Днями мені зателефонував знайомий перекладач і філолог, та поцікавився, у якому стані мої пластинки із записами американського гітариста Джімі Хендрікса. Диски, яким уже виповнилося майже чверть століття, звісно, у нікудишньому стані. Записували їх естет відмовився, але пошуки продовжив. За кілька днів під час обіду інший колега поцікавився: що сьогодні робить Хендрікс? І, знаєте, був доволі здивований, дізнавшись, що той шаман гітари ось уже ДВАДЦЯТЬ років, як... помер, потягуючи в раю, мабуть, лікер «Саузен комфорт» з архангелом Гавриїлом. Принаймні, мені стало зрозумілим, що треба перечитати свої архівні матеріали про цього революціонера в сучасній музиці, котрого зі життя одні критики назвали «Чорним Елвісом Преслі», «Сеговією електрогітари», «Творцем космічної музики», «Чарлі Паркером рок-н-ролу», «Бобом Діланом технотронного суспільства», тоді як інші — хрестили ярликами «Дикун у поп-музиці», «Винахідник стилю «няв-няв», «Антигерой чорномазих» і таке інше. Як і будь-який інший непересічний митець, Джімі Хендрікс не втискувався в рамки, категорії, класифікацію. Його феномен ставав значимішим із кожним з двадцяти років, що вже минули від дня смерті віртуоза сучасної гітари. Ореол слави, таємничий, наче культ вуду, з плином часу сяє, знай, сліпучіше.
На музичному небокраї другої половини 1960-х він з'явився яскравою кометою, що пролетіла в зоряних висотах, перекреслюючи убогу інструментальну техніку колег, та згасла, так і не дочекавшись масового захвату. Розгніваний молодий негр, змушений у житті покладатися лише на власні сили, талант і долю, Джімі Хендрікс торував дорогу від чорного гетто до найпрестижніших концертних залів Старого й Нового світів. Феноменальний музикант, рафінований інструменталіст, він роками шокував, скидаючи канони і — водночас викликаючи захоплення с у ч а с н и м, електричним осмисленням блюзової та ритм-енд-блюзової традиції. Агресивні музика й незвичні манери, посилені нечуваною аплікатурою, невичерпні імпровізайні здібності, багатогранні таланти стали для нього полігоном самореалізації.
Гітара фірми «Фендер Стратокастер», зроблена спеціально для виконавця-шульги, настроєна на октаву вище традиційного звучання, лицедіяла. У його театрі тотальної Гітари літали сумні ангели з дівочими очима, блукали нахабні перукарі, що стригли гриви хіпі, викручувалися коханці малих дівчат, тягли довгі броньовані хвости ветерани в'єтнамської авантюри. Сім нот вчилися вкотре — палко кохати й люто ненавидіти. Ті студії для молодого виконавця часто тривали за межею людських й виконавських можливостей. У рок-н-рол прийшов артист, котрий повінчав Серце й Техніку; попри те, що про нотну грамоту Джімі Хендрікс так і не дізнався за життя.
Поза сценою, як пригадують очевидці, то була нерішуча, сором'язлива людина, небалакуча й малопрактична в побутових чи економічних питаннях. Хендрікс страждав на часті депресії, коли його душа засиджувалася на Землі, болісно переживаючи расові й соціальні проблеми. Зокрема, в Англії музикант завжди почував себе духовним емігрантом. Повстання проти законів цього світу вибухало в Музиці; особливо бунтувала гітара на сцені, коли запалювався ритуальний вогонь нової свідомості.
Свою, як прийнято говорити, громадянську позицію — даруйте на слові — Джімі Хендрікс якось висловив так: «Ненавиджу тенденцію, притаманну сучасному суспільству, кожного замкнути в якійсь шухляді столу. Терпіти не можу того і не бажаю бути в шкатулці, поки... сам її не виберу. У світі зникає свобода. Поки що для мене клітки немає. Хотілося б коли-небудь кинути виклик світові просто в обличчя; на жаль, дуже швидко такий настрій минає — не тільки мені бракує мужності й характеру». Іншим разом він зізнався: «Мені ніколи несила висловитися в формальній розмові: бракує потрібних слів. Справжнє життя починається для мене на сцені». Так, на превеликий подив Джімі Хендрікс роздавав слухачам, у борг, душу. Індульгенції від рок-музики подобалися багатьом — платити за великим рахунком довелося одному.
* * *
Він народився 27 листопада 1942 року в Сіетлі (штат Вашінгтон) як Джонні Аллан Хендрікс, хоча за кілька років батьки додали до його Імені ще два: Джеймс-Моріс, за іншими джерелами, — Джеймс-Маршалл. У його струнах змішалася негритянська й індіанська кров предків, яку духовно рухав таємничий культ вуду. Батько служив садівником; маги померла, коли сину виповнилося десять років. Хоча в родині Хендріксів музикантів не пам'ятали, уже в дитинстві Джімі пробував грати на скрипці (саме тому, певне, в пізніших піснях з'явиться смичок на струнах... електрогітари), губній гармоніці. У дванадцять років хлопець дістав першу гітару, а в 13 — заробив, граючи на танцях, перші 35 центів за вечір.
Ні, він не мріяв стати музикантом, а снив бути актором чи художником. Утім, середню школу так і не закінчив; батько Ал, маючи клопіт з пасинком Леоном, віддав Джімі на виховання в одну з родин, що мешкала в Берилі; потім підліток жив у тітки в Канаді. Позбавлений тепла й ласки, хлопець змушений був шукати собі іншу сім'ю — нею став рок-н-рол, пізніше — блюз. Перша група називалася «Коустерз» («Люди з узбережжя»), що вчилася на яскравих стандартах двох прекрасних блюзменів Бі. Бі. Кінга та Муді Уотерса. Однак Джімі неодноразово підкреслював: його наймудрішими вчителями стали пластинки й радіо.
Погравши з ансамблем «Рокінг Кінгз» («Рокнуті Королі»). юнак раптом завербувався служити у Військово-повітряні сили США, де затоваришував із майбутнім колегою, басистом Біллі Коксом: обидва стали членами «Кежуелз» («Бродяги»). Військову службу парашутист Дж. Хандрікс закінчив травмою спини та переломом ноги; одужуючи в госпіталі, він почув, як під гітару співає один із членів групи «ІслІ Бразерз», що була на ті часи його улюбленою. Відбулася приязна розмова — кумир послухав, ЯК грає молодий десантник і на повному серйозі заявив, що йому давно відкрита дорога в світ Музики.
Звільнившись у запас після 18 місяців служби, Джімі Хандрікс приїхав до столиці американської музики «кантрі» — Нешвіла, де співробітничав з групою Джонні Сніда «За Імперіелз». Потім, у Канаді, грав у складі «Ванкуверців» на чолі з Боббі Тейлором. 1963 року в Атланті (США) він зустрів свого новітнього кумира, вигадливого й дотепного рок-н-рольника Літтла Річарда, який прийняв молодого музиканта в акомпануючий ансамбль. З відомою групою гітарист прибув до Лос-Анджелеса, де невдовзі грав спільний джемсейши із дуетом співучого колись подружжя Айка та Тіни Тернер. За якийсь час Дж. Хандрікс уже співпрацював з білою групою, що спеціалізувалася на твісті, — «Джой Ді енд Зе Старлайтерз».
* * *
Спливли, мов один гігантський гітарний пасаж, три роки, проведені на трасах з різними артистами; він закінчив найвищу з музичних шкіл — коледж практичної імпровізації, яка помережила всі Сполучені Штати: від Індіанаполіса до Майамі та від Пенсільванії до Каліфорнії. За цей час Джімі жодного разу не зміг зустрітися ні з батьком, ні з братом. Можливо, артиста цікавили глибші чи інші генетичні зв'язки? Певне, що так. Тривали концертні експерименти із Соломоном Барком, Бі. Бі. Кінгом. Уїлсоном Пікетом, Семом Куком, Хенком Баллардом, групою «Іслі Бразерс». На хліб юнак заробляв в естрадизованому ансамблику «Джук Бокс Банд», а під псевдонімом Джіммі Джеймса їздив у турне разом із групою Куртіса Найта «Скваєри».
Незважаючи на, як бачите, різноколірне оточення та багатогранні контакти, а головне — спільні виступи із жанрово протилежними зірками середини 60-х, молодий гітарист не тільки не втратив в л а с н у особистість, а й відшліфував с в і й стиль. Він завжди прагнув грати «іншу» музику: «Колись я жахливо любив соул-музику, але виконувати її кругом-та-навколо щось не хочеться». Наприкінці 1965 року Хендрікс оселився в районі Грінвіч Вілледж, де мешкає нью-йоркська богема, і з трьома іншими музикантами заснував першу власну групу «Джіммі Джеймс енд Зе Флеймс».
* * *
1966 року Лінда Кейт, приятелька гітариста групи «Роллінг Стоунз» Кіта РІчарда, познайомила Джімі з колишнім басистом ансамблю «Енімалз» Чесом Чендлером. Останній намовив молодого гітариста летіти до Лондона, де вони зустрілися з продюсером «Енімалз» Майклом Джефрізом. Послухавши вуду-обдарування, бізнесмен видав задаток — кілька тисяч фунтів стерлінгів, та взявся шукати йому відповідний акомпануючий склад. Отже, Хендрікс. а також басист Ноел Реддінг (1945, народився в м. Фолкістон, графство Кент; студент Художньої академії; екс-«Ловін’ Кайндс») і барабанщик Мітч Мітчел (1947, Лондон; екс-«Джордж Фейм»), створили формацію експериментальну — «Джімі Хендрікс Експіріенс» — на фото ліворуч. 18 жовтня 1966 року, через 43 дні після від'їзду із США, тріо дебютувало в Європі; концерт відбувся у відомому паризькому залі «Олімпія», на сцену якого п о т і м ступала еога навіть Алли Пугачової.
Події розвивалися стрімко — ніби тотальне легато. У грудні 1966-го престижний клуб «Скотч ов Сейнт-Джеймс» відвідало суперпопулярне тріо «Крім» («Вершки»). У перерві після корифеїв, Е. Клептона—Дж. Брюса—Дж. Бейкера, на сцену невимушено вийшов молодий темношкірий юнак із дивно-бурхливою зачіскою; здавалося, він щойно підвівся з ліжка. Взяв гітару Еріка Клептона, на яку навіть подивитися боялися іменитіші музиканти. За ним вибіг інший молодик — і вхопив бас, а третій нахабно розсівся за ударною установкою. Перші акорди нікому невідомого тріо виклинали справжній шок у залі. Нечувано! Набачено! Звуки різали ніби бритви, але разом із тим у фантасмагорійному гармидері пурхали живі метелики. Хтось зауважив, що, це нагадувало увертюру до всесвітньої катастрофи.
У Лондоні з'явилася нова тема для розмов. За два тижні вийшов перший сінгл-диск ансамблю «Гей, Джо». Пісня про чоловіка, котрий забив невірну дружину й утік від суду до Мексіки, уже виконувалась і записувалася низкою артистів; утім, т а к о г о скандалу, зважаючи на надривну щирість та електризуючу сповідальність ще не викликала. Пластинка швидко стала хітом. опинившись на сьомому місці в національному хіт-параді.
* * *
Варто підкреслити, що від початку сольної кар'єри Джімі Хендрікс прагнув втілити в життя власна розуміння сценічного дійства. Як він зауважував в інтерв'ю: «Я не хочу перетворитися на зірку рок-н-ролу або ж корчити із себе блазня від електрогітари». Однак аби потрапити до сотень тисяч слухачів, доводилося писати екстравагантну музику, водити скандал у пресі, носити звання «божевільного під електричним струмом». Деякою мірою молодий митець пристосовувався до жорстких законів західного поп-бізнесу. Отож, за настійними рекомендаціями етапних менеджерів Дж. Хендрікс прийняв дивакуватий імідж, оволодів вигаданими манерами і — частково капітулював перед вимогами та запитами європейської публіки, що пізніше без особливого захвату визнавав. Сенсація дня має бути бомжем сучасності. Принаймні — попервах. Хоча й досі для більшості культових зірок одяг і зачіски значно важливіші за репертуар та музику.
Із роками Музикант виграв двобій із тими, хто бажав бачити в справжньому віртуозі гітари лише сценічний атракціон. Безкомпромісно примушуючи слухача зосереджуватися, саме на тому, що виконавці на дану хвилю приносять на жертовний олтар, «Джімі Хендрікс Експіріенс» відкривали не тільки нову музичну свідомість, саме в нові естетичні цінності сповивали вони — разом із «Крім», групою Джефа Бека та іншими першопрохідцями в рок-музиці — актуальну генерацію тих, хто йшов за ними.
(Продовження — у наступному випуску).
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 9 вересня 1990 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар