Продовжуючи розвідувати нові музичні землі, британський суперквартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 1, 10, 17.IX, 1, 15.X) у свіжому альбомі «Фізичні графіті» без колишньої розсудливості спробував себе... у піснярстві на кшталт балаганних «Роллінг Стоунз» — випадкова співпраця з піаністом Йєном Стюартом, пов’язаним із групою М. Джеггера, щоправда, на повинна слугувати за переконливий доказ. Тим паче, що в проекті не вдалося створити атмосфери, притаманної подвійному альбому «Вихід на центральну вулицю». Разом з тим «...Дирижабль» ще звертався до неофолку другої половини 60-х («Нічний політ», «У світлі»), підкреслюючи фольклорні традиції специфічними аранжуваннями — у такий спосіб «важкий» блюз збагачувався шотландськими баладами й... елементами арт-року (1975-й — пік популярності «Дженезіс»). Химерно спотворюючи звук акустичної гітари за допомогою «фейз-шіфтера», ДжіммІ Пейдж продовжував залюбки експериментувати у студіях звукозапису. Але... Життя досить несподівано оголосило їм антракт. У серпні 1975 року, відпочиваючи разом із дружиною Морін на грецькому острові Родос, вокаліст «Лед Зеппелін» потрапив у автомобільну катастрофу: серйозно пошкоджено ногу, дрібні переломи і таке інше. Як наслідок, майже два роки він просто на мав фізичної змоги виступати на сцені, хоча через деякий час і повернувся з паличкою в лави аеронавтів.
7. НА ЧОЛІ ЧОТИРЬОХ ДЕРВІШІВ
ОКРІМ незаперечного внеску в розвиток світової рок-музики, британський квартет «Лед Зеппелін» залишився в історії як зразок добре відлагодженого комерційного підприємства, що мало свою політику й економіку, стратегію і тактику діяльності. Що то був справжній завод з виробництва рок-н-ролу, свідчать ось такі факти. Коли в першій половині 1975 року ансамбль відвідував США у спорядженні неонових ліхтарів та звукової апаратури загальною потужністю 70 тисяч ват, — 15 тисяч меломанів чекало 24 години безперервно, коли сама відкриються каси нью-йоркського «Медісон Сквер Гарден». А в Бостоні колосальний попит на квитки навіть викликав масові заворушення, які взялася ще до концерту заспокоювати поліція. На відміну від «Бітлз», «Роллінг Стоунз» чи Елтона Джона, з якими де в чому можна їх порівняти щодо впливу на розвиток сучасної рок-музини, тривалий час — і на тільки у вітчизняній просі — тиражі розпроданих альбомів, гонорари, а особливо — самобутність і творчий вектор «ЛЗ», залишалися мало відомими широкій громадськості.
У ТІМ-ТО й справа, що все це робилося свідомо. Обмежуючи не тільки широку і різноманітну інформацію про колектив, а й публічні виступи та друк нових пластинок, їхній менеджер Пітер Грант за будь-яку ціну оточував «Лед Зеппелін» просто містичною аурою; не тільки посилювало до загадкових митців інтерес юрби та справжніх меломанів. Саме під керуванням того бізнесмена «...Цеппелін» здобув репутацію найцікавішої рок-групи світу на зламі 60-x років, творчій манері якої притаманні, з одного боку, сувора вибірковість у будь-якій сфері життєдіяльності, а з другого, — непередбачувана за внутрішньою логікою Імпульсивність. Такі, зокрема, штрихи: в Об’єднаному Королівстві квартет ніколи не виступав як а н с а м б л ь по телебаченню — за винятком єдиного епізоду, коли з'явився перед камерами номінативно, та й то на старті кар'єри. Офіційно «Лед Зеппелін» ніколи на видавали сінгл-дисків, хоча таких, за дванадцять років існування супергрупи, і з'явилося десять. Як, до рачі, й альбомів. Якщо узагальнити комерційний досвід Пітера Гранта, то ось такою уявляється мені його модель новітнього менеджменту для групи із Західної Європи, яка прагне відкрити для своєї творчості Америку.
ПЕРШЕ. Ансамбль із тактичних міркувань публічно концертував не тільки тоді, коли треба було рекламувати н о в и й альбом, а й коли надходила пропозиція від власника досить великого залу чи стадіону. ДРУГЕ: відмовившись від телевізійного «промоушн» (рекламно-інформаційне розповсюдження), група тонко використовувала специфіку самих мас-медіа; бо ж не з'являючись на екрані, вони для тисяч меломанів ставали ще цікавішим концертним атракціоном, а значить, могли певний час легковажити модою на театралізовані ефекти, макіяж, перевдягання та бісексуальний вигляд солістів, котрим, наче кисень, потрібними стали крупні плани в «ящику». ТРЕТЄ: на сцені «Лед Зеплелін» представляв масовій аудитори своє найбільше естетичне досягнення — м у з и к у, тоді як решта шоу-ремеслі зводилася свідомо тільки до гри світла, кількох піротехнічних мін, що вибухали в кульмінаційних точках концерту, героїчних поз вокаліста Р. Планта із «мужнім секс-символом» та кумедного «гусячого кроку» Джіммі Пейджа, запозиченого ним у негритянського гітариста Чака Беррі. ЧЕТВЕРТЕ: маючи шалену популярність, колектив закономірно йшов на поодинокі концерти на батьківщині, відкидаючи престижні й вигідні бататомісячні траси, чим вдало морочив голову своїм шанувальникам, тоді як у США вони просто відігрувалися на масовій аудиторії. У свою чергу, Європу двічі брали завидки. П'ЯТЕ: не звертаючи уваги й на належну радіорекламу, вони нехтували сінгл-дисками, які, скажімо, в Америці часто друкувалися поза їхньою волею («Кого любить Лотта»? у жахливо скороченому варіанті) керівництвом концерну звукозапису «Атлантік»; тож їхні сінгли — хіба і це не дивина? — без винятку всі значно гірше записані. Як наслідок, у таблиці популярності американського журналу «Біллбоурд» пісня «Кого любить Лотта?» дісталася тільки четвертої сходинки, «Пісня емігрантів» — 16-ї, а «Чорний собака» — 15-ї. ШОСТЕ: Роберт Плант ніколи не приховував своєї зневаги до музики, написаної спеціально для хіт-парадів — тому офіційно «Лед Зеппелін» ніколи і не втручались у ринок сінгл-дисків. СЬОМЕ: завдяки буквально кільком творам, особливо після «Сходів до неба», групі чомусь почали приписувати потяг до містицизму; попри те, що деякі назви справді грали цьому на руку — річ у тім, як я уже пояснював, вони просто були фаршировані не завжди довершеними текстами — це тільки посилювало увагу. Хоча через роки сам автор, Р. Плант, глузував над «містичністю», яка, на його думку, «вдало кореспондувалася з іміджем таємничості», запровадженим Пітером Грантом — той випливав із обраної нами тактики, скнарості інформації про особисте життя артистів, а також Із факту, що ми, як митці, більша цінували приватне життя, аніж тусувались у снобських колах, що назирці ходить, скажімо, за Міком Джеггером». Нарешті, ВОСЬМЕ: незаперечним дисонансом до всього вище висловленого слугували часто проникаючі до проси донесення про шалені пустощі команди «ЛЗ», що пришпилило до ансамблю іронічний ярлик «чотирьох дервішів», котрі, швендяючи по Америці, гвалтують жінок і плюндрують фешенебельні готелі.
НЕ БУВАЄ диму без полум'я. І якщо відверто, у тому соромницька заслуга неврівноваженого барабанщика «...Дирижабля» Джона «Бонзо» Бонема: чому деякі свідки й досі схильні бачити в них «хуліганську команду». Хоча Р. Плант і нині залишається людиною сумирної вдачі, а Джон Пол Джонс завжди йшов власною дорогою і мав, як-то кажуть, особливу думку. Щоб но бути базікою, далі наведу чималий уривок із книжки Стефана Девіса «Молот бога», присвяченій саме цій формації; йдеться про спогади одного з найвідоміших французьких менеджерів Бенуа Готьєра, котрий мав необережність запросити суперквартет на гастролі. Але — читайте самі:
«У тій рок-групі панував клімат неприступного гангстерівського братерства новітніх часів. Її вигляд наштовхував на думну, що перед вами екранізована життям кіноверсія Робіна Гуда XX століття, яку поставили в'язні спецзакладу, що в Черентоні. Дж. Пейдж грав Робіна, Р. Плант — панну Маріан, кремезний «Бонзо» Бонем — то малий Джон, а холодний Дж. П. Джонс був менестрелем Аленом а'Делем. Щодо решти, то менеджер Пітер Грант тягнув на вітрогона послушника-братика Тука, а підступний керівник охорони Кул уособлював шеріфа з Нотттінгема. Далі — неприборкана й авантюрна технічна команда доповнювала картину, як люди із Шервуда, або — просто банда Робіна. За природою речей щось було в «Лед Зелпелін» від середньовіччя — їхній оксамитовий одяг, хутряні куртки, гострі англійські носи та довго, розвіяне славою волосся.
ПО ВИСТУПІ в Ліоні вони вирішили їхати машинами до Нанта (це за 600 кілометрів. — О. Р.), де мав відбутися наступний концерт. Отже, я найняв кілька автомашин. Пітер Грант разом із Пейджем і Плантом сіли у велике «вольво», а я забрав «Бонзо» Бонема та небезпечного горилу з охорони Ратс і Коллінза до мого «мерседеса». Дорогою П. Грант зажадав пересісти до «мерседеса» і за звичкою... викрав машину, коли ми спинилися, щоб перепочити. Тоді як «Бонзо» скочив за кермо іншого «вольво», наміряючись наздогнати товаришів. Я й досі не перестаю дивуватися, як ото все пережив. Бо, не зважаючи на зустрічний рух, Дж. Бонем випереджав на трасі кожну машину, в який би бік вона не їхала. Коли за годину тих перегонів ми зупинилися на пікнік, мені нічого на залишалося як просто споїти барабанщика-розбишаку червоним вином: знову сісти за кермо він тепер просто фізично не міг.
У НАНТІ кавалькада під'їхала прямо до залу, щоб негайно зробити «саунд-чек» (прогон звукової апаратури. — 0. Р.). Коли ж ніхто вчасно нам на відчинив ворота, а дітлахи вже обліпили машини, Пітер Грант за традицією проламав своїм «мерседесом» браму, знищивши заодно й бампер. Як на зло, після першого концерту чомусь зник трасовий менеджер. Тож увечері раптом розприндився «Бонзо»: мовляв, нас кинули в цій дірці напризволяще — за допомогою спеціального молотка для биття в гонг він швидко знищив три автопричепи, що слугували групі за гардероб. Трохи заспокоївшись, артисти вирушили до затишного готелю, який чомусь оцінили як... нічліжну для волоцюг. А коли Роберт Плант чемно запитав обслугу про молоко до чаю і почув, що тут таких продуктів не тримають, технічна команда дістала відповідні інструкції. Швидко були зірвані двері з завіс — їх розкидали по покоях. Два перші поверхи потонули в піні розкурочених вогнегасників. Туалети й меблі в холах зазнали повного знищення, а мешканці, які на той час ще проживали в кімнатах, — зтероризовані. Технічна обслуга «...Дирижабля» вміла розважатися, доповідаючи артистам, що, мовляв, порядок уже наведено.
ЩОБ БОДАЙ якось заспокоїти музикантів, я забрав Дж. Пейджа та Р. Планта до нічної ресторації в Нанті. Але... Через півгодини до нас приєднався «Бонзо» Бонем, Кул із охорони та всі техніки. П’яні та голодні, вони образилися на товаришів по клану: як це їх не почекали, а самі поїхали вечеряти? «Бонзо» гарчав і ревів, наче поранений бугай під час кориди. Відтоді я звертався до нього виключно як «бестія». Те прізвисько Джіммі та Роберт швидко підхопили, бо вважали, що їхньому барабанщику воно просто геніально пасує. Повечерявши, я, Роберт і ДжІммІ сіли у «вольво» й хотіли їхати, коли раптом «Бонзо» й техніки всі разом взялися сідати в ту ж саму машину. На щастя, ми повернулися до готелю, але із 16 пасажирами в одному салоні. Дорогою веселі техніки взялися розбирати автомобіль: відірвали кришку багажника, зірвали дах, що відкривався у «вольво», повідгвинчували дворі. Інструменти й запасне колесо трасували наш шлях додому. На мій жах, спочатку з'явився один поліцейський патруль, потім — другий. Мене охопила паніка — і я щосили натиснув на падаль газу».
У КВІТНІ 1976 року з'явився сьомий альбом британського суперквартету — «Присутність». Витриманий в атмосфері двох попередніх пластинок, він містив у собі один прекрасний блюз («Чай на самоті») та два рафіновані рок-стандарти («Останнє місце Ахілла» та «Ніхто на винен, тільки я сам»). Так, ще відсутніми були примітивні номери; більше того, спостерігалося повернення до простих аранжувань, зроблених із смаком, але із якимось одноманітним репертуаром. Проте їхній динамічний, колись просто легендарний «хеві»-блюз для багатьох полегшав до виробів із пластмаси. Це дратувало ще й тому, що, тікаючи від надмірно високих податків, артисти роками уже жили в США і, здавалося, могли глибша в'їхати в негритянську музичну традицію. Утім, не тільки критика констатувала, знай, дружніше: перші чотири альбоми «ЛЗ» — це пік діяльності формації, яка входила в крутіший штопор. Щось непоправно зіпсувалося в авторськім тандемі Дж. Пейдж-Р. Плант, котрі новою пропозицією більше не дивували. Брак свіжості, стилістичної імпульсивності, нових парадоксальних думок, притаманних колись групі, давалися взнаки. Це особливо сумно було спостерігати, адже «Лед Зеппелін» все ще стояв у першій шерензі світової рок-музики.
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 22 жовтня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар