Від музиканта-віртуоза Джімі Хендрікса про якого ми почали розповідь у попередніх випусках (див. «МГ» за 9. й 16.ІХ.1990), західна преса вимагала нових і нових сенсацій та конфліктів. Зокрема, 1968 року на шпальтах англійських газет вихлюпнулася дивна дискусія: «Х т о к р а щ и й — Ерік Клептон чи Хендрікс?» Серед десятків тисяч підлітків розповсюджувалися дурні анкети, що збирали не менш дурні відповіді. Утім, усе з'ясував гітарист супергрупи «Крім», досить самовпевнено заявивши одному репортеру: «Ясна річ, я КРАЩИЙ». Шкода, бо діло зсувалося до сатанинської бурі двох інструменталістів на сцені. Більше того, шкода в квадраті, адже Ерік Клептон поспішив бігти попереду паровоза.
Власне, і тепер різного гатунку суперечки щодо «електричного божевілля» Джімі Хендрікса не мають н і я к о г о сенсу. Вести їх — однаково, що досліджувати флору на кометі Галлея. Марні й дискусії, в яких і досі той американський гітарист порівнюється з класиками гітари XX століття — Джанго Рейнхардтом та Марлі Крістіаном. Хендріксу несила знайти БУДЬ-ЯКУ аналогію в мистецтві. У тій царині він, здається, став стихією на зразок вогню. Чи: космічного вітру. Ні відшукати й тоді, коли звернутися для порівнянь до традиційних засобів; наприклад, жодного з його попередників-гітаристів не зацікавив такий простий... смичок. Джімі помітив і Його Маленьку Величність. Мало того, дав фору виконавцям із академічною школою.
1969 рік почався під знаком глибокої кризи. У тріо «Джімі Хендрікс Експіріенс» дедалі частіше виникали суперечки. Басист Ноел Реддінг, закінчивши говорити про свій вихід з гри, створив власну групу «Фет Метріс» («Товсті матраци»), яку було представлено на лютневому концерті спільно з материнською формацією в лондонському залі «Ройял Альберт Хол». Разом з тим, там і тоді, вибухнув останній британський виступ «Експерименту Джімі Хендрікса»: творчі непорозуміння сягнули кульмінаційної точки — бійки. Словом, лідер замкнув стайню, як коня вкрали.
Ансамбль вдалося відродити тільки вигідним турне по ряду європейських країн, а також новими американськими гастролями — квітень-червень — гілка яких пролягла і в Канаду. Проте на початку літа Ноел Реддінг остаточно залишає групу, повертаючись до Великобританії. Тим часом Джімі Хендрікс рясно бере участь у випадкових музичних сейшнах; лід час одного з них на сцені він зустрів свого колишнього армійського друзяку, басиста Біллі Кокса. Поступово навколо світила починають обертатися й інші амбітні планети. Виникає принципово нова формація — «Циганський ансамбль», до складу якого входять Дж. Хендрікс, басист Біллі Кокс, гітарист Ларрі Лі, барабанщик Мітч Мітчел, перкусіоніст Джеррі Валес та конгіст Джума Султан. Саме цей секстет виступає на легендарному Всесвітньому фестивалі мистецтв у Вудстоці, де має у покоління «дітей квітів» тріумфальні овації.
Кульмінацією програми, якщо переглянути тригодинний відео-фільм «Вудсток'69», стала захоплююча версія американського гімну «Зірково-смугастий прапор», сприйнята публікою як і н с т р у м е н т а л ь н и й протест проти брудної війни у В'єтнамі. Наприкінці 1960-х гітара вчилася бути мегафоном нового покоління. Легендарною п'єсою, в якій вибухали авіабомби, строчили кулемети, стогнали, помираючи даремно, поранені, Джімі Хендрікс зміцнив власні позиції в бойовій розвідці сучасної рок-інструменталістики. Дехто з очевидців стверджу, що враження від «Циганського ансамблю» було глибше, аніж і висадка американських космонавтів на Місяці.
Власне, і тепер різного гатунку суперечки щодо «електричного божевілля» Джімі Хендрікса не мають н і я к о г о сенсу. Вести їх — однаково, що досліджувати флору на кометі Галлея. Марні й дискусії, в яких і досі той американський гітарист порівнюється з класиками гітари XX століття — Джанго Рейнхардтом та Марлі Крістіаном. Хендріксу несила знайти БУДЬ-ЯКУ аналогію в мистецтві. У тій царині він, здається, став стихією на зразок вогню. Чи: космічного вітру. Ні відшукати й тоді, коли звернутися для порівнянь до традиційних засобів; наприклад, жодного з його попередників-гітаристів не зацікавив такий простий... смичок. Джімі помітив і Його Маленьку Величність. Мало того, дав фору виконавцям із академічною школою.
1969 рік почався під знаком глибокої кризи. У тріо «Джімі Хендрікс Експіріенс» дедалі частіше виникали суперечки. Басист Ноел Реддінг, закінчивши говорити про свій вихід з гри, створив власну групу «Фет Метріс» («Товсті матраци»), яку було представлено на лютневому концерті спільно з материнською формацією в лондонському залі «Ройял Альберт Хол». Разом з тим, там і тоді, вибухнув останній британський виступ «Експерименту Джімі Хендрікса»: творчі непорозуміння сягнули кульмінаційної точки — бійки. Словом, лідер замкнув стайню, як коня вкрали.
Ансамбль вдалося відродити тільки вигідним турне по ряду європейських країн, а також новими американськими гастролями — квітень-червень — гілка яких пролягла і в Канаду. Проте на початку літа Ноел Реддінг остаточно залишає групу, повертаючись до Великобританії. Тим часом Джімі Хендрікс рясно бере участь у випадкових музичних сейшнах; лід час одного з них на сцені він зустрів свого колишнього армійського друзяку, басиста Біллі Кокса. Поступово навколо світила починають обертатися й інші амбітні планети. Виникає принципово нова формація — «Циганський ансамбль», до складу якого входять Дж. Хендрікс, басист Біллі Кокс, гітарист Ларрі Лі, барабанщик Мітч Мітчел, перкусіоніст Джеррі Валес та конгіст Джума Султан. Саме цей секстет виступає на легендарному Всесвітньому фестивалі мистецтв у Вудстоці, де має у покоління «дітей квітів» тріумфальні овації.
Кульмінацією програми, якщо переглянути тригодинний відео-фільм «Вудсток'69», стала захоплююча версія американського гімну «Зірково-смугастий прапор», сприйнята публікою як і н с т р у м е н т а л ь н и й протест проти брудної війни у В'єтнамі. Наприкінці 1960-х гітара вчилася бути мегафоном нового покоління. Легендарною п'єсою, в якій вибухали авіабомби, строчили кулемети, стогнали, помираючи даремно, поранені, Джімі Хендрікс зміцнив власні позиції в бойовій розвідці сучасної рок-інструменталістики. Дехто з очевидців стверджу, що враження від «Циганського ансамблю» було глибше, аніж і висадка американських космонавтів на Місяці.
* * *
Залишивши сцену Вудстока, Хендрікс, наче на Хресті, знепритомнів. Це не вперше він переступав поріг не тільки людських, а й с в о ї х можливостей. Здавалося, відновити сили, щоб рушити далі, уже не пощастить. Справді, 26-річний гітарист починає ВІДМОВЛЯТИСЯ від концертів, а в кожному інтерв'ю говорить про виснаженість і бажання відпочити. Підкладає до жару ще й вогню расова проблема: у «Циганському ансамблі» за барабанами сидить єдиний білий музикант, улюбленець Хендрікса Мітч Мітчел. Це постійно зчиняє лемент у пресі. Врешті-решт продюсер Майкл Джефрі, розуміючи, що йдеться про бойкот білою публікою концертів «змішаного» складу, наполягає на своєму: у жовтні 1969 року за ударними з'являється темношкірий Бадді Майлз. Формація скорочується до виключно «чорного» тріо: Хендрікс — Кокс — Майлз.
Саме ця нова в рок-н-ролі трійця виходить новорічної ночі на сцену нью-йоркського залу «Філмор Ест»; показана програма швидко з'являється на альбомі, відомому під назвою «Циганський ансамбль». Попри те, що Джімі Хендрікс не тішився кінцевим результатом, оскільки його дещо дратував занадто глухий та неповороткий... Бадді Майлз. Трапляється, що перемелеться лихо — добро буде. Але як співати, коли лихо не пускає пісню в горло? Виступаючи 21 січня 1970 року в «Медісон Сквер Гарден», Джімі Хендрікс обірвав на півтакті другий номер та кинув у мікрофон: «Даруйте, але ми разом уже ні на що не здатні». І — чесно залишив сцену. На ранок лідер розпустив «Циганський ансамбль».
Саме ця нова в рок-н-ролі трійця виходить новорічної ночі на сцену нью-йоркського залу «Філмор Ест»; показана програма швидко з'являється на альбомі, відомому під назвою «Циганський ансамбль». Попри те, що Джімі Хендрікс не тішився кінцевим результатом, оскільки його дещо дратував занадто глухий та неповороткий... Бадді Майлз. Трапляється, що перемелеться лихо — добро буде. Але як співати, коли лихо не пускає пісню в горло? Виступаючи 21 січня 1970 року в «Медісон Сквер Гарден», Джімі Хендрікс обірвав на півтакті другий номер та кинув у мікрофон: «Даруйте, але ми разом уже ні на що не здатні». І — чесно залишив сцену. На ранок лідер розпустив «Циганський ансамбль».
* * *
Буквально за тиждень менеджер Майкл Джефрі повернув у Сполучені Штати барабанщика Мітча Мітчела. Склалося супертріо, команда ідеального десанту в майбутнє. Саме він: Дж. Хендрікс — Б. Кокс — М. Мітчел, а також запрошені сесійні музиканти Стів Уїнвуд, Бадді Майлз, Рон Вуд, Стефен Стіл, Кен Вівер, співачка Емеретта Маркс та вокальна група «Гетто Сінгерз» невдовзі записали студійний альбом «Поклик кохання», який можна сміливо вводити в десятку кращих пластинок в історії рок-музики.
Нині доводиться констатувати: геть мало залишилося повноцінних документів. Попри те, що на одному з американських концертів усе-таки було знято документальний фільм «Джімі Хендрікс грає в Берклі»», а трохи пізніше, в червні 1970-го, на Гавайських островах реалізовано картину «Міст райдуги».
Напружені траси, які на рік охоплювали м і л ь й о н и слухачів, тривають. У серпні тріо вилітає до Європи, де бере участь у рок-фестивалі на острові Уайт; програма вийшла на пластинці через... два роки. Більшу частину життя він прожив у готелях і мріях про власне помешкання. Дах над головою доводилося дуже часто міняти — через постійні докучливі відвідини фанів, журналістів, агентів, бізнесменів. Інколи навіть найближчі друзі не могли його терміново знайти, адже адреса трималась у повній таємниці. Дитя вуду, Джімі Хендрікс так і не навчився розпоряджатися досить великими гонорарами (за виступ — до 30 тисяч фунтів стерлінгів). Як виявилося уже після смерті музиканта, більшу частину грошей він а н о н і м н о розсилав на різні добродійні проекти, про що свідчила купа поштових квитанцій. Із цим світом геній спілкується без детектора брехні — і не вина митця, що контакт відлагоджується дуже РІДКО. Розкриваючи власний душевний стан, в інтерв'ю 1970 року молодий гітарист сказав репортеру: «Знаєте, я ось опинився у висхідному пункті свого шляху. Цій епосі я дав усе, що лише міг дати. Хоча моя музика не змінилася. Певне, я не здатен уже нічого нового створити. Коло замкнулося». Невже, як він того не страхався, світ знайшов і для нього шухляду? Принаймні ЗАВЖДИ шукав...
Нині доводиться констатувати: геть мало залишилося повноцінних документів. Попри те, що на одному з американських концертів усе-таки було знято документальний фільм «Джімі Хендрікс грає в Берклі»», а трохи пізніше, в червні 1970-го, на Гавайських островах реалізовано картину «Міст райдуги».
Напружені траси, які на рік охоплювали м і л ь й о н и слухачів, тривають. У серпні тріо вилітає до Європи, де бере участь у рок-фестивалі на острові Уайт; програма вийшла на пластинці через... два роки. Більшу частину життя він прожив у готелях і мріях про власне помешкання. Дах над головою доводилося дуже часто міняти — через постійні докучливі відвідини фанів, журналістів, агентів, бізнесменів. Інколи навіть найближчі друзі не могли його терміново знайти, адже адреса трималась у повній таємниці. Дитя вуду, Джімі Хендрікс так і не навчився розпоряджатися досить великими гонорарами (за виступ — до 30 тисяч фунтів стерлінгів). Як виявилося уже після смерті музиканта, більшу частину грошей він а н о н і м н о розсилав на різні добродійні проекти, про що свідчила купа поштових квитанцій. Із цим світом геній спілкується без детектора брехні — і не вина митця, що контакт відлагоджується дуже РІДКО. Розкриваючи власний душевний стан, в інтерв'ю 1970 року молодий гітарист сказав репортеру: «Знаєте, я ось опинився у висхідному пункті свого шляху. Цій епосі я дав усе, що лише міг дати. Хоча моя музика не змінилася. Певне, я не здатен уже нічого нового створити. Коло замкнулося». Невже, як він того не страхався, світ знайшов і для нього шухляду? Принаймні ЗАВЖДИ шукав...
* * *
На початку вересня відбулися концерти «Циганського ансамблю» в західноберлінському залі «Дойчланд-Холл». У гримерній ніхто не наважувався не те що заговорити, навіть підійти до знервованого Джімі. Через півгодини на сцені він викликав... .розчарування. Безжалісно дихала у зал музика, з якої просто на очах вивітрювалося життя. Дуже часто відтоді Хендрікс з а б у в а в власні тексти біля мікрофона. Шостого вересня на хаотичному фестивалі, що відбувся на острівці Фемарн, сталося знову жахливе. Перед захопленими шанувальниками він з'явився тільки на другий день імпрези — та й то, лиш опівдні, аби сказати, заволати до всього світу:
— Забирайтеся геть! Мені нічого більше вам дати...
Під дощем і пронизливим вітром тисячі молодих людей чекали на його «Поклик кохання» майже шість годин. Трагедію за життя трохи уповільнила хвороба басиста Біллі Кокса, котрого негайно довелося відправити літаком до Лондона. Очевидної це востаннє смерть дала відпочинок, т и м ч а с о в и й спокій тому, хто навчився заклинати вогонь на людях. Майже півроку Джімі Хендрікс був на концертній трасі.
— Забирайтеся геть! Мені нічого більше вам дати...
Під дощем і пронизливим вітром тисячі молодих людей чекали на його «Поклик кохання» майже шість годин. Трагедію за життя трохи уповільнила хвороба басиста Біллі Кокса, котрого негайно довелося відправити літаком до Лондона. Очевидної це востаннє смерть дала відпочинок, т и м ч а с о в и й спокій тому, хто навчився заклинати вогонь на людях. Майже півроку Джімі Хендрікс був на концертній трасі.
* * *
З новою подругою, 26-річною Монікою Даннеманн із ФРН, вони тихо оселилися в лондонському готелі «Кукумберленд», потім — переїхали до ще тихішого «Самарканду», що в Ноттінг-Хілл. Перші дні пара майже не залишала номер, замикаючись ізсередини і виявляючи повну байдужість до оточуючої дійсності. Апостол кохання шукав порятунку в любові?
14 вересня вдалося витягнути Джімі Хендрікса на прес-конференцію, а за два дні, ніби знову навчаючись дибати ЦИМ світом, він уже грав джемсейшн у лондонському клубі Ронні Скотта разом із Еріком Бардоном (екс-«Енімалз») та негритянською групою «Во» («Війна»), 17-го на ранок музикант втомлено повернувся до готелю. Мовчки поїв, потім — слухав музику, Моніка пригадує, що він дуже довго не міг заснути і все стогнав.
А в п'ятницю, 18 вересня 1970 року, — п'ять днів тому, які спливають ось уже ДВАДЦЯТЬ РОКІВ! — вона прокинулася, щоб побачити... Блідий, із важким диханням, під стіною. На підлозі валялася порожня коробка з-під снотворного... Карета «швидкої допомоги» приїхала через двадцять хвилин, але в лікарні «Сейнт. Мері Ебет» лікар тільки констатував: смерть настала від ядухи дорогою до клініки. Стрілки годинника показували 11.45. Світ підшукував йому надійнішу, ніж Сцена, шухляду.
14 вересня вдалося витягнути Джімі Хендрікса на прес-конференцію, а за два дні, ніби знову навчаючись дибати ЦИМ світом, він уже грав джемсейшн у лондонському клубі Ронні Скотта разом із Еріком Бардоном (екс-«Енімалз») та негритянською групою «Во» («Війна»), 17-го на ранок музикант втомлено повернувся до готелю. Мовчки поїв, потім — слухав музику, Моніка пригадує, що він дуже довго не міг заснути і все стогнав.
А в п'ятницю, 18 вересня 1970 року, — п'ять днів тому, які спливають ось уже ДВАДЦЯТЬ РОКІВ! — вона прокинулася, щоб побачити... Блідий, із важким диханням, під стіною. На підлозі валялася порожня коробка з-під снотворного... Карета «швидкої допомоги» приїхала через двадцять хвилин, але в лікарні «Сейнт. Мері Ебет» лікар тільки констатував: смерть настала від ядухи дорогою до клініки. Стрілки годинника показували 11.45. Світ підшукував йому надійнішу, ніж Сцена, шухляду.
* * *
На столі в номері залишилися недописані вірші до нової, так і не заспіваної пісні:
«Час життя — такий
швидкоплинний,
Не встигнеш і оком
змигнути…».
«Час життя — такий
швидкоплинний,
Не встигнеш і оком
змигнути…».
* * *
Моніка Даннеманн не любить пригадувати останній діалог, який вони мали з коханим.
— Я маю піти…
— ДжімІ, куди ти підеш? Двері замкнуті.
— ?!?
— Дурненький, я ключа сховала.
— Байдуже. Мене не спиниш.
— Я маю піти…
— ДжімІ, куди ти підеш? Двері замкнуті.
— ?!?
— Дурненький, я ключа сховала.
— Байдуже. Мене не спиниш.
* * *
Ні, він не був предтечею у рок-н-ролі. До Хендрікса світ устигли здивувати Елвіс Преслі, «Бітлз», «Роллінг Стоунз», Ерік Клептон із «Ярдберз» та «Крім». Утім, нікому не вдалося так яскраво сформувати та втілити в життя імідж нового гатунку — «розгніваного героя з гітарою». Уже за життя навколо темношкірого віртуоза ширяли таємничі легенди. Уявлення, плітки, гіпотези, прогнози, наклепи — зрештою, міф узявся уреальнюватися. Сам факт, що чимало солідних видань називають роком народження Джімі Хендрікса 1945-й. просто вражає? НІ, черговий трюк менеджменту в стилі Алана Чумака, знаєте, збігався з настроями публіки, орієнтованої на «о м о л о д ж е н н я героя». Слухачам хотілося, щоб Джімі, яким він був і є, жив довше. Так само.
Одразу після смерті всі приватні матеріали та грунтовні дослідження раптово зникли — міф має триматися на Вірі. Деякі люди з найближчого оточення артиста померли за досить підозрілих обставин. За відсутністю прямих свідків, легенда почала поглиблюватися. Джімі Хендріксу навіть узялися приписувати зв'язки з терористичною негритянською організацією «Чорні пантери» і таке інше.
Американський поет Дев|д Хендерсон у своїй книжці на півтисячі сторінок, «Дитя Вуду Акваріанської Епохи», навіть було з'ясував роль «героя з гітарою» в посиленні руху негрів у боротьбі за свої права. Однак згодом з'ясувалося, що у вогнищі визвольних сил, у нью-йоркському гетто Гарлем, більшість навіть не чула про Джімі, не те що його самого. На короткому знайомстві з реформатором гітари XX століття соул-співаки Куртіс Найт заробив мільйони доларів, коли видрукував книжку спогадів. Проте обидві монографії грунтуються на величезній кількості иеперевіреиих гіпотез та авторських фантазій, кореспондуючи основну думку, що тінь дочасної смерті висіла над Хеидріксом давно.
Так знову, тепер уже — після смерті, геній став жертвою міфу про себе. До речі, навіть самі обставини смерті д о к у м е н т а л ь н о майже не зафіксовані. Наклепи деяких наших публіцистів щодо наркоманії Джімі Хендрікса побудовані на дефіциті… фактів: він ніколи не зловживав наркотиками, а психоделічним каталізатором користувався не частіше, ніж його ровесники. Справа в тім, що журналістам потрібна була повчальна історія й придатна версія, яка б типового відлюдька у мистецтві перетворила на нетипового великомученика, на символ «втраченого» саморуйнівного покоління молоді.
Одразу після смерті всі приватні матеріали та грунтовні дослідження раптово зникли — міф має триматися на Вірі. Деякі люди з найближчого оточення артиста померли за досить підозрілих обставин. За відсутністю прямих свідків, легенда почала поглиблюватися. Джімі Хендріксу навіть узялися приписувати зв'язки з терористичною негритянською організацією «Чорні пантери» і таке інше.
Американський поет Дев|д Хендерсон у своїй книжці на півтисячі сторінок, «Дитя Вуду Акваріанської Епохи», навіть було з'ясував роль «героя з гітарою» в посиленні руху негрів у боротьбі за свої права. Однак згодом з'ясувалося, що у вогнищі визвольних сил, у нью-йоркському гетто Гарлем, більшість навіть не чула про Джімі, не те що його самого. На короткому знайомстві з реформатором гітари XX століття соул-співаки Куртіс Найт заробив мільйони доларів, коли видрукував книжку спогадів. Проте обидві монографії грунтуються на величезній кількості иеперевіреиих гіпотез та авторських фантазій, кореспондуючи основну думку, що тінь дочасної смерті висіла над Хеидріксом давно.
Так знову, тепер уже — після смерті, геній став жертвою міфу про себе. До речі, навіть самі обставини смерті д о к у м е н т а л ь н о майже не зафіксовані. Наклепи деяких наших публіцистів щодо наркоманії Джімі Хендрікса побудовані на дефіциті… фактів: він ніколи не зловживав наркотиками, а психоделічним каталізатором користувався не частіше, ніж його ровесники. Справа в тім, що журналістам потрібна була повчальна історія й придатна версія, яка б типового відлюдька у мистецтві перетворила на нетипового великомученика, на символ «втраченого» саморуйнівного покоління молоді.
* * *
Аби оспівати в Ньому месію від рок-музики, трохи пізніше консервативне суспільство, шикуючи в один ряд смерті Брайєна Джонса («Роллінг Стоунз»), Дженіс Джоплін, Джіма Моррісона, спотворило долю Хендрікса до застрашеного прикладу, притаманного та типового для всієї епохи рок-н-ролу. Найганебніша із шугляд! З неї стирчать не тільки довгі руки дорослих, але й довгі вуха довірливих дітей.
Кажуть, що гладіатор ніколи не помирає на стадіоні випадково, бо давно вже зробив вибір між подальшим життям і відпусткою в пекло.
Дитя таємничої культури Вуду на 28-му році життя і собі зробило вибір, залишивши вам мотивацію свого вчинку
Кажуть, що гладіатор ніколи не помирає на стадіоні випадково, бо давно вже зробив вибір між подальшим життям і відпусткою в пекло.
Дитя таємничої культури Вуду на 28-му році життя і собі зробило вибір, залишивши вам мотивацію свого вчинку
(Закінчення в наступному випуску).
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 23 вересня 1990 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар