Динозаври з «дирижабля» 7. На чолі чотирьох дервішів

Олександр Рудяченко

Продовжуючи розвідувати нові музичні землі, британський суперквартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 1, 10, 17.IX, 1, 15.X) у свіжому альбомі «Фізичні графіті» без колишньої розсудливості спробував себе... у піснярстві на кшталт балаганних «Роллінг Стоунз» — випадкова співпраця з піаністом Йєном Стюартом, пов’язаним із групою М. Джеггера, щоправда, на повинна слугувати за переконливий доказ. Тим паче, що в проекті не вдалося створити атмосфери, притаманної подвійному альбому «Вихід на центральну вулицю». Разом з тим «...Дирижабль» ще звертався до неофолку другої половини 60-х («Нічний політ», «У світлі»), підкреслюючи фольклорні традиції специфічними аранжуваннями — у такий спосіб «важкий» блюз збагачувався шотландськими баладами й... елементами арт-року (1975-й — пік популярності «Дженезіс»). Химерно спотворюючи звук акустичної гітари за допомогою «фейз-шіфтера», ДжіммІ Пейдж продовжував залюбки експериментувати у студіях звукозапису. Але... Життя досить несподівано оголосило їм антракт. У серпні 1975 року, відпочиваючи разом із дружиною Морін на грецькому острові Родос, вокаліст «Лед Зеппелін» потрапив у автомобільну катастрофу: серйозно пошкоджено ногу, дрібні переломи і таке інше. Як наслідок, майже два роки він просто на мав фізичної змоги виступати на сцені, хоча через деякий час і повернувся з паличкою в лави аеронавтів.

7. НА ЧОЛІ ЧОТИРЬОХ ДЕРВІШІВ

ОКРІМ незаперечного внеску в розвиток світової рок-музики, британський квартет «Лед Зеппелін» залишився в історії як зразок добре відлагодженого комерційного підприємства, що мало свою політику й економіку, стратегію і тактику діяльності. Що то був справжній завод з виробництва рок-н-ролу, свідчать ось такі факти. Коли в першій половині 1975 року ансамбль відвідував США у спорядженні неонових ліхтарів та звукової апаратури загальною потужністю 70 тисяч ват, — 15 тисяч меломанів чекало 24 години безперервно, коли сама відкриються каси нью-йоркського «Медісон Сквер Гарден». А в Бостоні колосальний попит на квитки навіть викликав масові заворушення, які взялася ще до концерту заспокоювати поліція. На відміну від «Бітлз», «Роллінг Стоунз» чи Елтона Джона, з якими де в чому можна їх порівняти щодо впливу на розвиток сучасної рок-музини, тривалий час — і на тільки у вітчизняній просі — тиражі розпроданих альбомів, гонорари, а особливо — самобутність і творчий вектор «ЛЗ», залишалися мало відомими широкій громадськості.

Динозаври з «дирижабля» 6. Житло святих

Олександр Рудяченко

Не тільки у Старому світі, а й у США британський квартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» [днв. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX і 1.X) вільно збирав на концерт кільканадцятитисячну публіку. Ще 1969-го, тобто на старті кар'єри, вони грали для кількатисячних американських аудиторій, що яскраво свідчило про увагу до них з боку балуваного заокеанського слухача. Коли в листопаді 1972 року — вперше після тривалої перерви — англійці виступили в Західній Європі, зокрема в Монтрьо (Швейцарія), та місцевість зазнала навали їхніх фенів навіть… із сусідніх країн. Попри антракт у шоу-бізнесі, шаленства на пунктику тієї формації ніяк не зменшилися. Це довела й весняна траса 1973-го по США, де квартет встановив новий рок-н-рольний рекорд.

Так, у місті Тампа (Флоріда) «Лед Зеппелін» виступив для 57 тисяч слухачів і таким чином побив колишній рекорд «Бітлз», які в 1965-му зібрали на нью-йоркському «Шіе стедіум» 55 тисяч меломані. Але й це ще не все. Концерт у Тампі позначив й інше досягнення — він тривав нон-стопом чотири години, під час яких ансамбль розбудовував деякі власні твори до… сюїт, хоча й міцно тримався на людях вічнозеленої рок-н-рольної класики типу «Готель, де розбиваються серця». За той шок у стилі «хеві»-блюзу група дістала просто астрономічний для початку 70-х гонорар 318 тисяч доларів. Чистих прибутків американські гастролі принесли «Лед Зеппелін» три мільйони доларів. Наприкінці року, даючи інтерв'ю англійській газеті великого капіталу «Файненшел таймс», менеджер квартету Пітер Грант назвав цифру: тільки 1973-го його формація отримала від концертів приблизно 30.000.000 доларів. Звісно, в їхній творчості було не все те, що блищить, оскільки з'явилось...

6. ЖИТЛО СВЯТИХ

Врешті-решт у березні 1973-го «Лед Зеппелін» здав у експлуатацію слухачам новий альбом, що називався «Житло святих». Його появу супроводжував справді величезний інтерес: наприклад, у ФРН на момент виходу диска кількість замовлених у магазинах екземплярів уже означила факт, що група випустила «золоту пластинку». Власне, той проект став першим зібранням записів, якими формацій вперше і з різних причин не внесла нічого нового в світову рок-скарбницю. Прагнучи зорієнтуватися й точно визначитись у популярній музиці середини минулого десятиліття, «...Цеппелін» ніби забув, що саме він має колосальне значення на формування її рівня та смаку. Немає сенсу заперечувати, що пластинка обіймала чимало цікавих номерів — від динамічного рока й псевдо-соул-музики до реггі й народних містичних балад. Це сприяло тому, що диск уже став «золотим», а дуже швидко — і «платиновим». Розширений вперше введеними у дію електронними клавішними інструментами, їхній «хеві»-блюз раптом почав сплітатися… з електронною психоделією «Пінк Флойд» (пісня «Без чверті») — і ніби продав першу частку негритянської душі дияволу індустріальної культури. Це, в свою чергу, рафінувало й зачесало первісну агресивність «Лед Зеппелін».

Динозаври з «дирижабля». 5. Сходами на сьоме небо

Олександр Рудяченко

Після стількох стурбованих дзвінків, які пролунали цього тижня у редакції, сьогодні продовжуємо наш відеофільм про творчу долю британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, ц. р.). А почнемо з уривку найкращої авторизованої біографії тієї славетної формації, видрукованої чотири роки тому Стефаном Девісом під назвою «Молот Бога»: «17 жовтня 1969 року концертом у престижному нью-йоркському залі «Карнегі Хол» відкрилось їхнє четверте американське турне. Вперше через п’ять років — після традиційного скандалу із «Роллінг Стоунз» — туди впустили на виступ британську формацію. Дівоча шифонова блузка та черевики з грубої шкіри вокаліста Роберта Планта, а також одяг гітариста Джіммі Пейджа (мінімум: епоха короля Едварда), викликали справжню сенсацію у снобів. Утім, після фантастичного соло у пісні «Біле літо» хтось із партеру уже поставив перед Дж. Пейджем, прямо на рампу, пляшку охолодженого доброго шампанського. Хоча після концерту власник театру й вирахував із гонорару чищення крісел від… жувальної гумки. Потім почалася концертна траса: Чікаго, Клівленд, Бостона, де група отримала за один концерт 15 тисяч доларів, Буффало, Торонто, Провіденс, Канзас-Сіті. 22 жовтня 1969 року в продаж надійшов альбом «Лед Зеппелін II».

Відтоді, як зазначає в своїй книзі «Молот Бога» Стефан Девіс, їхня історія ввійшла в новий вимір. Коли британський квартет видав другий альбом, дебютна пластинка стояла на 18-й позиції журналу «Біллбоурд» із поміткою: за сорок тижнів продано 800 тисяч примірників. Щойно «Бітлз» випустили свій сакраментальний диск «Еббі Роуд», а «Роллінг Стоунз» побалували публіку — «Нехай ллється кров». Та попри шалену конкуренцію «Лед Зеппелін II» одразу з’явився на 199-й позиції в загальнонаціональній двохсотці, а за тиждень піднявся до 25-го місця. Далі: на місяць та пластинка надійно загніздилася на другій позиції, хоча вже наприкінці грудня скинула з трону «Еббі Роуд» ліверпульської четвірки. Безперечно, «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» були на сьомому небі відрадощів.

5. СХОДАМИ НА СЬОМЕ НЕБО

ЗДОЛАВШИ перший бар'єр — півтора року гонок із дияволом, навесні 1971-го група знову випала з центру громадської уваги. Ледь не рік котилися музичною пресою песимістичні прогнози. Їх свого часу так прокоментував барабанщик «ЛЗ» Джон Бонем: «Так, нам відомі історії про розвал «…Цеппеліна». Але ми ніколи краще не розумілися, ніж тепер. Справа в тім, що ми стільки зробили і в такий стислий строк, що це нас просто тимчасово вичерпало. Потребуємо перерви, щоб далі жити на сцені, щоб не розмочалитися як зірки на сезон». Але вже того року під час концертів по Ірландії музичні оглядачі відзначили нові твори в репертуарі, як-то: «Чорний собака» та інші, що свідчило про обкатування на публіці нової пластинки. Проте швидко фани не дочекалися четвертого альбому британських «хеві»-зірок, чим і скористалися продюсери піратських фірм звукозапису — в продаж надійшли нелегально видруковані концертні записи; найвідоміший бутліг під назвою «На пагорбі, де росте ожина».

Динозаври з «дирижабля». 4. Америка — наче шок

Олександр Рудяченко

Минулої неділі ми зупинились на американському турне британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII та 3 і 10.IX), що, працюючи буферною групою на трасі таких місцевих грандів, як «Веніле Фадж» та «МС-5», затьмарили полиск національних зірок і викликали справжній фурор. Утім, европейці потрапили в досить специфічну атмосферу. Як пригадував згодом гітарист Джіммі Пвйдж: «Перш ніж нас побачили в США, уже діяла широка рекламна кампанія. У пресу потрапила інформація про розміри гонорарного авансу», який нам виплатила корпорація звукозапису «Атлантік». Зчинилась веремія, мовляв, до нас приїздить зграї капіталістів. Але журналісти дуже швидко переконалися, що ми інші — коли побачили, як щовечора «Лед Зеппелін» три години підряд грають нон-стоп».

Зауважимо ще й таке: на ті часи формація не мала широкого репертуару. Окрім авторської музики, на концертах виконувалися стандарти — блюзи, класичні рок-н-роли (наприклад, «Нам хотілося вилізти» Бена Е. Кінга), а ще — сучасний матеріал типу «Свіже сміття» групи «Спіріт»; в екстремальних випадках рятували ще ходові й добре перевірені «Бітлз» із їхньою стопроцентною касовістю.

4. АМЕРИКА — НАЧЕ ШОК

«МЕНІ ДОВГО не вірилося в те, що з нами трапилося протягом першого року діяльності», — якось пригадував Джіммі Пейдж. Значно сильніше вражання справила стартова кар’єра на вокаліста «Лед Зеппелін» Роберта Планта, який ще не втратив своєї безпосередності: «Уся та Америка була, наче шок. Бо доти я співав собі старі блюзи та балади Блінга Бой Фултера (справжнє ім’я: Аллен Фултер — американський співак і гітарист, носій традиційного джазу з Північної Кароліни (1903 — 1940 рр.) — О. Р.) у різних англійських фолк-клубах. Раніше я не відвідував Америки, і поки з «…дирижаблем» не прилетів до США на турне. Більше того, я й у Лондоні, відверто кажучи, раніше був тільки тричі». Та сповідь на сторінках «Мелоді Мейкер» 1978 року здається більш щирою, адже сп'яніння першим успіхом давно минуло, і зрілий митець не цурався своїх юнацьких переживань. Тоді як восени 1969-го Роберт Плант так окреслював ситуацію, що склалась в колективі, репортеру тижневика «Н’ю М'юзікл Експрес» -«Ми почали, користуючись виключно славою гітариста Джіммі Пейджа, досить відомого в музичних колах. Саме завдяки цьому мали перші інтерв'ю та належну рекламу. Однак група швидко розвивалась, і нині кожен з нас чотирьох дістав можливість виявити власну індивідуальність».

Динозаври з «дирижабля». 3. Фурор на експорт?

Олександр Рудяченко

До 1968 року рок-н-рол перетворився на музичну культуру, в якій дедалі більшого значення набувала інструментальна винахідливість, ансамблева віртуозність, а свого часу привнесені з біг-бітом із поп-музики комерційні інтереси ставали необов'язковими для будь-якого феномену. Це, в першу чергу, спостерігалося в США, огорнутими тоді молодіжними революційними рухами. Чергове звертання до блюзу, як до реального грунту, в хиткому естетичному світі та вивіреної життям, базової ритмо-інтонаційної школи, звільнило молодих музикантів, як це не видно, від обмежень тодішньої традиційної пісні. То був сигнал до оформлення нової «естетики галасу», де принципового значення набували невідомі раніше: динаміка звуку та використання великою мірою електрично деформованих ритміки і мелодики. Американське блюз-рокове тріо «Джімі Хендрікс Експірієнс» та британська група трьох віртуозів «Крім» стали предтечами й фундаторами основних рис нової рок-музики. З їхньої творчості забелькотіла невідома раніше музична мова, що дозволяючи зберігати традиції минулого й гарантуючи сучасності самобутність, одночасно залишалась відкритою різним стилістичним впливам. Від самого початку лідер-гітарист Джіммі Пейдж та менеджер «Лед Зеппелін» Пітер Грант вловили досить точні вектори. Обидва зробили слушні висновки з художньої поразки квінтету «Ярдбердз» та переломного моменту в світовому рок-попиті; останній відкрили своєю творчістю «Джімі Хендрікс Експірієнс» та «Крім». Хоча, ніби за іронією долі, саме група «Ярдбердз» модельною манерою гри, популяризуванням нових гітарних електроприставок типу «фузбокс» та методів новітнього звукозапису, скажімо, «фідбек» тощо — вже у  п е р ш і й  половини 60-х торували дорогу звуковій революції в рок-н-ролі, яка чомусь і досі уособлюється тільки з двома вище названим ансамблями. А ще — із «ЛЕД ЗЕППЕЛІН», до яких і повертаємося у нашому відеофільмі.

3. ФУРОР НА ЕКСПОРТ?

ОСЬ УЖЕ 20 РОКІВ у рок-н-ролі все слід робити не тільки «талановито, а й вчасно. Бо тут зірками стають лише ті, хто максимально використовує єдиний шанс у житті — ЗОРЯНУ ГОДИНУ. Отже, британський квартет «Лед Зеппелін» ідеально потрапив у просвіт, який по собі на американському ринку залишили їхні земляки, тріо «Крім», яке до осені 1968 року припинило існування. Хоча протестуючи на сторінках тижневика «Нью М'юзікл Експрес» проти трактування своєї групи як «другого «Крім», у квітні 1969-го лідер «ЛЗ» скромно додав: «Мені далеко до ,Еріка Клептона (гітарист «Крім» — О. Р.). Я постійно вчуся. Хоча це англійську публіку, власне, й не цікавить. Бо у нас ходять на концерти з двох причин: або — щоб потанцювати, або — щоб напитися до нестями. Для більшості немає навіть значення, хто там на естраді і що грає».

Динозаври з «дирижабля». 2. Благословенне будь, фіаско!

Олександр Рудяченко

У першій пошті, що швидко відреагувала на початок відеофільму про «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII), — слушний закид про історичний контекст, в якому дебютувала та супергрупа 1960-х. Негайно виправляємо становище: кидаємо погляд у минуле… У світовій рок-музиці 1968—1969 роки видалися на диво врожаїстими. Рясно виникали нові формації, записувалися історичні альбоми; вирувало новаторство, важливе й досьогодні. 1969 року квартет «Пінк Флойд» видав пластинку «Амагамма», яка вплинула на всі подальші групи, орієнтовані на електронну стилістику. На фірмі «Вертіго» видрукував свій другий, легендарний диск «Сюїта Валентина» британський секстет «Келосейм», що рухався в жанровому векторі блюз — джаз — рок. Американський віртуоз гітари Джімі Хендрікс народив «Електричну господарку» (1968), що ділилася зі світом своїм футурологічним рок-н-рольним прогнозом. Кілька відомих англійських музикантів: гітарист і клавішник Роберт Фріп, барабанщик Майкл Джілс та басист Грег Лвйк — заснували «Кінг Крімсон», що дебютував у грамзаписі проектом «При дворі Малинового Короля». Квартет флейтиста Йєна Андерсона заявив про себе (1968) пластинкою «Це було». Батько білого блюзу, гітарист Джон Майєл записав разом із Еріком Клептоном «Щоденник групи», а потім, 1968-го, — ще два рафінованих альбоми. Європа заточилася в бік тотальної рок музики..

2. БЛАГОСЛОВЕННЕ БУДЬ, ФІАСКО!

САМЕ в ті роки починали кар’єру й Інші теперішні класики — «Йєс» та «Блек Саббет». Закочувалася зоря «Бітлз». Набула популярності одна з перших рок-опер: «Томмі» квартету «Зе Ху» (1969), бо таки першу ще 1965-го створив "британський квінтет «Претті Сінгс» — «С.Ф. Смуток». Світ уже регулярно «Роллінг Стоунз», «Муді Блюз», «Тен Йєарз Афте», Манфред Ман. У повітрі носилася цікавість до колишніх і нових кумирів, хоча щось у світі змінилося: ЛІДЕРА НЕ БУЛО. Якщо визначати жанрово, то 1968 рік минув у Великобританії під прапором блюзу: вершина у Джона Майєла, доскіпливість — у «Флітфуд Мек» і, звісно, пік світової популярності у ділах рафінованого, в першу чергу, — інструментального тріо «Крім». На планеті вичерпувала себе ера співаків — починалася ера високотехнічних виконавців. Спрагло всотував у себе рок-н-рол усе: від фольклору до авангардного джазу, розвиваючись як  в і д к р и т а  естетична система. Саме в такій атмосфері — гострої конкуренції, оформилося творче обличчя групи «ЛЕД ЗЕППЕЛІН». Оцінивши парші їхні кроки, чимало критиків побачили в тому квартеті тільки безпосередніх спадкоємців «Крім» — легенди, яка жила майже три роки, але залишила по собі чотири пластинки, хоча одну, «Майно ДІзраелі» — справді вдалу.

ОТЖЕ, два кваліфіковані студійні музиканти, гітарист Джіммі Пейдж та мультиінструменталіст із клавішною орієнтацією Джон Пол Джонс шукали собі потрібних колег. Після тривалих пошуків і прослуховувань вони спинилися на двох маловідомих артистах.

Динозаври з «дирижабля». 1. Двадцять років тому

Олександр Рудяченко

Спасибі вам, друзі, що ви повертаєтеся з відпусток. Спасибі, любі, що не забуваєте про наші обіцянки й регулярно нагадуєте про них. Ні, «Молода гвардія» звертає увагу на ваші листи із терміновими запитаннями: «Коли ж почнеться серіал «МЕТАЛУ ВСІ РОКИ ПІДВЛАДНІ». Власне, він уже почався — публікаціями про «ГАНЗ Н'РОУЗІС» (28.V), «АС/ДС» (30.VII) та «БЛЕК САББЕТ» (6 і 13.VIII). Про «Айрон Мейден», Оззі Озборна, Удо Діркшнайдера. яких ми представляли цього року, не згадуватимемо. Бо відсьогодні поведемо мову про справжніх динозаврів, апостопів «хеві».

Отже, відеофільм із продовженням: «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» — сліпуче сузір’я талантів на рок-н рольному небокраї першої половини 70-х, батьки «важкого» блюзу, що нині обріс тисячами епігонів, цілий розділ в історії рок-музики. Хоча… Як заявив в інтерв'ю «Мелоді Мейкер» вокаліст Роберт Плант: «Суть цього ансамблю полягає в тому, що ми робимо виключно те, що хочемо. Якщо маємо на те бажання». А в своєму підручнику «Мистецтво рок-н-ролу» (1983) американець Чарльз Т. Браун роз'яснив: «Так, іноді славу тієї групи затьмарювали інші британські ансамблі, що, звісно, завдавало деякої шкоди «Лед Зеппелін». Утім, той квартет мав шалений успіх упродовж ряду років — однаковою мірою завдяки виконавській майстерності, самобутності та маркетингу. То був всебічно розвинений ансамбль, що поєднав у собі впливи різних жанрів».

1. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

ДЛЯ майбутніх «ЛЗ» усе малося з... безвиході. У липні 1968 року наказала довго жити британська група «ЯРДБЕРДЗ» («Свійські птахи»), в досить строкатому репертуарі якої спочатку домінував ритм-н-блюз, хоча деякі фахівці бачать у тому квінтеті попередників такого стилю, як хард-рок. Наприкінці своєї кар’єри, записуючи шостий американський альбом «Маленькі ігри», та група уже не плодила хіти, а здебільшого експериментувала у студіях звукозапису, шукаючи нову суміш психоделії та енергійного, до-«металевого» звуку. Окрім іншого, смаки продюсера Мікі Моста, котрий опікувався ділами, скажімо, Донована — а пізніше відомої киянам на власні очі Сюзі Кватро і невідомих «Смоукі» — та власне музикантів дедалі діаметрально розходилися. Словом, коли записувався той останній альбом, групою «Новобранців» — назву колективу можна й так перекласти — уже заправляв 24-річний лідер-гітарист Джіммі Пейдж, котрий на тім посту змінив таких двох славетних попередників, як Ерік Клептон та Джеф Бек; саме їм група завдячувала прекрасною репутацією і у меломанів.

Arto Lindsay—Invoke (Righteous Babe, 2002)

Роман Піщалов

Гітарист Арто Ліндсі — це легенда. Він був учасником дадаїстського ноу-вейв-гурту DNA та джаз-нойзової групи Ambitious Lovers. Він — один з найцікавіших музикантів центрального Нью-Йорку. Попри всі ці досягнення, музика його залишається здебільшого невідомою як у США, так і за їх межами. Його п’ята сольна робота “Invoke” є колекцією приємних пісень, що віддають данину Бразилії, в якій він народився та виріс. Нічого на ньому не свідчить про невгамовність ранньої музики Арто. Всі пісні цього альбому є грою у босса-нову, десь перероблену з огляданням на соул ("Illuminated") або прикрашену мікросаунд-ефектами (“You Decide”). Тільки гітара, звук якої видряпує вухо, в "Predigo" (співпраця з бразильцем Чіко Сіенсом), “In The City That Reads” (співпраця з американським гуртом Animal Collective) та “Clemency” нагадує про минуле творця „ніякої хвилі”. Закриває альбом кавер бразильського хіта 60-річної давнини "Beija-me".

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 7.

Fennesz—Venice (Touch, 2004)

Роман Піщалов

Венеція — це місто, що вмирає: канали смердять, стіни домів покриваються цвіллю зсередини і ззовні, рівень моря безупинно підіймається, будинки повільно погружаються у воду, нічого не працює, і агонія міста продовжується тільки завдяки дотаціям і туристам. Проте, є щось привабливе в цьому вмиранні смертельно пораненої культури, і колишня столиця середньовічної торгівельної імперії знову і знову надихає на творчість нових художників. Цього разу це австрійський художник звуку Крістіан Феннеш, відомий своїми різноплановими релізами “Hotel Paral.lel” (1997), “Endless Summer” (2001), “Field Recordings 1995–2002” (2002). Його нова робота містить ембіентні п’єси, призвані, напевно, відтворити атмосферу міста за допомогою гітари з надпотужним дісторшеном і електронних шумів. Це інтенсивне використання гітари у комбінації з шарами деконструктивного нойзу приємно відрізняє його від легіонів ґлітч-музикантів, що працюють сьогодні виключно у комп’ютерній естетиці. “Venice” — чарівний альбом! З власним настроєм. Коли його слухаєш, виникає відчуття, ніби чекаєш на щось. На що? На смерть? Ні, не на смерть, але на нову зустріч, яка, можливо, змінить твоє життя. Музика, наповнена сонячним теплом, пливе, як міраж собору св. Марка в тумані, що підіймається вранці з Адріатичного моря. На єдиному треку зі співом — “Transit” — можна почути енігматичний голос Дейвида Сілвієна.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 5-6.

Casiotone For The Painfully Alone—Answering Machine Music: A Brief Album in Twelve Parts (Tomlab, 2002)

Роман Піщалов

Casiotone For The Painfully Alone — це музика з сильним присмаком саморобки, що звучить як записаний за пару вихідних концерт для дружньої вечірки студентів-очкариків. Щире аматорське бурмотіння під звуки іграшкових клавішних на батарейках, придбаних у магазинах Армії Спасіння. Цей кишеньковий лоу-фай-поп зроблений дешево, але звучить зворушливо. Так звучить визнання у коханні, записані на автовідповідач, який, до речі, при записі цього альбому теж застосовувався.

За Casiotone For The Painfully Alone стоїть колишній студент кінофакультету Овен Ешворт з Сан-Франциско. Ешворт почав займатися музикою в 1997, коли зрозумів, що писати пісні — це дешевший спосіб розповідати історії, ніж знімати фільми. “Answering Machine Music” вперше вийшов у 1999 на власному лейблі Овена Cassingle USA і через три роки був перевиданий німецьким лейблом Tomlab. Після його успіху та виходу другої роботи — “Pocket Symphonies For Lonely Subway Cars” — Овен покинув свою квартиру і відправився у турне разом з Rapture, Xiu Xiu, Kill Me Tomorrow і навіть виступав у Європі.

Овен якось сказав, що “Answering Machine Music” є таким собі кивком у бік “Metal Machine Music” Лу Ріда, але немає на світі двох настільки різних речей, як витвір колишнього лідера Velvet Underground (шум, шум і нічого крім шуму) й іграшковий синт-поп-одинак з західного узбережжя США (музтерапія самотності). Я знову і знову слухаю ці невигадані й вигадані історії “When The Bridge Toll Was One Dollar”, “Casiotone For The Painfully Alone Joins The Foreign Legion”, “Baby It's You”, “I Should Have Kissed You When I Had A Chance” і думаю: «Невже це звичайне чудо створено на батарейкових Casio та Yamaha?»

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 4.