Історія рок-н-ролу [частина 1]

Піт Форнатейл

ВСТУП

Увечері 28 січня 1985 року до головної студії звукозапису фірми «Ей-енд-ем рекордз» у Голлівуді, штат Каліфорнія, почали сходитися музиканти й співаки. Робота в таких студіях вважається по всій країні буденною справою будь-якої години дня чи ночі. Тут можуть зібратися для запису переливів дзвіночків, запису пісень, платівок, для ділових зустрічей тощо. А втім, та група виконавців була особлива. Вони з'являлися поодинці і збиралися купками, доки студія вмістила воднораз найбільшу кількість естрадних співаків за всю історію грамзапису. Серед них були Рей Чарлз, Гаррі Белафонте, Віллі Нелсон, Тіна Тернер, Боб Ділан, Пол Саймон, Дайана Росс, Майкл Джексон, Кенні Роджерс, Стіві Уандер, Біллі Джоел, Сінді Ааупер, Лайонел Річі та Брюс Спрінгстін.

Усі вони прийшли на запис пісні «Ми — це світ» у рамках благодійної кампанії «США — Африці». Найяскравіші зірки американської естрадної музики вирішили спільно записати пісню у фонд допомоги голодним у Ефіопії. То був надзвичайний жест. Музиканти й раніше ставили свій талант на службу благородним починанням (зокрема, найпомітніші — «Концерт для Бангладеш» Джорджа Харрісона 1971 р., концерт «Порятуйте дітей» в ООН 1979 р. тощо), одначе такої широкої акції, що відбулася того пам'ятного січневого вечора, годі пригадати.

Та подія варта уваги з багатьох причин — щонайперше, зрозуміло, завдяки матеріальній підтримці благодійної організації й як вияв зрослої громадянської свідомості. Але понад усе вона красномовно засвідчила абсолютну владу й красу музики як універсального зв'язківця. В студійній кімнаті були представлені найрізноманітніші складові американської естрадної музики — ритм-енд-блюз[1], кантрі-енд-вестерн[2], госпел[3], джаз і, звичайно, рок-н-рол.

«Марсіанин» із Росії

Олексій Коган

Приводом для цього матеріалу стали друк першої радянської сольної пластинки Сергія Курьохіна та безліч матеріалів у зарубіжній музичній пресі, присвячених, безумовно, одному з найцікавіших і суперечливих музикантів нашої країни. Однак хочеться відмовитися від будь-яких визначень музики цього молодого ленінградця за стилем і жанром. Адже це тільки ще більше заплутає багатьох. Феномен Курьохіна, на мій погляд, полягає, перш за все, у вмілому втручанні в різні музичні жанри. Це своєрідні експерименти (чи: імпровізації) на різні теми сучасного життя, наших проблем, людських пошуків, бажань... Вони не завжди веселі, але й сумними їх не назвеш. Краса красою, але, може, сьогодні саме гумор та іронія спробують врятувати світ?

Отже, музика Сергія Курьохіна — це настрій виконавця та колег, які його супроводжують, це настрій аудиторії, яка дивиться і слухає часто парадоксальні, іноді — незрозумілі, театралізовані музичні вистави того мультиінструменталіста. У Сергія сьогодні дуже багато противників, та ще більше — прихильників. Багатьох він дратує, багатьох захоплює. Хоча дуже багатьох — залишає в повному подиві. Так, Курьохіна можна любити чи не любити. Але його сьогодні пусте не помічати. Парадокс? Можливо. А чи не парадокс, що за кордоном у таких музично законодавчих країнах, як Великобританія, США, ФРН вийшло 18 його альбомів (не рахуючи дисків за участю Курьохіна), тоді як у СРСР — лише три! У цей залік йдуть альбоми і за участю Курьохіна.

СОЛЬНИЙ альбом «Полінезія. Вступ до історії» («Мелодія», С60 28241) надійшов у продаж приблизно місяць тому; на мій погляд, його дуже важко назвати одним з кращих. Прикро, але на сьогодні в радянській пресі немає жодної серйозної публікації про цього ексцентричного ленінградця, не зроблено навіть спроби кваліфікованого музикознавчого аналізу його творчості. На жаль, досі це прізвище згадують у нашій пресі виключно в контексті фестивальних новин, рок- та джаз-оглядів. Це в той час — ще один парадокс! — коли такі зарубіжні, не другорядні видання, як «Кібордіст», «Даунбіт», «Уайр», «М'юзішн» — друкують широкі огляди, чималі інтерв’ю, великі фото нашого експериментатора.

Очима серця

Олексій Коган

Сталося так, що назва однієї з великих, авторитетних та престижних сьогодні фірм грамзапису «ЕСМ» навіть дала назву справжній течії у сучасному музичному імпровізаційному мистецтві. Її абревіатура, «ЕСМ» (варто читати «І-Сі-Ем») — це скорочення від «Європейська сучасна музика». Заснована продюсером та звукорежисером Манфредом Айхером, фірма вдало вирішує складне завдання: запрошувати у студії звукозапису найцікавіших виконавців сучасної музики та послідовно працювати з ними — не обов'язково европейцями, — які з різними естетичними поглядами й протилежними творчими концепціями дивно складають єдиний музичний союз як  п р о д о в ж у в а ч і  європейської музичної культури. Тут записуються талановиті музиканти, а саме: Ян Гарбарек, Чік Кореа, Пат Метіні, Карла Блей, Дьюї Редмен, група «Орегон» та багато-багато інших. Але мова про одного з найяскравіших виконавців, піаніста та композитора Кіта ДЖЕРРЕТТА.

ВІН НАРОДИВСЯ 8 травня 1945 року в місті Аллентаун (див. відому пісню Біллі Джоела), це штат Пенсільванія, США. Грати на фортепіано почав, як і личить обдарованій дитині, у три роки. У шість — публічно виконав сольний-концерт. Змалку писав власні твори, переважно — фортепіанні мініатюри. Слухав джаз, захоплюючись перш за все піаністами-солістами. Його улюбленцями на все життя стали Арт Тейтум та Білл Еванс. 1960 року відбувся перший концерт, на якому 15-річний Джерретт дві години виконував тільки власні твори. А через два роки молодий виконавець став студентом славетного джазового університету — музичної школи Берклі. Але там Кіт провчився тільки рік, бо його виключили зі школи за те, що на одному з концертів учень грав... просто на струнах роялю. Цей факт викличе у багатьох меломанів усмішку, адже сьогодні це банальний спосіб, який використовують багато піаністів, а в ленінградського композитора Альфреда Шнітке є твори, де цілі частини написані для СТРУН роялю. Зрештою, чи сумував Кіт Джерретт за тим, що його витурили з престижної Берклі, чи ні, — залишається таємницею, але те, що працювати він став із подвійною енергією, — то факт.

1965 РІК. Джерретта послухав видатний джазовий барабанщик Арт Блекі — і запропонував 20-річному піаністові місце у своєму відомому ансамблі. Так почався шлях юнака у великий джаз. Зрештою, музична школа Берклі навіть за рік прекрасно підготувала молодий талант: так що невдовзі Кіт уподобався темношкірому сліпому сакс-мультиінструменталісту Роланду Кірку, котрий перехопив обдарування для дворічного співробітництва.

«Земля, вітер, вогонь» та… мідні труби

Олексій Коган

Історія однієї з найпопулярніших негритянських груп «Земля, вітер та вогонь» почалась вісімнадцять років тому, коли три брати-музиканти Моріс (вокал, ударні), Вердайн (бас-гітара) та Фред (барабани) Уайти вирішили створити ансамбль. На той час вони були вже досвідченими виконавцями. Зокрема Моріс Уайт співав у негритянських групах, які виконували ритм-н-блюз, і водночас серйозно займався джазом як барабанщик. Він довго співробітничав з джазовим піаністом Ремсі Льюїсом, грав у славнозвісному джаз-клубі «Венгард Вілідж», але з особливою гордістю сьогодні пригадує, як більше двох місяців замінював відомого барабанщика Елвіна Джонса: треба сказати, що замінювати останнього непросто, якщо взагалі — можливо. Але захоплення вокалом перемогло, і Моріс серйозно замислився та взявся створювати групу, як могла б усе — співати й грати рок, поп, блюз, джаз, африканську та латино-американську музику. Це було надзавдання. Адже побутує думка: ті, хто береться виконувати усе, як правило, нічого путнього не виконують. Але повірте, це не про «Землю, вітер та вогонь»… Саме так назвали нову групу брати Уайти.

ПЕРІОД ЇХ СТАНОВЛЕННЯ нагодував тренування чи підготовку до якогось важливого змагання. Виконавці набиралися досвіду, вишукували цікаві музичні рішення, змінювали склад і будували вокальний фундамент. Три перші альбоми «Минулі дні й часи» (1972), «Вперед на небо» (1973) та «Розплющ очі» (1974) демонстрували типову негритянську музику того часу, зроблену зі смаком, але, як-то кажуть, без претензій.

Коли переглядаєш стару зарубіжну музичну просу, звертаєш увагу на факт, що усі критики та оглядачі розцінювали наступний альбом групи «Так буває на світі...» (1975) як вибух. Диск став кращим «чорним» диском Америки і зібрав усі можливі премії «Греммі» в усіх можливих категоріях: «кращий запис року», «кращі вокалісти-солісти», «краща аранжировка», «краща вокальна група», «краща... тощо».

Друге дихання, або Третя молодість майстра

Олексій Коган

Останні дві роки були переповнені розмовами про гастролі у нашій країні славетного джазового трубача Майлса Девіса. Цьому сприяла зарубіжна преса. Наші журналісти також зустрічалися з Майлсом у Нью-Йорку, де під час розмов навіть називалися конкретні дати виступів в СРСР. Втім» ореол загадковості й надалі оточує Девіса та його музику.

Шанувальники джазу, і особливо критики, нині знову напоготові. Адже ось-ось у продаж надійде новий альбом Майлса Девіса «Амандла». Чи буде він сенсацію? Не думаю.

Те, що він буде зроблений зі смаком, — це факт. Гість Київського джаз-фестивалю Голосієве-88, англієць СтІв Єнсен писав мені в квітні цього року: «Слухав у Манчестері Майлса Девіса з новою групою.... Вони «показували» матеріал нового альбому «Амандла». У Девіса тепер грає чудова молодь. Якщо характеризувати музику, що виконувалась, — це електричний «джаз-фанк» і, взагалі нічого нового. Але Девіс!!! Відчуття стилю, партнерів, побудова музичних фраз... Як-то кажуть — «чистий Майлс!»

Вперше свою нову групу Девіс показав на фестивалі Джаз-Джемборі-89 в Польщі у жовтні минулого року! Відразу ж і привернув до своїх музикантів увагу багатьох фахівців. Втім, усі давно звикли до того, що молодь, яка проходить школу Девіса, успішно складає іспити на звання володаря щасливої музичної долі. І на Джемборі на обійшлося без сюрпризів. На цей раз: «фемінізація» групи, в якій сьогодні грає жінка Мерілін Мазур (перкашн). Є у новому складі і досвідчені виконавці — Адам Хольцман (клавішні) та Ріккі Уелман (ударні). Дуже впевнено грає саксофоніст Канні Гаррет та басист-віртуоз Фолі. Вони — головна надія Майлса, який під час виступу більше нагадує режисера чи педагога — більше допомагає грати іншим, ніж грає сам (але ж як!).

Тридцять найкращих альбомів панку

Роман Піщалов

1 The Sex Pistols, Never Mind the Bollocks, Here’s The Sex Pistols (жовтень 1977)
2 The Stooges, Fun House (липень 1970)
3 Suicide, Suicide (грудень 1977)
4 The Velvet Underground, White Light/White Heat (січень 1968)
5 Television, Marquee Moon (лютий 1977)
6 Patti Smith, Horses (листопад 1975)
7 New York Dolls, New York Dolls (липень 1973)
8 X-Ray Spex, Germfree Adolescents (листопад 1978)
9 The Ramones, Rocket to Russia (листопад 1977)
10 The Slits, Cut (вересень 1979)
11 Richard Hell and the Voidoids, Blank Generation (серпень 1977)
12 The Damned, Damned Damned Damned (лютий 1977)
13 The Clash, The Clash (квітень 1977)
14 Buzzcocks, Another Music in a Different Kitchen (березень 1978)
15 The Modern Lovers, The Modern Lovers (серпень 1976)
16 The Adverts, Crossing the Red Sea with The Adverts (лютий 1978)
17 The Dead Boys, Young, Loud and Snotty (жовтень 1977)
18 Dead Kennedys, Fresh Fruit for Rotting Vegetables (вересень 1980)
19 The Saints, (I'm) Stranded (лютий 1977)
20 Pere Ubu, The Modern Dance (лютий 1978)
21 Wire, Pink Flag (листопад 1977)
22 Generation X, Generation X (березень 1978)
23 Chelsea, Chelsea (червень 1979)
24 The Heartbreakers, L.A.M.F. (жовтень 1977)
25 The Jam, In the City (травень 1977)
26 Talking Heads, Talking Heads: 77 (вересень 1977)
27 Siouxsie and the Banshees, The Scream (листопад 1978)
28 X, Los Angeles (листопад 1980)
29 Black Flag, Damaged (листопад 1981)
30 Nina Hagen Band, Nina Hagen Band (вересень 1978)

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).

Ідол із покоління Ікс, або Чому Біллі Брод вважає панк шахрайством

Олександр Рудяченко

«Красивий, витончений профіль, характерний жест, яскравий імідж, крикливі анархістські заяви — ось і все, що сьогодні здебільшого цінується на грамофонному ринку Заходу. В усьому тому словесно-парфюмерному гармидері музика виконує роль ажурного декору».

Нині він уже не нагадує своєю зовнішністю засуджені пуританською мораллю типи зманіжених женоподібних кумирів, як то: Бой Джордж (див. «МГ» від 14 березня 1987 року) та Джордж Майкл (див. «МГ» від 7 червня 1987 р.). Не балансує він і на межі дозволеності та недозволеності, чим захоплюється скандально відомий американський співак Принс. Роздмухувати і без того постійно зростаючу популярність йому допомагає перш за все декларування перед журналістами своїх відверто анархістських поглядів.

Сьогодні наша розповідь про відомого британського артиста Біллі Ідола, хоча він, як-то кажуть, не той тепер панк.

Йому відкривалася легка кар'єра на ниві шестизначних цифр, що множать тужаві стоси банкнотів. Адже Уїльям Брод народився (30 листопада 1957 року) у сім'ї заможного британського банкіра — син мав, на думку батька, продовжити родинну справу: подвоювати-потроювати капітал, чим переважно і займалися у вільний від марнування життя час жителі фешенебельного лондонського району Бромлі. Але мода панк перетасувала карти старшого покоління.

Снотворне для здорового глузду

Олександр Рудяченко

Істрію тієї британської групи — доволі просту, але ще, здається, так до кінця так і не написану — нас просять розповісти у своїх листах Сергій Яременко, Микола Гирик, Андрій Гриньов, Любов Печерська, Ніка Комишастик. В. І. Лепських та інші. Що вдієш, це на часі — «Секс Пістолз» дедалі частіше задують навіть вітчизняні мас-медіа. До місця і ні. Утім, їхня кар’єра набрякає масивною бібліографією; принаймні лондонське видавництво «Омнібус Пресс» раз на рік дарує читачам поточне, монографічне видання. Документальна хроніка за газетами та журналами, не спотворена зайвими словами та кумедним аналізом, — «Справа «Секс Пістолз» (1984), написана Реєм Стівенсом, що тільки в першому виданні мала тираж сто тисяч примірників. Документально-стенографічний звіт «Рок-повстанець» (1985) Денніса Моріса про останнє турне лондонського квартету по Європі та Великобританії. Типова біографія «Секс Пістолз»: внутрішня історія» (1987), що вийшла з-під пера подружжя Фреда та Джуді Верморель, яке вело численні розмови з членами ансамблю, мало доступ до архіву менеджменту й нотувало регулярні щоденники. Нарешті, «Секс Пістолз»: день за днем» (1988) Лі Вуда — особлива хроніка, збагачена невідомими знімками, репродукціями унікальних документів фірми грамзапису та несподіваними версіями відомих пісень.

Усе в минулому? Ні, вітер жене курним шляхом порох, яким колись набивали патрони «Секс Пістолз».

НІ, ВОНИ не були предтечею панк-року, а тільки вторували певний маршрут у рамках грамофонного бізнесу. Дехто із справжніх апостолів жанру хоче бачити в «Нью-Йорк Долз», «Зе Студжес» тощо. Загноєна музика, харкаючий рок справді не був відкриттям «Секс Пістолз». На щастя, взагалі не відомо, як народився  п а н к.  Випадково? Ніби помилка в мистецтві? Із невміння? Із щенячості у володінні майстровитістю? Від ансамблевого дилетантизму? Якщо так, то одним з перших панк-концертів у Європі, мабуть, стали виступи «Бітлз» у Гамбургу. Тоді як у ранг мистецтва — звісно, провокуючого, але все-таки мистецтва — його піднесли американські «Вельвет Андеграунд». Послухайте їхній другий альбом «Бліде світло — біла спека»). Там, ще наприкінці 1960-х, усе є! Навіть найдовша в панк-історії пісня «Сестра Рей» у її 18-хвилинній фаті, хоча нині той твір молоді відомий тільки із репертуару манчестерської групи «Джой Дівіжн».

Двадцять віх в історії становлення панк-року

Роман Піщалов

Березень 1970 р. В інтерв’ю для Chicago Tribune Ед Сандерз з Fugs свій перший сольний альбом “Sanders' Truckstop” (1969) називає «панк-роком».

Липень 1972 р. У Лондоні, у клюбі King's Cross Cinema, свій єдиний британський концерт грають Iggy and the Stooges.

Жовтень 1972 р. Музикант і журналіст Ленні Кей випускає збірку пісень маловідомих американських психоделічних і ґаражних гуртів під назвою “Nuggets: Original Artyfacts from the First Psychedelic Era, 1965–1968” (Elektra).

Лютий 1973 р. Виходить третій альбом Stooges “Raw Power”.

Липень 1973 р. Виходить дебютний альбом New York Dolls.

Вересень 1973 р. New York Dolls вперше з’являються на телєбаченні — у шоу “Real Don Steele” (Лос-Анджелес).

Жовтень 1973 р. Арабські країни-експортери нафти запроваджують ембарґо проти країн, які підтримали Ізраїль під час Війни Судного дня (Жовтневої війни). Нафтова криза: за п’ять місяці ціна на нафту зростає вчетверо — з 3 до 12 дол. США за барель (159 л). Початок на Заході багаторічного економічного спаду.

Грудень 1973 р. У Нью-Йорку відкривається клюб CBGB — головний концертний майданчик для гуртів панк-року та «нової хвилі».

Березень 1974 р. У CBGB вперше виступають Television.

Літо 1974 р. У Лондоні, на Кінгс-роуд, дизайнерка Вів’єн Вествуд і її чоловік Мелколм МакЛарен відкривають магазин молодіжного одягу Sex.

Серпень 1974 р. У CBGB свій перший концерт грають Ramones.

Вересень 1974 р. Англійською мовою виходить збірка текстів ситуаціоністів «Покидаючи XX століття. Незавершена праця Ситуаціоністського Інтернаціоналу» (Leaving the 20th Century: Incomplete Work of the Situationist International).

Лютий 1975 р. Мелколм МакЛарен стає менеджером New York Dolls.

Травень 1975 р. Показник безробіття у США дорівнює 9,2%.

Листопад 1975 р. Виходить дебютний альбом Петті Сміт “Horses”.

Грудень 1975 р. У лондонській Школі мистецтв ім. св. Мартина на сцену вперше виходять Sex Pistols (менеджер — Мелколм МакЛарен).

Січень 1976 р. У Нью-Йорку виходить перше число журналу Punk з Лу Рідом на обкладинці.

Квітень 1976 р. Виходить дебютний альбом Ramones.

Вересень 1976 р. Sex Pistols вперше потрапляють на телєбачення — до проґрами Тоні Вілсона “So It Goes” на Granada Television (Менчестер).

Серпень 1977 р. Безробіття у Великій Британії сягає рівня 5,7%.

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).

Динозаври з «дирижабля» 9. Це четверта бомба

Олександр Рудяченко

В історії вибухнуло чотири бомби, пов'язані з магічними літерами «ЛЗ». 13 жовтня 1915 року військовий німецький дирижабль «ЛЗ-15», бомбардуючи місто Лондон, поцілив столичний театр «Лайсіем», що в дільниці Олдвіч. Улітку 1961 року юний гітарист групи «Крузейдерс» Ніла Крістіана, 17-літній Джіммі Пейдж вперше побував на лондонському концерті ліверпульського квартету «Бітлз»: хоча четвірка ще не була кращою в столиці чи у країні, юнак запримітив, наскільки ота мила музика відрізняється від негритянської блюзової традиції, опануванню якої білий виконавець присвятить усе подальше життя. 12 жовтня 1969-го у столичнім театрі «Лайсіем» стався рок-н-рольний катаклізм — тут уперше виступив ансамбль «Лед Зеппелін»; охоплена справжнім жахом публіка наступного дня переконувала всіх знайомих, що той «Олов'яний дирижабль» це щось більше, аніж зірка одного сезону. За десять років їхньої «хеві»-підривної діяльності осколки засіли в мільйонах сердець і голів екзальтованих шанувальників (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, 1, 15, 22, 29.X).

По першім десятиріччі діяльності «Лед Зеппелін» уже знали і стихійні лиха великих концертів, й астрономічні суми мистецьких гонорарів, і тягар «золотих» та «платинових» медальйонів за тиражі розпроданих альбомів, і причепливість маньяків, які переслідують зірок. Сповідаючись в одному інтерв'ю, що мало місце на закаті їхньої спільної кар'єри, Роберт Плант бідкався: «Фани буквально вимагають від нас вишуканої роботи, мобілізуючи й налаштовуючи на пісню. Якщо є таке, що ми трохи перенасичені життям, нудьгуючі — як кажуть про нас панки, то це — наносне. Адже жоден із музикантів чистої крові, котрий колись починав грати в клубах, відтоді не насичується мистецтвом. Звісно, коли він сам себе не зраджує... Залишатися ненасиченим — єдине, що ми любимо й уміємо робити. Із роками може виникнути єдина проблема: почнуться мінятися наші характери». І на закінчення: «Все, що ми робимо, має залишатися «Зосередженим і вільним», — Р. Плант зробив наголос на останньому слові. Так, до речі, і мав називатись дев’ятий, останній студійний альбом.

9. ЦЕ ЧЕТВЕРТА БОМБА

ПОЧИНАЮЧИ з 1977 року, коли найбільше в їхній кар'єрі американське турне розпочалося без нового матеріалу, критики сипали й сипали сіль на рани динозаврів: немає, немає, немає... Суперквартет зіпсував стосунки з шоу-бізнесом у США — тривав конфлікт із впливовим імпресаріо Біллі Грехемом, що розпочався з прикрого випадку, коли на концерті «...Дирижабля» 1977 року в Сан-Франціско кілька техніків британського ансамблю дали добрячої прочуханки трьом американським службовцям. Нарешті, самі музиканти починали потроху дбати про власний шлях у мистецтві. Скажімо. Роберт Плант, переживши особисту трагедію (смерть сина Караса), хоча й запевняв у розмовах із журналістами: «Ні, я — член групи», — наприкінці 1979 року раптом знову взяв участь у благодійному концерті на користь жертв режиму Пол Пота, але заспівав із групою «Рокпайл». Словом, буря навколо всесвітньовідомого літаючого об'єкта уже висіла в повітрі.