2. Мамо, це «Шабаш»!

Олександр Рудяченко

У ПОПЕРЕДНЬОМУ випуску «Паралелей і меридіанів» ми пройшлися по десятирічній Історії бірмінгемського квартету «БЛЕК САББЕТ», або «Чорний шабаш», зупинившись на 1977-му, переломному в творчій долі ансамблю році, коли групу залишив вокаліст Джон «Оззі» Озборн. Вкрай виснажений і втомлений шаленим ритмом життя піонерів «хеві»-метал, він першим із колег сказав: все, шабаш! Утім, як це не прогнозували музичні критики, вихід з гри співака не значив повного краху групи. Сьогодні — про друге десятиліття демонічної кар'єри «Чорного шабашу».

ЗАЛИШИВШИСЬ біля розбитого, безмовного корита, втім трос «шабашників»: гітарист Тоні Йоммі, барабанщик Біл Уард та басист Террі «Дідусь» Батлер — вирішили рухатись далі. Улітку 1977 року на вакантне місце вокаліста вони рекрутували екс-співака групи «Севой Браун» Дейва Уолкера. Та спільна праця не клеїлася. Попри численні репетиції квартет не концертував і не записувався у студії. Схожі проблеми мав і «Оззі» Озборн, зусилля якого створити власну самобутню формацію з маловідомих музикантів закінчилися фіаско. Випущений нею сінгл-диск називався «Невже я збожеволів!» Логічно, що невдовзі блудний демон повернувся додому, у «Блек Саббет». Хоча відтоді стосунки між варяжим співаком та рештою колег зазнали необоротних змін.

ЧЕРЕЗ ПІВРОКУ спільних концертів та запису альбому з малопророчою назвою «Ніколи не кажи: „Мертвий“» (1977) «Оззі» Озборн залишив квартет удруге. Цього разу — назавжди. (Про його сольну кар'єру: див. «МГ» за 23.IV ц. р.; на сьогодні видано сім альбомів). Після повторної катастрофи залишки «Блек Саббет» зникають із музичної сцени на подальші два роки.

1. Мамо, це «Шабаш»!

Олександр Рудяченко

Як і більшість великих та захоплюючих кар'єр, «Блек Саббет» мали свій випадковий і наївний початок. 1967 року в бірмінгемській школі Ештон зустрілися члени двох маловідомих аматорських груп: гітарист та флейтист Тоні Йоммі, барабанщик Біл Уард із «Місоледжі» («Міфологія»), вокаліст Джон «Оззі» Озбори та басист ТеррІ «Дідусь» Батлер із «Реа брід» («Рідкісна порода»). Приблизно однакові блюз-рокові смаки, але передусім прагнення грати разом сприяли тому, що квартет згодом з'явився в барах та пабах на околицях рідного міста, взявши нову назву «Еаз» («Земля»). Вони швидко побачили, що нікому не потрібні, а їхня музика не справляла на слухачів аніякого враження. У барах, куди надвечір приходять поспілкуватися, їх просто ігнорували — як реакція на байдужість, щоб звернути на себе увагу, «Земля» почала грати максимально гучно. Ось воно, соціальне коріння «хеві»-метал, одними з піонерів якого невдовзі стали... Та не випереджатимемо події.

ТОНІ ЙОММі пригадує: «Ми були у відчаї: гриміли по країні старим вантажним драндулетом, виступали будь-де, аби тільки мати концерт, аби люди знали про наше існування». Путнього з того нічого б не вийшло, якби не власник невеличкої бірмінгемської фірми грамзапису Джім Сімпсон, котрий узяв кар'єру невдах — хоча й талановитих — у власні руки. Використовуючи свої зв'язки в колах шоу-бізнесу. той організував групі перше зарубіжне турне. Та ще й яке! Серія концертів у нічних клубах Гамбурга, рахуючи й овіяний десять років тому славою легендарних «Бітлз» — «Стар клаб». Щільний графік виступів мав і свої вади: вони мусили грати стільки творів щовечора, що не встигали їх писати. Тоні Йоммі: «Не бажаючи повторювати репертуар, ми взялися виконувати довгі соло у піснях. Один твір Біл Уард грав на барабанах, інший я — тільки на гітарі; якоїсь ночі навіть Террі «Дідусь» Батлер імпровізував на басу». Зверніть і на це увагу: як, бу-ва, не звідси, не з потогонної системи праці на естраді, чи не із безвихідних обставин, чи не з браку часу на рок-сцені кінця 60-х натомість рафінованих пісень залунали широко розбудовані композиції?

«ЕАЗ» грали так гучно, що почути їх просто не могли. Квартет навіть став рекордсменом щодо контрактів із клубом «Стар Клаб», котрий 1969 року продовжувався з британцями п'ять разів. Рекламувала групу й місцева преса, порівнюючи їх... із «Бітлз», які також саме у ФРН навчилися свого музичного ремесла. Та вдома, на Островах, ніхто про них і не чув. Саме це стало причиною, чому гітарист Тоні Йоммі раптом... залишив колег, щоб приєднатися до ансамблю «Джетро Талл» флейтиста Йєна Андерсена. Через два тижні він повернувся назад. Чому? «Це прекрасна група, але музику там розуміють, як свою роботу, тоді як для „Землі“ вона — внутрішня потреба. Окрім того, наша музика — рівнодіюча прагнень усіх членів, а в „Джетро Таллі“ — то тільки творчість лідера. Коли я приєднався до них, вони вже були великими, — говорив пізніше Т. Йоммі. — Та мені приємніше грати в команді, яка ще має нереалізоване майбутнє».

Дороги Еріка Клептона

Мільйони «клептоманів» у цілому світі отримали у квітні 1988 року одну з найпрекрасніших рок-антологій у історії. На шести лонгплеях (і чотирьох КД) автор збірки Біл Левенсон помістив 73 твори — від записів з групою «Ярдбердз» до нової версії «Афтер міднайт» — вибраних із кількасот годин архівних записів фірми «Полідор».

Класичні записи у відомих і нових версіях, а також кілька неопублікованих доти творів нагадують про 25 років, проведених Клептоном на естраді, і 50 записаних дисків-гігантів.

Влітку 1963 року після кількох місяців діяльності, Ерік розпустив свою першу групу «Рустерз» і приєднався до дивної формації «Кейзі Джонс та інженери», де протримався якихось кілька тижнів. Коли у 1962 році він вступив до Кінгстоунського художнього коледжу, в Алексіса Корнера практикувались Мік Джеггер, Брайєн Джонс, Джінджер Бейкер і Джек Брюс. Він приєднався до «таємничого клану», члени якого під час розквіту бітломанії грали електричні блюзи, наслідуючи чорних майстрів блюзу з Чікаго. Взимку 1963 року він грав вже з «Ярдбердз», що регулярно виступали у клубі «Кроудеді». 19-річний Клептон не визнавав тоді жодного компромісу. Правильність обраної ним дороги підтвердив Сонні Бой Вільямсон, акцентуючи гру учня під час спільного виступу з «Ярдбердз». Вже на першому диску «Ярдбердз» Ерік експериментує із звучанням і співає. Однак коли при запису наступного альбому група комерціалізує звучання, аби вийти на американський ринок, Клептон її залишає.

Благословенно будь, земле!

Михайло Алексєєв, Сергій Лапченко

МУЗИЧНА кар’єра Пола Саймона охоплює три десятиліття: у 1957 році, коли йому було 15 років, початкуючий фольк-рок-бард записав разом з однокласником Артом Гарфункелом пісню «Ей, школярко», котра увійшла до «40 кращих» шлягерів музичного життя США; а у 1987-у у складі команди з 25 південноафриканських музикантів він здійсним навколосвітні гастролі з концертною програмою, складеною на основі свого останнього альбому «Благословенна земля» (1986 р.).

Автором усіх пісень дуету був Пол Саймон. Його мелодійні, майстерно написані композиції припали до душі тим прихильникам рок-музики, котрі побачили в них інтелігентність і соціальну спрямованість.

«Ос» в оголеному світлі

    я побачив десятки тисяч людей.

Вони говорили, але нічого ними

    не було промовлено.

Вони слухали,

    але нічого не чули.

Вони складали пісні,

    але ніхто не співав —

Ніхто не наважувався

    порушити мовчання.

Люди били поклони

й молилися створеному ними

    неоновому богові.

І вивіска висвітлювала слова

    попередження:

«Вислови пророків написані

    на стінах у метро й сходинках.

Вони звучать пошепки

    в звуках Мовчання».

(«Звуки мовчання», 1964).

Отакі тексти до пісень, що містили в собі досить глибокий зміст і не були типовими для поп-музики, характеризували тепер їхнього автора Пола Саймона. Щодо Арта Гарфункеля, то він не бажав більше бути лише підмайстром, і у 1970 році дует перестав існувати, залишивши після себе «лебедину пісню» — «Міст над бурхливими водами».

Відповідь знає не лише вітер

Михайло Алексєєв

«Боб Ділан?.. А, це той хлопець, котрий давним-давно написав пісню „На крилах вітру“? А що вій ще зробив, потім? Впадав з однієї крайності в другу, робив політичні заяви, потім удався до релігії, переходив із християнства в іудаїзм і назад. І все — при великому скупченні фотокореспондентів,» — це авторитетна думка нинішнього лідера англійського ансамблю «Дженезіс» Філа Коллінза. А ось погляд не менш впливової британської «Рок-енциклопедії»: «Значення Боба Ділана для розвитку рок-музики можна порівняти хіба що із значенням квартету «Бітлз», його вплив — це набагато більше, ніж новаторський підхід до написання текстів. Його пісні-перестороги вплинули на свідомість цілого покоління, відкриваючи нові обрії відповідального ставлення до світу — як особистого, так і політичного; ставлення до світу, який без нього (Б. Ділана. — Авт.), мабуть, ще залишався б обмеженим і неприйнятним». Оцінки, як бачимо, діаметрально протилежні. Тож спробуємо дошукатися істини.

РОБЕРТ Аллен Ціммерман народився 24 травня 1941 року в невеличкому американському містечку Дулут (штат Міннесота). На гітарі почав грати у дванадцять років, а в старших класах уже встиг змінити кілька самодіяльних ансамблів. Чому 1959 року першокурсник Міннесотського університету Роберт Ціммерман став Бобом Діпаном? Біографи стверджують, що під величезним впливом сучасного валлійського поета Ділана Томаса — одного із життєлюбних і парадоксальних авторів XX століття. Та, власне, сам Роберт з цього приводу ось що зауважив: «До чого тут Ділан Томас? Я просто взяв прізвище мого дядька, тільки трохи змінив написання. Що стосується уельського поета, я мало читав його твори... Взагалі то буденна справа — змінити Ім'я. Люди навіть змінюють міста, де мешкають, деякі — і батьківщину. Повірте, якщо дивитися на людську природу, то у нас немає імен». Так, є щось інше, важливіше.

1961 року, залишивши навчання в університеті та приїхавши до Нью-Йорка, Роберт це і шукає. Він весь у дії: пробує грати у різних фолк-клубах, згодом стає активістом самодіяльного молодіжного музичного руху (так зване «фолк-відродження»). Оселившись у богемному передмісті Грінвіч Віллідж, він трудиться на пісенній ниві пліч-о-пліч з Джеком Еліотом, Ціско Х'юстоном, Томом Пекстоном та Філом Оксом, а вечорами регулярно відвідує в лікарні «батька американських пісень протесту» Вуді Гатрі, котрий поволі вмирав (це триває до 1967 року. — Ред.) від важкої спадкової хвороби.

Друге ім’я рок-н-ролу

Леонід Кудряшов

Про американського виконавця рок-н-ролу ЧАКА БЕРРІ, надзвичайно популярного в 1950—60-х роках, розповідають дивні історії. Деякі з них настільки моторошні, що їх наводять із певною пересторогою. Обслуговуючий персонал нью-йоркського клубу «Лімелайт» ходить перед Беррі навшпиньки. Пошепки тут повідають вам про те, що зміна настрою у співака від найкращого до пекельного — може відбутися за кілька секунд. Відвідувачів, які бажають ближче познайомитися з ним, підбадьорюють такими словами: «Ви хочете зустрітися з містером Беррі? У такому разі бажаємо вам успіху».

Чак Беррі вважається визнаним усіма чорношкірим королем рок-н-ролу. Це підтвердили «Бітлз», «Роллінг Стоунз» і не одне покоління шанувальників року. Про нього Джон Леннон якось висловився так: «Якби виникла потреба дати рок-н-ролу друге ім'я, з повним правом можна було б назвати його Чак Беррі».

Народився Чарльз Едуард Андерсен Беррі в Сент-Луїсі (штат Міссурі). Слабкий, довготелесий хлопець, який добре грав на гітарі, зачарував чорну і білу Америку. Починаючи з «Мейбелін» — гімну американської народної музики і довгий час пісня цього, Чак Беррі привертає слухачів і глядачів запальним виконанням рок-н-ролу. Він і тепер продовжує з'являтися на сцені з напомадженим чубом та кумедною ходою — ніхто інший не здатний так ходити.

Продається «король»

Олександр Рудяченко

ДЛЯ МІЛЬЙОНІВ шанувальників Елвіс Преслі й сьогодні залишаються таким, як і за часів найбільшої популярності, — струнким, вродливим, пластичним юнаком. Таким, яким його можна побачити на плакатах, фотографіях, на чашках і рушниках, на доларових… банкнотах замість державних діячів. Кілька мільйонів членів нараховує нині мережа «Преслі-клубів» у різних країнах світу. Більш як 50 тисяч з них з’їхалося наприкінці минулого літа у Мемфіс (штат Теннессі), де мали розпочатися сумні урочистості — «Тиждень вшанування пам'яті Елвіса». Такий штрих: усі номери в готелях були зарезервовані уже... у січні 1987-го.

Цей культ рок-н-рольного Адама уже не перший десяток рокі уміло підживлюється. Він безпрограшно прибутковий, бо на славетному покійнику добре заробляють продюсери його нових пластинок і відео-касет, видавці «сувенірів» із зображенням короля, навіть цілі фірми, як-то, «Елвіс Преслі Ентерпрайз Інк», яка, до речі, й виступила організатором усієї тієї гіпер-кічової програми.

У рамках «Тижня...» вшановувати 42-річного співака, який свідомо зруйнував себе, — після розтину лікарі встановили залишки 16 (!) заспокійливих і збуджуючих препаратів — почали 8 серпня минулого року. Згідно з розробленою програмою. Спортивні змагання і конкурси двійників, відвідання його приватної вілли «Грейсленд» (щороку — півмільйона ходаків), де влаштовано музей, і поєдинки імітаторів рок-ідола, автогонки його імені та психоделічне вечірнє шоу із багатокольоровим лазерним світлом.

Jimi Tenor—Higher Planes (Kitty-Yo, 2003)

Роман Піщалов

Музика фіна Джимі Тенора (справжнє ім’я Лассі Лехто) викликає змішані почуття, як сукня, зшита з фольги з-під цукерок — інновації та кітч в одній речі. Колишній індастріел-музикант і фотограф просуває естетику, коли у справу йде всіляке сміття, з якого намагаються зробити стильні штучки. Або намагаються переконати вас, що штучки стильні. Щось схоже на роботи Енді Ворхола, якого, до речі, Джимі зовні нагадує. Сам Джимі своїм найбільшим талантом вважає вміння робити фальшиві речі та переконувати інших в тому, що він талановитий. Він знімає кіно та робить власний одяг Tenorwear.

Альбом “Higher Planes” звучить, як музика, навмисно стилізована під 1970-і, поєднуючи пітний чорний фанк та приджазовану музику саундтреків до еротичних пригод Емануель. У цьому стилістичному коктейлі плавають тонко нарізані дольки несмаку — пісні з космічно-гедоністичними назвами ”Cosmic Groove”, “Black Hole”, “Good Day”, “Spending Time”, “Stargazing”, що допомагають вбити час в очікуванні нового альбому Джимі. На обкладинці його я сподіваюсь побачити не менше оголеної (звичайно, дівчачої) натури, ніж на обкладинці цього, але вже повернутої цікавим боком до слухача-глядача, а не до лісу. І Джимі у кадилаці. Нюхає кокаїн. Адже про що ще вся ця музика, як не про оголених дівчат, кадилаки та кокаїн?

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 11-12.

Peaches—The Teaches of Peaches (XL Recordings, 2002)

Роман Піщалов

Peaches — королева електроклешу, стилю, як багато хто вважає, «зробленого» глянцевими мас-медія. Її справжнє ім’я — Мерілл Ніскер. Вона народилася у Торонто і свою музичну кар’єру почала у панк-гурті Shit. У 1990-х вона переїхала до Німеччини, де, взявши на озброєння Roland MC-505, почала писати електро, не оздоблене ніякими зайвими прикрасами, так зазвичай дорогими серцю жінок. Це мінімалістичне електро і є звуком ”The Teaches of Peaches”: неприборкана ритм-машина, драйвовий бас, речитатив. Альбом складається з 11 пісень, головними темами яких є три речі: секс, секс і секс. Але це секс, викручений задом наперед. Peaches міняє місцями полюси і вигукує відверті тексти про те, як і з ким, і скільки, які ми мали б чути від якогось мачо. Вона перевертає ситуацію догори ногами і провокує нас. І поводиться як розбещений мачо в спідниці: на сцені, кажуть, 36-річна Peaches тикає своїм юним слухачам факи, приймає непристойні пози, лається. Звучить так, наче досвідчена матрона у борделі навчає молодиків справжньому життю дорослих — збуджуюче і огидно водночас. Часом, Peaches — це не панк? Ні, це радше кабаре-шапіто у стилі електроклеш: дешевий звук, порнографічні тексти, несором’язлива обкладинка. Трохи схоже на позу, на гру у стиль, але шалена енергія компенсує брак змістовного навантаження. Класика жанру.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 9.

Miss Kittin—I Com (NovaMute, 2004)

Роман Піщалов

Зірка європейських клубів француженка Місс Кіттін (справжнє ім’я Каролін Ерве) випустила дебютний альбом. Колишня ґоу-ґоу-танцюристка здобула відомість своїми діджейськми сетами, що, за чутками, змінили саунд європейської клубної музики, (на своїх сетах вона, крім інших, крутить Delarosa & Asora, Autechre, Pan Sonic) та записами з Felix Da Housecat, Golden Boy і Hacker; записані з Hacker пісні ”Frank Sinatra” та “1982” стали в 1998-2000 великими хітами і випередили сплеск інтересу до електро-попу 1980-х («електроклеш»). Багато хто давно вже чекав на її сольний запис, і ось він з’явився.

“I Com” не розчарував. Починаючи з дарк-гаузового треку “Professional Distortion” і аж до останньої франкомовної поп-балади “3eme Sexe”, альбом видає хіт за хітом, більшість з яких є рефлексіями з приводу самої себе (“Allergic”, “Kiss Factory”) та клубного життя (“Requiem for a Hit”, “Soundtrack of Now”) у стилі євро-поп і мінімал-техно. Всі композиції споряджено дотепними текстами, які допомагають музиці телепортувати слухача в атмосферу кокаїнових вечірок. Біт не дає стояти на місці, синтезаторна пульсація додає ґламурності, а голос натякає на те, як це кльово бути модним і трохи припанкованим.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 8.