Дитя вуду. 2. Пожежа на сцені

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» (див. «МГ» за 9.ІХ.1990) ми почали серію матеріалів про геніального реформатора гітари XX століття, американського віртуоза Джімі ХЕНДРІКСА, д в а д ц я т и р і ч ч я  з дня смерті якого виповнюється післязавтра. Музично неграмотний негр, котрий ніколи на вивчав нотне письмо, біліше того — навіть на закінчив середню школу, за п'ять останніх років свого швидкоплинного життя створив таку музичну мову, яка і досі на вкладається в голові професіоналів. Він зробив це широкими мазками, поспіхом, ніби відаючи про передчасну смерть на 28-му році життя. Більшість оригінальних ідей залишена нерозробленими; це забезпечує хлібом із маслом друге покоління епігонів від гітари. Так, більшість тез із його безладної концепції далеко випередила тодішню традиційну думку в європейській музичній ідеоматиці; здається, і досі той доробок випадає з обмежених можливостей записувати справжню рок-музику нотами. Хоча Хендріксова теорія перманентного використання новітніх експресивних засобів, деформація традиційного звуку різними електричними чи електронними приладами (бустер, педаль «вах-вах», реверберація, широке застосування зворотного зв'язку, синтезований саунд інструменте тощо) — нині широко використовуються в сучасному звукозаписі. На відміну від багатьох нинішніх формацій чи солістів Джімі Хендрікс підкорював ці ефекти головному: самовираженню людської ДУМКИ через апостольне розуміння новітніх досягнень передових музичних технологій.

Звертаючи колосальну увагу на зміст, Джімі Хендрікс часто легковажив формою. Більше те, артист наче зумисне культивував, скажімо, неохайну зовнішність. Як він пригадував; «Одного разу менеджер сказав мені: «Ти маєш вигляд божевільного. Сподіваюся, ти не збираєшся постати у такому ганчір’ї перед публікою?» Я відповів йому: «Перепрошую, ти мені  д о к о р я е ш? Даруй, не маю часу слухати, готуюся до виходу на сцену».

Справді, той шаман електричної гітари не грав на інструменті, не експлуатував струни, не перетворював кузов на «мокру спину», що горбатила на добробут виконавця. Хендрікс  к о х а в,  граючи язиком і губами (в прямому розумінні), граючи над головою і за спиною, викручуючи до повної знемоги інструмент. Певне, тому його музика мала виразно еротичний, емоційно культовий характер, де ексгібіціонізм був, тільки попередньою грою втіх, увертюрою до бурхливих радощів життя. Ідеальний коханець — завжди геніальний музикант. Самобутній шоумен вчиться, постійно підглядаючи за оргіями повсякдення, піднесеного до рівня свята.

Досить подивитися на фотографії Джімі Хендрікса — не постановочні рекламні знімки, а саме ті, що вихоплювали миттєвості естетичного оргазму, як обличчя Митця уповість багато про що. Напружене й розславлене водночас, спітніле й щасливе в ту саму мить, воно являє людину в урочистому трансі найвищих хвиль буття. Якщо хочете, божественного откровення. Господь, здається, спілкується з людьми через дітей, божевільних і музику. Дж. Хендрікс: «Я завжди граю на повну котушку. Мені навіть байдуже, слухає десять чи десять тисяч чоловік». Це трохи згодом — втома, виснаженість, вїдлюдькуватість як форма самозбереження творчої духовної одиниці Всесвіту.

Думаю, саме тому поза сценою Джімі Хендрікса мало хто бачив і знав. Жив артист скромно, не привертаючи уваги; зокрема в перший рік перебування в Лондоні мешкав на Брук-стрІт, наймаючи квартиру, де було ліжко, найнеобхідніші речі та... пес, бо найліпші друзі повинні вміти терпляче слухати і мовчати.

* * *

Врешті-решт, знайшлась і фірма грамзапису, директорат якої більше цікавила Музика, аніж аматорський кітч, бундючна манірність ідолів кінця 1960-х. Нині маловідомі широкому загалу співробітники корпорації «Трек Рекордз», яка видала перші чотири альбоми тріо «Джімі Хендрікс Експіріенс», дві третини видрукуваного за життя гітариста-віртуоза матеріалу! — суттєво заслуговують на те, аби їх також вважали ПІОНЕРАМИ новочасної рок-музики.

Коли 28 січня 1967 року відбувся перший самостійний концерт ансамблю, лондонський зал «Сейвіл Сіета», що належав продюсеру «Бітлз» Брайєну Епштейну, був переповнений. Подальші спільні виступи «Експерименту Джімі Хендрікса» із супер-тріо «Крім» («Вершки») у залі «Сентрал Політехнік», де згодом дебютувала і група «Пінк Флойд», а також телепрем'єра в популярній шоу-програмі «Реді Стеді Гоу» на Британському телебаченні, викликали серйозну увагу до нового явища в сучасній рок-музиці. Досить швидко до молодого негритянського гітариста прихильно поставилися — особисто члени «Бітлз», Ерік Клептон («Крім»), Піт Тауншенд («Зе Ху»). Дитя вуду знайшло багатьох впливових батьків?

* * *

Видані 1967 року сінгл-диски: «Пурпурний туман», «Вітер кличе Мері», «Хитра дама» — відповідно сягнули п'ятого, сьомого й третього місця а національному хіт-параді. Дебютний диск-гігант «Бажаєте поекспериментувати?» дійшов до третьої сходинки; адже навіть першою великою пластинкою автор сміливо взявся синтезувати на ті часи геть протилежне — тільки-но народжений хард-рок із психоделічною музикою, екзотичне звуковидобуваиия з блюзовою традицією. Три мільйони проданих пластинок влаштували бізнесменів. У свою чергу, пісні «Маніакальна депресія», «Нині я не люблю», «Можливо, це кохання» та «Третій бік сонця» вдовольнили досить широкі запити різних верств МОЛОДІ по обидва бони Атлантики.

У березні Джімі Хендрікс грав у «Файнсберрі Парк» для «панянок із пристойних сімей», котрі по закінченні концерту оточили сцену й поводилися так, наче їм показали живого Еигельберта Хампердінка. Спровокований, на його думку,  х о-л о д н и м  прийомом, гітарист буквально коронував еротичний вогонь у пісні «Полум'я»; він навіть підпалив електрогітару. Це викликало таку несамовитість у тендітної публіки, що стан масового шоку назавтра перекочував на перші шпальти англійських газет. Шоу народжується тоді, коли талант викидає номер.

Отже, продаж квитків на подальші концерти супроводжувався бійками. Публіка ломилася на скандал в опері, де ніби вдруге давали прем'єру «Загибель Титаніка». Менеджери зажадали від музиканта, аби той на  к о ж н о м у  виступі викидав подібні коники; збереглися рідкісні — на жаль, неякісні — фотографії, нам для читачів «МГ» поки що не вдалося їх перезняти — знімки, де Джімі Хендрікс показово трощить портали звукового апарата: і трос службовців з тильного боку колонок не витримують натиску тотальної руйнації?... Трохи пізніше він так прокоментував свою поведінку: «Трапляється, я ЦЕ роблю... Бо дарую восьми мільйонам слухачів на рік концерти. Якщо ту кількість подвоїти-потроїти, певен, це висадить у повітря миттєвий настрій. Можна кожного вивести з особистих проблем, із безвиході. Коли музика, знай, гучнішає й гучнішає, в голові блимають різні думки — навіть я не знаю, коли ВСЕ ЗВ'ЯЖЕТЬСЯ В КОРОТКЕ ЗАМИКАННЯ. Просто все наше ЖИТТЯ — ТІЛЬКИ дивний збіг обставин».

* * *

Вирушивши в європейське турне, «Джімі Хендрікс Експіріенс» мали шалений успіх у Копенгагені й Стокгольмі. Втім, расові й консервативні бар'єри даються взнаки: молодому негру відмовляють у поселенні в тридцяти фешенебельних готелях. У червні 1967 року як протеже самого Пола Маккартні, тріо на чолі з Дж. Хендріксом вилітає на американський рок-фестиваль у Монтрьо. Палка американська публіка закидає сцену серцями. Організовується спільне турне з американською відповіддю на «Бітлз», дуже популярною в США групою «Зе Манкіз». Але після семи концертів траса несподівано... видихається. По-перше, глядач чекає на  с в о ї х  пестунів; дитя вуду здавалося публіці дещо дивним і вульгарним — у моді ще були бріолінові чуби та білі сорочки при краватках. По-друге, сам Джімі Хендрікс відмовився продовжувати турне із «Зе Манкіз» на користь  в л а с н и х  неповнолітніх шанувальників, які чекали тільки на нього. Вірним віддають більше життя.

* * *

Повернувшись до Великобританії, «Джімі Хендрікс Експіріенс» зафірмували другий альбом «Віха: дикий як кохання». Записані за 15 днів тринадцять пісень коштували колосальну на ті часи суму, викладену за грамзапис: 10.000 фунтів стерлінгів. Але все повернулося сторицею. Виданий у листопаді 1967-го диск-гігант до січня наступного року вже стояв на восьмому місці в таблиці популярності країни. Джімі грав не тільки на трьох різних марках гітар, але й сідав... за фортепіано, записав партії деяких струнних інструментів. Чекаючи переважно на піротехнічні ефекти, аудиторія була дещо розчарованою. М'який за саундом альбом презентував слухачеві... лірика-пісняра. В його сюрреалістичних поезіях: «Палаци, зведені з піску», «Коли шість було дев'ять», «Маленьке крильце» — закружляли демонічні й земні жінки. Кохання шукало пару.

Попри те, що автор не погоджувався на видання записів, зроблених ще 1967 року із соул-співаиом Куртісом Найтом, у лютому з'явився напівпіратський диск «Збережи те відчуття». Настрій Дж. Хендрікса вирівняла тільки пластинка «Ударні хіти», видана як
збірник з двох попередніх альбомів «Експерименту…». Зрозуміло, що митець всіляко прагнув здобути творчу незалежність від грубого гаманця. Чому? «Бізнесменів цікавлять виключно сінгл-диски, — зізнався він. — Ти витворюєш певну концепцію альбому, а вони раптом видають, наприклад, пісню «Рух на міському перехресті» окремою пластинкою. Такий фрагмент, вирваний із контексту, втрачає будь-який сенс. Композиція диска ретельно продумується, черговість творів не випадкова. Вирвати щось із середини — просто гріх. А їм наплювати на все, якщо є шанс заробити кілька тисяч доларів…».

Дитиною вуду водили в житті різні лихі — за винятком хіба що жовтого диявола.

* * *

На початку 1968 року ансамбль «Джімі Хендрікс Експіріенс» знову вирушив до США, де їх І знайшла звістка: два досить впливові британські тижневики «Мелоді Мейкер» та «Диск» назвали Джімі «музикантом минулого року». Поліпшивши матеріальне становище — стиль буття поза сценою не змінився навіть тоді, коли віртуоз гітари почав заробляти тридцять тисяч фунтів стерлінгів на день — Хендрікс втілив у життя свою давню мрію; звільнитися від диктату тупоголових керівників фірм грамзапису, аби уникнути вбивчих темпів праці та кабальних договорів. У Нью-Йорку артист відкрив власну студію звукозапису, ім'ям якої й назвав перший самостійно виданий альбом — «Електрік Лвділенд» («Електрична господарка», «Проворна господиня»).

Проект викликав черговий вибух подиву: сама по собі форма альбому із двох об'єднаних спільною ідеєю пластинок на ті часи була явищем незвичним. Окрім того вперше в студійній практиці автор розширив ансамбль, хоча тріо «Джімі Хендрікс Експіріенс» (за винятком супергрупи «Крім») також було інструментальним курйозом, який по губах тільки довершеним віртуозам. Присутність «гостьових» музикантів надала репертуару дивної атмосфери, притаманної... джазовим джем-сейшнам. Виблискували й інші новації. Скажімо, після інтродукції «…і боги займаються любов'ю» вибухала запаморочлива «Чи ти хотів би колись відчути себе електричною господаркою?», в якій музична фактура творила з поетичною фабулою своєрідний колаж настроїв. Хоча, зрештою, тематика номерів деяким чином повторювалася: просто дитя вуду постало перед слухачем в довгих імпровізаційних шатах блюзової традиції, з-під яких визирала пістрява хард-рокова міні-спідниця. Мозаїка контрастуючих думок та унікальних інструментальних фарб, гіпнотабельні мелодії та ансамблева одностайність — альбом став підручниковим прикладом того, як делікатно і вдумливо можна користуватися сучасною студійною технікою. Залучені до співробітництва органісти Майк ФІннеган і Стіві Уїнвуд, піаніст Ал Купер, басист Джек КесседІ, флейтист Кріс Вуд та барабанщик Бадді Майлз чи не першими в історії рок-музики так майстровито звели докупи, реалізуючи ідеї «Джімі Хендрікс Експіріенс», нині функціональні елементи новітньої музично-технологічної абетки.

* * *

За підсумками навіть такого впливового американського видання як джазовий журнал «Даун Біт» Джімі Хендрікс вступив у апогей слави. Приклади? У листопаді 1968 року тріо «Експеримент Джімі Хендрікса» став першою рок-групою, яка виступила в стінах Нью-Йоркської філармонії. Там теж була пожежа на сцені, яку останні півтора року життя шамана сучасної гітари ніхто з живих чи мертвих не міг УЖЕ зупинити.

Любов з першого удару в струни триває вічно.

(Продовження — у наступному випуску).

Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 16 вересня 1990 (рубрика «Відеосюжет»).