Не тільки у Старому світі, а й у США британський квартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» [днв. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX і 1.X) вільно збирав на концерт кільканадцятитисячну публіку. Ще 1969-го, тобто на старті кар'єри, вони грали для кількатисячних американських аудиторій, що яскраво свідчило про увагу до них з боку балуваного заокеанського слухача. Коли в листопаді 1972 року — вперше після тривалої перерви — англійці виступили в Західній Європі, зокрема в Монтрьо (Швейцарія), та місцевість зазнала навали їхніх фенів навіть… із сусідніх країн. Попри антракт у шоу-бізнесі, шаленства на пунктику тієї формації ніяк не зменшилися. Це довела й весняна траса 1973-го по США, де квартет встановив новий рок-н-рольний рекорд.
Так, у місті Тампа (Флоріда) «Лед Зеппелін» виступив для 57 тисяч слухачів і таким чином побив колишній рекорд «Бітлз», які в 1965-му зібрали на нью-йоркському «Шіе стедіум» 55 тисяч меломані. Але й це ще не все. Концерт у Тампі позначив й інше досягнення — він тривав нон-стопом чотири години, під час яких ансамбль розбудовував деякі власні твори до… сюїт, хоча й міцно тримався на людях вічнозеленої рок-н-рольної класики типу «Готель, де розбиваються серця». За той шок у стилі «хеві»-блюзу група дістала просто астрономічний для початку 70-х гонорар 318 тисяч доларів. Чистих прибутків американські гастролі принесли «Лед Зеппелін» три мільйони доларів. Наприкінці року, даючи інтерв'ю англійській газеті великого капіталу «Файненшел таймс», менеджер квартету Пітер Грант назвав цифру: тільки 1973-го його формація отримала від концертів приблизно 30.000.000 доларів. Звісно, в їхній творчості було не все те, що блищить, оскільки з'явилось...
6. ЖИТЛО СВЯТИХ
Врешті-решт у березні 1973-го «Лед Зеппелін» здав у експлуатацію слухачам новий альбом, що називався «Житло святих». Його появу супроводжував справді величезний інтерес: наприклад, у ФРН на момент виходу диска кількість замовлених у магазинах екземплярів уже означила факт, що група випустила «золоту пластинку». Власне, той проект став першим зібранням записів, якими формацій вперше і з різних причин не внесла нічого нового в світову рок-скарбницю. Прагнучи зорієнтуватися й точно визначитись у популярній музиці середини минулого десятиліття, «...Цеппелін» ніби забув, що саме він має колосальне значення на формування її рівня та смаку. Немає сенсу заперечувати, що пластинка обіймала чимало цікавих номерів — від динамічного рока й псевдо-соул-музики до реггі й народних містичних балад. Це сприяло тому, що диск уже став «золотим», а дуже швидко — і «платиновим». Розширений вперше введеними у дію електронними клавішними інструментами, їхній «хеві»-блюз раптом почав сплітатися… з електронною психоделією «Пінк Флойд» (пісня «Без чверті») — і ніби продав першу частку негритянської душі дияволу індустріальної культури. Це, в свою чергу, рафінувало й зачесало первісну агресивність «Лед Зеппелін».
ЕФІР, однак, був ще ними задосить насичений. Так, зникла емоційна напруга, яка потужно характеризувала попередні чотири альбоми. Але ж постали дедалі рясніші інструментальні імпровізації із типово «джазовим» кліматом, що трасували в майбутнє моду на грамотних віртуозів у молодіжній музиці. Квартету навіть почали дорікати в схилянні нібито перед поп-музикою Як приклад, наводилася «Пісня дощу» з її квазіоркестровою аранжировкою («хеві» та солодкоголосий мелотрон — речі, мовляв, несумісні!) та лірикою, притаманною сольній кар'єрі Джорджа Харрісона, Навпаки, їхні прихильники всім тим звинуваченням відповідали, що так болісно завжди тривають пошуки нового звучання (справді, дуже дивно лунала густа фактура гітари баз «металевих» ефектів, з'явилася нетипово синкоповані для «ЛЗ» партії ударних). Дискусія перекинулась і на спеціалізовану пресу.
РЕВНИЙ рецензент із тижневика «Мелоді Мейкер» написав, шо тим корифеям «...бракує рішуче обраного напрямку». Інші видання висловлювалися терпиміше, начебто «…не весь репертуар відповідає колишньому рівню «Лед Зеппелін». У тій стихії критиканства якось загубилася дуже цікава, на мій погляд, думка оглядача «Нью М'юзікл Експрес» Майкла Терстона: «Альбомом «Житло святих» ця формація перейшла у найвищу рок-н-рольну лігу. Подібно до перших динозаврів європейської рок-культури, таких, як легендарні «Зе Ху» (1973 року вони побалували світ своєю другою рок-оперою — «Квадрофенія». — О. Р.), відтепер «…Цеппелін» представляє собою ідеальний ансамбль у складі трьох чаклунів-інструменталістів й одного мага-вокаліста. На концертах рок-музика ще не дарувала подібних захоплюючих переживань, ніж ті, коли Дж. Пейдж та Р. Плант, використовуючи свої таланти, приголомшуюче порушують загальновизнані кордони різних жанрів».
ОДНАК певні зміни відбувались і в самому колективі. Приблизно восени 1974 року лідер-гітарист і капітан «Олов'яного дирижабля» Джіммі Пейдж заявив у розмові з журналістами, що не відчуває себе пов'язаним із нуртом «важкого» рока, котрий уособлює творчі концепції «Діп Перпл», «Блек Саббет», «Гренд Фанк Реілроуд»: прикметно, що саме тоді цій плеяді в США й почали чіпляти бирку «хеві»-метал. Як би там не було, але в обраній стилістиці і «Діп Перпл», і «Блек Саббет» — не кажучи вже про більш пізніх епігонів «ЛЗ», як-то: «Куїн», «Юрайя Хіп», «Назарет», «Баджі» тощо — доволі стирчать вуха впливу на них саме з боку славетного британського квартету. Тож як би тепер не змальовували їхню конкуренцію репортери музичних видань, факт залишається фактом — через надихаючу власну творчість «Лед Зеппелін» вивели на нові простори міжжанрової творчості цілу плеяду талановитих, але, перепрошую, імітаторів від хард-року.
НЕОБОРОТНІ процеси відбувалися й у царині текстів. Адже починаючи саме з «Житла святих», як повідомив журналістам сам Дж. Пейдж, він у них більше не втручався. Залишений сам на сам із власним поетичним світом, Роберт Плант ще малював портрети закутих в обладунки вікінгів («Без чверті»), говорив про кохання елегантно й рішуче («Над пагорбами й геть далеко»), проникав у високі духовні сфери («Пісня дощу») і вже тоді прагнув щось утнути в формі маніфесту («Пісня залишається тією ж») — про силу пісні як універсального засобу, що сприяє розумінню між людьми. Хоча тексти ще далеко не всім щастило розуміти й розшифровувати.
ІКОНА самоусунулася на деякий час із громадського огляду. У 1974 році група не концертувала і не компенсувала це бодай якоюсь помітною роботою. Щоправда, у квітні зусиллями менеджера Пітера Гранта було засновано їхню власну фірму звукозапису «Суон Сонг», або «Лебедина пісня», що стала дочірнім відділенням корпорації «Атлантік», хоча й слугувала зміцненню незалежності британського квартету від американського шоу-бізнесу. Про мистецькі амбіції того проекту свідчив й обраний фірмовий знак на етикетці, що асоціювався з картиною «Вечір. День закінчується» Уїльяма Рімнера. Ікар на землі й захід сонця, згасаюча днина — все це виявилося навдивовиж пророчим, як для тієї ініціативи, що діяла чотири роки, так і для самих «Лед Зеппелін». Утім, фірма досить вдало дебютувала на грамофонному ринку, перш за все пропагуючи не самих «ЛЗ», а всю британську музику в США. Завдяки полиску їхньої слави громадськість звернула увагу й на недооцінених досі артистів (Дейв Едмундс, «Маджі Бел») та недоречно призабутих, як, скажімо, «Претті Сінгс» («Гарні речі»), які п'ятнадцять років тому видрукували на «Суон Сонг» свій сьомий альбом «Шовкова торпеда» (1974), далі — «Люте око» (1975). Окрім того, ця фірма представляла у США й інтереси новосформованої групи вокаліста Пола Роджерса «Бед Компані» (залишки відомої формації «Фрі»), яка за чотири роки видрукувала на ній чотири сенсаційні альбоми: «Погана компанія» (1974), «Влучний стрілець» (1975), «Біг у зграї» та «Палаюче небо» (обидва — 1976).
КАЖУЧИ відверто, 1974-й для «...Дирижабля» минув під знаком важкої і ретельної праці над кінофільмом, присвяченим цьому квартету: у нім використано документальні матеріали, зняті під час американського турне у серпні-вересні 1973 року. «Того, 1974-го, — сказав в одному інтерв'ю Дж. Пейдж, — для нас, власне, не було. Чи не так?» Ні, не так. Позбавлені нових альбомів і незабутніх концертів, палкі шанувальники по обидва боки Атлантики берегли фанатичну вірність улюбленій формації, забезпечуючи кумирам своїми дружними голосами перші місця в анкетах популярності читачів, які друкують різні музичні видання світу... Мовчання швидко увірвалося. На початку 1975-го група рушила в чергове турне по США, яке вкотре засвідчило: концерти для гігантських аудиторій небезпечні для життя й здоров'я слухачів (інцидент у «Грінсборо», Північна Кароліна), але це ніколи не кидало тінь не подальшу кар'єру британського суперквартету. У березні 1975 року з'явився новий — цього разу подвійний! студійний! ось чому стільки часу мовчали! — альбом, названий «Фізичні графіті». Як і «Лед Зеппелін III, його конверт нагадував симпатичну дитячу гру, зате критики сприйняли ту роботу як свідчення художньої зрілості колективу. В одному з численних інтерв'ю з членами групи читачі звернули увагу на такий казус: Джіммі Пейдж і не приховує, що й досі він… слабко читає ноти. Тоді як Роберт Плант, чи не свідомо руйнуючи культ зірок, створений навколо них, розповів буквально про... аматорську методу роботи над новим матеріалом: «Працювати над новим проектом ми почали як завжди: бавилися в студії та клеїли дурня днів зо два. Грали буквально, що спаде на думку. Поки не «в'їхали» а настрій, який по-справжньому дозволив узятися за новий репертуар». Скажімо, пісню «Розтоптаний під ногами» записали просто з аркуша, з «льоту»: щось у ній штовхнулося від Джона Пола Джонса, потім — гукнулося в Пейджі, далі — в мені. Виникла структурна основа, над якою й узялися працювати». На яку думку наштовхнула мене особисто та цитата? «Лед Зеппелін» завжди залишалися справжньою РОК-групою, творчість якої завжди полягала не в репетиціях, а у рішучім вивільненні колосальної музичної інтуїції буквально усіх, доволі ерудованих стилістично учасників. На підтвердження цього той факт, що на публічних виступах ансамбль, ніколи не тримався студійно оформлених аранжувань. Завдяки цьому кожен концерт мав для слухачів неповторну цінність, що також характеризує, як на мене, справді модальну рок-музику. Тим часом мільйони шанувальників й тисячі критиків чекали від них нових ФОРМАЛЬНИХ (!) одкровень. Дурні..
АВТОМАТОМ, рецензуючи альбом «Фізичні графіті», музичний огляд американського тижневика «Роллінг Стоун» виставив групі таку сумну оцінку. «У «Лед Зеппелін» немає більше чого сказати світові... Принаймні залишилося не більше, ніж у Літтл Річарда (один з виконавців класичного рок-н-року — О. Р.). Більш розважливі журналісти побачили в тих двох пластинках .чергове свідчення всебічності та полістилістичностї британського квартету. Щоправда, через десять років оцінки дещо розбазарили колишній ентузіазм, хоча й стали ближчими до справжньої вартості проекту. Як зауважив в інтерв'ю журналу «Саундс» Роберт Плант, «ми прагнули записати якомога більше матеріалу, перш ніж почнемо в и п а д а т и з удару». Це й стало причиною їх поступової загибелі. Без ентузіазму, продовжуючи хард-роковий напрям у творчості, але не відриваючись від життєдайної рок н-рольної традиції, вони ще «важко» трактували блюз, несподівано пробували себе в піснярстві (через травестію негритянської бугі-спадщини чомусь блукали в диско), але й не полишали студійних експериментів із багатоголосими гітарними аранжуваннями. Десятихвилинна сюїта «Кашмір», яку автори Дж. Пейдж—Р. Плант цінили так само високо, як і «Сходи до неба», випередила їхні більш пізніше мистецькі пошуки із періоду вже сольної кар'єри, адже в тій орієнтальній композиції вперше так яскраво коронувалися східномузичні захоплення Джіммі Пейджа та нова, глибоко особистого звучання поезія Роберта Планта.
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 15 жовтня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар