Nico: комерційний крах під акомпанемент фісгармонії

Роман Піщалов

Ніко — людина-загадка. Хоча протягом майже всього свого життя вона була на виду, достовірних відомостей про її життя мало. І навіть те небагате, що відомо про Ніко, відомо зі її ж слів, отже часто не можна з впевненістю сказати, де міф, а де правда. Хай там як, але факти, якими ми їх знаємо, є такими. Справжнє ім’я Ніко — Кріста Пеффґен. Народилася вона 16 жовтня 1938 року в Кельні. Батька її звали Вільгельм, матір — Марґарет. За словами Ніко, її батько загинув у концтаборі. За иншими даними, він загинув на Східному фронті. Коли їй було два роки, вони з матір’ю переїхали до Шпреевальду, містечка неподалік від Берліну, де проживали до кінця другої світової війни. 1946 року, тікаючи з радянської зони окупації, вони опинилися у підконтрольному американцям секторі Берліну, де Кріста, допомагаючи матері утримувати їхню маленьку сім’ю, підробляла швачкою. У віці чи то тринадцяти, чи то п’ятнадцяти років її зґвалтував американський солдат, який за цей злочин постав перед військовим трибуналом.

Ще підлітком вона почала працювати моделлю для берлінського дому мод Гайнца Остерґарда, а подорослівши — і для Коко Шанель. У середині 1950-х рр. переїздить до Парижу, де постійно проживає з матір'ю. Робота моделі непогано оплачується, і вона купує собі будиночок на острові Ібіца, який вона відвідала під час відпустки і який їй дуже полюбився. З того часу вона неодноразово поверталася на острів, повторюючи — як виявиться, пророчі — слова: «Я помру тут». Під час однієї з перших своїх візит на Ібіцу вона й отримала свій псевдонім. Так назвав її один фотограф, що сумував за другом на ім’я Ніко, який покинув його.

Обличчя моделі Ніко з’являється на обкладинках журналів Tempo, Vie Nouve, Jours de France, Stern, Camera, Elle. У моделі з’являються нові друзі, і з новими друзями з’являється нове захоплення — кіно. Її
акторський дебют відбувся в Італії. Ніко гостила у друзів у Римі, де її помітив Федеріко Фелліні і зняв ув епізодичній ролі в своєму «Солодкому житті» (La dolce vita, 1959). За три роки вона знімається у фільмі «Стриптиз» (Strip Tease), для якого — разом з Сержем Ґінсбуром — записує свою першу, заголовну пісню. Правда, пісня у виконанні Ніко до фільму не потрапила — перевагу віддали версії Жюлєтт Ґреко. У цей час вона серйозно думає над кар’єрою акторки і навіть займається у школі акторського мистецтва Лі Штрасберґа в Нью-Йорку (у ріжний час в ній навчались Джеймс Дін, Мерілін Монро, Дастін Гоффмен і багато инших відомих акторів). Вона ще не раз зніматиметься у кіно, але у кіно, що ніколи не дістанеться широкого екрану.

В Італії вона знайомиться з Аленом Делоном, з яким має короткий роман і від якого народить єдиного свого сина Арі (Делон ніколи не визнає свого батьківства). У Парижі її новим захопленням стає Боб Ділен. Герой американського фолк-року переконує її почати співати й дарує їй пісню ”I’ll Keep it with Mine” (через кілька років пісня увійде до дебютного альбому співачки), а також знайомить з музикантом Брайєном Джонсом, «поганим хлопцем» з Rolling Stones. Любовні стосунки з Джонсом виявляться тривалішими — вони будуть разом на знаменитому «Монтерейському міжнародному поп-фестивалі» 1967 року — і продуктивнішими — менеджер Rolling Stones Ендрю Луґ Олдгем влаштує їй запис у студії. “I’m Not Sayin” та ”The Last Mile” виходять синґлом на його лейблі Immediate. Це були дві простенькі фолк-поп-пісеньки, проспівані у звичайній для того часу грайливо-бадьорій манері під акомпанемент струнних і гітари (Джиммі Пейдж). Попри активне просування Ніко на телебаченні в популярних музичних програмах Ready Steady Go! і Top Of The Pops, публіка не захопилася Ніко, публіка віддавала перевагу Лулу і Маріянні Фейтфулл. Напевно, не останню роль в цьому неуспіху зіграв її яскраво виражений німецький акцент, який не міг викликати у британців приємних асоціяцій — друга світова закінчилась не так давно.

За деякий час, тепер уже в Нью-Йорку, паралельно з роботою моделлю вона починає співати у барі Blue Angel на 55-й вулиці і продовжує своє почате в Парижі знайомство з художником Енді Ворголом: стає частою гостю на його «Фабриці» і знімається в його короткометражних фільмах. Воргол був небайдужий до неї, і, за легендою, коли вона сказала художнику, що хоче співати, він влаштував її у гурт, що мав виступати в його новому мультимедійному шоу «Вибухонебезпечне пластикове неминуче». Гурт називався Velvet Underground.

Хмурна, безбарвна, декадентська музика нью-йоркського квартету, здавалось, як ніяка инша підходить для бляклого голосу співачки. Як висловився один критик: «Коли говорить Ніко, виникає враження, що скрипить віко труни». Одначе члени Velvet Underground прийняли її не дуже люб’язно — Воргол буквально нав’язав їм Ніко, одну з своїх «суперзірок» — і глузували з неї через те, що вона «не вміла тримати ноту». Послухайте самі, як вона «не тримає ноту» в ”All Tomorrow’s Parties”, цьому клаустрофобному гімні самотності, де політ її гіпнотичного голосу за обрій супроводжує тривожний перестук барабанів і збуджена імпровізація гітари. Справа була не стільки в її «немузикальності» (барабанщиця Морін Такер теж не була видатним інструменталістом), скільки в її харизмі, якій заздрили учасники гурту —  насамперед гітарист і автор усіх пісень Лу Рід, коханкою якого вона один час була. Вони боялися, що Ніко перебере на себе всю увагу слухачів і преси, не роблячи при цьому в справу жодного творчого внеску (вона не писала пісень). Ситуацію ускладнювали й особисті стосунки у гурті. Ніко була коханкою не тільки Ріда, але й басиста й альтиста Джона Кейла, причому, кажуть заздрісники, якийсь час обох одночасно. Боротьба за місце людини, яка б втілювала для слухачів образ гурту, завершилася тим, що на першій платівці гурту, ”The Velvet Underground and Nico” (Verve, 1967), вона виконує лише три пісні (з одинадцяти) — вищезазначену ”All Tomorrow’s Parties”, а також “Femme Fatale” та “I’ll Be Your Mirror”. Коли у березні 1967 року платівка вийшла в світ, Ніко в гурті вже не було — Лу Рід її звільнив.

Після її виходу з гурту стосунки з колишніми товаришами по Velvets покращилися. Кейл, Рід і Стьорлінґ Моррісон, другий гітарист Velvets, акомпанують її сольному співу у танцювальному залі Dom та значяться серед авторів половини пісень її дебютного альбому ”Chelsea Girl” (Verve, 1967). До того, Кейл, який невдовзі теж пішов своїм шляхом, залишатиметься вірним другом до самого кінця, беручи найактивнішу участь у творчості співачки.

Перша платівка Ніко була звуковою доріжкою до фільму Енді Воргола та Пола Морріссі ”Chelsea Girls”, що він вийшов роком раніше. Фільм був андеґраундним (инших пара Воргол—Морріссі не знімала), розповідав про нудне життя гаслерів і тусовщиків Нью-Йорку. Зйомки проходили в номерах Челсі-готелю. В одній з ролей знялася й Ніко. Музика на ньому звучала так, як, можливо, звучала б музика третього альбому Velvet Underground, якби в гурті залишилися і Ніко, і Кейл. Позбавлений пристрасті голос Ніко співає в обрамленні акустичної гітари, струнної групи та флейти. Ніякої перкусії. Замріяна атмосфера останніх теплих деньків осені. Найбільш ліричні номери — ”The Fairest of the Seasons”, “These Days” і “Somewhere There’s a Feather” — завдячують своїм авторством Джексону Брауну, майбутньому солодкоголосому рок-гіт-мейкеру. Тоді Брауну було лише шістнадцять, і він був ще одним акомпаніятором Ніко з Dom та її черговим коханцем. Найкраща композиція на цьому альбомі — “It Was a Pleasure Then” (Ніко, Кейл, Рід). Альт у ній добряче нервує, але не зривається в істерику, як на велветівській пісні “Heroin”, топлячи слухача у своїй неврівноваженості, а дає слухачеві змогу співпережити пісню про день, в якому нічого особливого не трапилось, крім того маленького дива, що «ми сиділи і дивились, як падали зірки крізь вкриті хмарами дерева на траву, як зірки посміхались з нами... Тоді ми насолоджувались». Продюсером платівки виступив Том Вілсон, що він продюсерував перший альбом Velvet Underground.

Напрямок було встановлено: монотонний спів під мінорний акомпанемент. Головним інструментом акомпанементу скоро стала портативна фісгармонія — подібна до тих, на яких підігрують своїм публічним мантрам кришнаїти. Грати на цьому інструменті Ніко навчив Кейл. Він вважав його нескладним — саме таким, який могла опанувати німкеня-блондинка без особливих музичних здібностей. Кейл же спродюсуював три її наступні твори — “The Marble Index” (Elektra, 1968), “Desertshore” (Reprise, 1970) та “The End” (Island, 1975).

“The Marble Index” став першим шедевром Ніко. Якщо на першій своїй «повнометражній» роботі вона ще намагалася адаптуватися до правил звичайного співу з легким ретро-нальотом шансону, то на цьому альбомі вона створила свій власний всесвіт, в якому панує атмосфера «нового середньовіччя». Пісня вона тепер уже на співає, а дихає. Місце поп-мелодій заступають імпровізації на теми, витягнуті на поверхню з найдальших кутків ґерманської народної пам’яті. Голос мандрує малопомітними стежками під двоакордний акомпанемент на фісгармонії, дзвониках, губній гармошці, гітарі, басу, піяніно, струнних. “Lawns of Dawn”, “Facing the Wind”, ”Frozen Warnings”, ”Evening of Light” та инші пісні платівки відзначили не просто відхилення від поп-(рок-)лінії, а рішучий крок у бік позажанровості, заявку одночасно і на самобутність, і на універсальність, прорив у вічність.

До речі, про пісні. Як казала сама Ніко, вона ніколи не думала, що зможе писати пісні. Писати її навчив Джим Моррісон, який запропонував їй просто записувати власні сни. Пісні вона писала у ванній кімнаті: набирала ванну, вимикала світло, запалювала свічки і, годинами лежачи у напівтемряві, ловила образи, якими пізніше населяла свої пісні. Поетами, що найбільше вплинули на неї, називала Райнера Марію Рільке та Сільвію Плат.

Чи було це збігом обставин чи ні, але альбом “The Marble Index” вийшов на фірмі Elektra, «рідному домі» Doors. Хоча платівку схвально сприйняли у контркультурних колах великих міст на обох узбережжях США, широка аудиторія (гіппі та їхні імітатори) залишалася до музики глухою: вона шукала у музиці «квіти», а квітів у Ніко не було. Співпраця з Elektra (як раніше з Verve) обмежилась однією платівкою. Загалом треба сказати, що всі шість альбомів Ніко вийшли на шести різних рекорд-лейблах. Схоже на те, що її музика не могла задовольнити вимогу швидкого фінансового результату, яку виставляє невблаганна музична промисловість. Або вона була неспроможна охайно вести справи, їй потрібний був опікун, але бажаючих піклуватися про наркоманку не знаходилося.

Наркоманку? Так. Героїн був її прокляттям, і героїн — як і у випадку з багатьма иншими наркоманами — став для неї таким собі замінником сенсу життя. Ти байдикуєш, не знаючи, що робити зі своїм життям, оскільки воно — у кого вдало, як у Ніко, у кого ні — відбувається без тебе. І ти заводиш собі цю згубну звичку і разом з кайфом отримуєш сенс життя — знайти наступну дозу, без якої життя неможливе. Ти не знав, чим тобі зайнятися у житті? Тепер знаєш! Перший досвід з наркотиками вона отримала, ще коли працювала моделлю в Парижі — щоб залишатися стрункою, вона приймала амфетаміни, але на героїн вона перейшли значно пізніше, на початку 1970-х рр. Вона так і не змогла повністю позбутися залежності від героїну до кінця свого життя, хоча на початку 1988 року вона спробувала відмовитися від героїну та перейти на замісну терапію метадоном. Подейкують, що саме Ніко познайомила з героїном Іґґі Попа, для якого це знайомство закінчилось нарколоґічною клінікою. На початку 1980-х добувати наркотики їй допомагав син, який деякий час теж мав смак до такого «дозвілля».

Альбом “Desertshore” в цілому розвивав знахідки попередньої роботи, тільки інструментарій цього альбому став ще мінімальнішим (пісню ”My Only Child” взагалі виконано а-каппелла), а атмосфера — ще невеселішою. Замість інструментального розмаїття “The Marble Index” на “Desertshore” ми чуємо переважно піаніно та фісгармонію, яка, до речі, є єдиним акомпануючим інструментом Ніко на концертах.

Концерти зрідка, але траплялися. В ті роки вона їздила у маленькі турне —  переважно по Франції й Іспанії. Її тогочасні виступи виглядала так: жрець невідомого культу, вдягнута у все чорне, у високих шкіряних мотоциклетних чоботях на сцені одна за органом співає свої квазі-фольклорні пісні, що вони відлунюють у головах слухачів образами героїчної доби — доби, яку знали їхні прапрадіди. Цього не треба розуміти так, що Ніко реконструювала музику минулого. Ні. Вона була радше мандрівником по власному внутрішньому світу, її пісні — своєрідними звітами про блукання стежками підсвідомого.

На початку 1970-х вона знову знімалась в фільмах, які не йшли далі богемних кіл. Цього разу у Філліппа Ґарреля. Натурні зйомки в Каліфорнії, Ісландії, Єгипті.  Сюжети... Ніяких особливих сюжетів. Замість них спонтанні імпровізації, в центрі яких головна героїня.

“The End” став найбільш хмурним у творчому доробку співачки. Якщо існує жанр під назвою «ґотік-рок», то ”It Has Not Taken Long”, якою альбом відкривався, є безсумнівною класикою жанру. Фісгармонія нагнітає важку атмосферу на ”Secret Side”, “You Forgot to Answer”, “Innocent and Vain”, “Valley of the Kings”, “We’ve Got the Gold”, в яких годі й шукати надію на спасіння від прийдешнього апокаліпсису. Серед инших до альбому увійшла безнадійна своїм настроєм і фрагментарна структурою версія ”The End” — данина покійному Джиму Моррісону. Платівку завершив німецький гімн ”Das Lied der Deutschen”. Ніко проспівали весь ориґінальний текст гімну, в тому числі слова «Німеччина, Німеччина понад усе, понад усе в світі», заборонені до виконання у Німеччині після другої світової війни. Цікаво, як ця патріотична пісня (музика Йозефа Гайдна, слова Гофмана фон Фаллерслебена), що відображала настрої німецьких націоналістів-романтиків XIX ст. — ентузіастів справи об’єднання Німеччини (сьогодні, коли Батьківщина у небезпеці і потребує твоєї участі в її долі, відклади особисті справи на потім), стала асоціюватися виключно з жахіттями нацистського режиму — з його самозабуттям у безтямній любові до фаттерланду та самопожертвою у поширенні його кордонів на всю Європу, як вона стала сприйматися як виклик світу і навіть самій людяності. Включення цього твору в репертуар було схоже на провокацію. Одначе Ніко любила шокувати та вона запросто виконувала його наживо, що завжди розлючувало аудиторію. Під час одного концерту у Західному Берліні в музикантів — Ніко, Кейла й Брайєна Іно — навіть полетіли пластмасові стільці.

Після виходу ”The End” Ніко проводить більшу частину часу в Нью-Йорку, обслуговуючи свою героїнову залежність. 1979 року повертається до Лондона з новою фісгармонією (яку їй подарувала Петті Сміт замість старої, вкраденої), новим продюсером, корсиканцем Філіппом Квілікіні, та бажанням записати новий альбом. Дуже швидко завершили демо дев’яти пісень, одначе запис альбому відбувся тільки навесні 1981 року. ”Drama of Exile” (Aura, 1981) став її найбільш рок-н-рольною платівкою. «Я була у Velvet Underground, і рок-н-рол є чимось, частиною чого я маю бути нехай тільки на один альбом. Вся ця тиха музика, якою я займалася раніше, була... такою нудною,» — заявляла Ніко в інтерв’ю. На цій платівці вона вперше після Velvet Underground грала з рок-гуртом. Грала пост-панк із близькосхідним присмаком (в записі використовувалися арабські інструменти). Платівка містила як ориґінальний матеріял, так і кавер-версії двох старих гітів — “Waiting for the Man” Лу Ріда та “Heroes” Дейвида Бові. Про ці пісні Ніко говорила: «Я завжди хотіла виконати “Waiting for the Man”, але Лу ніколи б не дозволив мені. Але вона була більше про мене, ніж про нього. У групі наркоманкою була я. ‹...› “Heroes” була написана для мене. Я це знаю. Я жила у Берліні у той час, коли там був Бові. Він реконструював моє минуле, я так думаю. Я чую це в рядках: „Ми стояли біля стіни, над нашими головами лунали кулеметні постріли, а ми цілувалися“. Цього, звісно, ніколи не було. Це була його фантазія». Була на платівці й політична заява: пісню ”The Sphinx” було присвячено Андреасу Баадеру, одному з лідерів ліворадикальної терористичної групи «Фракція Червоної Армії» (РАФ — RAF).

«Повернення» на цьому альбомі до рок-н-ролу ставить під сумнів щирість у відмові Ніко від поп-музики на попередніх роботах. Чи писала вона свою «високу музику» “The Marble Index” і “Desertshore” свідомо, чи то Джон Кейл підштовхував її у той бік, маючи щодо неї свою особливу думку та будуючи навколо неї декорації, що насправді були їй чужими? Ніко «дрейфувала» по музиці туди-сюди і ось задрейфувала у рок? А, може, це загальна тенденція 1980-х рр.? Приміром, той самий Кейл після експериментів 1970-х рр. у 1980-і рр. записував цілком рокові платівки. Справедливим буде зазначити, що у будь-якому разі рок-н-рол у Ніко вийшов специфічний, відірваний від блюзу, відірваний від кліше поп-шлягеру, невротичний, хворобливий і малорухливий. Цей драйв зі знаком «мінус» — чим сильніше він дриґається у конвульсіях, видаючи себе за живого, тим більше нагадує труп.

Із записом і випуском альбому пов’язана майже детективна історія. Ніко з гуртом записали альбом, права на нього продали за 4000 дол. США, але потім наново переписали більшість пісень. Не зовсім зрозуміло, для чого (кажуть, що вони вийшли значно гіршими за вже готові версії). Продати їх ще раз, але вже иншій фірмі? Чому б тоді просто не вкрасти майстер-плівки? Хоча, за однією версією, плівки все ж намагався вкрасти Квілікіні, але хазяїн Aura в останній момент врятував їх. Хай там як, але перший варіант платівки вийшов у Голландії, другий — “The Drama of Exile” (Invisible, 1983) — у Франції. Оскільки Aura була законною власницею прав на записи, вона швидко припинила продаж французького видання. Альбом отримав хорошу пресу, критики називали його «найкращим альбомом Ніко», але до цих слів треба ставитися дуже обережно.

1985 року з’явився останній альбом Ніко “Camera Obscura” (Beggars Banquet). Продюсером цього разу знову був Джон Кейл. Платівка відкрила її для молодої панк- і пост-панк-аудиторії, якій не могли не імпонувати пісні про темні боки життя. Якщо наприкінці 1970-х рр. публіка просто саботувала її (під час виступу на розігріві у Siouxsie And The Banshees у Кардіффі 1978 року поведінка слухачів так її образила, що Ніко припинила свій виступ зі слова: «Якби я мала автомат, я би всіх вас застрелила»), то тепер «ґоти» Bauhaus і Sisters Of Mercy дивились на неї як на предтечу «чорної сцени» і мали за честь виступити разом з нею. Ця зміна у статусі, щоправда, не призвела до зростання популярності («Я відома? Так. Але не популярна»). Разом з гуртом підтримки Faction, що складався з її молодих англійських прихильників (причому всі вони на двадцять років молодші за неї), Ніко час від часу виїздить на гастролі по Європі й США. Вона грає у малесеньких клюбах і барах — найбільш непридатних для її музики місцях. В ці роки вона веде жалюгідне життя музиканта-наркомана, людини без дому (в її паспорті громадянки ФРН стояла відмітка «без постійного місця проживання»). Її випадкові виступи схожі радше на панахиди по померлим друзям, аніж на виступи «суперзірки підпілля». Вона залишається один на один із примарами минулого.

На своїй улюбленій Ібіці 17 липня 1988 року вона вранці відлучилась з будинку на велосипедну прогулянку. Вдень її знайшли знепритомнілою біля велосипеду та відвезли до лікарні, де ввечері наступного дня вона померла від крововиливу в мозок. Прах Ніко поховано у Берліні, на невеличкому цвинтарі у Ґрюневальді, поряд з могилою матері. На похороні були присутні лише кілька друзів. З касетного магнітофону лунало:

Люба мати моя,
Дозволь мені нарешті бути поряд.
Жага і самотність
Винагороджуються блаженством.

Такою була Ніко. Успішна манекенниця і плейґьорл обрала шлях співачки, на якому зазнала повного комерційного краху, але записала альбоми, які продовжують причаровувати і сьогодні, через двадцять років після виходу останнього з них.

Вибрана дискоґрафія

Chelsea Girl
  LP, VERVE, 1967
The Marble Index
  LP, ELEKTRA, 1968
Desertshore
  LP, REPRISE, 1970
June 1, 1974
  2xLP, ISLAND, 1974
  Запис збірного концерту за участі Кевіна Ейєрса, Брайєна Іно, Джона Кейла та Ніко.
The End
  LP, ISLAND, 1975
Drama of Exile
  LP, AURA, 1981
Camera Obscura
  LP, BEGGARS BANQUET, 1985

Джерело: Роман Піщалов, Андрій Орел та інші. Аутсайдер. Збірка статей про сучасну музику. — Київ: Бихун В.Ю., 2023. — Стор. 7-16.