Динозаври з «дирижабля». 4. Америка — наче шок

Олександр Рудяченко

Минулої неділі ми зупинились на американському турне британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII та 3 і 10.IX), що, працюючи буферною групою на трасі таких місцевих грандів, як «Веніле Фадж» та «МС-5», затьмарили полиск національних зірок і викликали справжній фурор. Утім, европейці потрапили в досить специфічну атмосферу. Як пригадував згодом гітарист Джіммі Пвйдж: «Перш ніж нас побачили в США, уже діяла широка рекламна кампанія. У пресу потрапила інформація про розміри гонорарного авансу», який нам виплатила корпорація звукозапису «Атлантік». Зчинилась веремія, мовляв, до нас приїздить зграї капіталістів. Але журналісти дуже швидко переконалися, що ми інші — коли побачили, як щовечора «Лед Зеппелін» три години підряд грають нон-стоп».

Зауважимо ще й таке: на ті часи формація не мала широкого репертуару. Окрім авторської музики, на концертах виконувалися стандарти — блюзи, класичні рок-н-роли (наприклад, «Нам хотілося вилізти» Бена Е. Кінга), а ще — сучасний матеріал типу «Свіже сміття» групи «Спіріт»; в екстремальних випадках рятували ще ходові й добре перевірені «Бітлз» із їхньою стопроцентною касовістю.

4. АМЕРИКА — НАЧЕ ШОК

«МЕНІ ДОВГО не вірилося в те, що з нами трапилося протягом першого року діяльності», — якось пригадував Джіммі Пейдж. Значно сильніше вражання справила стартова кар’єра на вокаліста «Лед Зеппелін» Роберта Планта, який ще не втратив своєї безпосередності: «Уся та Америка була, наче шок. Бо доти я співав собі старі блюзи та балади Блінга Бой Фултера (справжнє ім’я: Аллен Фултер — американський співак і гітарист, носій традиційного джазу з Північної Кароліни (1903 — 1940 рр.) — О. Р.) у різних англійських фолк-клубах. Раніше я не відвідував Америки, і поки з «…дирижаблем» не прилетів до США на турне. Більше того, я й у Лондоні, відверто кажучи, раніше був тільки тричі». Та сповідь на сторінках «Мелоді Мейкер» 1978 року здається більш щирою, адже сп'яніння першим успіхом давно минуло, і зрілий митець не цурався своїх юнацьких переживань. Тоді як восени 1969-го Роберт Плант так окреслював ситуацію, що склалась в колективі, репортеру тижневика «Н’ю М'юзікл Експрес» -«Ми почали, користуючись виключно славою гітариста Джіммі Пейджа, досить відомого в музичних колах. Саме завдяки цьому мали перші інтерв'ю та належну рекламу. Однак група швидко розвивалась, і нині кожен з нас чотирьох дістав можливість виявити власну індивідуальність».

Динозаври з «дирижабля». 3. Фурор на експорт?

Олександр Рудяченко

До 1968 року рок-н-рол перетворився на музичну культуру, в якій дедалі більшого значення набувала інструментальна винахідливість, ансамблева віртуозність, а свого часу привнесені з біг-бітом із поп-музики комерційні інтереси ставали необов'язковими для будь-якого феномену. Це, в першу чергу, спостерігалося в США, огорнутими тоді молодіжними революційними рухами. Чергове звертання до блюзу, як до реального грунту, в хиткому естетичному світі та вивіреної життям, базової ритмо-інтонаційної школи, звільнило молодих музикантів, як це не видно, від обмежень тодішньої традиційної пісні. То був сигнал до оформлення нової «естетики галасу», де принципового значення набували невідомі раніше: динаміка звуку та використання великою мірою електрично деформованих ритміки і мелодики. Американське блюз-рокове тріо «Джімі Хендрікс Експірієнс» та британська група трьох віртуозів «Крім» стали предтечами й фундаторами основних рис нової рок-музики. З їхньої творчості забелькотіла невідома раніше музична мова, що дозволяючи зберігати традиції минулого й гарантуючи сучасності самобутність, одночасно залишалась відкритою різним стилістичним впливам. Від самого початку лідер-гітарист Джіммі Пейдж та менеджер «Лед Зеппелін» Пітер Грант вловили досить точні вектори. Обидва зробили слушні висновки з художньої поразки квінтету «Ярдбердз» та переломного моменту в світовому рок-попиті; останній відкрили своєю творчістю «Джімі Хендрікс Експірієнс» та «Крім». Хоча, ніби за іронією долі, саме група «Ярдбердз» модельною манерою гри, популяризуванням нових гітарних електроприставок типу «фузбокс» та методів новітнього звукозапису, скажімо, «фідбек» тощо — вже у  п е р ш і й  половини 60-х торували дорогу звуковій революції в рок-н-ролі, яка чомусь і досі уособлюється тільки з двома вище названим ансамблями. А ще — із «ЛЕД ЗЕППЕЛІН», до яких і повертаємося у нашому відеофільмі.

3. ФУРОР НА ЕКСПОРТ?

ОСЬ УЖЕ 20 РОКІВ у рок-н-ролі все слід робити не тільки «талановито, а й вчасно. Бо тут зірками стають лише ті, хто максимально використовує єдиний шанс у житті — ЗОРЯНУ ГОДИНУ. Отже, британський квартет «Лед Зеппелін» ідеально потрапив у просвіт, який по собі на американському ринку залишили їхні земляки, тріо «Крім», яке до осені 1968 року припинило існування. Хоча протестуючи на сторінках тижневика «Нью М'юзікл Експрес» проти трактування своєї групи як «другого «Крім», у квітні 1969-го лідер «ЛЗ» скромно додав: «Мені далеко до ,Еріка Клептона (гітарист «Крім» — О. Р.). Я постійно вчуся. Хоча це англійську публіку, власне, й не цікавить. Бо у нас ходять на концерти з двох причин: або — щоб потанцювати, або — щоб напитися до нестями. Для більшості немає навіть значення, хто там на естраді і що грає».

Динозаври з «дирижабля». 2. Благословенне будь, фіаско!

Олександр Рудяченко

У першій пошті, що швидко відреагувала на початок відеофільму про «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII), — слушний закид про історичний контекст, в якому дебютувала та супергрупа 1960-х. Негайно виправляємо становище: кидаємо погляд у минуле… У світовій рок-музиці 1968—1969 роки видалися на диво врожаїстими. Рясно виникали нові формації, записувалися історичні альбоми; вирувало новаторство, важливе й досьогодні. 1969 року квартет «Пінк Флойд» видав пластинку «Амагамма», яка вплинула на всі подальші групи, орієнтовані на електронну стилістику. На фірмі «Вертіго» видрукував свій другий, легендарний диск «Сюїта Валентина» британський секстет «Келосейм», що рухався в жанровому векторі блюз — джаз — рок. Американський віртуоз гітари Джімі Хендрікс народив «Електричну господарку» (1968), що ділилася зі світом своїм футурологічним рок-н-рольним прогнозом. Кілька відомих англійських музикантів: гітарист і клавішник Роберт Фріп, барабанщик Майкл Джілс та басист Грег Лвйк — заснували «Кінг Крімсон», що дебютував у грамзаписі проектом «При дворі Малинового Короля». Квартет флейтиста Йєна Андерсона заявив про себе (1968) пластинкою «Це було». Батько білого блюзу, гітарист Джон Майєл записав разом із Еріком Клептоном «Щоденник групи», а потім, 1968-го, — ще два рафінованих альбоми. Європа заточилася в бік тотальної рок музики..

2. БЛАГОСЛОВЕННЕ БУДЬ, ФІАСКО!

САМЕ в ті роки починали кар’єру й Інші теперішні класики — «Йєс» та «Блек Саббет». Закочувалася зоря «Бітлз». Набула популярності одна з перших рок-опер: «Томмі» квартету «Зе Ху» (1969), бо таки першу ще 1965-го створив "британський квінтет «Претті Сінгс» — «С.Ф. Смуток». Світ уже регулярно «Роллінг Стоунз», «Муді Блюз», «Тен Йєарз Афте», Манфред Ман. У повітрі носилася цікавість до колишніх і нових кумирів, хоча щось у світі змінилося: ЛІДЕРА НЕ БУЛО. Якщо визначати жанрово, то 1968 рік минув у Великобританії під прапором блюзу: вершина у Джона Майєла, доскіпливість — у «Флітфуд Мек» і, звісно, пік світової популярності у ділах рафінованого, в першу чергу, — інструментального тріо «Крім». На планеті вичерпувала себе ера співаків — починалася ера високотехнічних виконавців. Спрагло всотував у себе рок-н-рол усе: від фольклору до авангардного джазу, розвиваючись як  в і д к р и т а  естетична система. Саме в такій атмосфері — гострої конкуренції, оформилося творче обличчя групи «ЛЕД ЗЕППЕЛІН». Оцінивши парші їхні кроки, чимало критиків побачили в тому квартеті тільки безпосередніх спадкоємців «Крім» — легенди, яка жила майже три роки, але залишила по собі чотири пластинки, хоча одну, «Майно ДІзраелі» — справді вдалу.

ОТЖЕ, два кваліфіковані студійні музиканти, гітарист Джіммі Пейдж та мультиінструменталіст із клавішною орієнтацією Джон Пол Джонс шукали собі потрібних колег. Після тривалих пошуків і прослуховувань вони спинилися на двох маловідомих артистах.

Динозаври з «дирижабля». 1. Двадцять років тому

Олександр Рудяченко

Спасибі вам, друзі, що ви повертаєтеся з відпусток. Спасибі, любі, що не забуваєте про наші обіцянки й регулярно нагадуєте про них. Ні, «Молода гвардія» звертає увагу на ваші листи із терміновими запитаннями: «Коли ж почнеться серіал «МЕТАЛУ ВСІ РОКИ ПІДВЛАДНІ». Власне, він уже почався — публікаціями про «ГАНЗ Н'РОУЗІС» (28.V), «АС/ДС» (30.VII) та «БЛЕК САББЕТ» (6 і 13.VIII). Про «Айрон Мейден», Оззі Озборна, Удо Діркшнайдера. яких ми представляли цього року, не згадуватимемо. Бо відсьогодні поведемо мову про справжніх динозаврів, апостопів «хеві».

Отже, відеофільм із продовженням: «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» — сліпуче сузір’я талантів на рок-н рольному небокраї першої половини 70-х, батьки «важкого» блюзу, що нині обріс тисячами епігонів, цілий розділ в історії рок-музики. Хоча… Як заявив в інтерв'ю «Мелоді Мейкер» вокаліст Роберт Плант: «Суть цього ансамблю полягає в тому, що ми робимо виключно те, що хочемо. Якщо маємо на те бажання». А в своєму підручнику «Мистецтво рок-н-ролу» (1983) американець Чарльз Т. Браун роз'яснив: «Так, іноді славу тієї групи затьмарювали інші британські ансамблі, що, звісно, завдавало деякої шкоди «Лед Зеппелін». Утім, той квартет мав шалений успіх упродовж ряду років — однаковою мірою завдяки виконавській майстерності, самобутності та маркетингу. То був всебічно розвинений ансамбль, що поєднав у собі впливи різних жанрів».

1. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

ДЛЯ майбутніх «ЛЗ» усе малося з... безвиході. У липні 1968 року наказала довго жити британська група «ЯРДБЕРДЗ» («Свійські птахи»), в досить строкатому репертуарі якої спочатку домінував ритм-н-блюз, хоча деякі фахівці бачать у тому квінтеті попередників такого стилю, як хард-рок. Наприкінці своєї кар’єри, записуючи шостий американський альбом «Маленькі ігри», та група уже не плодила хіти, а здебільшого експериментувала у студіях звукозапису, шукаючи нову суміш психоделії та енергійного, до-«металевого» звуку. Окрім іншого, смаки продюсера Мікі Моста, котрий опікувався ділами, скажімо, Донована — а пізніше відомої киянам на власні очі Сюзі Кватро і невідомих «Смоукі» — та власне музикантів дедалі діаметрально розходилися. Словом, коли записувався той останній альбом, групою «Новобранців» — назву колективу можна й так перекласти — уже заправляв 24-річний лідер-гітарист Джіммі Пейдж, котрий на тім посту змінив таких двох славетних попередників, як Ерік Клептон та Джеф Бек; саме їм група завдячувала прекрасною репутацією і у меломанів.

«Союзом» незламним, Yes-публіки вільні

Олександр Рудяченко

З історією англійської супергрупи «ЙЄС» («Так») — самі складності й протиріччя. Наче з історією колишнього Союзу РСР. Від імперії зірок світової величини та вінка міцно збратаних народі» упродовж двох десятиліть вони дійшли параду суверенітетів і самовизначення впритул до відмежування. Митниці на кордоні і сольні альбоми, постійне перегрупування творчих сил і новий економічний простір, про які ніхто нічого доладного сказати не може. історія підбиває підсумки певного періоду розвитку, коли над світом сліпуче палали дві згаслі, здається, комети — «Йєс» та екс-СРСР. Ще один виток прогресу, який як і мистецтво постійно вимагає жертв!

Отже, під стилем прогресів-рок — у колишньому деформованому СРСР чомусь побутував термін арт-рок — мали на увазі творчість таких рок-н-рольних республік, як «Кінг Крімсон», «Емерсон-Лейк-і-Палмер», «Йєс», «Дженезіс», «Джентл Джайнт», «Фокус», «Канзас», «Ван Дер Грааф Генератор» те купи автономних країв, здебільшого, епігонів у репертуарній політиці. Сьогодні перегорнемо пожовклі сторінки Історії суперквінтету 70-х «Йєс». «Так»! Так. Його творча доля була б немислимою, якби не внесок п'ятнадцяти різких за значенням музикантів, котрі творили той Союз.

ПЕРША ЗУСТРІЧ двох ідеологів майбутньої формації відбулась у лондонському клубі «Ла Чесс» («Шахи») приблизно на початку 1968 року. Тут, в одному з найважливіших — як на ті часи — місць музичного бізнесу Великобританії, розташованому в районі Сохо, звичайним прибиральником працював Джон Андерсон (25.X.1944; Ланкашір). У свої 23 він мав стаж у рок-н-ролі вже дванадцять років, останні чотири роки знай пробуючись із столичною групою «За Вєррюрз» («Воїни»), з якою записав як вокаліст тільки один, невдалий, сінгл-диск. Басист-самоучка Кріс Скуае (4.III.1948; Лондон) мав менший сценічний досвід. Він грва у створеній старшим братом Тоні ритм-енд-блюзовій формації «Сім», але залишив безперспективну групу, захоплюючись доробком новоствореної команди «Найс» піаніста Кіта Емерсона.

Чи медоносять сплячі «Бджоли»?

Олександр Рудяченко

У це важко повірити, але ансамбль «Бі джіз» — улюбленець мільйонів дівчаток-підлітків з усього світу, уже відзначив тридцятиріччя своєї артистичної діяльності. Записано двадцять дисків-гігантів, кілька десятків справді гарячих «бойовиків», створено понад дві тисячі пісень, принаймні чверть яких свого часу була в активному репертуарі таких зірок поп-музики, як Том Джонс, Дін Мартін, Френк Сінатра і навіть легендарний Елвіс Преслі. Однак сьогодні є всі підстави говорити про третій ренесанс у творчості братів Гібб. У лютому музичні видання Америки й Європи повідомили, що ансамбль ретельно працює над новим альбомом, який не матиме нічого спільного «з гуркотом у стилі диско». «Так, ми залишимо колишню мелодійність, — сказав у інтерв'ю Баррі Гібб, — але домінуватиме ритм-енд-блюз». Окрім того, триває напружена робота над повнометражним відеофільмом з життя «Бі джіз», режисер якого Стів Баррон відомий як автор відеохітів «Біллі Джейн» Майкла Джексона (показаний минулого року по ЦТ), «Гроші за ніщо» групи «Дайр стрейтс» тощо. Уже промайнули й повідомлення, що альбом братів Гібб зразка 1987 року називатиметься «Зворотний бік казки». А починалося все прозаїчно, навіть банально...

ОДНОГО суботнього вечора 1955 (!) року в манчестерському театрі «Гаумонт Сіете» перед початком чергового спектаклю троє хлопчиків, що тоді називалися «Голубі кошенята», виконали для глядачів, які займали свої місця, кілька пісеньок з репертуару Томмі Стіла та Лонні Донегана. Такий вигляд мав перший публічний концерт восьмирічного Баррі (нар. 1 вересня 1947 р.) та його шестирічних братів: близнюків Моріса та Робіна (22 грудня 1949 р.). Окрім щирих оплесків, той виступ приніс їм перший гонорар у розмірі... двох пенсів на брата. І присмак недалекого успіху.

Невдовзі брати отримали пропозицію на постійну співпрацю з місцевим музичним клубом, де лідером та барабанщиком тамтешнього оркестру був їхній батько Х'ю Гібб. Відтоді щовечора вони вже мали втричі більше.

Перший період діяльності братів Гібб закінчився весною 1958 року, коли сім'я у пошуках кращого життя емігрувала до далекої Австралії. Тем тріо придбало дешеві гітари і засіло у репетиційному залі, влаштованому у старій пивниці, яку родина купила під помешкання у містечку Лейнкоув, що неподалік від Сіднея. Репертуар у стилі кантрі та поп-музики: саме тоді з'являються і перші твори, написані Баррі.

Порядок? Ні, «Новий порядок»!

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» ми ознайомили вас (а трагічним шляхом у мистецтві манчестерського квартету «ДЖОЙ ДІВІЖН» («Підрозділ радості»). Коли 18 травня 1980 року вокаліст групи Йєн Куртіс наклав на себе руки, решта колег: гітарист Бернард «Дікен» Альбрехт, басист Пітер Хук та барабанщик Стів Морріс не пішли на пенсію чи в сирітський притулок. Формацію після трауру було рішуче переорганізовано — народився «НЬЮ ОРДЕР», «НОВИЙ ПОРЯДОК».

1983 року европейські хіт-паради не втрималися перед навалою їхнього нового сінгл-днска під назвою «Чорний понеділок». Так розпочалася епоха... евродиско. Не дивуйтеся, «Модерн Токінг», Сандра, Сі. Сі. Кетч та інші заворушились у пелюшках трохи згодом. Як це не парадоксально лунає, але на континенті відповідальною за масовий музичний кіч 80-х є британська «інді»-група «Нью Ордер», цікаві ідеї якої, на жаль, жанрово спотворилися. Так-так, саме вона відкрила саунд, принципи аранжування — до ручки іншими спрощені — пізніше розкручені сотнями материкових епігонів. Характерна ритм-секція, синтІ-бас, ритм-машина замість ударних, пульсуюча електронна підкладка клавішних — впізнаєте обов'язкове майно сучасних дискотек? Але до «Нового порядку» — за винятком всюдисущого Девіда Боуї та всеїдних «Бі Джіз» — ніхто не пробував все те причандалля звалити докупи. Справа в тім, щоб аби грати, як «Нью Ордер», належало народитися в «Новому порядку». Чи: п е р е р о д и т и с я  за одного музичного життя.

Перші МІСЯЦІ після смерті Й. Куртіса минали для иолег важно. «Джой Дівіжн» несподівано дізналися, що давно є... живою легендою рок-музики 80-х. Працювати й надалі в колись визначених рамках вимагало від них знову відчиняти ДВЕРІ. До чого це веде, трійця, що залишилася в живих, знала. Бернард Альбрехт: «Коли ми знову почали начисто, були дуже несміливими, замкненими в собі. «Підрозділ радості» просто боявся своєї майбутньої музики». Постійне ототожнення — нехай і підсвідоме — із «Джой Дівіжн» вплинуло на перші студійні роботи. Більше того, титульна пісня дебютного сінгл-диска «Церемонія» (липень, 1981) записувалася ще ЗА життя вокаліста Йєна Куртіса. Вони вже на ньому поставили хрест?

Смерть у місті атракціонів

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» ми звернули вашу увагу на творчий шлях манчестерського квартету «ДЖОЙ ДІВІЖН» («Підрозділ радості»), який на зламі 1976-1977 років розбудила до дії перше хвиля англійського панк-року. У рок-н-ролі повалювалася тиранія суперзірок; народжувалися нові кумири. У кожному ровеснику молодь має право шукати свій ідеал. Такий вона знайшла — щоправда, посмертно — у вокалісті «Джой Дівіжн» Йєні Куртісі, творчість якого не дочекалася особливої уваги за життя. Доробок молодого поета оцінений, вивчається вже після самогубства, здійсненого 18 травня 1980 року. Деякі з його поезій і сьогодні точно б'ють у Час. Сьогодні пропонуємо поглянути вам на творчість легендарного «Підрозділу радості» трохи під іншим кутом зору, к у л ь т у р о л о г і ч н и м, місцями — екологічним, якщо йдеться про захист людського в Людині.

Творчість квартету з Манчестера «Джой Дівіжн»: його свого часу складали, за винятком лідера, гітарист Бернард «Альбрехт» Самнер, басист Пітер Хук та барабанщик Стефан Морріс — можна уявити суцільною сповіддю, що триває для молодого поета Йєна Куртіса три роки. Якщо переслухати майже півсотні написаних ним пісень, кожна сигналізує про наближення життєвої трагедії. Відкриваючи дебютний альбом «Невідомі розкоші» (липень, 1979), пісня «Безладдя» сприймається мов звичайна, широко відома юнача безпорадність у безглуздому світі, який авторові здається чужим і неприязним. Передостання пісня другого альбому «Той, що зачиняє» (липень, 1980) названа «Вічний», та останній номер, «Декади», також волають зреченням, неприйманням оточуючого світу. Як наслідок у них перші кроки до Смерті. Ті твори — ніби такти траурного маршу, під який ховали Живого, Вкарбовується в пам’ять і фото на розвороті другого диску-гіганта: напівпрочинені Двері, перед якими стоїть на порозі вітального вибору герой поетичного циклу, Оповідач, точніше — сповідач. Один із рядків лунає гордо і божевільно: «Тепер я нічого не боюсь...»

Що чатує на сміливця за Дверима? Із перспективи сучасності та загальновідомої життєвої трагедії Й.Куртіса метафора видасться на диво ясною та зрозумілою. Утім, за життя поета його творчий до¬робок оцінювався неоднознач¬но. У досить ґрунтовній рецензії на дебютний альбом Джон Сейведж, оглядач британського тижневика «Мелоді мейкер», побачив у музиці квартету: «... чергову спробу перенести на обшири поп-культури давні неврози та екзистенційні страхи, притаманні часам пост-індустріального суспільства. » Дуже резонне зауваження. Окрім того, якщо цінність та самодостатність тих поезій розглядати не стільки тематично, скільки в історичній площині світової літературної традиції, яка віддавна порушувала  т а к і  проблеми: Ф.М. Достоєвський, Шопенгауер, К’єркегор, Сартр, Камю. Отже, контекст особистого бачення гріхів Світу, а за ним —- емоційна інтенсивність швидко пережитого життя. Кожному Вільно мати свій ритм і власну дату смерті.

Концентраційне життя

Олександр Рудяченко

18 травня 1988 року на британському музичному ринку з’явився сінгл-диск «Любов нас роз'єднає» — чергова версія відомого хіта манчестерської групи «Джой Дівіжн». Цього разу вічнозелену пісню виконала нью-йоркська «хардкор»-капела «Суонс». Пластинка здобула стрімкий успіх. Через місяць британська фірма грамзапису «Фекторі» викинула на ринок передрукований інший оригінальний сінгл англійців — «Атмосфера», що також рушив хіт-парадами Європи. Коронуванням того нібито повернення до слухача «ДЖОЙ ДІВІЖН» стало видання альбому «Субстанція» (липень, 1988), що розгортав перед аудиторією маловідомий етап у кар’єрі, рано обірваній великим Мовчанням.

Виявилося, легенда «Джой Дівіжн» (дослівно: «Дивізіон радості») і надалі живе, незвичайно могутня. Попри те, що той квартет із Манчестера існував тільки три роки, створив 47 номерів, їх і досі вважають виконавцями, які потужно вплинули на зміст, форму й орієнтири рок-музики 1980-х, починаючи від «Секс Пістолз» (див. «МГ» за 8.VII.1990).

Перед ними потворно (для більшості) проїжакував панк-рок та хрещені батьки покоління — «Секс Пістолз». Коли 20 липня 1976-го останні разом із місцевою групою «3е Базкокс» заграли разом у Манчестері, це вражаюче вплинуло на багатьох молодих музикантів. До їх числа належала і пара двадцятирічних: Бернард «Дікен» Самнер, який пізніше взяв собі псевдонім Альбрехт, та Пітер Хук вирішили створити власну групу. На якому інструменті краще починати грати, уявлення не мали. Пітер Хук: «Я вчився грати на бас-гітарі лише тому, що в її струни легше бити». Почергово тандем залучав до роботи барабанщиків: Террі Мейсон, Тоні Табак, із травня 1977 року з ними  р а д і в  Стів Морріс.

Дитя вуду. 4. Ясновидець від музики

Олександр Рудяченко

На початку 1970-х на світовій рок-сцені заланувала забарна жанрова криза; однією з її першопричин фахівці й досі називають наглу смерть геніального американського гітариста Джімі Хендрікса, про творчість і життя якого ми розповіли у попередніх випусках «Паралелей і меридіанів» (див. «МГ» 9, 16 і 23.IX.1990). Шок! Схожий із розгубленістю після втрати першоапостола. Справді, за чотири роки бурхливої творчості віртуоз змішаної крові вивів інструменталістику на такі далекі обрії, що колегам-сучасникам просто несила було підхопити естафету, не те що конкурувати власною, як то кажуть, альтернативною концепцією. Задосить послідовників у непереконливій імітації Джімі дуже швидко зламали зуби. Певне, що тільки з курйозів, які трапилися з гітаристом Робіном Тровером (екс-«Прокол Харум»), можна впорядкувати пристойний підручник із постхендріксівського плагіату. В культурі вуду потрібно народитися, бажано — дитиною.

Естетичний та художній внесок демона новітньої гітари став стабільною темою теоретичних дискусій. Спочатку його зарахували до авангардистів, хоча будь-який авангард набуває значення тільки в неперервності  послідовників; але ЦЯ критика залишила сцену разом з автором. Його вважали реформатором одвічного негритянського блюзу, котрий прості пісні, що помирали і помирають в інтерпретації інших, перетворив на шедеври — власною, трохи недбалою вокальною манерою та рафінованим акомпанементом. Його називали «буревісником «хеві-метал», проте виплекані стандарти Хендрікса ні повторити, ні відтворити нікому не поталанило; талан інших — тільки  н и м и  милуватися. Принаймні не помічати їх для освіченого гітариста — просто святотатство. Ікони в звуці? Храми з емоцій? Проповіді для XXI століття? Про що-що, а принаймні про дискретність тут не йдеться.

Про силу і зворушливість його музики нехай сьогодні свідчать очевидці й шановані люди. Зокрема редактор британського музичного тижневика «Мелоді Мейкер» Аллен Джонс пригадував: «На жаль, на сцені я бачив Хендрікса один раз — восени 1967 року, коли він виступав у залі «Сос Гарденз», що в портовому містечку Кардіфф. Він грав так, наче мав давноочікувану відпустку в пекло. Це тривало тиждень, але я запам'ятав його на все життя».

Дитя вуду. 3. Відпустка в рай

Олександр Рудяченко

Від музиканта-віртуоза Джімі Хендрікса про якого ми почали розповідь у попередніх випусках (див. «МГ» за 9. й 16.ІХ.1990), західна преса вимагала нових і нових сенсацій та конфліктів. Зокрема, 1968 року на шпальтах англійських газет вихлюпнулася дивна дискусія: «Х т о  к р а щ и й — Ерік Клептон чи Хендрікс?» Серед десятків тисяч підлітків розповсюджувалися дурні анкети, що збирали не менш дурні відповіді. Утім, усе з'ясував гітарист супергрупи «Крім», досить самовпевнено заявивши одному репортеру: «Ясна річ, я КРАЩИЙ». Шкода, бо діло зсувалося до сатанинської бурі двох інструменталістів на сцені. Більше того, шкода в квадраті, адже Ерік Клептон поспішив бігти попереду паровоза.

Власне, і тепер різного гатунку суперечки щодо «електричного божевілля» Джімі Хендрікса не мають  н і я к о г о  сенсу. Вести їх — однаково, що досліджувати флору на кометі Галлея. Марні й дискусії, в яких і досі той американський гітарист порівнюється з класиками гітари XX століття — Джанго Рейнхардтом та Марлі Крістіаном. Хендріксу несила знайти БУДЬ-ЯКУ аналогію в мистецтві. У тій царині він, здається, став стихією на зразок вогню. Чи: космічного вітру. Ні відшукати й тоді, коли звернутися для порівнянь до традиційних засобів; наприклад, жодного з його попередників-гітаристів не зацікавив такий простий... смичок. Джімі помітив і Його Маленьку Величність. Мало того, дав фору виконавцям із академічною школою.

1969 рік почався під знаком глибокої кризи. У тріо «Джімі Хендрікс Експіріенс» дедалі частіше виникали суперечки. Басист Ноел Реддінг, закінчивши говорити про свій вихід з гри, створив власну групу «Фет Метріс» («Товсті матраци»), яку було представлено на лютневому концерті спільно з материнською формацією в лондонському залі «Ройял Альберт Хол». Разом з тим, там і тоді, вибухнув останній британський виступ «Експерименту Джімі Хендрікса»: творчі непорозуміння сягнули кульмінаційної точки — бійки. Словом, лідер замкнув стайню, як коня вкрали.

Дитя вуду. 2. Пожежа на сцені

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» (див. «МГ» за 9.ІХ.1990) ми почали серію матеріалів про геніального реформатора гітари XX століття, американського віртуоза Джімі ХЕНДРІКСА, д в а д ц я т и р і ч ч я  з дня смерті якого виповнюється післязавтра. Музично неграмотний негр, котрий ніколи на вивчав нотне письмо, біліше того — навіть на закінчив середню школу, за п'ять останніх років свого швидкоплинного життя створив таку музичну мову, яка і досі на вкладається в голові професіоналів. Він зробив це широкими мазками, поспіхом, ніби відаючи про передчасну смерть на 28-му році життя. Більшість оригінальних ідей залишена нерозробленими; це забезпечує хлібом із маслом друге покоління епігонів від гітари. Так, більшість тез із його безладної концепції далеко випередила тодішню традиційну думку в європейській музичній ідеоматиці; здається, і досі той доробок випадає з обмежених можливостей записувати справжню рок-музику нотами. Хоча Хендріксова теорія перманентного використання новітніх експресивних засобів, деформація традиційного звуку різними електричними чи електронними приладами (бустер, педаль «вах-вах», реверберація, широке застосування зворотного зв'язку, синтезований саунд інструменте тощо) — нині широко використовуються в сучасному звукозаписі. На відміну від багатьох нинішніх формацій чи солістів Джімі Хендрікс підкорював ці ефекти головному: самовираженню людської ДУМКИ через апостольне розуміння новітніх досягнень передових музичних технологій.

Звертаючи колосальну увагу на зміст, Джімі Хендрікс часто легковажив формою. Більше те, артист наче зумисне культивував, скажімо, неохайну зовнішність. Як він пригадував; «Одного разу менеджер сказав мені: «Ти маєш вигляд божевільного. Сподіваюся, ти не збираєшся постати у такому ганчір’ї перед публікою?» Я відповів йому: «Перепрошую, ти мені  д о к о р я е ш? Даруй, не маю часу слухати, готуюся до виходу на сцену».

Справді, той шаман електричної гітари не грав на інструменті, не експлуатував струни, не перетворював кузов на «мокру спину», що горбатила на добробут виконавця. Хендрікс  к о х а в,  граючи язиком і губами (в прямому розумінні), граючи над головою і за спиною, викручуючи до повної знемоги інструмент. Певне, тому його музика мала виразно еротичний, емоційно культовий характер, де ексгібіціонізм був, тільки попередньою грою втіх, увертюрою до бурхливих радощів життя. Ідеальний коханець — завжди геніальний музикант. Самобутній шоумен вчиться, постійно підглядаючи за оргіями повсякдення, піднесеного до рівня свята.

Дитя вуду. 1. Гітара на волі

Олександр Рудяченко

Днями мені зателефонував знайомий перекладач і філолог, та поцікавився, у якому стані мої пластинки із записами американського гітариста Джімі Хендрікса. Диски, яким уже виповнилося майже чверть століття, звісно, у нікудишньому стані. Записували їх естет відмовився, але пошуки продовжив. За кілька днів під час обіду інший колега поцікавився: що сьогодні робить Хендрікс? І, знаєте, був доволі здивований, дізнавшись, що той шаман гітари ось уже ДВАДЦЯТЬ років, як... помер, потягуючи в раю, мабуть, лікер «Саузен комфорт» з архангелом Гавриїлом. Принаймні, мені стало зрозумілим, що треба перечитати свої архівні матеріали про цього революціонера в сучасній музиці, котрого зі життя одні критики назвали «Чорним Елвісом Преслі», «Сеговією електрогітари», «Творцем космічної музики», «Чарлі Паркером рок-н-ролу», «Бобом Діланом технотронного суспільства», тоді як інші — хрестили ярликами «Дикун у поп-музиці», «Винахідник стилю «няв-няв», «Антигерой чорномазих» і таке інше. Як і будь-який інший непересічний митець, Джімі Хендрікс не втискувався в рамки, категорії, класифікацію. Його феномен ставав значимішим із кожним з двадцяти років, що вже минули від дня смерті віртуоза сучасної гітари. Ореол слави, таємничий, наче культ вуду, з плином часу сяє, знай, сліпучіше.

На музичному небокраї другої половини 1960-х він з'явився яскравою кометою, що пролетіла в зоряних висотах, перекреслюючи убогу інструментальну техніку колег, та згасла, так і не дочекавшись масового захвату. Розгніваний молодий негр, змушений у житті покладатися лише на власні сили, талант і долю, Джімі Хендрікс торував дорогу від чорного гетто до найпрестижніших концертних залів Старого й Нового світів. Феноменальний музикант, рафінований інструменталіст, він роками шокував, скидаючи канони і — водночас викликаючи захоплення  с у ч а с н и м,  електричним осмисленням блюзової та ритм-енд-блюзової традиції. Агресивні музика й незвичні манери, посилені нечуваною аплікатурою, невичерпні імпровізайні здібності, багатогранні таланти стали для нього полігоном самореалізації.

Гітара фірми «Фендер Стратокастер», зроблена спеціально для виконавця-шульги, настроєна на октаву вище традиційного звучання, лицедіяла. У його театрі тотальної Гітари літали сумні ангели з дівочими очима, блукали нахабні перукарі, що стригли гриви хіпі, викручувалися коханці малих дівчат, тягли довгі броньовані хвости ветерани в'єтнамської авантюри. Сім нот вчилися вкотре — палко кохати й люто ненавидіти. Ті студії для молодого виконавця часто тривали за межею людських й виконавських можливостей. У рок-н-рол прийшов артист, котрий повінчав Серце й Техніку; попри те, що про нотну грамоту Джімі Хендрікс так і не дізнався за життя.