Олексій Коган
Приводом для цього матеріалу стали друк першої радянської сольної пластинки Сергія Курьохіна та безліч матеріалів у зарубіжній музичній пресі, присвячених, безумовно, одному з найцікавіших і суперечливих музикантів нашої країни. Однак хочеться відмовитися від будь-яких визначень музики цього молодого ленінградця за стилем і жанром. Адже це тільки ще більше заплутає багатьох. Феномен Курьохіна, на мій погляд, полягає, перш за все, у вмілому втручанні в різні музичні жанри. Це своєрідні експерименти (чи: імпровізації) на різні теми сучасного життя, наших проблем, людських пошуків, бажань... Вони не завжди веселі, але й сумними їх не назвеш. Краса красою, але, може, сьогодні саме гумор та іронія спробують врятувати світ?
Отже, музика Сергія Курьохіна — це настрій виконавця та колег, які його супроводжують, це настрій аудиторії, яка дивиться і слухає часто парадоксальні, іноді — незрозумілі, театралізовані музичні вистави того мультиінструменталіста. У Сергія сьогодні дуже багато противників, та ще більше — прихильників. Багатьох він дратує, багатьох захоплює. Хоча дуже багатьох — залишає в повному подиві. Так, Курьохіна можна любити чи не любити. Але його сьогодні пусте не помічати. Парадокс? Можливо. А чи не парадокс, що за кордоном у таких музично законодавчих країнах, як Великобританія, США, ФРН вийшло 18 його альбомів (не рахуючи дисків за участю Курьохіна), тоді як у СРСР — лише три! У цей залік йдуть альбоми і за участю Курьохіна.
СОЛЬНИЙ альбом «Полінезія. Вступ до історії» («Мелодія», С60 28241) надійшов у продаж приблизно місяць тому; на мій погляд, його дуже важко назвати одним з кращих. Прикро, але на сьогодні в радянській пресі немає жодної серйозної публікації про цього ексцентричного ленінградця, не зроблено навіть спроби кваліфікованого музикознавчого аналізу його творчості. На жаль, досі це прізвище згадують у нашій пресі виключно в контексті фестивальних новин, рок- та джаз-оглядів. Це в той час — ще один парадокс! — коли такі зарубіжні, не другорядні видання, як «Кібордіст», «Даунбіт», «Уайр», «М'юзішн» — друкують широкі огляди, чималі інтерв’ю, великі фото нашого експериментатора.
Приводом для цього матеріалу стали друк першої радянської сольної пластинки Сергія Курьохіна та безліч матеріалів у зарубіжній музичній пресі, присвячених, безумовно, одному з найцікавіших і суперечливих музикантів нашої країни. Однак хочеться відмовитися від будь-яких визначень музики цього молодого ленінградця за стилем і жанром. Адже це тільки ще більше заплутає багатьох. Феномен Курьохіна, на мій погляд, полягає, перш за все, у вмілому втручанні в різні музичні жанри. Це своєрідні експерименти (чи: імпровізації) на різні теми сучасного життя, наших проблем, людських пошуків, бажань... Вони не завжди веселі, але й сумними їх не назвеш. Краса красою, але, може, сьогодні саме гумор та іронія спробують врятувати світ?
Отже, музика Сергія Курьохіна — це настрій виконавця та колег, які його супроводжують, це настрій аудиторії, яка дивиться і слухає часто парадоксальні, іноді — незрозумілі, театралізовані музичні вистави того мультиінструменталіста. У Сергія сьогодні дуже багато противників, та ще більше — прихильників. Багатьох він дратує, багатьох захоплює. Хоча дуже багатьох — залишає в повному подиві. Так, Курьохіна можна любити чи не любити. Але його сьогодні пусте не помічати. Парадокс? Можливо. А чи не парадокс, що за кордоном у таких музично законодавчих країнах, як Великобританія, США, ФРН вийшло 18 його альбомів (не рахуючи дисків за участю Курьохіна), тоді як у СРСР — лише три! У цей залік йдуть альбоми і за участю Курьохіна.
СОЛЬНИЙ альбом «Полінезія. Вступ до історії» («Мелодія», С60 28241) надійшов у продаж приблизно місяць тому; на мій погляд, його дуже важко назвати одним з кращих. Прикро, але на сьогодні в радянській пресі немає жодної серйозної публікації про цього ексцентричного ленінградця, не зроблено навіть спроби кваліфікованого музикознавчого аналізу його творчості. На жаль, досі це прізвище згадують у нашій пресі виключно в контексті фестивальних новин, рок- та джаз-оглядів. Це в той час — ще один парадокс! — коли такі зарубіжні, не другорядні видання, як «Кібордіст», «Даунбіт», «Уайр», «М'юзішн» — друкують широкі огляди, чималі інтерв’ю, великі фото нашого експериментатора.









