой Дівіжн» (дослівно: «Дивізіон радості») і надалі живе, незвичайно могутня. Попри те, що той квартет із Манчестера існував тільки три роки, створив 47 номерів, їх і досі вважають виконавцями, які потужно вплинули на зміст, форму й орієнтири рок-музики 1980-х, починаючи від «Секс Пістолз» (див. «МГ» за 8.VII.1990).


Перед ними потворно (для більшості) проїжакував панк-рок та хрещені батьки покоління — «Секс Пістолз». Коли 20 липня 1976-го останні разом із місцевою групою «3е Базкокс» заграли разом у Манчестері, це вражаюче вплинуло на багатьох молодих музикантів. До їх числа належала і пара двадцятирічних: Бернард «Дікен» Самнер, який пізніше взяв собі псевдонім Альбрехт, та Пітер Хук вирішили створити власну групу. На якому інструменті краще починати грати, уявлення не мали. Пітер Хук: «Я вчився грати на бас-гітарі лише тому, що в її струни легше бити». Почергово тандем залучав до роботи барабанщиків: Террі Мейсон, Тоні Табак, із травня 1977 року з ними  р а д і в  Стів Морріс.

2025-02-28

Дитя вуду. 4. Ясновидець від музики

Олександр Рудяченко

На початку 1970-х на світовій рок-сцені заланувала забарна жанрова криза; однією з її першопричин фахівці й досі називають наглу смерть геніального американського гітариста Джімі Хендрікса, про творчість і життя якого ми розповіли у попередніх випусках «Паралелей і меридіанів» (див. «МГ» 9, 16 і 23.IX.1990). Шок! Схожий із розгубленістю після втрати першоапостола. Справді, за чотири роки бурхливої творчості віртуоз змішаної крові вивів інструменталістику на такі далекі обрії, що колегам-сучасникам просто несила було підхопити естафету, не те що конкурувати власною, як то кажуть, альтернативною концепцією. Задосить послідовників у непереконливій імітації Джімі дуже швидко зламали зуби. Певне, що тільки з курйозів, які трапилися з гітаристом Робіном Тровером (екс-«Прокол Харум»), можна впорядкувати пристойний підручник із постхендріксівського плагіату. В культурі вуду потрібно народитися, бажано — дитиною.

Естетичний та художній внесок демона новітньої гітари став стабільною темою теоретичних дискусій. Спочатку його зарахували до авангардистів, хоча будь-який авангард набуває значення тільки в неперервності  послідовників; але ЦЯ критика залишила сцену разом з автором. Його вважали реформатором одвічного негритянського блюзу, котрий прості пісні, що помирали і помирають в інтерпретації інших, перетворив на шедеври — власною, трохи недбалою вокальною манерою та рафінованим акомпанементом. Його називали «буревісником «хеві-метал», проте виплекані стандарти Хендрікса ні повторити, ні відтворити нікому не поталанило; талан інших — тільки  н и м и  милуватися. Принаймні не помічати їх для освіченого гітариста — просто святотатство. Ікони в звуці? Храми з емоцій? Проповіді для XXI століття? Про що-що, а принаймні про дискретність тут не йдеться.


Про силу і зворушливість його музики нехай сьогодні свідчать очевидці й шановані люди. Зокрема редактор британського музичного тижневика «Мелоді Мейкер» Аллен Джонс пригадував: «На жаль, на сцені я бачив Хендрікса один раз — восени 1967 року, коли він виступав у залі «Сос Гарденз», що в портовому містечку Кардіфф. Він грав так, наче мав давноочікувану відпустку в пекло. Це тривало тиждень, але я запам'ятав його на все життя».

2025-02-21

Дитя вуду. 3. Відпустка в рай

Олександр Рудяченко

Від музиканта-віртуоза Джімі Хендрікса про якого ми почали розповідь у попередніх випусках (див. «МГ» за 9. й 16.ІХ.1990), західна преса вимагала нових і нових сенсацій та конфліктів. Зокрема, 1968 року на шпальтах англійських газет вихлюпнулася дивна дискусія: «Х т о  к р а щ и й — Ерік Клептон чи Хендрікс?» Серед десятків тисяч підлітків розповсюджувалися дурні анкети, що збирали не менш дурні відповіді. Утім, усе з'ясував гітарист супергрупи «Крім», досить самовпевнено заявивши одному репортеру: «Ясна річ, я КРАЩИЙ». Шкода, бо діло зсувалося до сатанинської бурі двох інструменталістів на сцені. Більше того, шкода в квадраті, адже Ерік Клептон поспішив бігти попереду паровоза.

Власне, і тепер різного гатунку суперечки щодо «електричного божевілля» Джімі Хендрікса не мають  н і я к о г о  сенсу. Вести їх — однаково, що досліджувати флору на кометі Галлея. Марні й дискусії, в яких і досі той американський гітарист порівнюється з класиками гітари XX століття — Джанго Рейнхардтом та Марлі Крістіаном. Хендріксу несила знайти БУДЬ-ЯКУ аналогію в мистецтві. У тій царині він, здається, став стихією на зразок вогню. Чи: космічного вітру. Ні відшукати й тоді, коли звернутися для порівнянь до традиційних засобів; наприклад, жодного з його попередників-гітаристів не зацікавив такий простий... смичок. Джімі помітив і Його Маленьку Величність. Мало того, дав фору виконавцям із академічною школою.


1969 рік почався під знаком глибокої кризи. У тріо «Джімі Хендрікс Експіріенс» дедалі частіше виникали суперечки. Басист Ноел Реддінг, закінчивши говорити про свій вихід з гри, створив власну групу «Фет Метріс» («Товсті матраци»), яку було представлено на лютневому концерті спільно з материнською формацією в лондонському залі «Ройял Альберт Хол». Разом з тим, там і тоді, вибухнув останній британський виступ «Експерименту Джімі Хендрікса»: творчі непорозуміння сягнули кульмінаційної точки — бійки. Словом, лідер замкнув стайню, як коня вкрали.

2025-02-14

Дитя вуду. 2. Пожежа на сцені


Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» (див. «МГ» за 9.ІХ.1990) ми почали серію матеріалів про геніального реформатора гітари XX століття, американського віртуоза Джімі ХЕНДРІКСА, д в а д ц я т и р і ч ч я  з дня смерті якого виповнюється післязавтра. Музично неграмотний негр, котрий ніколи на вивчав нотне письмо, біліше того — навіть на закінчив середню школу, за п'ять останніх років свого швидкоплинного життя створив таку музичну мову, яка і досі на вкладається в голові професіоналів. Він зробив це широкими мазками, поспіхом, ніби відаючи про передчасну смерть на 28-му році життя. Більшість оригінальних ідей залишена нерозробленими; це забезпечує хлібом із маслом друге покоління епігонів від гітари. Так, більшість тез із його безладної концепції далеко випередила тодішню традиційну думку в європейській музичній ідеоматиці; здається, і досі той доробок випадає з обмежених можливостей записувати справжню рок-музику нотами. Хоча Хендріксова теорія перманентного використання новітніх експресивних засобів, деформація традиційного звуку різними електричними чи електронними приладами (бустер, педаль «вах-вах», реверберація, широке застосування зворотного зв'язку, синтезований саунд інструменте тощо) — нині широко використовуються в сучасному звукозаписі. На відміну від багатьох нинішніх формацій чи солістів Джімі Хендрікс підкорював ці ефекти головному: самовираженню людської ДУМКИ через апостольне розуміння новітніх досягнень передових музичних технологій.

Звертаючи колосальну увагу на зміст, Джімі Хендрікс часто легковажив формою. Більше те, артист наче зумисне культивував, скажімо, неохайну зовнішність. Як він пригадував; «Одного разу менеджер сказав мені: «Ти маєш вигляд божевільного. Сподіваюся, ти не збираєшся постати у такому ганчір’ї перед публікою?» Я відповів йому: «Перепрошую, ти мені  д о к о р я е ш? Даруй, не маю часу слухати, готуюся до виходу на сцену».

Справді, той шаман електричної гітари не грав на інструменті, не експлуатував струни, не перетворював кузов на «мокру спину», що горбатила на добробут виконавця. Хендрікс  к о х а в,  граючи язиком і губами (в прямому розумінні), граючи над головою і за спиною, викручуючи до повної знемоги інструмент. Певне, тому його музика мала виразно еротичний, емоційно культовий характер, де ексгібіціонізм був, тільки попередньою грою втіх, увертюрою до бурхливих радощів життя. Ідеальний коханець — завжди геніальний музикант. Самобутній шоумен вчиться, постійно підглядаючи за оргіями повсякдення, піднесеного до рівня свята.

2025-02-07

Дитя вуду. 1. Гітара на волі

Олександр Рудяченко

Днями мені зателефонував знайомий перекладач і філолог, та поцікавився, у якому стані мої пластинки із записами американського гітариста Джімі Хендрікса. Диски, яким уже виповнилося майже чверть століття, звісно, у нікудишньому стані. Записували їх естет відмовився, але пошуки продовжив. За кілька днів під час обіду інший колега поцікавився: що сьогодні робить Хендрікс? І, знаєте, був доволі здивований, дізнавшись, що той шаман гітари ось уже ДВАДЦЯТЬ років, як... помер, потягуючи в раю, мабуть, лікер «Саузен комфорт» з архангелом Гавриїлом. Принаймні, мені стало зрозумілим, що треба перечитати свої архівні матеріали про цього революціонера в сучасній музиці, котрого зі життя одні критики назвали «Чорним Елвісом Преслі», «Сеговією електрогітари», «Творцем космічної музики», «Чарлі Паркером рок-н-ролу», «Бобом Діланом технотронного суспільства», тоді як інші — хрестили ярликами «Дикун у поп-музиці», «Винахідник стилю «няв-няв», «Антигерой чорномазих» і таке інше. Як і будь-який інший непересічний митець, Джімі Хендрікс не втискувався в рамки, категорії, класифікацію. Його феномен ставав значимішим із кожним з двадцяти років, що вже минули від дня смерті віртуоза сучасної гітари. Ореол слави, таємничий, наче культ вуду, з плином часу сяє, знай, сліпучіше.


На музичному небокраї другої половини 1960-х він з'явився яскравою кометою, що пролетіла в зоряних висотах, перекреслюючи убогу інструментальну техніку колег, та згасла, так і не дочекавшись масового захвату. Розгніваний молодий негр, змушений у житті покладатися лише на власні сили, талант і долю, Джімі Хендрікс торував дорогу від чорного гетто до найпрестижніших концертних залів Старого й Нового світів. Феноменальний музикант, рафінований інструменталіст, він роками шокував, скидаючи канони і — водночас викликаючи захоплення  с у ч а с н и м,  електричним осмисленням блюзової та ритм-енд-блюзової традиції. Агресивні музика й незвичні манери, посилені нечуваною аплікатурою, невичерпні імпровізайні здібності, багатогранні таланти стали для нього полігоном самореалізації.

Гітара фірми «Фендер Стратокастер», зроблена спеціально для виконавця-шульги, настроєна на октаву вище традиційного звучання, лицедіяла. У його театрі тотальної Гітари літали сумні ангели з дівочими очима, блукали нахабні перукарі, що стригли гриви хіпі, викручувалися коханці малих дівчат, тягли довгі броньовані хвости ветерани в'єтнамської авантюри. Сім нот вчилися вкотре — палко кохати й люто ненавидіти. Ті студії для молодого виконавця часто тривали за межею людських й виконавських можливостей. У рок-н-рол прийшов артист, котрий повінчав Серце й Техніку; попри те, що про нотну грамоту Джімі Хендрікс так і не дізнався за життя.

2025-01-31

The Last Poets: звукова доріжка до революції

Роман Піщалов

Сьогодні, у часи мультяшного ґангста-репу, що практично витіснив з телеекрану всі инші форми музичної творчости чорношкірих, важко навіть уявити, що колись реп не мав нічого спільного з геройськими позами спортивно вдягнутих «пацанів з нашого району» та кривлянням в салоні лімузину в компанії оголених кокаїністок; що до своєї деґенерації до рівня блатних куплетів він був музикою опору системі обовдурювання та пригноблення мас. Наприкінці 1960-х рр. Сполучені Штати Америки переживали підйом політичної активности населення, насамперед молоді й студентства. Тоді ж з’явилися перші чорні віршомази, які почали під музику читати тексти не про круті вечірки та доступний секс, а про людську гідність, громадянські права, свободу та революцію. І першими з перших були нью-йоркські гіпгопери Last Poets.

За леґендою, ґрупу сформували 19 травня 1968 року (в день народження Мелколма Ікса, про якого нижче) кілька чорношкірих вуличних поетів з Гарлема. Хто саме, леґенда не каже, але традиційно засновниками вважаються Джелал Мансур Нуріддін, Омар Бен Хассан та Абіодун Оєволе. Крім них до складу гурту в різні часи входили також Феліпе Лучано, Ґілен Кейн, Дейвид Нелсон і Сулейман Ель-Хаді. Всі вони були активними учасниками поетичного гуртка «Східне крило» (називався так через місце проведення засідань гуртка — східне крило одного з будинків на 125-й вулиці), в якому вдосконалювали майстерність у ритмічній поезії — репі.

Реп (rap) — незалежно від того, як ми розшифровуємо цю абревіатуру (rhythm and poetry чи rhythmic American poetry) — означає в першу чергу ритм. У виникненні репу як специфічного виду вокального мистецтва найбільшу роль відіграли два чинники: 1) реп — це музика негрів, вихідців з Африки, де вони і їх предки протягом століть були слухачами ритмічної барабанної музики, яка увійшла, так би мовити, в їхню кров; ритм — це їхня природа; 2) поезії читаються на анґлійській мові, ритм в якій важливіший за всі инші фонетичні якості, важливіший навіть за інтонацію.

The Taj-Mahal Travellers: випадіння з розпорядку капіталістичної праці

Роман Піщалов Японський імпровізаційний гурт Taj-Mahal Travellers був заснований 1969 року викладачем Токійського університету мистецтв, скр...