The Last Poets: звукова доріжка до революції

Роман Піщалов

Сьогодні, у часи мультяшного ґангста-репу, що практично витіснив з телеекрану всі инші форми музичної творчости чорношкірих, важко навіть уявити, що колись реп не мав нічого спільного з геройськими позами спортивно вдягнутих «пацанів з нашого району» та кривлянням в салоні лімузину в компанії оголених кокаїністок; що до своєї деґенерації до рівня блатних куплетів він був музикою опору системі обовдурювання та пригноблення мас. Наприкінці 1960-х рр. Сполучені Штати Америки переживали підйом політичної активности населення, насамперед молоді й студентства. Тоді ж з’явилися перші чорні віршомази, які почали під музику читати тексти не про круті вечірки та доступний секс, а про людську гідність, громадянські права, свободу та революцію. І першими з перших були нью-йоркські гіпгопери Last Poets.

За леґендою, ґрупу сформували 19 травня 1968 року (в день народження Мелколма Ікса, про якого нижче) кілька чорношкірих вуличних поетів з Гарлема. Хто саме, леґенда не каже, але традиційно засновниками вважаються Джелал Мансур Нуріддін, Омар Бен Хассан та Абіодун Оєволе. Крім них до складу гурту в різні часи входили також Феліпе Лучано, Ґілен Кейн, Дейвид Нелсон і Сулейман Ель-Хаді. Всі вони були активними учасниками поетичного гуртка «Східне крило» (називався так через місце проведення засідань гуртка — східне крило одного з будинків на 125-й вулиці), в якому вдосконалювали майстерність у ритмічній поезії — репі.

Реп (rap) — незалежно від того, як ми розшифровуємо цю абревіатуру (rhythm and poetry чи rhythmic American poetry) — означає в першу чергу ритм. У виникненні репу як специфічного виду вокального мистецтва найбільшу роль відіграли два чинники: 1) реп — це музика негрів, вихідців з Африки, де вони і їх предки протягом століть були слухачами ритмічної барабанної музики, яка увійшла, так би мовити, в їхню кров; ритм — це їхня природа; 2) поезії читаються на анґлійській мові, ритм в якій важливіший за всі инші фонетичні якості, важливіший навіть за інтонацію.

Nico: комерційний крах під акомпанемент фісгармонії

Роман Піщалов

Ніко — людина-загадка. Хоча протягом майже всього свого життя вона була на виду, достовірних відомостей про її життя мало. І навіть те небагате, що відомо про Ніко, відомо зі її ж слів, отже часто не можна з впевненістю сказати, де міф, а де правда. Хай там як, але факти, якими ми їх знаємо, є такими. Справжнє ім’я Ніко — Кріста Пеффґен. Народилася вона 16 жовтня 1938 року в Кельні. Батька її звали Вільгельм, матір — Марґарет. За словами Ніко, її батько загинув у концтаборі. За иншими даними, він загинув на Східному фронті. Коли їй було два роки, вони з матір’ю переїхали до Шпреевальду, містечка неподалік від Берліну, де проживали до кінця другої світової війни. 1946 року, тікаючи з радянської зони окупації, вони опинилися у підконтрольному американцям секторі Берліну, де Кріста, допомагаючи матері утримувати їхню маленьку сім’ю, підробляла швачкою. У віці чи то тринадцяти, чи то п’ятнадцяти років її зґвалтував американський солдат, який за цей злочин постав перед військовим трибуналом.

Ще підлітком вона почала працювати моделлю для берлінського дому мод Гайнца Остерґарда, а подорослівши — і для Коко Шанель. У середині 1950-х рр. переїздить до Парижу, де постійно проживає з матір'ю. Робота моделі непогано оплачується, і вона купує собі будиночок на острові Ібіца, який вона відвідала під час відпустки і який їй дуже полюбився. З того часу вона неодноразово поверталася на острів, повторюючи — як виявиться, пророчі — слова: «Я помру тут». Під час однієї з перших своїх візит на Ібіцу вона й отримала свій псевдонім. Так назвав її один фотограф, що сумував за другом на ім’я Ніко, який покинув його.

Обличчя моделі Ніко з’являється на обкладинках журналів Tempo, Vie Nouve, Jours de France, Stern, Camera, Elle. У моделі з’являються нові друзі, і з новими друзями з’являється нове захоплення — кіно. Її
акторський дебют відбувся в Італії. Ніко гостила у друзів у Римі, де її помітив Федеріко Фелліні і зняв ув епізодичній ролі в своєму «Солодкому житті» (La dolce vita, 1959). За три роки вона знімається у фільмі «Стриптиз» (Strip Tease), для якого — разом з Сержем Ґінсбуром — записує свою першу, заголовну пісню. Правда, пісня у виконанні Ніко до фільму не потрапила — перевагу віддали версії Жюлєтт Ґреко. У цей час вона серйозно думає над кар’єрою акторки і навіть займається у школі акторського мистецтва Лі Штрасберґа в Нью-Йорку (у ріжний час в ній навчались Джеймс Дін, Мерілін Монро, Дастін Гоффмен і багато инших відомих акторів). Вона ще не раз зніматиметься у кіно, але у кіно, що ніколи не дістанеться широкого екрану.

Silver Apples: осциляторний поп у невагомості

Роман Піщалов

Історія нью-йоркського дуету Silver Apples — це історія новаторського гурту, який, здавалося б, мав усі перспективи стати культовим, впливовим, але таким з певних причин не став. А новаторство дуету полягало в тому, що він був першим в історії поп-музики гуртом лише з двох музикантів, що вони грали дилетантську елєктронну музику на барабанах і саморобному синтезаторі.

Все починалось десь у 1967 році, як цілком традиційний рок-квінтет Random Concept, який поряд з власним репертуаром виконував і популярні на той часи пісні Doors і Rolling Stones. Не така вже погана справа. Проте вона не влаштовувала вокаліста гурту Сімеона Кокса — він не бажав ставати самохідним манекеном Джима Моррісона і прагнув втягнути своїх колег у експериментальну творчу авантюру. Сам він був не з Нью-Йорку, а з Нового Орлеану, і до того, як почати грати у ритм-н-блюз-гурті, вже встиг позайматися малярством, повештатися з аванґардними поетами та познайомитися з композитором-аматором Гелом Роджерсом. Роджерс писав елєктронну музику, використовуючи для цього радіоприймачі, маґнітофон і , придбаний у комісійному магазині осцилятор з часів другої світової війни. Осцилятор був великий і видавав на гора різноманітне гудіння. Роджерс називав його «Хрещений батько». Саме цим ґенератором звуку і мав плани збагатити інструментарій свого гурту Сімеон  Композитор був не проти, і після невеличкої модернізації (доведення кількості осциляторів до трьох) на одному концерті машина опинилася на сцені, включеною в комбік.

Поява на сцені велетенської бандури вбила всіх — і насамперед самих учасників Random Concept. За кілька місяців всі вони, за виключенням барабанщика Дена Тейлора, покинули гурт. Кажуть, що останній — басист — пішов з гурту прямо на сцені, залишивши новонароджений дует догравати концерт без нього.

Captain Beefheart

 

Роман Піщалов

Його вважають генієм і божевільним, майстром какофонічного авангарду та фрі-джазу, «найважливішим виконавцем з тих, що з’явилися у 1960-ті» (Лестер Бенґс (1949–1982), американський музичний критик). Він вплинув на творчість таких різних музикантів як Can, Residents, Pere Ubu, Devo, Том Вейтс, Нік Кейв. Він є автором найкращих рок-альбомів; поверх зґвалтованого блюзу дельти Міссісіпі його почищений колючим дротом голос волає нісенітниці та образи у дусі дадаїстів. Його панк-джаз-блюзові роботи рідко кому вдається дослухати до кінця з першого разу, проте найбільш терплячі долучаються до музики чудовної краси. При всьому при цьому він є музикантом, про якого рідко згадують журналісти, про якого не знають слухачі.

Справжнє ім’я Капітана Бичаче Серце — Доналд Ґлен Вліт. Народився він 15 січня 1941 року в містечку Ґлендейлі, штат Каліфорнія, неподалік від Лос-Анджелесу. Його батько був водієм вантажівки. З раннього дитинства займався скульптурою; йому пророкували велике художнє майбутнє і навіть запрошували на навчання до Європи, проте сталося все трохи по-іншому. Він ніколи не покидав занять скульптурою та живописом (малював він примітивні експресіоністські картини), але відомим він став як музикант. Родина переїхала в містечко Ланкастер — доволі глухе місце на краю пустелі Могарі у північній Каліфорнії, де майбутній Капітан знайомиться із своїм ровесником Френком Заппою. Обидва у той час слухали блюз з берегів Міссісіпі та фрі-джаз Джона Колтрейна, Орнетта Коулмена й Елберта Ейлера, і їхні музичні уподобання, напевне, і стали ґрунтом, на якому вони зійшлися. Їхня сумісна гра у тамтешніх ритм-енд-блюз-гуртах Blackouts, Omens, Soots стала початком періодичної співпраці — в майбутньому вони ще не раз гратимуть та записуватимуться разом; крім цього, невдовзі сформований Френком у Лос-Анджелесі гурт Mothers Of Invention стає для майбутнього Magic Band «кузнею кадрів». Дон грав на губній гармоніці, наслідуючи Гауліну Вулфу, та гітарі, а своє прізвисько отримав з фільму «Капітан Бичаче Серце проти народу, що хрюкає» (Captaіn Beefheart vs. Grunt People), який у 1964 році знімав Френк. З фільмом нічого путнього не вийшло. Невдовзі Заппа поїхав до Лос-Анджелесу, а Вліт залишився і взяв собі псевдонім Captain Beefheart.

В 1965 році Капітан засновує Captaіn Beefheart & Hіs Magіc Band, який швидко стає «його проектом»; він залишається його єдиним незмінним учасником, решта ж учасників гурту приходить і відходить від альбому до альбому, ніби на тусовці — прийшов, потусувався, пішов, прийшов хтось новий, пішов він, повернувся старий музикант... Дивовижним чином ці постійні зміни у складі гурту на звучанні Magic Band майже не відбивалися — Капітан та його чарівна команда грали колюче, різко, накладаючи покалічені мелодії на пожмакані ритми. Часто у гурті одночасно було три гітаристи та два барабанщики, які до того ще час від часу мінялися ролями. Причому, кожний, як і Дон Вліт (який до свого прізвища додав голландську приставку Ван на честь своїх предків), мав своє прізвисько: гітарист Елекс Снаффер був Піжамою (Pyjama), бас-гітарист Ґері Маркер — Чарівним (Magіc), барабанщик Джон Френч — Барабашкою (Drumbo), бас-гітарист Марк Бостон — Ракетним Мортоном (Rockette Morton) і т.д.

Вельветовий символ

Маша Нестерова

Є альбом, що традиційно обіймає перше місце в різних топах платівок, виданих за всю історію рок-н-ролу. Так би мовити, найвеличніший диск усіх часів та народів. Це — «Клуб сумних сердець сержанта Пеппера» групи «Бітлз». Випадково чи ні, але вони, здається, змоделювали, спочатку дуже поверхово і невпевнено, оптимістичну й трохи маніакальну одержимість молоді зразка 1967 року. Кидаючи погляд у минуле, зрозуміло, що не «Сержант Пеппер» став найбільш екстраординарною пластинкою, а «Вельвет Андеграунд і Ніко», що з’явився того ж року. Обидва альбоми були видатними аргументами на користь того, на що здатен рок-н-рол. Якщо диск «Бітлз» є кульмінацією широкого соціального процесу, акумулює, підсумовуючи, історію розвитку рок-музики, то пластинка «Вельвет Андеграунд» наче з’явилася… нізвідки.

Справді, Нью-Йорк, де виникла група, не дуже щоб відмітився в популярній музиці 1967-го. Рок-н-рол тоді робився в Лондоні, Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Проте Велике яблуко мало власні музичні та комерційні традиції, навіть свою богему, котра в цілому була значно цинічніша, політизованіша, агресивніша та більш тяжіла до «чорної» культури. «Вельвет Андеграунд» («Вельветовий підвал»} якоюсь мірою є результатом цих умов. Більше того, спочатку основну підтримку музиканти дістали саме з боку нью-йоркської богеми. Отже, наша сьогоднішня подорож у підземелля екзотичної панк-культури.

ЗАСНОВНИК, гітарист і вокаліст «ВА» Лу Рід (2.III.1944) народився в єврейській родині на Брукліні. Гонорар за перший сінгл-диск, зроблений музикантом для якоїсь ефемерної групи, налічував… 78 центів. Із такими заробітками — чи треба дивуватися? — юнак рішуче продовжив навчання в коледжі, потім — відмінно закінчив університет у Сіракузах. Швидко минув період захоплень журналістикою і театром. Врешті-решт було знайдено роботу за інтересами: писати для маленької фірми грамзапису короткі альбомчики, призначені для бізнесу на будь-яких актуальних захопленнях молоді. Упродовж дня Лу Рід із колегами писав матеріал для модного диску, а потім біг до підвалу, де в студії звукозапису швидко фіксувався нехитрий репертуар. Ощадливе ставлення до студійного часу особливо стане в нагоді трохи пізніше: два перші альбоми «Вельвет Андеграунд» — «Вельветовий підвал» і Ніко», «Бліде світло — біла спека» — були записані менш ніж за два дні.