Nobukazu Takemura

Роман Піщалов

Японський музикант Нобукацу Такемура створює музику, яка звучить дуже щиро, відкрито та ранимо. Як дитячий спів. Вона непроста, але всі нюанси в ній чутні, всі деталі в ній прорисовані, всі елементи чітко окреслені, як в укійо-е (японських кольорових малюнках на дереві). Вона парить у небі, як повітряний змій.

Нобукацу Такемура народився 26 серпня 1968 року в Осаці. Навчаючись у школі, він захопився панком та «новою хвилею» і почав записувати власну музику за допомогою клавішних та двох касетних магнітофонів. Трохи пізніше, як DJ Takemura, заводив платівки у клубах Осаки, Кіото та Кобе. У 1987 році сформував групу діджеїв Cool Jazz Productions, а через рік входить до складу проекту авангардистів Ямацука Ай та Акі Онда Audio Sports, разом з якими випускає альбом “Era Of Glittering Gas” (All Access, 1992). У цей час він робить музику, в якій відчувається вплив джазу та гіп-гопу (він працював продавцем у музичному магазині, де долучився до сучасної класичної музики, фрі-джазу та гіп-гопу; власне ці три напрямки сучасної музики і вплинули найбільше на його діджейські мікси та композиції; Джон Кейдж, Джон Колтрейн та Африка Бамбаата як концептуальні попередники та духовні батьки Нобукацу Такемури).

Для музиканта починати як діджей – сьогодні звичайне явище. Це чимось нагадує режисерів відео-кліпів, які, вважаючи, що набралися достатньо майстерності, починають знімати справжнє кіно. У деяких може вийти непогано. Такемура з таких. Він спромігся створити наївну, живу та різноманітну музику.

Yasunao Tone: компакт-диск як музичний інструмент

Ігор Мусієнко

Перед тим, як розпочати цю розповідь, уявімо собі, який найбільш екзотичний музичний інструмент міг би стати символом музики майбутнього, якби майбутнє це було техногенним футуристичним субстантиватом, наскрізь прошитим практикою постмодерну? Я думаю, що в рамках експериментальної електронної музики таким символом сміливо можна вважати звичайний лазерний компакт-диск — основний інструмент, яким оперує музикант, про якого йтиметься нижче.

Він ненавидить схожість і запозичення, поважає індивідуальність в мисленні і скептично посміхається, згадуючи про музику в її класичному розумінні. Він містифікатор і винахідник, творець і любитель нових форм. Він — японський музикант Ясунао Тоне, який увійшов в історію, як винахідник своєрідного компакт-диск-скретчу — циклічного повторювання певних звукових уривків треку; такої собі предтечі клікс-н-катс, якщо хочете.

Завдяки новим технологіям та можливостям експериментувати зі звуком список музикантів-експериментаторів постійно зростає, і здавалося б, експериментатор Ясунао мав б розчинитися у загальній масі. Однак він до сьогодні залишається осторонь усіх. Можливо, таємниця музиканта полягає в тому, що він винайшов свою власну технологію і обрав стежку, по якій впевнено і спокійно ступає не так багато народу. Якось в одному зі своїх інтерв’ю він зазначив, що «… технічні новації можуть впливати на свідомість одних музикантів і оминути увагу инших. Не можна зосереджувати увагу на тому, що музика, яку я створюю, пов’язана лише з технікою. Якби це було так, то це вже не було б мистецтвом, а наблизилось б, скажімо, до елементарного оволодіння декількома комп’ютерними програмами». Тут Ясунао трохи хибить проти істини, адже комп’ютерні програми (такі як Supercollider) в його музиці та в музиці подібних йому композиторів відіграють чи не найважливішу роль.

Японойз: спроба аналізу сучасного стану

Юрій Грицина

Тиша -
шум
цикад
проникає у скелі.
— Басьо

До дідька композицію! До дідька мелодію! Нікому не присвячується. Нікому ніяких подяк. МИСТЕЦТВО ЗАКІНЧИЛОСЬ.

— Gero 30 (GeroGeriGegege)

Шум... Хаос. Кінець цивілізації. Межа, за якою немає нічого людського. Бунт машин. Екзекуція розуму. Знищення віри у ідеали. Смерть. Шум, шум, шум...

Болісні частотні модуляції, іноді загальмовані, а іноді й надзвичайно пришвидшені, спрямовані на те, щоб викликати біль і паніку. Пульсації, абразії, частоти. Потужний фідбек і резонуюча техніка. Зациклені семпли, відтворені задом наперед і нещадно спотворені мікшерними пультами, обов’язково несправними і старими. Стіну електростатики та дісторшн створюють резонуючі контактні мікрофони. В хід ідуть не тільки вони, але й педалі, синтезатори, гітари (звичайні й препаровані), осцилятори, програвачі грамплатівок, радіо-програвачі, семплери і все, що може видавати звук або, принаймні, проводити струм.

Основні прикметники, що можна побачити у відгуках критиків: гострий, інтенсивний, конфронтаційний, провокативний, агресивний, щільний, тривожний, катартичний, надкофеїновий, болісний, ірраціональний, алогічний.

Приблизно так, мабуть, і варто починати статтю про феномен японойзу (японської шумової музики). Потрібно налякати читача і водночас викликати у нього інтерес, бажання дізнатися — а що ж криється за цими словами? Щось збочене і заборонене? Ано(р)мальне і деструктивне?

The Taj-Mahal Travellers: випадіння з розпорядку капіталістичної праці

Роман Піщалов

Японський імпровізаційний гурт Taj-Mahal Travellers був заснований 1969 року викладачем Токійського університету мистецтв, скрипалем Такехіса Косуґі та кількома його студентами.

Косуґі вважається найважливішою та найвпливовішою фігурою японського авангарду. Він народився у 1938 році в Токіо. Року 1960, ще студентом університету, разом з иншим студентом Ясунао Тоне він заснував Group Ongaku, яка стала першим імпровізаційним колективом у Японії. На противагу західній опус-музиці, в якій композиція раз і назавжди визначена та задокументована в нотах, і поп-музиці, яка робиться за жорсткою схемою куплет-приспів-програш, Група Онґаку займалася спонтанною музикою без будь-якої особливої форми — імпровізацією. Цей підхід запозичили у джазу. Але на відміну від джазу, де імпровізація — за винятком фрі-джазу — обертається переважно навколо домінантного акорду, себто є обмеженою головним мотивом п’єси, японські музиканти вирішили не тільки звільнитися від зобов’язань грати мотиви, але й відкинути звичай грати обов’язково на музичних інструментах — грати допускалось і на немузичних. Ба більше, їхні виступи часто мали характер анти-музичних геппенінґів, відбувалися на антисоціяльних заходах типу «святкування» 17-ї річниці поразки Японії у другій світовій війні. Записи цього музикування збереглись і їх можна послухати на компакт-диску “Music of the Group Ongaku” (Hear Sound Art Library, 1996) і на вініловій платівці з такою самою назвою (Seer Sound Archive, 2011). Судячи з цих записів, Онґаку працювали на перетині конкретної музики та фрі-джазу — тут і грюкання по кухонному начинню, і підслухана на радіо розмова, й істеричне соло на саксофоні, і стогін електроскрипки. Звучання всього цього добряче деформовано ефектами. Група проіснувала не довго і 1962 року розпалась. Того ж року Косуґі закінчив університет і почав виступати з імпровізаціями на скрипці, в тому числі в Європі, де на нього звернули увагу художники мистецького руху Fluxus.

Цей рух був заснований у Візбадені, Західна Німеччина, і учасниками його були митці з США, Європи та Японії. Fluxus сповідували створення художніх об’єктів, які б об’єднували в собі різні види мистецтва, в першу чергу живопис, скульптуру та музику. пропагували «тотальне мистецтво». Основними формами творчого вираження були об’єкт і перфоманс. Fluxus були більш концептуальними, ніж Ongaku, більше розрахованими на художній жест. Особливе місце у них займали інструкції зі створення мистецтва (своєрідні мініманіфести) на кшталт: «Спочатку дай людям скопіювати або сфотографувати свої картини, а потім знищ ориґінали» («Картини, що існують тільки в копіях або на фотоґрафіях», 1964). Ця інструкція написана, можливо, найвідомішою учасницею Fluxus, співвітчизницею Косуґі, Йоко Оно (з 1969 року відомою як дружина Джона Леннона з Beatles). Не цурався складати такі вказівки й сам Косуґі. Ось його інструкція до виконання музичного твору: «Виріж одне своє око через п’ять років від сьогодні і зроби те саме з другим оком ще через п’ять років» («Музика для революції», 1964). Ще одна: «Дихай сам або вдихай що-небудь стільки разів, на скільки розрахований виступ. Після кожного вдиху затримуй подих. Час від часу можна грати на інструментах» («Орґанічна музика», 1964).