Приреченість з перспективою

Джон Вайлд

JOY DIVISION
PEEL SESSIONS
NEW ORDER
PEEL SESSIONS
(Strange Fruit)

ПІДОЗРЮЮ, що нині Joy Division поповнили лави лєґенд, покинутих без уваги. Ця назва проскакує у розмовах, про гурт згадують у примітках, але його зрідка слухають. Коли ви востаннє зручно влаштовувалися у компанії коробки печива та примірника «Unknown Pleasures»? Минуло вже одинадцять років, і, чорт забирай, практично неможливо передати потрясіння, пережите, коли я вперше почув перший запис для Джона Піла на крихітному транзисторі. Ще важче пояснити, чому це присмеркове, неврівноважене звучання колись загрожувало порушити спокій цілої епохи. Як жахливо застаріло вони звучать сьогодні.

Від вереску зворотного зв'язку на початку «Exercise One» до безнадійного дзижчання «Sound Of Music» Joy Division звучать як гурт, що переживає стан холодного заціпеніння. Звукова скульптура одного з тих мультяшних персонажів, що вони збігають з обриву й крутять у повітрі педалі, аж поки в дію не вступить ґравітація. Ці дві сесії слугують дратівливим нагадуванням про те, наскільки безнадійно одновимірними були вони. У цій безрадісній звуковій доріжці до нудного, приреченого пізньопідліткового віку немає нічого хвилюючого.

У рок-каноні знайдеться небагато вокалістів, які були би такими ж маловиразними, як Йєн Кьортіс. Поки 1980 року рок-журналісти, що вони дрочили на його муки, отримували від них задоволення, він переживав повільну та болісну смерть. Нічого героїчного в цьому немає. На відміну від Моррісона та Джоплін, Кьортіс ніколи так і не зміг подолати межі свого стану. Він був цим станом просто поглинутий. Він працював над своїм спазматичним танком і писав про себе — про себе як про нового речника безнадійности людського стану, а йому треба було — заради бога! — лікуватися. Отже Joy Division — лєґенда, що відходить у небуття. Минуть роки, і гурт виглядатиме малозначущим.

Порядок? Ні, «Новий порядок»!

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» ми ознайомили вас (а трагічним шляхом у мистецтві манчестерського квартету «ДЖОЙ ДІВІЖН» («Підрозділ радості»). Коли 18 травня 1980 року вокаліст групи Йєн Куртіс наклав на себе руки, решта колег: гітарист Бернард «Дікен» Альбрехт, басист Пітер Хук та барабанщик Стів Морріс не пішли на пенсію чи в сирітський притулок. Формацію після трауру було рішуче переорганізовано — народився «НЬЮ ОРДЕР», «НОВИЙ ПОРЯДОК».

1983 року европейські хіт-паради не втрималися перед навалою їхнього нового сінгл-днска під назвою «Чорний понеділок». Так розпочалася епоха... евродиско. Не дивуйтеся, «Модерн Токінг», Сандра, Сі. Сі. Кетч та інші заворушились у пелюшках трохи згодом. Як це не парадоксально лунає, але на континенті відповідальною за масовий музичний кіч 80-х є британська «інді»-група «Нью Ордер», цікаві ідеї якої, на жаль, жанрово спотворилися. Так-так, саме вона відкрила саунд, принципи аранжування — до ручки іншими спрощені — пізніше розкручені сотнями материкових епігонів. Характерна ритм-секція, синтІ-бас, ритм-машина замість ударних, пульсуюча електронна підкладка клавішних — впізнаєте обов'язкове майно сучасних дискотек? Але до «Нового порядку» — за винятком всюдисущого Девіда Боуї та всеїдних «Бі Джіз» — ніхто не пробував все те причандалля звалити докупи. Справа в тім, щоб аби грати, як «Нью Ордер», належало народитися в «Новому порядку». Чи: п е р е р о д и т и с я  за одного музичного життя.

Перші МІСЯЦІ після смерті Й. Куртіса минали для иолег важно. «Джой Дівіжн» несподівано дізналися, що давно є... живою легендою рок-музики 80-х. Працювати й надалі в колись визначених рамках вимагало від них знову відчиняти ДВЕРІ. До чого це веде, трійця, що залишилася в живих, знала. Бернард Альбрехт: «Коли ми знову почали начисто, були дуже несміливими, замкненими в собі. «Підрозділ радості» просто боявся своєї майбутньої музики». Постійне ототожнення — нехай і підсвідоме — із «Джой Дівіжн» вплинуло на перші студійні роботи. Більше того, титульна пісня дебютного сінгл-диска «Церемонія» (липень, 1981) записувалася ще ЗА життя вокаліста Йєна Куртіса. Вони вже на ньому поставили хрест?

Смерть у місті атракціонів

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» ми звернули вашу увагу на творчий шлях манчестерського квартету «ДЖОЙ ДІВІЖН» («Підрозділ радості»), який на зламі 1976-1977 років розбудила до дії перше хвиля англійського панк-року. У рок-н-ролі повалювалася тиранія суперзірок; народжувалися нові кумири. У кожному ровеснику молодь має право шукати свій ідеал. Такий вона знайшла — щоправда, посмертно — у вокалісті «Джой Дівіжн» Йєні Куртісі, творчість якого не дочекалася особливої уваги за життя. Доробок молодого поета оцінений, вивчається вже після самогубства, здійсненого 18 травня 1980 року. Деякі з його поезій і сьогодні точно б'ють у Час. Сьогодні пропонуємо поглянути вам на творчість легендарного «Підрозділу радості» трохи під іншим кутом зору, к у л ь т у р о л о г і ч н и м, місцями — екологічним, якщо йдеться про захист людського в Людині.

Творчість квартету з Манчестера «Джой Дівіжн»: його свого часу складали, за винятком лідера, гітарист Бернард «Альбрехт» Самнер, басист Пітер Хук та барабанщик Стефан Морріс — можна уявити суцільною сповіддю, що триває для молодого поета Йєна Куртіса три роки. Якщо переслухати майже півсотні написаних ним пісень, кожна сигналізує про наближення життєвої трагедії. Відкриваючи дебютний альбом «Невідомі розкоші» (липень, 1979), пісня «Безладдя» сприймається мов звичайна, широко відома юнача безпорадність у безглуздому світі, який авторові здається чужим і неприязним. Передостання пісня другого альбому «Той, що зачиняє» (липень, 1980) названа «Вічний», та останній номер, «Декади», також волають зреченням, неприйманням оточуючого світу. Як наслідок у них перші кроки до Смерті. Ті твори — ніби такти траурного маршу, під який ховали Живого, Вкарбовується в пам’ять і фото на розвороті другого диску-гіганта: напівпрочинені Двері, перед якими стоїть на порозі вітального вибору герой поетичного циклу, Оповідач, точніше — сповідач. Один із рядків лунає гордо і божевільно: «Тепер я нічого не боюсь...»

Що чатує на сміливця за Дверима? Із перспективи сучасності та загальновідомої життєвої трагедії Й.Куртіса метафора видасться на диво ясною та зрозумілою. Утім, за життя поета його творчий до¬робок оцінювався неоднознач¬но. У досить ґрунтовній рецензії на дебютний альбом Джон Сейведж, оглядач британського тижневика «Мелоді мейкер», побачив у музиці квартету: «... чергову спробу перенести на обшири поп-культури давні неврози та екзистенційні страхи, притаманні часам пост-індустріального суспільства. » Дуже резонне зауваження. Окрім того, якщо цінність та самодостатність тих поезій розглядати не стільки тематично, скільки в історичній площині світової літературної традиції, яка віддавна порушувала  т а к і  проблеми: Ф.М. Достоєвський, Шопенгауер, К’єркегор, Сартр, Камю. Отже, контекст особистого бачення гріхів Світу, а за ним —- емоційна інтенсивність швидко пережитого життя. Кожному Вільно мати свій ритм і власну дату смерті.

Концентраційне життя

Олександр Рудяченко

18 травня 1988 року на британському музичному ринку з’явився сінгл-диск «Любов нас роз'єднає» — чергова версія відомого хіта манчестерської групи «Джой Дівіжн». Цього разу вічнозелену пісню виконала нью-йоркська «хардкор»-капела «Суонс». Пластинка здобула стрімкий успіх. Через місяць британська фірма грамзапису «Фекторі» викинула на ринок передрукований інший оригінальний сінгл англійців — «Атмосфера», що також рушив хіт-парадами Європи. Коронуванням того нібито повернення до слухача «ДЖОЙ ДІВІЖН» стало видання альбому «Субстанція» (липень, 1988), що розгортав перед аудиторією маловідомий етап у кар’єрі, рано обірваній великим Мовчанням.

Виявилося, легенда «Джой Дівіжн» (дослівно: «Дивізіон радості») і надалі живе, незвичайно могутня. Попри те, що той квартет із Манчестера існував тільки три роки, створив 47 номерів, їх і досі вважають виконавцями, які потужно вплинули на зміст, форму й орієнтири рок-музики 1980-х, починаючи від «Секс Пістолз» (див. «МГ» за 8.VII.1990).

Перед ними потворно (для більшості) проїжакував панк-рок та хрещені батьки покоління — «Секс Пістолз». Коли 20 липня 1976-го останні разом із місцевою групою «3е Базкокс» заграли разом у Манчестері, це вражаюче вплинуло на багатьох молодих музикантів. До їх числа належала і пара двадцятирічних: Бернард «Дікен» Самнер, який пізніше взяв собі псевдонім Альбрехт, та Пітер Хук вирішили створити власну групу. На якому інструменті краще починати грати, уявлення не мали. Пітер Хук: «Я вчився грати на бас-гітарі лише тому, що в її струни легше бити». Почергово тандем залучав до роботи барабанщиків: Террі Мейсон, Тоні Табак, із травня 1977 року з ними  р а д і в  Стів Морріс.