Продається «король»

Олександр Рудяченко

ДЛЯ МІЛЬЙОНІВ шанувальників Елвіс Преслі й сьогодні залишаються таким, як і за часів найбільшої популярності, — струнким, вродливим, пластичним юнаком. Таким, яким його можна побачити на плакатах, фотографіях, на чашках і рушниках, на доларових… банкнотах замість державних діячів. Кілька мільйонів членів нараховує нині мережа «Преслі-клубів» у різних країнах світу. Більш як 50 тисяч з них з’їхалося наприкінці минулого літа у Мемфіс (штат Теннессі), де мали розпочатися сумні урочистості — «Тиждень вшанування пам'яті Елвіса». Такий штрих: усі номери в готелях були зарезервовані уже... у січні 1987-го.

Цей культ рок-н-рольного Адама уже не перший десяток рокі уміло підживлюється. Він безпрограшно прибутковий, бо на славетному покійнику добре заробляють продюсери його нових пластинок і відео-касет, видавці «сувенірів» із зображенням короля, навіть цілі фірми, як-то, «Елвіс Преслі Ентерпрайз Інк», яка, до речі, й виступила організатором усієї тієї гіпер-кічової програми.

У рамках «Тижня...» вшановувати 42-річного співака, який свідомо зруйнував себе, — після розтину лікарі встановили залишки 16 (!) заспокійливих і збуджуючих препаратів — почали 8 серпня минулого року. Згідно з розробленою програмою. Спортивні змагання і конкурси двійників, відвідання його приватної вілли «Грейсленд» (щороку — півмільйона ходаків), де влаштовано музей, і поєдинки імітаторів рок-ідола, автогонки його імені та психоделічне вечірнє шоу із багатокольоровим лазерним світлом.

Jimi Tenor—Higher Planes (Kitty-Yo, 2003)

Роман Піщалов

Музика фіна Джимі Тенора (справжнє ім’я Лассі Лехто) викликає змішані почуття, як сукня, зшита з фольги з-під цукерок — інновації та кітч в одній речі. Колишній індастріел-музикант і фотограф просуває естетику, коли у справу йде всіляке сміття, з якого намагаються зробити стильні штучки. Або намагаються переконати вас, що штучки стильні. Щось схоже на роботи Енді Ворхола, якого, до речі, Джимі зовні нагадує. Сам Джимі своїм найбільшим талантом вважає вміння робити фальшиві речі та переконувати інших в тому, що він талановитий. Він знімає кіно та робить власний одяг Tenorwear.

Альбом “Higher Planes” звучить, як музика, навмисно стилізована під 1970-і, поєднуючи пітний чорний фанк та приджазовану музику саундтреків до еротичних пригод Емануель. У цьому стилістичному коктейлі плавають тонко нарізані дольки несмаку — пісні з космічно-гедоністичними назвами ”Cosmic Groove”, “Black Hole”, “Good Day”, “Spending Time”, “Stargazing”, що допомагають вбити час в очікуванні нового альбому Джимі. На обкладинці його я сподіваюсь побачити не менше оголеної (звичайно, дівчачої) натури, ніж на обкладинці цього, але вже повернутої цікавим боком до слухача-глядача, а не до лісу. І Джимі у кадилаці. Нюхає кокаїн. Адже про що ще вся ця музика, як не про оголених дівчат, кадилаки та кокаїн?

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 11-12.

Peaches—The Teaches of Peaches (XL Recordings, 2002)

Роман Піщалов

Peaches — королева електроклешу, стилю, як багато хто вважає, «зробленого» глянцевими мас-медія. Її справжнє ім’я — Мерілл Ніскер. Вона народилася у Торонто і свою музичну кар’єру почала у панк-гурті Shit. У 1990-х вона переїхала до Німеччини, де, взявши на озброєння Roland MC-505, почала писати електро, не оздоблене ніякими зайвими прикрасами, так зазвичай дорогими серцю жінок. Це мінімалістичне електро і є звуком ”The Teaches of Peaches”: неприборкана ритм-машина, драйвовий бас, речитатив. Альбом складається з 11 пісень, головними темами яких є три речі: секс, секс і секс. Але це секс, викручений задом наперед. Peaches міняє місцями полюси і вигукує відверті тексти про те, як і з ким, і скільки, які ми мали б чути від якогось мачо. Вона перевертає ситуацію догори ногами і провокує нас. І поводиться як розбещений мачо в спідниці: на сцені, кажуть, 36-річна Peaches тикає своїм юним слухачам факи, приймає непристойні пози, лається. Звучить так, наче досвідчена матрона у борделі навчає молодиків справжньому життю дорослих — збуджуюче і огидно водночас. Часом, Peaches — це не панк? Ні, це радше кабаре-шапіто у стилі електроклеш: дешевий звук, порнографічні тексти, несором’язлива обкладинка. Трохи схоже на позу, на гру у стиль, але шалена енергія компенсує брак змістовного навантаження. Класика жанру.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 9.

Miss Kittin—I Com (NovaMute, 2004)

Роман Піщалов

Зірка європейських клубів француженка Місс Кіттін (справжнє ім’я Каролін Ерве) випустила дебютний альбом. Колишня ґоу-ґоу-танцюристка здобула відомість своїми діджейськми сетами, що, за чутками, змінили саунд європейської клубної музики, (на своїх сетах вона, крім інших, крутить Delarosa & Asora, Autechre, Pan Sonic) та записами з Felix Da Housecat, Golden Boy і Hacker; записані з Hacker пісні ”Frank Sinatra” та “1982” стали в 1998-2000 великими хітами і випередили сплеск інтересу до електро-попу 1980-х («електроклеш»). Багато хто давно вже чекав на її сольний запис, і ось він з’явився.

“I Com” не розчарував. Починаючи з дарк-гаузового треку “Professional Distortion” і аж до останньої франкомовної поп-балади “3eme Sexe”, альбом видає хіт за хітом, більшість з яких є рефлексіями з приводу самої себе (“Allergic”, “Kiss Factory”) та клубного життя (“Requiem for a Hit”, “Soundtrack of Now”) у стилі євро-поп і мінімал-техно. Всі композиції споряджено дотепними текстами, які допомагають музиці телепортувати слухача в атмосферу кокаїнових вечірок. Біт не дає стояти на місці, синтезаторна пульсація додає ґламурності, а голос натякає на те, як це кльово бути модним і трохи припанкованим.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 8.

Messer Chups—Black Black Magic (Solnze, 2002)

Роман Піщалов

Messer Chups — проект Олега Гітаркіна, половинки відомого російського кітч-дуету Messer Für Frau Müller. Він організував його у Гамбурзі разом з синтезаторником Аннеттою Шнайдер. У 1999 році, після повернення Гітаркіна до рідного Санкт-Петербургу, на клавішах у Messer Chups почав грати Ігор Володін. З того часу гурт випустив чотири альбоми – «Чудовище и чудовище» (1999), “Miss Libido” (2000), «Невеста атома» (2000), “Vamp Babes” (2001), і ця п’ята повнометражна робота йде слідом за фокусами попередніх творів, в яких доведені до абсурду музичні кліше, запозичені в американській сьорф-музиці 1950-60-х, змішуються з семплами із дешевих радянських і капіталістичних фільмів, створюючи атмосферу синтетичного гротеску. “Barbara Brylska Hotel”, “Lo-fi Woman”, “I’m a Well-paid Spermadonor”, “Auf Wiedersehen Show” грають на кордоні між дурним смаком і витонченою стилізацією. Ця музика хоча і звучить «ретро» (вона водночас є й імітацією, й віддання данини героям целулоїдного та вінілового несмаку), зіграна не по-старому вживу, а збирається за допомогою останніх досягнень комп’ютерних технологій. Трешова естетика проілюстрована відео-кліпом, який доповнює музичні номери “Black Black Magic”. У відео інопланетянин під дурнувату гітарну музику та рефрен “Go, honey, go!” викрадає ґоу-ґоу-танцюристку. Гадаю, якщо б існували пункти прийому кіномакулатури, такий фільм можна було б знайти тільки там. Культове кіно, одним словом. На додаток до всіх цих приємностей любителі електронної музики мають доволі рідкісний шанс почути легендарний інструмент «Терменвокс», на якому грає Лідія Кавіна, правнучка винахідника цього незвичайного інструменту Льва Термена.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 8.

Паніка

Стівен Морріссі

Паніка на вулицях Києва.
Паніка на вулицях Харкова.
Я думку гадаю:
«Чи світ збожеволів назавжди?»
Провулки, якими блукаєш
Я думку гадаю…

Надія не тоне в Синевирі.
Але, мила, небезпечні тут хвилі.
Під захист міста тікаєш.
Але паніка на вулицях Львова,
Полтави, Дніпра і Херсона.
Я думку гадаю…

Напалм на дискотеку!
На гіляку диск-жокея!
Тому що в музиці, яку він там грає,
Геть нічого про життя немає.
На гіляку диск-жокея!
Через музику, яку він там грає…

Провулки, якими блукаєш.
Провінція, якою мандруєш.

На гіляку! На гіляку! На гіляку!
На гіляку! На гіляку! На гіляку!
На гіляку! На гіляку! На гіляку!
Диск-жокея на гіляку!

Переклад пісні "Panic" гурту Smiths, випущеної на сінґлі 1986 року.
 
Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).

Уявіть

Джон Леннон

Ви уявіть, немає раю —
Це легко уявить.
І пекла теж немає,
Над нами лиш блакить.
Ви уявіть, всі люди
Днем одним живуть…

Ви уявіть, нема кордонів —
Це мислимо, авжеж.
Нема держав, чинів, погонів
І всіх релігій теж.
Ви уявіть, всі люди
В мирі так живуть…

Але ви скажете, я мрійник,
Хоча такий не тільки я.
Ви приєднаєтесь, я вірю,
І буде світ — одна сім’я.

Ви уявіть, що зникла власність  –
Хто на таке піде?
Що зникнув голод, зникла жадність – 
Братерство всіх людей.
Ви уявіть, всі люди
В світі так живуть…

Але ви скажете, я мрійник,
Хоча такий не тільки я.
Ви приєднаєтесь, я вірю,
І буде світ — одна сім’я.

Переклад пісні "Imagine" з альбому Imagine (1971).

  

© Микола Байдюк, переклад, 2011.

Пташка на дроті

Леонард Коен

Наче пташка на дроті,
Мов п’яниця в нічному зальоті,
Я свободи шукав у житті.
 
Мов черв’як на гачку,
Наче лицар із книжки в кутку,
Я віддав всі трофеї тобі.
 
І якщо десь був я лихий,
Ти пробачиш мені все-таки.
І якщо десь нещирим я був,
Все ж тебе я ніколи не обманув.

Мов дитя неживе,
Наче звір, що рогами рве,
Я відтяв
Всіх, хто мчав,
Назустріч мені.
 
Але пісня моя,
І усе, що був зробив я —
Це лиш клятва
Моя
Тобі.
 
Жебрак на милицях без сил
Шепнув: «Багато не проси».
А гарна жінка у вікні:
«Проси побільше, чом би й ні?»
 
Наче пташка на дроті,
Мов п’яниця в нічному зальоті,
Я свободи шукав у житті.

Переклад пісні "Bird on the Wire" з альбому Songs from a Room (1969).

© Микола Байдюк, переклад, 2021.

А сльози капають

Мік Джеґґгер, Кіт Річардс

Ласкавий вечір настає,
Дітво'ра грає у своє;
Сяють усмішки ясні —
Лиш не мені.
Сиджу, дивлюсь, а сльози капають.

Всього за гроші не придбать, 
Дитячі співи хай звучать;
Я ж один лиш чую звук — 
Злива падає на брук;
Сиджу, дивлюсь, а сльози капають.

Ласкавий вечір настає,
Дітво'ра грає у своє;
Грав і я колись в цю гру — 
Для них нову.
Сиджу, дивлюсь, а сльози капають.

Переклад пісні "As Tears Go By" з альбому-збірки December's Children (1965) гурту Rolling Stones.

© Микола Байдюк, переклад, 2025.

Історія рок-н-ролу [частина 5]

Піт Форнатейл

«ДОРЗ»

Востаннє «Дорз» виступили на концерті 1970 року. Останній їхній альбом вийшов через рік. А Джім Моррісон помер 3 липня 1971 року в Парижі за загадкових обставин (хоч майже напевне відомо, що його смерть була спричинена наркотиками і спиртним)[1]. Так чи так, платівки «Дорз» і перевидання їхніх збірників успішно розкуповуються й досі, а біографія Моррісона, яка побачила світ 1980 року під назвою «Ніхто не вибирається звідси живим», одразу стала бестселером. Шлягери групи незмінно присутні в радіопрограмах, і, ймовірно, біографію Моррісона невдовзі екранізують.

Історія рок-н-ролу знає лише кілька груп, які постійно полонили уяву кожного нового покоління шанувальників року. «Дорз», безсумнівно,— одна з таких груп. Частково це пояснюється їхньою музикою. Екзотичними, загадковими і вкрай самобутніми піснями та альбомами. А втім, не лише завдяки музиці «Дорз» здобули таку відданість шанувальників. Вона виникає з того самого джерела, що й інші яскраві міфи та легенди рок-н-ролу, і нерозривно пов'язана з життям і смертю Джіма Моррісона.

Народився Джім Моррісон 8 грудня 1943 року в Мельбурні, штат Флоріда. Його батько був адміралом американського флоту. Стосунки із сином у нього склалися, м'яко кажучи, відчужені. Джім неодноразово заявляв, що його батьки померли. Та за однією з найбільших іроній рок-н-ролу, після Джімової смерті, а затим, через два роки після смерті його дружини Памели, право як на спадщину самого Моррісона, так і всього майна групи «Дорз» перейшло до його батьків.