Дитя вуду. 4. Ясновидець від музики

Олександр Рудяченко

На початку 1970-х на світовій рок-сцені заланувала забарна жанрова криза; однією з її першопричин фахівці й досі називають наглу смерть геніального американського гітариста Джімі Хендрікса, про творчість і життя якого ми розповіли у попередніх випусках «Паралелей і меридіанів» (див. «МГ» 9, 16 і 23.IX.1990). Шок! Схожий із розгубленістю після втрати першоапостола. Справді, за чотири роки бурхливої творчості віртуоз змішаної крові вивів інструменталістику на такі далекі обрії, що колегам-сучасникам просто несила було підхопити естафету, не те що конкурувати власною, як то кажуть, альтернативною концепцією. Задосить послідовників у непереконливій імітації Джімі дуже швидко зламали зуби. Певне, що тільки з курйозів, які трапилися з гітаристом Робіном Тровером (екс-«Прокол Харум»), можна впорядкувати пристойний підручник із постхендріксівського плагіату. В культурі вуду потрібно народитися, бажано — дитиною.

Естетичний та художній внесок демона новітньої гітари став стабільною темою теоретичних дискусій. Спочатку його зарахували до авангардистів, хоча будь-який авангард набуває значення тільки в неперервності  послідовників; але ЦЯ критика залишила сцену разом з автором. Його вважали реформатором одвічного негритянського блюзу, котрий прості пісні, що помирали і помирають в інтерпретації інших, перетворив на шедеври — власною, трохи недбалою вокальною манерою та рафінованим акомпанементом. Його називали «буревісником «хеві-метал», проте виплекані стандарти Хендрікса ні повторити, ні відтворити нікому не поталанило; талан інших — тільки  н и м и  милуватися. Принаймні не помічати їх для освіченого гітариста — просто святотатство. Ікони в звуці? Храми з емоцій? Проповіді для XXI століття? Про що-що, а принаймні про дискретність тут не йдеться.

Про силу і зворушливість його музики нехай сьогодні свідчать очевидці й шановані люди. Зокрема редактор британського музичного тижневика «Мелоді Мейкер» Аллен Джонс пригадував: «На жаль, на сцені я бачив Хендрікса один раз — восени 1967 року, коли він виступав у залі «Сос Гарденз», що в портовому містечку Кардіфф. Він грав так, наче мав давноочікувану відпустку в пекло. Це тривало тиждень, але я запам'ятав його на все життя».

Дитя вуду. 3. Відпустка в рай

Олександр Рудяченко

Від музиканта-віртуоза Джімі Хендрікса про якого ми почали розповідь у попередніх випусках (див. «МГ» за 9. й 16.ІХ.1990), західна преса вимагала нових і нових сенсацій та конфліктів. Зокрема, 1968 року на шпальтах англійських газет вихлюпнулася дивна дискусія: «Х т о  к р а щ и й — Ерік Клептон чи Хендрікс?» Серед десятків тисяч підлітків розповсюджувалися дурні анкети, що збирали не менш дурні відповіді. Утім, усе з'ясував гітарист супергрупи «Крім», досить самовпевнено заявивши одному репортеру: «Ясна річ, я КРАЩИЙ». Шкода, бо діло зсувалося до сатанинської бурі двох інструменталістів на сцені. Більше того, шкода в квадраті, адже Ерік Клептон поспішив бігти попереду паровоза.

Власне, і тепер різного гатунку суперечки щодо «електричного божевілля» Джімі Хендрікса не мають  н і я к о г о  сенсу. Вести їх — однаково, що досліджувати флору на кометі Галлея. Марні й дискусії, в яких і досі той американський гітарист порівнюється з класиками гітари XX століття — Джанго Рейнхардтом та Марлі Крістіаном. Хендріксу несила знайти БУДЬ-ЯКУ аналогію в мистецтві. У тій царині він, здається, став стихією на зразок вогню. Чи: космічного вітру. Ні відшукати й тоді, коли звернутися для порівнянь до традиційних засобів; наприклад, жодного з його попередників-гітаристів не зацікавив такий простий... смичок. Джімі помітив і Його Маленьку Величність. Мало того, дав фору виконавцям із академічною школою.

1969 рік почався під знаком глибокої кризи. У тріо «Джімі Хендрікс Експіріенс» дедалі частіше виникали суперечки. Басист Ноел Реддінг, закінчивши говорити про свій вихід з гри, створив власну групу «Фет Метріс» («Товсті матраци»), яку було представлено на лютневому концерті спільно з материнською формацією в лондонському залі «Ройял Альберт Хол». Разом з тим, там і тоді, вибухнув останній британський виступ «Експерименту Джімі Хендрікса»: творчі непорозуміння сягнули кульмінаційної точки — бійки. Словом, лідер замкнув стайню, як коня вкрали.

Дитя вуду. 2. Пожежа на сцені

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» (див. «МГ» за 9.ІХ.1990) ми почали серію матеріалів про геніального реформатора гітари XX століття, американського віртуоза Джімі ХЕНДРІКСА, д в а д ц я т и р і ч ч я  з дня смерті якого виповнюється післязавтра. Музично неграмотний негр, котрий ніколи на вивчав нотне письмо, біліше того — навіть на закінчив середню школу, за п'ять останніх років свого швидкоплинного життя створив таку музичну мову, яка і досі на вкладається в голові професіоналів. Він зробив це широкими мазками, поспіхом, ніби відаючи про передчасну смерть на 28-му році життя. Більшість оригінальних ідей залишена нерозробленими; це забезпечує хлібом із маслом друге покоління епігонів від гітари. Так, більшість тез із його безладної концепції далеко випередила тодішню традиційну думку в європейській музичній ідеоматиці; здається, і досі той доробок випадає з обмежених можливостей записувати справжню рок-музику нотами. Хоча Хендріксова теорія перманентного використання новітніх експресивних засобів, деформація традиційного звуку різними електричними чи електронними приладами (бустер, педаль «вах-вах», реверберація, широке застосування зворотного зв'язку, синтезований саунд інструменте тощо) — нині широко використовуються в сучасному звукозаписі. На відміну від багатьох нинішніх формацій чи солістів Джімі Хендрікс підкорював ці ефекти головному: самовираженню людської ДУМКИ через апостольне розуміння новітніх досягнень передових музичних технологій.

Звертаючи колосальну увагу на зміст, Джімі Хендрікс часто легковажив формою. Більше те, артист наче зумисне культивував, скажімо, неохайну зовнішність. Як він пригадував; «Одного разу менеджер сказав мені: «Ти маєш вигляд божевільного. Сподіваюся, ти не збираєшся постати у такому ганчір’ї перед публікою?» Я відповів йому: «Перепрошую, ти мені  д о к о р я е ш? Даруй, не маю часу слухати, готуюся до виходу на сцену».

Справді, той шаман електричної гітари не грав на інструменті, не експлуатував струни, не перетворював кузов на «мокру спину», що горбатила на добробут виконавця. Хендрікс  к о х а в,  граючи язиком і губами (в прямому розумінні), граючи над головою і за спиною, викручуючи до повної знемоги інструмент. Певне, тому його музика мала виразно еротичний, емоційно культовий характер, де ексгібіціонізм був, тільки попередньою грою втіх, увертюрою до бурхливих радощів життя. Ідеальний коханець — завжди геніальний музикант. Самобутній шоумен вчиться, постійно підглядаючи за оргіями повсякдення, піднесеного до рівня свята.

Дитя вуду. 1. Гітара на волі

Олександр Рудяченко

Днями мені зателефонував знайомий перекладач і філолог, та поцікавився, у якому стані мої пластинки із записами американського гітариста Джімі Хендрікса. Диски, яким уже виповнилося майже чверть століття, звісно, у нікудишньому стані. Записували їх естет відмовився, але пошуки продовжив. За кілька днів під час обіду інший колега поцікавився: що сьогодні робить Хендрікс? І, знаєте, був доволі здивований, дізнавшись, що той шаман гітари ось уже ДВАДЦЯТЬ років, як... помер, потягуючи в раю, мабуть, лікер «Саузен комфорт» з архангелом Гавриїлом. Принаймні, мені стало зрозумілим, що треба перечитати свої архівні матеріали про цього революціонера в сучасній музиці, котрого зі життя одні критики назвали «Чорним Елвісом Преслі», «Сеговією електрогітари», «Творцем космічної музики», «Чарлі Паркером рок-н-ролу», «Бобом Діланом технотронного суспільства», тоді як інші — хрестили ярликами «Дикун у поп-музиці», «Винахідник стилю «няв-няв», «Антигерой чорномазих» і таке інше. Як і будь-який інший непересічний митець, Джімі Хендрікс не втискувався в рамки, категорії, класифікацію. Його феномен ставав значимішим із кожним з двадцяти років, що вже минули від дня смерті віртуоза сучасної гітари. Ореол слави, таємничий, наче культ вуду, з плином часу сяє, знай, сліпучіше.

На музичному небокраї другої половини 1960-х він з'явився яскравою кометою, що пролетіла в зоряних висотах, перекреслюючи убогу інструментальну техніку колег, та згасла, так і не дочекавшись масового захвату. Розгніваний молодий негр, змушений у житті покладатися лише на власні сили, талант і долю, Джімі Хендрікс торував дорогу від чорного гетто до найпрестижніших концертних залів Старого й Нового світів. Феноменальний музикант, рафінований інструменталіст, він роками шокував, скидаючи канони і — водночас викликаючи захоплення  с у ч а с н и м,  електричним осмисленням блюзової та ритм-енд-блюзової традиції. Агресивні музика й незвичні манери, посилені нечуваною аплікатурою, невичерпні імпровізайні здібності, багатогранні таланти стали для нього полігоном самореалізації.

Гітара фірми «Фендер Стратокастер», зроблена спеціально для виконавця-шульги, настроєна на октаву вище традиційного звучання, лицедіяла. У його театрі тотальної Гітари літали сумні ангели з дівочими очима, блукали нахабні перукарі, що стригли гриви хіпі, викручувалися коханці малих дівчат, тягли довгі броньовані хвости ветерани в'єтнамської авантюри. Сім нот вчилися вкотре — палко кохати й люто ненавидіти. Ті студії для молодого виконавця часто тривали за межею людських й виконавських можливостей. У рок-н-рол прийшов артист, котрий повінчав Серце й Техніку; попри те, що про нотну грамоту Джімі Хендрікс так і не дізнався за життя.