Роман Піщалов
Сьогодні, у часи мультяшного ґангста-репу, що практично витіснив з телеекрану всі инші форми музичної творчости чорношкірих, важко навіть уявити, що колись реп не мав нічого спільного з геройськими позами спортивно вдягнутих «пацанів з нашого району» та кривлянням в салоні лімузину в компанії оголених кокаїністок; що до своєї деґенерації до рівня блатних куплетів він був музикою опору системі обовдурювання та пригноблення мас. Наприкінці 1960-х рр. Сполучені Штати Америки переживали підйом політичної активности населення, насамперед молоді й студентства. Тоді ж з’явилися перші чорні віршомази, які почали під музику читати тексти не про круті вечірки та доступний секс, а про людську гідність, громадянські права, свободу та революцію. І першими з перших були нью-йоркські гіпгопери Last Poets.
За леґендою, ґрупу сформували 19 травня 1968 року (в день народження Мелколма Ікса, про якого нижче) кілька чорношкірих вуличних поетів з Гарлема. Хто саме, леґенда не каже, але традиційно засновниками вважаються Джелал Мансур Нуріддін, Омар Бен Хассан та Абіодун Оєволе. Крім них до складу гурту в різні часи входили також Феліпе Лучано, Ґілен Кейн, Дейвид Нелсон і Сулейман Ель-Хаді. Всі вони були активними учасниками поетичного гуртка «Східне крило» (називався так через місце проведення засідань гуртка — східне крило одного з будинків на 125-й вулиці), в якому вдосконалювали майстерність у ритмічній поезії — репі.
Реп (rap) — незалежно від того, як ми розшифровуємо цю абревіатуру (rhythm and poetry чи rhythmic American poetry) — означає в першу чергу ритм. У виникненні репу як специфічного виду вокального мистецтва найбільшу роль відіграли два чинники: 1) реп — це музика негрів, вихідців з Африки, де вони і їх предки протягом століть були слухачами ритмічної барабанної музики, яка увійшла, так би мовити, в їхню кров; ритм — це їхня природа; 2) поезії читаються на анґлійській мові, ритм в якій важливіший за всі инші фонетичні якості, важливіший навіть за інтонацію.
Власне, наприкінці 1960-х рр. те, що робили Last Poets, називали не реп, а шпіль. Це слово — скоріше за все німецького походження — запозичили з кримінального середовища, де шпілєм називали словесні баталії між в’язнями в тюрмі. Під час баталій обмінювалися не стільки образами, скільки життєвими досвідом й невигаданими історіями. Оскільки шпіль був формою «публічного дозвілля», і навчалися з його уроків не тільки його учасники, але і слухачі, його можна пов’язати з традицією ґріо — мандрівних оповідачів Західної Африки. Ґріо за допомогою поезії та ритму вчили — і вчать до сьогодні — селян їхній історії та культурі. Щоправда, акомпанували вони собі не на барабанах, як можна було б очікувати від африканських бардів, а на кора — народному струнному інструменті, своєрідному гібриді арфи та лютні.
Сьогодні, у часи мультяшного ґангста-репу, що практично витіснив з телеекрану всі инші форми музичної творчости чорношкірих, важко навіть уявити, що колись реп не мав нічого спільного з геройськими позами спортивно вдягнутих «пацанів з нашого району» та кривлянням в салоні лімузину в компанії оголених кокаїністок; що до своєї деґенерації до рівня блатних куплетів він був музикою опору системі обовдурювання та пригноблення мас. Наприкінці 1960-х рр. Сполучені Штати Америки переживали підйом політичної активности населення, насамперед молоді й студентства. Тоді ж з’явилися перші чорні віршомази, які почали під музику читати тексти не про круті вечірки та доступний секс, а про людську гідність, громадянські права, свободу та революцію. І першими з перших були нью-йоркські гіпгопери Last Poets.
За леґендою, ґрупу сформували 19 травня 1968 року (в день народження Мелколма Ікса, про якого нижче) кілька чорношкірих вуличних поетів з Гарлема. Хто саме, леґенда не каже, але традиційно засновниками вважаються Джелал Мансур Нуріддін, Омар Бен Хассан та Абіодун Оєволе. Крім них до складу гурту в різні часи входили також Феліпе Лучано, Ґілен Кейн, Дейвид Нелсон і Сулейман Ель-Хаді. Всі вони були активними учасниками поетичного гуртка «Східне крило» (називався так через місце проведення засідань гуртка — східне крило одного з будинків на 125-й вулиці), в якому вдосконалювали майстерність у ритмічній поезії — репі.
Реп (rap) — незалежно від того, як ми розшифровуємо цю абревіатуру (rhythm and poetry чи rhythmic American poetry) — означає в першу чергу ритм. У виникненні репу як специфічного виду вокального мистецтва найбільшу роль відіграли два чинники: 1) реп — це музика негрів, вихідців з Африки, де вони і їх предки протягом століть були слухачами ритмічної барабанної музики, яка увійшла, так би мовити, в їхню кров; ритм — це їхня природа; 2) поезії читаються на анґлійській мові, ритм в якій важливіший за всі инші фонетичні якості, важливіший навіть за інтонацію.
Власне, наприкінці 1960-х рр. те, що робили Last Poets, називали не реп, а шпіль. Це слово — скоріше за все німецького походження — запозичили з кримінального середовища, де шпілєм називали словесні баталії між в’язнями в тюрмі. Під час баталій обмінювалися не стільки образами, скільки життєвими досвідом й невигаданими історіями. Оскільки шпіль був формою «публічного дозвілля», і навчалися з його уроків не тільки його учасники, але і слухачі, його можна пов’язати з традицією ґріо — мандрівних оповідачів Західної Африки. Ґріо за допомогою поезії та ритму вчили — і вчать до сьогодні — селян їхній історії та культурі. Щоправда, акомпанували вони собі не на барабанах, як можна було б очікувати від африканських бардів, а на кора — народному струнному інструменті, своєрідному гібриді арфи та лютні.
Last Poets теж мандрували — мандрували вулицями Нью-Йорку. Вулиці були їхніми ринковими майданами, на яких вони намагалися розворошити апатичний ніґґерівський натовп речитативами, переповненими риторикою руху за визволення чорного населення США та натхненими двома символами цього руху — Мелколмом Іксом і Чорними Пантерами.
* * *
Колишній вуличний хуліган Мелколм відбуваючи в 1940-х рр. термін за грабіжництво, знайомиться у в’язниці з вченням Елії Мухаммада, лідера організації чорних мусульман Нації Ісламу. Після звільнення приймає іслам, вступає в організацію і згодом стає найпомітнішим її діячем. Його проповіді, в яких він говорить про несправедливість і безнадійність виборів («Бюлетень чи куля»), нагальність активної політичної дії («Не сидіть! Вставаймо!»), неможливість справжньої революції без кровопролиття («Революційне кровопролиття»), запалюють серця багатьох чорношкірих американців, і не в останню чергу завдяки його речам чисельність організації за кілька років зростає з 500 до 30000 осіб. Проте через розбіжности у поглядах (і заздрощі з боку инших провідників) Мелколм виходить з Нації Ісламу та засновує американське відділення Організації Афро-Американської Єдности. В лютому 1965 року Мелколма застрелюють під час однієї з його проповідей у Нью-Йорку. Хто вбив, достеменно невідомо. Одні кажуть, що колишні товариші по Нації Ісламу, инші — аґенти ФБР. Його смерть, а також вбивство пізніше Мартина Лютера Кінга, стала важкою втратою для чорного націоналізму та призвела до радикалізації руху, що відобразилось зокрема у діяльності партії Чорних Пантер.
Партію Самозахисту Чорних Пантер заснували в жовтні 1966 року в Окленді (штат Каліфорнія) Г’ю Нютон та Боббі Сіл. Цілі партії були соціялістичними (повна робоча зайнятість чорних, забезпечення чорношкірих громадян США гідним житлом і освітою, звільнення від військової служби, кінець жорсткости поліцейських тощо), методи — революційними. Пантери видавали газету, вели проґраму годування чорношкірих дітей безкоштовними сніданками та проґраму медичного обслуговування для бідних, а також чинили збройний опір несправедливим діям поліції — часто вчиняли з поліцейськими перестрілки. Між 1966 і 1970 роками у таких сутичках загинуло більше десяти поліцейських. За цей же період Пантери втратили тридцять своїх членів. Іноді стрілянина починалася не з поліцейськими, а з иншими радикальними групами. Так, зокрема, сталося влітку 1969 року на території Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, де Пантери не знайшли спільної мови з групою Сполучених Рабів. Точилася всередині партії й дискусія щодо доцільности залучати до боротьби білих. Перемогла та точка зору, що білих залучати не варто. Деякі лідери Пантер були налаштовані настільки радикально, що, здається, кінцеву мету своєї революції вбачали у досягненні повної незалежности чорних спільнот від білих спочатку в економічних, а згодом і в політичних питаннях, і у наступному витісненні білих з Америки назад в Европу.
* * *
В такому наелектризованому середовищі Last Poets не хотіли і не збиралися ставати поп-зірками. Вони вважали себе поетами, що пишуть звукову доріжку до чорної революції. Свою назву гурт запозичив у південноафриканського поета Керапеца Вільяма Кґосітсіла: «З визріванням моменту в череві часу розмови про мистецтво закінчаться. Єдиною поезією, яку почуєш, буде лезо, що стирчить у проколотому серці зла… Так що ми — останні поети світу». Здавалось, що боротьба проти імперіялістично-капіталістичного зла ось-ось перейде у рішучу стадію, і музи замовкнуть, поступившись місцем гарматам. Мистецтво відпочиватиме до повної перемоги революції.
У 1970 році Нуріддін (під ім’ям Алафія Пудим), Бен Хассан і Ойеволе зробили свій внесок у наближення перемоги — записали перший альбом “The Last Poets” (Douglas). Продюсером його виступив Елан Даґлас, який двома роками раніше працював над альбомом Джимі Гендрікса “Electric Ladyland”. Без брейк-біту, скречінгу, драм-машин та инших чудес пізнього гіп-гопу, в супроводі перкусіоніста Ніладжи Поети заримували вуличну романтику з чорним націоналізмом. Альбом містив тринадцять пісень — одноактових п’єс поетично-політичного театру. На сцені цього театру стоїть соліст, а поряд — невеличка група підспіву. Соліст вигукує тексти, в яких кепкує з дурних звичок негрів, що заважають їм змінитися і змінити своє життя, (типу телевізора та наркотиків) і закликає здолати інерцію, зробити зусилля і революціонізуватись. В кожній пісні новий соліст — він від пісні до пісні міняється. Кожний соліст просуває свою тему, кожний говорить по своє наболіле. Пробігшись по темі, соліст як бігун передає естафету иншому, а сам відступає в «групу підтримки» — підспів. Підспів або імітує ротом перкусію, або повторює ключові «лозунги». Якщо спробувати перекласти українською, то звучало б це приблизно так:
або:
На обкладинці дебютної платівки четвірка серйозного вигляду хлопців у дашикі (вільного крою африканських сорочках). Стоять на тротуарі. Знімок, напевне, зроблено на ходу, в короткій перерві між виступами.
Чи мала перша платівка якийсь комерційний успіх? Цікаве питання… За одними відомостями вона розійшлася накладом у сотні тисяч примірників і навіть потрапила до топ-30. За иншими було продано лише три тисячі копій. Втім, продаж навіть тисячі примірників за відсутности реклами у пресі, на радіо та телебаченні (а такої, звичайно, не було) можна вважати справжнім досягненням для чорних поетів.
Наступна робота “This Is Madness” (Douglas, 1971) стала продовженням дебюту, щоправда без Ойеволе. На ній під ті самі ротові перкусії та барабани Ніладжи жваво обговорюються теми білого расизму (“White Man’s Got a God Complex”), конформізму негрів (“Black People What Y’ All Gonna Do”) і нелюдяного державного устрою (“This Is Madness”).
“The Last Poets” та “This Is Madness” вважаються «клясичними» альбомами Поетів — музика на них проста, мускулиста й гнучка, виключно акустична. Музика на платівках, що були записані після них, почала змінюватися, рухатися спочатку в бік джазу, а потім — фанку. Вона стала різноманітнішою і водночас уникнула спокуси обвішатися недоречними прикрасами, вона не загубилася в своєму новому електричному вбранні.
Ніґґери бояться революції!
Ніґґери бояться революції!
Але ніґґери не повинні боятися революції,
Адже революція — це просто зміна,
А щоб ніґґери не робили, вони завжди змінюються.
…
Ніґґери змінюють колір свого волосся з чорного на червоний, потім на білий,
І сподіваються, що зміниться їхній образ.
Ніґґери з чоловіків перетворюються на жінок, з жінок — на чоловіків.
Ніґґери змінюються, змінюються, змінюються.
…
Від ніґґегрів можна почути:
«Все міняється? Все міняється?»
Так, все міняється!
Ніґґери врубаються в Чорну Ідею,
А Чорна Ідея приносить з собою різні зміни.
Вдень ніґґери змінюються і кричать:
«Влада чорних! Влада чорних!»
Вночі вони знову змінюються та зітхають:
«Стегна білих. Ох, стегна білих…»
Ніґґери весь час зайняті безглуздими змінами,
Але коли приходить час для змін справжніх,
Ніґґери бояться революції!
…
Ніґґери — це актори! Справжні актори!
Вони грають так, ніби вони запізнюються
На перший акт п’єси під назвою «Велика біла надія».
…
Ніґґери грають так клясно, так кльово,
Що білі питаються:
«Чому ви, ніґґери, весь час з себе когось вдаєте?»
Ніґґери грають так неперевершено,
Але коли справа доходить до постановки революції,
Від ніґґерів чуєш: «Я не врубаюсь у цю постановку!»
Ніґґери бояться революції!
або:
Коли почнеться революціяЦе вулична аґітпропбригада. Хтось озброюється бейсбольною бітою, хтось пістолетом, а зброя Last Poets — слово. Слово і ритм. Лінія фронту проходить прямо по вулицям. Вони їздять від однієї ділянки фронту до иншої, піднімаючи бойовий дух і надихаючи на боротьбу.
Коли прийде революція,
Дехто з нас дивитиметься її по ТБ,
І кури гриль падатимуть з рота.
Ти здогадаєшся, що це революція,
Бо зникнуть рекламні ролики,
Коли почнеться революція.
На обкладинці дебютної платівки четвірка серйозного вигляду хлопців у дашикі (вільного крою африканських сорочках). Стоять на тротуарі. Знімок, напевне, зроблено на ходу, в короткій перерві між виступами.
Чи мала перша платівка якийсь комерційний успіх? Цікаве питання… За одними відомостями вона розійшлася накладом у сотні тисяч примірників і навіть потрапила до топ-30. За иншими було продано лише три тисячі копій. Втім, продаж навіть тисячі примірників за відсутности реклами у пресі, на радіо та телебаченні (а такої, звичайно, не було) можна вважати справжнім досягненням для чорних поетів.
Наступна робота “This Is Madness” (Douglas, 1971) стала продовженням дебюту, щоправда без Ойеволе. На ній під ті самі ротові перкусії та барабани Ніладжи жваво обговорюються теми білого расизму (“White Man’s Got a God Complex”), конформізму негрів (“Black People What Y’ All Gonna Do”) і нелюдяного державного устрою (“This Is Madness”).
“The Last Poets” та “This Is Madness” вважаються «клясичними» альбомами Поетів — музика на них проста, мускулиста й гнучка, виключно акустична. Музика на платівках, що були записані після них, почала змінюватися, рухатися спочатку в бік джазу, а потім — фанку. Вона стала різноманітнішою і водночас уникнула спокуси обвішатися недоречними прикрасами, вона не загубилася в своєму новому електричному вбранні.
* * *
Кажуть, що до появи Last Poets нічого подібного в чорній музиці не було. Ніяких музично-політичних постановок, ніякої ритмічної поезії, ніякого репу. Це не зовсім так. Існує принаймні ще один гурт, який претендує на звання «піонерів гіп-гопу». Це Watts Prophets з Сан-Франциско. Назву свою вони взяли у Воттса — району Лос-Анджелесу, в якому в серпні 1965 року відбулося велике неґритянське повстання. Тріо Емдея Гемілтона, Отіса О’Соломона та Ричарда Дедо відоме менше за Last Poets, і це не можна вважати справедливим, оскільки історія свідчить, що свою першу платівку “The Black Voices: On the Streets in Watts” вони випустили на рік раніше за Last Poets. На ній вони начитують тексти під фрі-джаз. Теми текстів ті самі, що й у реперів з Східного узбережжя — безробіття, зубожіння, жорстокість поліцейських, расизм, але подача инша. У Пророків соліст виступає не в компанії «групи підтримки», а в оточенні зібрання слухачів, своїх друзів чи просто випадкових перехожих, до яких і звертається. Слухачі жваво реагують на «виступ» — чути схвальні або обурливі вигуки. “Rappin’ Black in a White World” (ALA, 1971) — збірка поезій, прочитаних майже без інструментального супроводу, — є ще одним внеском Watts Prophets у канон гіп-гопу.
* * *
Хоча серед музичних впливів на себе Поети визнавали і Елберта Ейлера, і Джона Колтрейна, і Сан Ра, до джазу вони — тепер це був дует Нуріддіна і Ель-Хаді — звернулись тільки на третьому альбомі “Chastisement” (Blue Thumb, 1972). Платівку відкриває 10-хвилинна композиція “Tribute to Obabi (Ogun)”, в якій репу власне і немає. Зате є ритмічний перестук африканських барабанів бата, який служить опорою для імпровізації саксофону і бас-гітари. Кілька разів імпровізації перериваються співом невеличкого жіночого хору, ніби записаного десь у селищі на березі озера Чад. Речитатив з’являється тільки у наступній пісні, назва якої схожа на ім’я окремого стилю — “Jazzoetry”. «Джазезія — це поезія,» — говориться у пісні. Так, це імпровізаційна поезія (як джаз — імпровізаційна музика), в якій замість найпоширенішого в джазі інструменту саксофону імпровізує людина: поет як музикант-соліст обігрує зміст пісні, підходячи до теми з різних боків, час від часу повертаючись до найважливіших слів і фраз. Саксофон щоправда в пісні теж звучить, тільки на другому плані. В схожій за побудовою пісні “Bird’s Word” Поети вже у відкриту зізнаються у коханні до джазу, який — хто б сумнівався! — є великою музикою чорних.
Слід сказати, що у цей час Last Poets стають об’єктами проґрами КОІНТЕЛПРО (COINTELPRO — counter intelligence program), започаткованої ФБР наприкінці 1960-х для нейтралізації радикальних політичних організацій. До цієї категорії спецслужби «найдемократичнішої країни світу» зарахували і їх. Влада спробувала дезінтеґрувати Поетів: хтось опинився у в’язниці, хтось був змушений поїхати з Нью-Йорка. Одначе революційний запал не стихає, і альбом “Chastisement” стає — попри всі старання «федералів» — найбільш відвертою політичною заявою гурту. Не в сенсі обклеювання музики гаслами типу «Вбий білого буржуя!», а в сенсі дотепного викривання державної брехні та критики соціяльної несправедливости, яку цією брехнею намагається прикрити. Ось, скажімо, ще одна пісня з альбому “E Pluribus Unum” — це справжній урок з політекономії та символіки американських грошей (e pluribus unum у перекладі з латини означає «один з багатьох» — надпис на однодоларовій банкноті):
Сьогодні Доу-Джонс — єдиний володар наших домівА, наприклад, трек «Чорношкірий солдат» (Black Soldier) — це антивоєнна речівка:
І землі, що навколо.
Ці скромні помешкання він пускає в обіг
В ім’я Великого Плану.
Адже паперові гроші як бджілка без меду,
Без жала, що силу дає.
Хто вкрав народне золото —
Ось де справжні шахраї.
Кредитні картки, «мастер-чардж», вроджена ворожнеча,
Нерухомість, акції та купонні облігації.
Сьогодні монетні двори США виробляють папірці — мільйони щодня
І користуються орлом як символом, оскільки це птах є стерв’ятник.
Лаври миру та стріли війни
Ціпко стискають орлові кігті.
Переповнений жадоби та похоті.
А на звороті банкноти
Написано: «Віруєм у Бога».
Але доларовий білет — єдиний їх Бог.
Вони навіть не вірять один одному:
За жменьку доларів вони розпочнуть війну,
Аби мати зиск з матері свого брата.
Окремо від всього стоїть піраміда,
Побудована знанням і багатством чорних людей,
А над пірамідою висить диявола око,
Що вкрало правду та створило брехню.
Звертаюсь до тебе, чорношкірий солдате, — до того, хто воює у В’єтнамі,На “Delights of the Garden” (Douglas, 1977) ми чуємо справжній фанк — пострибучу музику з мелодійним басом, яку виконує вже нормальний інструментальний ансамбль із звичайною барабанною установкою. Темами пісень є війна у В’єтнамі і ширше — втручання у внутрішні справи инших країн під приводом захисту свободи та демократії (“Ho Chi Min”), революційна боротьба (“Blessed Are Those Who Struggle”), проблема контролю за народжуваністю (“The Pill”).
Хто своїм гнобителям допомагає гнобити чужий народ.
Звертаюсь до того, хто добровільно жертвує власним життям,
Тоді як ми тут, в ґетто, боремося за виживання.
Звертаюсь до того, хто посягнув на чужу землю,
Тоді як національна ґвардія тероризує тих, кого ти полишив вдома.
З самого початку склалося так, що під назвою Last Poets записувалася не одна формація. Під цією назвою трійця Лучіано, Кейн і Нелсон, відсутня на згаданих вище записах, знялася у фільмі “Right On!”, музика до якого була видана на платівці 1971 року. Потім виникли гурти Original Last Poets та Formerly Of The Last Poets, і дійшло до того, що в другій половині 1970-х рр. учасники цих груп у суді боролися один з иншим за виключне право називатися Last Poets. З кінця 1970-х рр. у США їхні платівки не виходили. Власне перестали вони виходити й в инших країнах. Тільки у середині 1980-х рр. у Франції і Великій Британії дует Нуріддіна і Ель-Хаді випустив кілька альбомів, але, як писали критики, їхньому «модернізованому танцювальному гіп-гопу» було далеко до робіт початку 1970-х рр.
Практична невідомість Last Poets в США свідчить про непроникливість білої авдиторії для чорної музики, якщо тільки ця музика не просувається білими продюсерами. Гіп-гопу знадобилося двадцять років, щоб вибухнути в 1980-х. Але навіть тоді, коли гіп-гоп з ґетто увірвався у мейнстрім, Last Poets залишалися у тіні. Настали 1990-і, а Поетів продовжували не помічати. Аж поки 1993 року дует Бен Хассана та Ойеволе не випустив під ім’ям Last Poets нову платівку “Holy Terror” (P-Vine), продюсував котру знаний спеціяліст з афро-американської музики Білл Лесвелл. І тільки після цього відродилась цікавість до їхньої творчости — були перевидані на компакт-дисках перші альбоми, з’явилися чисельні збірки «кращих речей». Хоча і після цього «відродження» вони не стали частиною мейнстріму, не здобули відомости і тим більше популярности. Популярними стали гіпгопери, які зазнали їхнього впливу — Public Enemy, Ice Cube, A Tribe Called Quest, а Поети продовжують пропаґувати радикальні суспільні перетворення. Актуальність їхні пісні не втратили, адже революція, про яку так довго і так голосно говорили ліворадикали, не відбулася. І чи могла відбутися? Чи мала вона шанси?
* * *
На початку 1970-х рр. фракційна боротьба (почасти спровокована аґентами спецслужб) призвела до розколу Чорних Пантер, до того ж багато їхніх лідерів на той час вже або опинилися за ґратами, або були вбиті, або еміґрували. Після розколу діяльність організації потроху зійшла нанівець, а її колишні провідники або свідомо залиши політику (Боббі Сіл), або деґрадували до наркогангстерів (Г’ю Нютон) і реакціонерів (Елдридж Клівер). Цікаво, що б сталося, звільнись негри від білого гніту? Цікаво, що б сталося, отримай чорні владу? Якою б ця влада була? Чи не перетворилися б вони на своїх колишніх кривдників? Як перетворилися на фашистів жиди в Палестині. Чи не розпочали б полювання на своїх братів — недавніх товаришів по визвольній боротьбі? Як у постколоніяльній Африці, де, здавалося б, ніякі білі не заважають будувати «царство свободи», але чорні вбивають чорних. І чи в білих взагалі-то справа? Онде Кондоліза Райс — чорна, але зовсім не революціонерка, а навпаки — консерваторка та реакціонерка.
* * *
Омріяна революція не відбулася, і виходить, що Last Poets не стали останніми поетами. Гармати не почали говорити по-справжньому. Музи ще мають час. Саме тому пропаґандистську справу не відкладено убік. Як і тридцять років тому Поети проповідують своїм братам чорну революцію — тепер, щоправда, не тільки на вулицях, але й в університетських авдиторіях.
Вибрана дискоґрафія
The Last Poets
LP, DOUGLAS, 1970
This Is Madness
LP, DOUGLAS, 1971
Chastisement
LP, BLUE THUMB, 1972
Delights of the Garden
LP, DOUGLAS, 1977
Holy Terror
LP, P-VINE, 1993
Джерело: Роман Піщалов, Андрій Орел та інші. Аутсайдер. Збірка статей про сучасну музику. — Київ: Бихун В.Ю., 2023. — Стор. 39-48.
Немає коментарів:
Дописати коментар