Історія рок-н-ролу [частина 5]

Піт Форнатейл

«ДОРЗ»

Востаннє «Дорз» виступили на концерті 1970 року. Останній їхній альбом вийшов через рік. А Джім Моррісон помер 3 липня 1971 року в Парижі за загадкових обставин (хоч майже напевне відомо, що його смерть була спричинена наркотиками і спиртним)[1]. Так чи так, платівки «Дорз» і перевидання їхніх збірників успішно розкуповуються й досі, а біографія Моррісона, яка побачила світ 1980 року під назвою «Ніхто не вибирається звідси живим», одразу стала бестселером. Шлягери групи незмінно присутні в радіопрограмах, і, ймовірно, біографію Моррісона невдовзі екранізують.

Історія рок-н-ролу знає лише кілька груп, які постійно полонили уяву кожного нового покоління шанувальників року. «Дорз», безсумнівно,— одна з таких груп. Частково це пояснюється їхньою музикою. Екзотичними, загадковими і вкрай самобутніми піснями та альбомами. А втім, не лише завдяки музиці «Дорз» здобули таку відданість шанувальників. Вона виникає з того самого джерела, що й інші яскраві міфи та легенди рок-н-ролу, і нерозривно пов'язана з життям і смертю Джіма Моррісона.

Народився Джім Моррісон 8 грудня 1943 року в Мельбурні, штат Флоріда. Його батько був адміралом американського флоту. Стосунки із сином у нього склалися, м'яко кажучи, відчужені. Джім неодноразово заявляв, що його батьки померли. Та за однією з найбільших іроній рок-н-ролу, після Джімової смерті, а затим, через два роки після смерті його дружини Памели, право як на спадщину самого Моррісона, так і всього майна групи «Дорз» перейшло до його батьків.

Історія рок-н-ролу [частина 4]

Піт Форнатейл

(Продовження. Початок див. на с. 147)

прогресивного року. Одним з його найяскравіших стилів, у прямому і переносному розумінні, став психоделічний рок. Він народився наприкінці шістдесятих як спроба передати музичними засобами розширення меж свідомості під дією галюциногенних наркотиків, таких як ЛСД[22] чи мескаліну. Ця музика поєднувала в собі звуки авто вау-вау[23], велику гучність, синтезатори, індійські мотиви й блимаючі, різнобарвні світлові ефекти — все заради відтворення чи підсилення відчуття дезорієнтації під впливом наркотика. Психоделічному року притаманні також довгі імпровізовані пасажі й сольні номери.

Цей стиль набув поширення на радіохвилях та в концертних залах. Такі зали, як «Філлмор-Іст» та «Філлмор-Вест», стали наче Мекками-близнюками для любителів психоделічного року. Навіть хіт-парад «Найкращі 40» не обминув його — пісня «Ладан і м'ятні льодяники» групи «Стробері еларм клок» посіла перше місце. Вплив психоделічного року позначився на всіх рок-групах. Піонерами його виступили «Бітлз» в альбомі «Сержант Пеппер». За ними — «Роллінг стоунз», в альбомі «їхніх Сатанинських Величностей прохання». Відтоді напрям захопив усі головні рок-столиці світу. Та найміцніше психоделічний рок був пов'язаний із Сан-Франціско.

«ЗВУЧАННЯ САН-ФРАНЦІСКО»

Власне, ідея «Звучання Сан-Франціско» належить передусім засобам масової інформації. Створювана в Сан-Франціско музика різко відрізнялася від загальноприйнятих мірок. Сан-Франціско зажив слави міста рок-н-рольних можливостей, і на те були свої причини. Саме тут, під пильним оком покійного Тома Донах'ю, розвинулися прогресивні радіостанції УКХ-діапазону Західного узбережжя. Донах'ю, колишній диск-жокей хіт-парадів «Найкращі 40», відчув обмеженість цієї передачі і запровадив «довільний підхід» у ряді каліфорнійських радіостанцій УКХ-діапазону.

Історія рок-н-ролу [частина 3]

Піт Форнатейл

«БРИТАНСЬКЕ НАШЕСТЯ»

Шляхом, торованим «Бітлз», посунуло «британське нашестя». Кожен ліпший з англійським акцентом вважався виграшною картою для американських фірм грамзапису. Приціл на новий напрям виявився безпомилковим. Якщо аудиторія так тепло зустріла «Бітлз», то, напевне, й інші молоді англійці могли скористатися з їхнього прориву. Групи, які вже встигли записатись, миттєво тиражувались, а американське радіо, надихнуте успіхом «Бітлз», охоче транслювало англійську музику.

Коли я озираюсь назад, то бачу три типи груп «британського нашестя»: стрибунів, спринтерів і бігунів на довгу дистанцію. Стрибуни уособлювали тих диво-виконавців двох-трьох шлягерів, що блискавично опинилися в сяйві прожекторів і так само швидко зникли. До них належать такі групи, як «Ханікоумз» («Чи маю я право?»), «Фредді енд «Дрімерс» («Кажу тобі»), «Біллі Джей Креймер енд «Дакотас» («Не для мене», «Маленькі діти») і «Зомбіз» («Її там нема», «Скажи їй «ні»).

Далі йдуть спринтери, які протягом кількох років устигли зажити слави, а затим щезли, розпалися чи змінили свій фах. З-поміж них можна назвати такі чудові ансамблі, як «Дейв Кларк файв» («Усім задоволений», «Тому що», «Уламки й дрізки», «Знову і знову»), «Херманз хермітс («Місіс Браун, у вас чарівна донька», «Так, я — Генріх VIII», «Слухайте, люди», «Це таємниця»), «Джеррі енд «Пейсмейкерс («Нехай не бачить сонце, як ти плачеш» «Мені це до вподоби», «Пором через річку Мерсі») і «Енімалз» («Дім світанкового сонця», «Зрозумій мене правильно», «Мусимо тікати звідси», «Це моє життя», «Не засмучуй мене»).

Історія рок-н-ролу [частина 2]

Піт Форнатейл

РОКИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

За загальним визнанням, наприкінці п'ятдесятих і на початку шістдесятих рок-н-рол переживав тяжкі часи. Підкріпити цю думку можуть такі очевидні факти:

Елвіс служив у армії, а брати Еверлі — на флоті.

Літтл Річард проміняв рок-н-рол на роботу священика.

Чак Беррі провів деякий час у в'язниці, звинувачуваний у порушенні моральних норм[21].

Джеррі Лі Льюїс накликав на себе загальний праведний гнів, одружившись на своїй тринадцятилітній троюрідній сестрі.

Бадді Холлі загинув.

А ще існувала пейола[22].

Слово «пейола» вигадали для означення підкупу (чи іншого матеріального заохочення) диск-жокея, аби він програвав ту чи ту платівку. Ми вже знаємо, як Алан Фрід здобув право співавторства на пісню Чака Беррі. Іншим кричущим прикладом пейоли були хабарі, що їх давали великі чи малі фірми грамзапису безпосередньо диск-жокеєві за трансляцію або іншій особі, від якої залежав вихід в ефір.

Отже, пейола змінювала і обмежувала радіопередачі, впливаючи як на продаж платівок, так і на смаки слухачів. До того ж викриття і покарання пейоли дали могутнім силам системи — консервативним музичним видавцям, комітетам Конгресу тощо — привід для нападок на рок-н-рол, який, на їхнє переконання, засмоктало шахрайство.

Історія рок-н-ролу [частина 1]

Піт Форнатейл

ВСТУП

Увечері 28 січня 1985 року до головної студії звукозапису фірми «Ей-енд-ем рекордз» у Голлівуді, штат Каліфорнія, почали сходитися музиканти й співаки. Робота в таких студіях вважається по всій країні буденною справою будь-якої години дня чи ночі. Тут можуть зібратися для запису переливів дзвіночків, запису пісень, платівок, для ділових зустрічей тощо. А втім, та група виконавців була особлива. Вони з'являлися поодинці і збиралися купками, доки студія вмістила воднораз найбільшу кількість естрадних співаків за всю історію грамзапису. Серед них були Рей Чарлз, Гаррі Белафонте, Віллі Нелсон, Тіна Тернер, Боб Ділан, Пол Саймон, Дайана Росс, Майкл Джексон, Кенні Роджерс, Стіві Уандер, Біллі Джоел, Сінді Ааупер, Лайонел Річі та Брюс Спрінгстін.

Усі вони прийшли на запис пісні «Ми — це світ» у рамках благодійної кампанії «США — Африці». Найяскравіші зірки американської естрадної музики вирішили спільно записати пісню у фонд допомоги голодним у Ефіопії. То був надзвичайний жест. Музиканти й раніше ставили свій талант на службу благородним починанням (зокрема, найпомітніші — «Концерт для Бангладеш» Джорджа Харрісона 1971 р., концерт «Порятуйте дітей» в ООН 1979 р. тощо), одначе такої широкої акції, що відбулася того пам'ятного січневого вечора, годі пригадати.

Та подія варта уваги з багатьох причин — щонайперше, зрозуміло, завдяки матеріальній підтримці благодійної організації й як вияв зрослої громадянської свідомості. Але понад усе вона красномовно засвідчила абсолютну владу й красу музики як універсального зв'язківця. В студійній кімнаті були представлені найрізноманітніші складові американської естрадної музики — ритм-енд-блюз[1], кантрі-енд-вестерн[2], госпел[3], джаз і, звичайно, рок-н-рол.

«Марсіанин» із Росії

Олексій Коган

Приводом для цього матеріалу стали друк першої радянської сольної пластинки Сергія Курьохіна та безліч матеріалів у зарубіжній музичній пресі, присвячених, безумовно, одному з найцікавіших і суперечливих музикантів нашої країни. Однак хочеться відмовитися від будь-яких визначень музики цього молодого ленінградця за стилем і жанром. Адже це тільки ще більше заплутає багатьох. Феномен Курьохіна, на мій погляд, полягає, перш за все, у вмілому втручанні в різні музичні жанри. Це своєрідні експерименти (чи: імпровізації) на різні теми сучасного життя, наших проблем, людських пошуків, бажань... Вони не завжди веселі, але й сумними їх не назвеш. Краса красою, але, може, сьогодні саме гумор та іронія спробують врятувати світ?

Отже, музика Сергія Курьохіна — це настрій виконавця та колег, які його супроводжують, це настрій аудиторії, яка дивиться і слухає часто парадоксальні, іноді — незрозумілі, театралізовані музичні вистави того мультиінструменталіста. У Сергія сьогодні дуже багато противників, та ще більше — прихильників. Багатьох він дратує, багатьох захоплює. Хоча дуже багатьох — залишає в повному подиві. Так, Курьохіна можна любити чи не любити. Але його сьогодні пусте не помічати. Парадокс? Можливо. А чи не парадокс, що за кордоном у таких музично законодавчих країнах, як Великобританія, США, ФРН вийшло 18 його альбомів (не рахуючи дисків за участю Курьохіна), тоді як у СРСР — лише три! У цей залік йдуть альбоми і за участю Курьохіна.

СОЛЬНИЙ альбом «Полінезія. Вступ до історії» («Мелодія», С60 28241) надійшов у продаж приблизно місяць тому; на мій погляд, його дуже важко назвати одним з кращих. Прикро, але на сьогодні в радянській пресі немає жодної серйозної публікації про цього ексцентричного ленінградця, не зроблено навіть спроби кваліфікованого музикознавчого аналізу його творчості. На жаль, досі це прізвище згадують у нашій пресі виключно в контексті фестивальних новин, рок- та джаз-оглядів. Це в той час — ще один парадокс! — коли такі зарубіжні, не другорядні видання, як «Кібордіст», «Даунбіт», «Уайр», «М'юзішн» — друкують широкі огляди, чималі інтерв’ю, великі фото нашого експериментатора.

Очима серця

Олексій Коган

Сталося так, що назва однієї з великих, авторитетних та престижних сьогодні фірм грамзапису «ЕСМ» навіть дала назву справжній течії у сучасному музичному імпровізаційному мистецтві. Її абревіатура, «ЕСМ» (варто читати «І-Сі-Ем») — це скорочення від «Європейська сучасна музика». Заснована продюсером та звукорежисером Манфредом Айхером, фірма вдало вирішує складне завдання: запрошувати у студії звукозапису найцікавіших виконавців сучасної музики та послідовно працювати з ними — не обов'язково европейцями, — які з різними естетичними поглядами й протилежними творчими концепціями дивно складають єдиний музичний союз як  п р о д о в ж у в а ч і  європейської музичної культури. Тут записуються талановиті музиканти, а саме: Ян Гарбарек, Чік Кореа, Пат Метіні, Карла Блей, Дьюї Редмен, група «Орегон» та багато-багато інших. Але мова про одного з найяскравіших виконавців, піаніста та композитора Кіта ДЖЕРРЕТТА.

ВІН НАРОДИВСЯ 8 травня 1945 року в місті Аллентаун (див. відому пісню Біллі Джоела), це штат Пенсільванія, США. Грати на фортепіано почав, як і личить обдарованій дитині, у три роки. У шість — публічно виконав сольний-концерт. Змалку писав власні твори, переважно — фортепіанні мініатюри. Слухав джаз, захоплюючись перш за все піаністами-солістами. Його улюбленцями на все життя стали Арт Тейтум та Білл Еванс. 1960 року відбувся перший концерт, на якому 15-річний Джерретт дві години виконував тільки власні твори. А через два роки молодий виконавець став студентом славетного джазового університету — музичної школи Берклі. Але там Кіт провчився тільки рік, бо його виключили зі школи за те, що на одному з концертів учень грав... просто на струнах роялю. Цей факт викличе у багатьох меломанів усмішку, адже сьогодні це банальний спосіб, який використовують багато піаністів, а в ленінградського композитора Альфреда Шнітке є твори, де цілі частини написані для СТРУН роялю. Зрештою, чи сумував Кіт Джерретт за тим, що його витурили з престижної Берклі, чи ні, — залишається таємницею, але те, що працювати він став із подвійною енергією, — то факт.

1965 РІК. Джерретта послухав видатний джазовий барабанщик Арт Блекі — і запропонував 20-річному піаністові місце у своєму відомому ансамблі. Так почався шлях юнака у великий джаз. Зрештою, музична школа Берклі навіть за рік прекрасно підготувала молодий талант: так що невдовзі Кіт уподобався темношкірому сліпому сакс-мультиінструменталісту Роланду Кірку, котрий перехопив обдарування для дворічного співробітництва.

«Земля, вітер, вогонь» та… мідні труби

Олексій Коган

Історія однієї з найпопулярніших негритянських груп «Земля, вітер та вогонь» почалась вісімнадцять років тому, коли три брати-музиканти Моріс (вокал, ударні), Вердайн (бас-гітара) та Фред (барабани) Уайти вирішили створити ансамбль. На той час вони були вже досвідченими виконавцями. Зокрема Моріс Уайт співав у негритянських групах, які виконували ритм-н-блюз, і водночас серйозно займався джазом як барабанщик. Він довго співробітничав з джазовим піаністом Ремсі Льюїсом, грав у славнозвісному джаз-клубі «Венгард Вілідж», але з особливою гордістю сьогодні пригадує, як більше двох місяців замінював відомого барабанщика Елвіна Джонса: треба сказати, що замінювати останнього непросто, якщо взагалі — можливо. Але захоплення вокалом перемогло, і Моріс серйозно замислився та взявся створювати групу, як могла б усе — співати й грати рок, поп, блюз, джаз, африканську та латино-американську музику. Це було надзавдання. Адже побутує думка: ті, хто береться виконувати усе, як правило, нічого путнього не виконують. Але повірте, це не про «Землю, вітер та вогонь»… Саме так назвали нову групу брати Уайти.

ПЕРІОД ЇХ СТАНОВЛЕННЯ нагодував тренування чи підготовку до якогось важливого змагання. Виконавці набиралися досвіду, вишукували цікаві музичні рішення, змінювали склад і будували вокальний фундамент. Три перші альбоми «Минулі дні й часи» (1972), «Вперед на небо» (1973) та «Розплющ очі» (1974) демонстрували типову негритянську музику того часу, зроблену зі смаком, але, як-то кажуть, без претензій.

Коли переглядаєш стару зарубіжну музичну просу, звертаєш увагу на факт, що усі критики та оглядачі розцінювали наступний альбом групи «Так буває на світі...» (1975) як вибух. Диск став кращим «чорним» диском Америки і зібрав усі можливі премії «Греммі» в усіх можливих категоріях: «кращий запис року», «кращі вокалісти-солісти», «краща аранжировка», «краща вокальна група», «краща... тощо».

Друге дихання, або Третя молодість майстра

Олексій Коган

Останні дві роки були переповнені розмовами про гастролі у нашій країні славетного джазового трубача Майлса Девіса. Цьому сприяла зарубіжна преса. Наші журналісти також зустрічалися з Майлсом у Нью-Йорку, де під час розмов навіть називалися конкретні дати виступів в СРСР. Втім» ореол загадковості й надалі оточує Девіса та його музику.

Шанувальники джазу, і особливо критики, нині знову напоготові. Адже ось-ось у продаж надійде новий альбом Майлса Девіса «Амандла». Чи буде він сенсацію? Не думаю.

Те, що він буде зроблений зі смаком, — це факт. Гість Київського джаз-фестивалю Голосієве-88, англієць СтІв Єнсен писав мені в квітні цього року: «Слухав у Манчестері Майлса Девіса з новою групою.... Вони «показували» матеріал нового альбому «Амандла». У Девіса тепер грає чудова молодь. Якщо характеризувати музику, що виконувалась, — це електричний «джаз-фанк» і, взагалі нічого нового. Але Девіс!!! Відчуття стилю, партнерів, побудова музичних фраз... Як-то кажуть — «чистий Майлс!»

Вперше свою нову групу Девіс показав на фестивалі Джаз-Джемборі-89 в Польщі у жовтні минулого року! Відразу ж і привернув до своїх музикантів увагу багатьох фахівців. Втім, усі давно звикли до того, що молодь, яка проходить школу Девіса, успішно складає іспити на звання володаря щасливої музичної долі. І на Джемборі на обійшлося без сюрпризів. На цей раз: «фемінізація» групи, в якій сьогодні грає жінка Мерілін Мазур (перкашн). Є у новому складі і досвідчені виконавці — Адам Хольцман (клавішні) та Ріккі Уелман (ударні). Дуже впевнено грає саксофоніст Канні Гаррет та басист-віртуоз Фолі. Вони — головна надія Майлса, який під час виступу більше нагадує режисера чи педагога — більше допомагає грати іншим, ніж грає сам (але ж як!).

Тридцять найкращих альбомів панку

Роман Піщалов

1 The Sex Pistols, Never Mind the Bollocks, Here’s The Sex Pistols (жовтень 1977)
2 The Stooges, Fun House (липень 1970)
3 Suicide, Suicide (грудень 1977)
4 The Velvet Underground, White Light/White Heat (січень 1968)
5 Television, Marquee Moon (лютий 1977)
6 Patti Smith, Horses (листопад 1975)
7 New York Dolls, New York Dolls (липень 1973)
8 X-Ray Spex, Germfree Adolescents (листопад 1978)
9 The Ramones, Rocket to Russia (листопад 1977)
10 The Slits, Cut (вересень 1979)
11 Richard Hell and the Voidoids, Blank Generation (серпень 1977)
12 The Damned, Damned Damned Damned (лютий 1977)
13 The Clash, The Clash (квітень 1977)
14 Buzzcocks, Another Music in a Different Kitchen (березень 1978)
15 The Modern Lovers, The Modern Lovers (серпень 1976)
16 The Adverts, Crossing the Red Sea with The Adverts (лютий 1978)
17 The Dead Boys, Young, Loud and Snotty (жовтень 1977)
18 Dead Kennedys, Fresh Fruit for Rotting Vegetables (вересень 1980)
19 The Saints, (I'm) Stranded (лютий 1977)
20 Pere Ubu, The Modern Dance (лютий 1978)
21 Wire, Pink Flag (листопад 1977)
22 Generation X, Generation X (березень 1978)
23 Chelsea, Chelsea (червень 1979)
24 The Heartbreakers, L.A.M.F. (жовтень 1977)
25 The Jam, In the City (травень 1977)
26 Talking Heads, Talking Heads: 77 (вересень 1977)
27 Siouxsie and the Banshees, The Scream (листопад 1978)
28 X, Los Angeles (листопад 1980)
29 Black Flag, Damaged (листопад 1981)
30 Nina Hagen Band, Nina Hagen Band (вересень 1978)

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).