Ідол із покоління Ікс, або Чому Біллі Брод вважає панк шахрайством

Олександр Рудяченко

«Красивий, витончений профіль, характерний жест, яскравий імідж, крикливі анархістські заяви — ось і все, що сьогодні здебільшого цінується на грамофонному ринку Заходу. В усьому тому словесно-парфюмерному гармидері музика виконує роль ажурного декору».

Нині він уже не нагадує своєю зовнішністю засуджені пуританською мораллю типи зманіжених женоподібних кумирів, як то: Бой Джордж (див. «МГ» від 14 березня 1987 року) та Джордж Майкл (див. «МГ» від 7 червня 1987 р.). Не балансує він і на межі дозволеності та недозволеності, чим захоплюється скандально відомий американський співак Принс. Роздмухувати і без того постійно зростаючу популярність йому допомагає перш за все декларування перед журналістами своїх відверто анархістських поглядів.

Сьогодні наша розповідь про відомого британського артиста Біллі Ідола, хоча він, як-то кажуть, не той тепер панк.

Йому відкривалася легка кар'єра на ниві шестизначних цифр, що множать тужаві стоси банкнотів. Адже Уїльям Брод народився (30 листопада 1957 року) у сім'ї заможного британського банкіра — син мав, на думку батька, продовжити родинну справу: подвоювати-потроювати капітал, чим переважно і займалися у вільний від марнування життя час жителі фешенебельного лондонського району Бромлі. Але мода панк перетасувала карти старшого покоління.

Снотворне для здорового глузду

Олександр Рудяченко

Істрію тієї британської групи — доволі просту, але ще, здається, так до кінця так і не написану — нас просять розповісти у своїх листах Сергій Яременко, Микола Гирик, Андрій Гриньов, Любов Печерська, Ніка Комишастик. В. І. Лепських та інші. Що вдієш, це на часі — «Секс Пістолз» дедалі частіше задують навіть вітчизняні мас-медіа. До місця і ні. Утім, їхня кар’єра набрякає масивною бібліографією; принаймні лондонське видавництво «Омнібус Пресс» раз на рік дарує читачам поточне, монографічне видання. Документальна хроніка за газетами та журналами, не спотворена зайвими словами та кумедним аналізом, — «Справа «Секс Пістолз» (1984), написана Реєм Стівенсом, що тільки в першому виданні мала тираж сто тисяч примірників. Документально-стенографічний звіт «Рок-повстанець» (1985) Денніса Моріса про останнє турне лондонського квартету по Європі та Великобританії. Типова біографія «Секс Пістолз»: внутрішня історія» (1987), що вийшла з-під пера подружжя Фреда та Джуді Верморель, яке вело численні розмови з членами ансамблю, мало доступ до архіву менеджменту й нотувало регулярні щоденники. Нарешті, «Секс Пістолз»: день за днем» (1988) Лі Вуда — особлива хроніка, збагачена невідомими знімками, репродукціями унікальних документів фірми грамзапису та несподіваними версіями відомих пісень.

Усе в минулому? Ні, вітер жене курним шляхом порох, яким колись набивали патрони «Секс Пістолз».

НІ, ВОНИ не були предтечею панк-року, а тільки вторували певний маршрут у рамках грамофонного бізнесу. Дехто із справжніх апостолів жанру хоче бачити в «Нью-Йорк Долз», «Зе Студжес» тощо. Загноєна музика, харкаючий рок справді не був відкриттям «Секс Пістолз». На щастя, взагалі не відомо, як народився  п а н к.  Випадково? Ніби помилка в мистецтві? Із невміння? Із щенячості у володінні майстровитістю? Від ансамблевого дилетантизму? Якщо так, то одним з перших панк-концертів у Європі, мабуть, стали виступи «Бітлз» у Гамбургу. Тоді як у ранг мистецтва — звісно, провокуючого, але все-таки мистецтва — його піднесли американські «Вельвет Андеграунд». Послухайте їхній другий альбом «Бліде світло — біла спека»). Там, ще наприкінці 1960-х, усе є! Навіть найдовша в панк-історії пісня «Сестра Рей» у її 18-хвилинній фаті, хоча нині той твір молоді відомий тільки із репертуару манчестерської групи «Джой Дівіжн».

Двадцять віх в історії становлення панк-року

Роман Піщалов

Березень 1970 р. В інтерв’ю для Chicago Tribune Ед Сандерз з Fugs свій перший сольний альбом “Sanders' Truckstop” (1969) називає «панк-роком».

Липень 1972 р. У Лондоні, у клюбі King's Cross Cinema, свій єдиний британський концерт грають Iggy and the Stooges.

Жовтень 1972 р. Музикант і журналіст Ленні Кей випускає збірку пісень маловідомих американських психоделічних і гаражних гуртів під назвою “Nuggets: Original Artyfacts from the First Psychedelic Era, 1965–1968” (Elektra).

Лютий 1973 р. Виходить третій альбом Stooges “Raw Power”.

Липень 1973 р. Виходить дебютний альбом New York Dolls.

Вересень 1973 р. New York Dolls вперше з’являються на телєбаченні — у шоу “Real Don Steele” (Лос-Анджелес).

Жовтень 1973 р. Арабські країни-експортери нафти запроваджують ембарґо проти країн, які підтримували Ізраїль під час Війни Судного дня (Жовтневої війни). Нафтова криза: за п’ять місяці ціна на нафту зростає вчетверо — з 3 до 12 дол. США за барель (159 л). Початок на Заході багаторічного економічного спаду.

Грудень 1973 р. У Нью-Йорку відкривається клюб CBGB — головний концертний майданчик для гуртів панк-року та «нової хвилі».

Березень 1974 р. У CBGB вперше виступають Television.

Літо 1974 р. У Лондоні, на Кінгс-роуд, дизайнерка Вів’єн Вествуд і її чоловік Мелколм МакЛарен відкривають магазин молодіжного одягу Sex.

Серпень 1974 р. У CBGB свій перший концерт грають Ramones.

Вересень 1974 р. Англійською мовою виходить збірка текстів ситуаціоністів «Покидаючи XX століття. Незавершена праця Ситуаціоністського Інтернаціоналу» (Leaving the 20th Century: Incomplete Work of the Situationist International).

Лютий 1975 р. Мелколм МакЛарен стає менеджером New York Dolls.

Травень 1975 р. Показник безробіття у США дорівнює 9,2%.

Листопад 1975 р. Виходить дебютний альбом Петті Сміт “Horses”.

Грудень 1975 р. У лондонській Школі мистецтв ім. св. Мартина на сцену вперше виходять Sex Pistols (менеджер — Мелколм МакЛарен).

Січень 1976 р. У Нью-Йорку виходить перше число журналу Punk з Лу Рідом на обкладинці.

Квітень 1976 р. Виходить дебютний альбом Ramones.

Вересень 1976 р. Sex Pistols вперше потрапляють на телєбачення — до проґрами Тоні Вілсона “So It Goes” на Granada Television (Менчестер).

Серпень 1977 р. Безробіття у Великій Британії сягає рівня 5,7%.

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).

Динозаври з «дирижабля» 9. Це четверта бомба

Олександр Рудяченко

В історії вибухнуло чотири бомби, пов'язані з магічними літерами «ЛЗ». 13 жовтня 1915 року військовий німецький дирижабль «ЛЗ-15», бомбардуючи місто Лондон, поцілив столичний театр «Лайсіем», що в дільниці Олдвіч. Улітку 1961 року юний гітарист групи «Крузейдерс» Ніла Крістіана, 17-літній Джіммі Пейдж вперше побував на лондонському концерті ліверпульського квартету «Бітлз»: хоча четвірка ще не була кращою в столиці чи у країні, юнак запримітив, наскільки ота мила музика відрізняється від негритянської блюзової традиції, опануванню якої білий виконавець присвятить усе подальше життя. 12 жовтня 1969-го у столичнім театрі «Лайсіем» стався рок-н-рольний катаклізм — тут уперше виступив ансамбль «Лед Зеппелін»; охоплена справжнім жахом публіка наступного дня переконувала всіх знайомих, що той «Олов'яний дирижабль» це щось більше, аніж зірка одного сезону. За десять років їхньої «хеві»-підривної діяльності осколки засіли в мільйонах сердець і голів екзальтованих шанувальників (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, 1, 15, 22, 29.X).

По першім десятиріччі діяльності «Лед Зеппелін» уже знали і стихійні лиха великих концертів, й астрономічні суми мистецьких гонорарів, і тягар «золотих» та «платинових» медальйонів за тиражі розпроданих альбомів, і причепливість маньяків, які переслідують зірок. Сповідаючись в одному інтерв'ю, що мало місце на закаті їхньої спільної кар'єри, Роберт Плант бідкався: «Фани буквально вимагають від нас вишуканої роботи, мобілізуючи й налаштовуючи на пісню. Якщо є таке, що ми трохи перенасичені життям, нудьгуючі — як кажуть про нас панки, то це — наносне. Адже жоден із музикантів чистої крові, котрий колись починав грати в клубах, відтоді не насичується мистецтвом. Звісно, коли він сам себе не зраджує... Залишатися ненасиченим — єдине, що ми любимо й уміємо робити. Із роками може виникнути єдина проблема: почнуться мінятися наші характери». І на закінчення: «Все, що ми робимо, має залишатися «Зосередженим і вільним», — Р. Плант зробив наголос на останньому слові. Так, до речі, і мав називатись дев’ятий, останній студійний альбом.

9. ЦЕ ЧЕТВЕРТА БОМБА

ПОЧИНАЮЧИ з 1977 року, коли найбільше в їхній кар'єрі американське турне розпочалося без нового матеріалу, критики сипали й сипали сіль на рани динозаврів: немає, немає, немає... Суперквартет зіпсував стосунки з шоу-бізнесом у США — тривав конфлікт із впливовим імпресаріо Біллі Грехемом, що розпочався з прикрого випадку, коли на концерті «...Дирижабля» 1977 року в Сан-Франціско кілька техніків британського ансамблю дали добрячої прочуханки трьом американським службовцям. Нарешті, самі музиканти починали потроху дбати про власний шлях у мистецтві. Скажімо. Роберт Плант, переживши особисту трагедію (смерть сина Караса), хоча й запевняв у розмовах із журналістами: «Ні, я — член групи», — наприкінці 1979 року раптом знову взяв участь у благодійному концерті на користь жертв режиму Пол Пота, але заспівав із групою «Рокпайл». Словом, буря навколо всесвітньовідомого літаючого об'єкта уже висіла в повітрі.

Динозаври з «дирижабля» 8. Якою залишатися пісні?

Олександр Рудяченко

1976 рік минув в історії світової рок-музики, перш за все, під прапорами панк-революції, що сталася у Великобританії й тотальною епідемією розвіялася по планеті. Вона ображала й повалувала всіх і кожного: пусте диско, відомі імена, заслужені амбіції, просто тих, хто виявлявся старшим на 10—15 років. Зокрема, в Англії панк-рок перестав бути просто бешкетуванням, а перетворився в новітній стиль буття молоді. Розмірковуючи про явище, Роберт Плант заявив в інтерв'ю тижневику «Мелоді Мейкер»: «Як самий рух, панки — це добре. Та мені хотілося, щоб І така музика була оригінальнішою». І далі: «Коли наприкінці 60-х ми починали разом з іншими відомими тепер ансамблями широкого формату, то просто не мали конкурентів. Нас охрестили, як «андеграунд-рок». Нині той термін нічого позитивного не позначає — це звичайне кліше. Оскільки музична сцена в середині 70-х досить різноманітна — усе залежить від того, чи гарно ви граєте в обраному стилі».

Звичайно, в подібних ситуаціях інтереси нової молоді та зрілих майстрів просто не могли не зіткнутися. Із сучасності видно, що аж занадто музичні критики тоді носилися із панком, прогнозуючи зростаючу до 1980 року моду на нові й нові імена. Згідно з іншими їхніми гіпотезами, ветерани 60-х мали вимерти, мов динозаври — саме такий ярлик приклеївся до групи досвідчених рок-імен. Друге припущення ще довгенько реалізувалося; більше того, за іронією долі 1976 рік став досить щасливим для британської супергрупи «Лед Зелпелін» (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, 1, 15, 22.X).

8. ЯКОЮ ЗАЛИШАТИСЯ ПІСНІ?

РОБОТА над сьомим альбомом просувалася досить швидко: у мюнхенській студії звукозапису «Мюзікленд» квартет досяг досить жорсткого звуку, мінімально використовуючи багатоканальний запис й ефекти «плейбек». Хоча праця колишньої насолоди уже не дарувала. Одного разу Роберт Плант навіть знепритомнів перед мікрофоном у .студії. Після різноманітних екзотичних, фольклорних й академічних впливів йшлося про прозаїчне… повернення до витоків. Недарма ж назва тієї пластинки перекладається і як «Присутність», і як «Справжнє» (квітень, 1976). На жаль, із семи нових номерів тільки «Чай на самоті», зроблений в манері «важкого» блюзу, переконливо нагадував про фантастичний дует Дж. Пейдж — Р. Плант, який до ритміки ставиться не як до законів метронома. Інші модні номери, оформлені чи то в стилістиці хард-року («Всі помиляються, але не я»), чи то делікатної соул-музики («Королівський Орлеан»), тільки підкреслювали притаманне динозаврам відчуття необоротних змін, які ось-ось мали відбутися в світовій рок-музиці.

Динозаври з «дирижабля» 7. На чолі чотирьох дервішів

Олександр Рудяченко

Продовжуючи розвідувати нові музичні землі, британський суперквартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 1, 10, 17.IX, 1, 15.X) у свіжому альбомі «Фізичні графіті» без колишньої розсудливості спробував себе... у піснярстві на кшталт балаганних «Роллінг Стоунз» — випадкова співпраця з піаністом Йєном Стюартом, пов’язаним із групою М. Джеггера, щоправда, на повинна слугувати за переконливий доказ. Тим паче, що в проекті не вдалося створити атмосфери, притаманної подвійному альбому «Вихід на центральну вулицю». Разом з тим «...Дирижабль» ще звертався до неофолку другої половини 60-х («Нічний політ», «У світлі»), підкреслюючи фольклорні традиції специфічними аранжуваннями — у такий спосіб «важкий» блюз збагачувався шотландськими баладами й... елементами арт-року (1975-й — пік популярності «Дженезіс»). Химерно спотворюючи звук акустичної гітари за допомогою «фейз-шіфтера», ДжіммІ Пейдж продовжував залюбки експериментувати у студіях звукозапису. Але... Життя досить несподівано оголосило їм антракт. У серпні 1975 року, відпочиваючи разом із дружиною Морін на грецькому острові Родос, вокаліст «Лед Зеппелін» потрапив у автомобільну катастрофу: серйозно пошкоджено ногу, дрібні переломи і таке інше. Як наслідок, майже два роки він просто на мав фізичної змоги виступати на сцені, хоча через деякий час і повернувся з паличкою в лави аеронавтів.

7. НА ЧОЛІ ЧОТИРЬОХ ДЕРВІШІВ

ОКРІМ незаперечного внеску в розвиток світової рок-музики, британський квартет «Лед Зеппелін» залишився в історії як зразок добре відлагодженого комерційного підприємства, що мало свою політику й економіку, стратегію і тактику діяльності. Що то був справжній завод з виробництва рок-н-ролу, свідчать ось такі факти. Коли в першій половині 1975 року ансамбль відвідував США у спорядженні неонових ліхтарів та звукової апаратури загальною потужністю 70 тисяч ват, — 15 тисяч меломанів чекало 24 години безперервно, коли сама відкриються каси нью-йоркського «Медісон Сквер Гарден». А в Бостоні колосальний попит на квитки навіть викликав масові заворушення, які взялася ще до концерту заспокоювати поліція. На відміну від «Бітлз», «Роллінг Стоунз» чи Елтона Джона, з якими де в чому можна їх порівняти щодо впливу на розвиток сучасної рок-музини, тривалий час — і на тільки у вітчизняній просі — тиражі розпроданих альбомів, гонорари, а особливо — самобутність і творчий вектор «ЛЗ», залишалися мало відомими широкій громадськості.

Динозаври з «дирижабля» 6. Житло святих

Олександр Рудяченко

Не тільки у Старому світі, а й у США британський квартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» [днв. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX і 1.X) вільно збирав на концерт кільканадцятитисячну публіку. Ще 1969-го, тобто на старті кар'єри, вони грали для кількатисячних американських аудиторій, що яскраво свідчило про увагу до них з боку балуваного заокеанського слухача. Коли в листопаді 1972 року — вперше після тривалої перерви — англійці виступили в Західній Європі, зокрема в Монтрьо (Швейцарія), та місцевість зазнала навали їхніх фенів навіть… із сусідніх країн. Попри антракт у шоу-бізнесі, шаленства на пунктику тієї формації ніяк не зменшилися. Це довела й весняна траса 1973-го по США, де квартет встановив новий рок-н-рольний рекорд.

Так, у місті Тампа (Флоріда) «Лед Зеппелін» виступив для 57 тисяч слухачів і таким чином побив колишній рекорд «Бітлз», які в 1965-му зібрали на нью-йоркському «Шіе стедіум» 55 тисяч меломані. Але й це ще не все. Концерт у Тампі позначив й інше досягнення — він тривав нон-стопом чотири години, під час яких ансамбль розбудовував деякі власні твори до… сюїт, хоча й міцно тримався на людях вічнозеленої рок-н-рольної класики типу «Готель, де розбиваються серця». За той шок у стилі «хеві»-блюзу група дістала просто астрономічний для початку 70-х гонорар 318 тисяч доларів. Чистих прибутків американські гастролі принесли «Лед Зеппелін» три мільйони доларів. Наприкінці року, даючи інтерв'ю англійській газеті великого капіталу «Файненшел таймс», менеджер квартету Пітер Грант назвав цифру: тільки 1973-го його формація отримала від концертів приблизно 30.000.000 доларів. Звісно, в їхній творчості було не все те, що блищить, оскільки з'явилось...

6. ЖИТЛО СВЯТИХ

Врешті-решт у березні 1973-го «Лед Зеппелін» здав у експлуатацію слухачам новий альбом, що називався «Житло святих». Його появу супроводжував справді величезний інтерес: наприклад, у ФРН на момент виходу диска кількість замовлених у магазинах екземплярів уже означила факт, що група випустила «золоту пластинку». Власне, той проект став першим зібранням записів, якими формацій вперше і з різних причин не внесла нічого нового в світову рок-скарбницю. Прагнучи зорієнтуватися й точно визначитись у популярній музиці середини минулого десятиліття, «...Цеппелін» ніби забув, що саме він має колосальне значення на формування її рівня та смаку. Немає сенсу заперечувати, що пластинка обіймала чимало цікавих номерів — від динамічного рока й псевдо-соул-музики до реггі й народних містичних балад. Це сприяло тому, що диск уже став «золотим», а дуже швидко — і «платиновим». Розширений вперше введеними у дію електронними клавішними інструментами, їхній «хеві»-блюз раптом почав сплітатися… з електронною психоделією «Пінк Флойд» (пісня «Без чверті») — і ніби продав першу частку негритянської душі дияволу індустріальної культури. Це, в свою чергу, рафінувало й зачесало первісну агресивність «Лед Зеппелін».

Динозаври з «дирижабля». 5. Сходами на сьоме небо

Олександр Рудяченко

Після стількох стурбованих дзвінків, які пролунали цього тижня у редакції, сьогодні продовжуємо наш відеофільм про творчу долю британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, ц. р.). А почнемо з уривку найкращої авторизованої біографії тієї славетної формації, видрукованої чотири роки тому Стефаном Девісом під назвою «Молот Бога»: «17 жовтня 1969 року концертом у престижному нью-йоркському залі «Карнегі Хол» відкрилось їхнє четверте американське турне. Вперше через п’ять років — після традиційного скандалу із «Роллінг Стоунз» — туди впустили на виступ британську формацію. Дівоча шифонова блузка та черевики з грубої шкіри вокаліста Роберта Планта, а також одяг гітариста Джіммі Пейджа (мінімум: епоха короля Едварда), викликали справжню сенсацію у снобів. Утім, після фантастичного соло у пісні «Біле літо» хтось із партеру уже поставив перед Дж. Пейджем, прямо на рампу, пляшку охолодженого доброго шампанського. Хоча після концерту власник театру й вирахував із гонорару чищення крісел від… жувальної гумки. Потім почалася концертна траса: Чікаго, Клівленд, Бостона, де група отримала за один концерт 15 тисяч доларів, Буффало, Торонто, Провіденс, Канзас-Сіті. 22 жовтня 1969 року в продаж надійшов альбом «Лед Зеппелін II».

Відтоді, як зазначає в своїй книзі «Молот Бога» Стефан Девіс, їхня історія ввійшла в новий вимір. Коли британський квартет видав другий альбом, дебютна пластинка стояла на 18-й позиції журналу «Біллбоурд» із поміткою: за сорок тижнів продано 800 тисяч примірників. Щойно «Бітлз» випустили свій сакраментальний диск «Еббі Роуд», а «Роллінг Стоунз» побалували публіку — «Нехай ллється кров». Та попри шалену конкуренцію «Лед Зеппелін II» одразу з’явився на 199-й позиції в загальнонаціональній двохсотці, а за тиждень піднявся до 25-го місця. Далі: на місяць та пластинка надійно загніздилася на другій позиції, хоча вже наприкінці грудня скинула з трону «Еббі Роуд» ліверпульської четвірки. Безперечно, «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» були на сьомому небі відрадощів.

5. СХОДАМИ НА СЬОМЕ НЕБО

ЗДОЛАВШИ перший бар'єр — півтора року гонок із дияволом, навесні 1971-го група знову випала з центру громадської уваги. Ледь не рік котилися музичною пресою песимістичні прогнози. Їх свого часу так прокоментував барабанщик «ЛЗ» Джон Бонем: «Так, нам відомі історії про розвал «…Цеппеліна». Але ми ніколи краще не розумілися, ніж тепер. Справа в тім, що ми стільки зробили і в такий стислий строк, що це нас просто тимчасово вичерпало. Потребуємо перерви, щоб далі жити на сцені, щоб не розмочалитися як зірки на сезон». Але вже того року під час концертів по Ірландії музичні оглядачі відзначили нові твори в репертуарі, як-то: «Чорний собака» та інші, що свідчило про обкатування на публіці нової пластинки. Проте швидко фани не дочекалися четвертого альбому британських «хеві»-зірок, чим і скористалися продюсери піратських фірм звукозапису — в продаж надійшли нелегально видруковані концертні записи; найвідоміший бутліг під назвою «На пагорбі, де росте ожина».

Динозаври з «дирижабля». 4. Америка — наче шок

Олександр Рудяченко

Минулої неділі ми зупинились на американському турне британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII та 3 і 10.IX), що, працюючи буферною групою на трасі таких місцевих грандів, як «Веніле Фадж» та «МС-5», затьмарили полиск національних зірок і викликали справжній фурор. Утім, европейці потрапили в досить специфічну атмосферу. Як пригадував згодом гітарист Джіммі Пвйдж: «Перш ніж нас побачили в США, уже діяла широка рекламна кампанія. У пресу потрапила інформація про розміри гонорарного авансу», який нам виплатила корпорація звукозапису «Атлантік». Зчинилась веремія, мовляв, до нас приїздить зграї капіталістів. Але журналісти дуже швидко переконалися, що ми інші — коли побачили, як щовечора «Лед Зеппелін» три години підряд грають нон-стоп».

Зауважимо ще й таке: на ті часи формація не мала широкого репертуару. Окрім авторської музики, на концертах виконувалися стандарти — блюзи, класичні рок-н-роли (наприклад, «Нам хотілося вилізти» Бена Е. Кінга), а ще — сучасний матеріал типу «Свіже сміття» групи «Спіріт»; в екстремальних випадках рятували ще ходові й добре перевірені «Бітлз» із їхньою стопроцентною касовістю.

4. АМЕРИКА — НАЧЕ ШОК

«МЕНІ ДОВГО не вірилося в те, що з нами трапилося протягом першого року діяльності», — якось пригадував Джіммі Пейдж. Значно сильніше вражання справила стартова кар’єра на вокаліста «Лед Зеппелін» Роберта Планта, який ще не втратив своєї безпосередності: «Уся та Америка була, наче шок. Бо доти я співав собі старі блюзи та балади Блінга Бой Фултера (справжнє ім’я: Аллен Фултер — американський співак і гітарист, носій традиційного джазу з Північної Кароліни (1903 — 1940 рр.) — О. Р.) у різних англійських фолк-клубах. Раніше я не відвідував Америки, і поки з «…дирижаблем» не прилетів до США на турне. Більше того, я й у Лондоні, відверто кажучи, раніше був тільки тричі». Та сповідь на сторінках «Мелоді Мейкер» 1978 року здається більш щирою, адже сп'яніння першим успіхом давно минуло, і зрілий митець не цурався своїх юнацьких переживань. Тоді як восени 1969-го Роберт Плант так окреслював ситуацію, що склалась в колективі, репортеру тижневика «Н’ю М'юзікл Експрес» -«Ми почали, користуючись виключно славою гітариста Джіммі Пейджа, досить відомого в музичних колах. Саме завдяки цьому мали перші інтерв'ю та належну рекламу. Однак група швидко розвивалась, і нині кожен з нас чотирьох дістав можливість виявити власну індивідуальність».

Динозаври з «дирижабля». 3. Фурор на експорт?

Олександр Рудяченко

До 1968 року рок-н-рол перетворився на музичну культуру, в якій дедалі більшого значення набувала інструментальна винахідливість, ансамблева віртуозність, а свого часу привнесені з біг-бітом із поп-музики комерційні інтереси ставали необов'язковими для будь-якого феномену. Це, в першу чергу, спостерігалося в США, огорнутими тоді молодіжними революційними рухами. Чергове звертання до блюзу, як до реального грунту, в хиткому естетичному світі та вивіреної життям, базової ритмо-інтонаційної школи, звільнило молодих музикантів, як це не видно, від обмежень тодішньої традиційної пісні. То був сигнал до оформлення нової «естетики галасу», де принципового значення набували невідомі раніше: динаміка звуку та використання великою мірою електрично деформованих ритміки і мелодики. Американське блюз-рокове тріо «Джімі Хендрікс Експірієнс» та британська група трьох віртуозів «Крім» стали предтечами й фундаторами основних рис нової рок-музики. З їхньої творчості забелькотіла невідома раніше музична мова, що дозволяючи зберігати традиції минулого й гарантуючи сучасності самобутність, одночасно залишалась відкритою різним стилістичним впливам. Від самого початку лідер-гітарист Джіммі Пейдж та менеджер «Лед Зеппелін» Пітер Грант вловили досить точні вектори. Обидва зробили слушні висновки з художньої поразки квінтету «Ярдбердз» та переломного моменту в світовому рок-попиті; останній відкрили своєю творчістю «Джімі Хендрікс Експірієнс» та «Крім». Хоча, ніби за іронією долі, саме група «Ярдбердз» модельною манерою гри, популяризуванням нових гітарних електроприставок типу «фузбокс» та методів новітнього звукозапису, скажімо, «фідбек» тощо — вже у  п е р ш і й  половини 60-х торували дорогу звуковій революції в рок-н-ролі, яка чомусь і досі уособлюється тільки з двома вище названим ансамблями. А ще — із «ЛЕД ЗЕППЕЛІН», до яких і повертаємося у нашому відеофільмі.

3. ФУРОР НА ЕКСПОРТ?

ОСЬ УЖЕ 20 РОКІВ у рок-н-ролі все слід робити не тільки «талановито, а й вчасно. Бо тут зірками стають лише ті, хто максимально використовує єдиний шанс у житті — ЗОРЯНУ ГОДИНУ. Отже, британський квартет «Лед Зеппелін» ідеально потрапив у просвіт, який по собі на американському ринку залишили їхні земляки, тріо «Крім», яке до осені 1968 року припинило існування. Хоча протестуючи на сторінках тижневика «Нью М'юзікл Експрес» проти трактування своєї групи як «другого «Крім», у квітні 1969-го лідер «ЛЗ» скромно додав: «Мені далеко до ,Еріка Клептона (гітарист «Крім» — О. Р.). Я постійно вчуся. Хоча це англійську публіку, власне, й не цікавить. Бо у нас ходять на концерти з двох причин: або — щоб потанцювати, або — щоб напитися до нестями. Для більшості немає навіть значення, хто там на естраді і що грає».