Історія рок-н-ролу [частина 5]

Піт Форнатейл

«ДОРЗ»

Востаннє «Дорз» виступили на концерті 1970 року. Останній їхній альбом вийшов через рік. А Джім Моррісон помер 3 липня 1971 року в Парижі за загадкових обставин (хоч майже напевне відомо, що його смерть була спричинена наркотиками і спиртним)[1]. Так чи так, платівки «Дорз» і перевидання їхніх збірників успішно розкуповуються й досі, а біографія Моррісона, яка побачила світ 1980 року під назвою «Ніхто не вибирається звідси живим», одразу стала бестселером. Шлягери групи незмінно присутні в радіопрограмах, і, ймовірно, біографію Моррісона невдовзі екранізують.

Історія рок-н-ролу знає лише кілька груп, які постійно полонили уяву кожного нового покоління шанувальників року. «Дорз», безсумнівно,— одна з таких груп. Частково це пояснюється їхньою музикою. Екзотичними, загадковими і вкрай самобутніми піснями та альбомами. А втім, не лише завдяки музиці «Дорз» здобули таку відданість шанувальників. Вона виникає з того самого джерела, що й інші яскраві міфи та легенди рок-н-ролу, і нерозривно пов'язана з життям і смертю Джіма Моррісона.

Народився Джім Моррісон 8 грудня 1943 року в Мельбурні, штат Флоріда. Його батько був адміралом американського флоту. Стосунки із сином у нього склалися, м'яко кажучи, відчужені. Джім неодноразово заявляв, що його батьки померли. Та за однією з найбільших іроній рок-н-ролу, після Джімової смерті, а затим, через два роки після смерті його дружини Памели, право як на спадщину самого Моррісона, так і всього майна групи «Дорз» перейшло до його батьків.

Історія рок-н-ролу [частина 4]

Піт Форнатейл

(Продовження. Початок див. на с. 147)

прогресивного року. Одним з його найяскравіших стилів, у прямому і переносному розумінні, став психоделічний рок. Він народився наприкінці шістдесятих як спроба передати музичними засобами розширення меж свідомості під дією галюциногенних наркотиків, таких як ЛСД[22] чи мескаліну. Ця музика поєднувала в собі звуки авто вау-вау[23], велику гучність, синтезатори, індійські мотиви й блимаючі, різнобарвні світлові ефекти — все заради відтворення чи підсилення відчуття дезорієнтації під впливом наркотика. Психоделічному року притаманні також довгі імпровізовані пасажі й сольні номери.

Цей стиль набув поширення на радіохвилях та в концертних залах. Такі зали, як «Філлмор-Іст» та «Філлмор-Вест», стали наче Мекками-близнюками для любителів психоделічного року. Навіть хіт-парад «Найкращі 40» не обминув його — пісня «Ладан і м'ятні льодяники» групи «Стробері еларм клок» посіла перше місце. Вплив психоделічного року позначився на всіх рок-групах. Піонерами його виступили «Бітлз» в альбомі «Сержант Пеппер». За ними — «Роллінг стоунз», в альбомі «їхніх Сатанинських Величностей прохання». Відтоді напрям захопив усі головні рок-столиці світу. Та найміцніше психоделічний рок був пов'язаний із Сан-Франціско.

«ЗВУЧАННЯ САН-ФРАНЦІСКО»

Власне, ідея «Звучання Сан-Франціско» належить передусім засобам масової інформації. Створювана в Сан-Франціско музика різко відрізнялася від загальноприйнятих мірок. Сан-Франціско зажив слави міста рок-н-рольних можливостей, і на те були свої причини. Саме тут, під пильним оком покійного Тома Донах'ю, розвинулися прогресивні радіостанції УКХ-діапазону Західного узбережжя. Донах'ю, колишній диск-жокей хіт-парадів «Найкращі 40», відчув обмеженість цієї передачі і запровадив «довільний підхід» у ряді каліфорнійських радіостанцій УКХ-діапазону.

Історія рок-н-ролу [частина 3]

Піт Форнатейл

«БРИТАНСЬКЕ НАШЕСТЯ»

Шляхом, торованим «Бітлз», посунуло «британське нашестя». Кожен ліпший з англійським акцентом вважався виграшною картою для американських фірм грамзапису. Приціл на новий напрям виявився безпомилковим. Якщо аудиторія так тепло зустріла «Бітлз», то, напевне, й інші молоді англійці могли скористатися з їхнього прориву. Групи, які вже встигли записатись, миттєво тиражувались, а американське радіо, надихнуте успіхом «Бітлз», охоче транслювало англійську музику.

Коли я озираюсь назад, то бачу три типи груп «британського нашестя»: стрибунів, спринтерів і бігунів на довгу дистанцію. Стрибуни уособлювали тих диво-виконавців двох-трьох шлягерів, що блискавично опинилися в сяйві прожекторів і так само швидко зникли. До них належать такі групи, як «Ханікоумз» («Чи маю я право?»), «Фредді енд «Дрімерс» («Кажу тобі»), «Біллі Джей Креймер енд «Дакотас» («Не для мене», «Маленькі діти») і «Зомбіз» («Її там нема», «Скажи їй «ні»).

Далі йдуть спринтери, які протягом кількох років устигли зажити слави, а затим щезли, розпалися чи змінили свій фах. З-поміж них можна назвати такі чудові ансамблі, як «Дейв Кларк файв» («Усім задоволений», «Тому що», «Уламки й дрізки», «Знову і знову»), «Херманз хермітс («Місіс Браун, у вас чарівна донька», «Так, я — Генріх VIII», «Слухайте, люди», «Це таємниця»), «Джеррі енд «Пейсмейкерс («Нехай не бачить сонце, як ти плачеш» «Мені це до вподоби», «Пором через річку Мерсі») і «Енімалз» («Дім світанкового сонця», «Зрозумій мене правильно», «Мусимо тікати звідси», «Це моє життя», «Не засмучуй мене»).

Історія рок-н-ролу [частина 2]

Піт Форнатейл

РОКИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

За загальним визнанням, наприкінці п'ятдесятих і на початку шістдесятих рок-н-рол переживав тяжкі часи. Підкріпити цю думку можуть такі очевидні факти:

Елвіс служив у армії, а брати Еверлі — на флоті.

Літтл Річард проміняв рок-н-рол на роботу священика.

Чак Беррі провів деякий час у в'язниці, звинувачуваний у порушенні моральних норм[21].

Джеррі Лі Льюїс накликав на себе загальний праведний гнів, одружившись на своїй тринадцятилітній троюрідній сестрі.

Бадді Холлі загинув.

А ще існувала пейола[22].

Слово «пейола» вигадали для означення підкупу (чи іншого матеріального заохочення) диск-жокея, аби він програвав ту чи ту платівку. Ми вже знаємо, як Алан Фрід здобув право співавторства на пісню Чака Беррі. Іншим кричущим прикладом пейоли були хабарі, що їх давали великі чи малі фірми грамзапису безпосередньо диск-жокеєві за трансляцію або іншій особі, від якої залежав вихід в ефір.

Отже, пейола змінювала і обмежувала радіопередачі, впливаючи як на продаж платівок, так і на смаки слухачів. До того ж викриття і покарання пейоли дали могутнім силам системи — консервативним музичним видавцям, комітетам Конгресу тощо — привід для нападок на рок-н-рол, який, на їхнє переконання, засмоктало шахрайство.

Історія рок-н-ролу [частина 1]

Піт Форнатейл

ВСТУП

Увечері 28 січня 1985 року до головної студії звукозапису фірми «Ей-енд-ем рекордз» у Голлівуді, штат Каліфорнія, почали сходитися музиканти й співаки. Робота в таких студіях вважається по всій країні буденною справою будь-якої години дня чи ночі. Тут можуть зібратися для запису переливів дзвіночків, запису пісень, платівок, для ділових зустрічей тощо. А втім, та група виконавців була особлива. Вони з'являлися поодинці і збиралися купками, доки студія вмістила воднораз найбільшу кількість естрадних співаків за всю історію грамзапису. Серед них були Рей Чарлз, Гаррі Белафонте, Віллі Нелсон, Тіна Тернер, Боб Ділан, Пол Саймон, Дайана Росс, Майкл Джексон, Кенні Роджерс, Стіві Уандер, Біллі Джоел, Сінді Ааупер, Лайонел Річі та Брюс Спрінгстін.

Усі вони прийшли на запис пісні «Ми — це світ» у рамках благодійної кампанії «США — Африці». Найяскравіші зірки американської естрадної музики вирішили спільно записати пісню у фонд допомоги голодним у Ефіопії. То був надзвичайний жест. Музиканти й раніше ставили свій талант на службу благородним починанням (зокрема, найпомітніші — «Концерт для Бангладеш» Джорджа Харрісона 1971 р., концерт «Порятуйте дітей» в ООН 1979 р. тощо), одначе такої широкої акції, що відбулася того пам'ятного січневого вечора, годі пригадати.

Та подія варта уваги з багатьох причин — щонайперше, зрозуміло, завдяки матеріальній підтримці благодійної організації й як вияв зрослої громадянської свідомості. Але понад усе вона красномовно засвідчила абсолютну владу й красу музики як універсального зв'язківця. В студійній кімнаті були представлені найрізноманітніші складові американської естрадної музики — ритм-енд-блюз[1], кантрі-енд-вестерн[2], госпел[3], джаз і, звичайно, рок-н-рол.

«Пінк Флойд»: майстри містерії

Кріс Велч

Раптовий вихід з «Пінк Флойд» основного композитора, автора багатьох пісень, вокаліста й гітариста Сіда Барретта ще в часи становлення групи давно обернувся в легенду, що її розповідали й переповідали сучасники вечорами біля вогнища за полумиском горохового супу.

Через 20 років після народження руху хіпі влітку 1967-го «Пінк Флойд» знову привернули загальну увагу завдяки не менш драматичній події — залишив групу безумовний лідер ансамблю, його основний творчий потенціал протягом довгого часу Роджер Уотерс. Безперечно, початок слави «Пінк Флойд» поклав Сід досить згадати таку їхню класику, як «Естрономі Домейн» або хіти, що входили до списків кращих пісень року «Арнольд Лейн», «Постеж за грою Емілії». Однак саме Роджер привів групу до вершини на початку сімдесятих альбомом «Зворотний бік Місяця» — найкращим альбомом усіх часів.

Тільки навіженство Сіда спричинило його вихід з групи. Він був шалений геній переповнений ідеями, постійно постачав групу «сировиною», але змиритися з його анархізмом на сцені й поза нею вони не могли. Розкол викликав чимало суперечок і байок, що живуть і досі.

До соціології кітчу

Тетяна Чередніченко

Сьогодні на Заході кітч досліджують під кутом зору мистецтва, естетики, психології, соціології, і водночас — іронічно. Критика кітчу стала обов’язковою ознакою часу. Поява низки нових праць на цю тему змушує, однак, думати не про критичну активність буржуазної культурології, а про щось зовсім протилежне: чи не стала проблема кітчу, сказати б, «кітч-проблемою»? Чи не є естетичне заперечення кітчу особливий виявом потаємного потягу до нього, а іронізування з приводу його «сентиментальності», парфюмерності, солодкості[1] і т.п. своєрідним смакуванням цієї «парфюмерності»?

Коли це так (а цю думку поділяє багато дослідників), то які саме механізми сучасної західної культури сприяють культивації кітчу в обох виявах. безпосередньо «художньому» та «критично-рефлективному»? Перш ніж безпосередньо звернутися до цього питання, треба бодай кілька слів сказати про його «етимологію» та «патогенез» — про те, що означає саме поняття «кітч», і про те, чим викликана поява цього феномену. При цьому ми посилатимемося на музичний матеріал — він найбільше страждає від експансії кітчу і тому найбільш показовий.

Семантика слова «кітч» і досі неоднозначна. Не з'ясовано також походження терміну. Існує кілька відповідних тлумачень. Деякі вчені виводять термін «кітч» (kitsch), датуючи його сімдесятими роками минулого століття, від англійського «sketch» (шкіц, ескіз, дивертисмент)[2], підкреслюючи тим самим значення чогось поверхового і незакінченого, чогось такого, що не вимагає від художника всієї його творчої снаги. Інші розглядають термін як похідне від німецького дієслова «kitschen»- — халтурити (з цими етимологіями можна пов'язати також німецьке «verkitschen» — продавати товари за зниженими цінами).