«Красивий, витончений профіль, характерний жест, яскравий імідж, крикливі анархістські заяви — ось і все, що сьогодні здебільшого цінується на грамофонному ринку Заходу. В усьому тому словесно-парфюмерному гармидері музика виконує роль ажурного декору».
Нині він уже не нагадує своєю зовнішністю засуджені пуританською мораллю типи зманіжених женоподібних кумирів, як то: Бой Джордж (див. «МГ» від 14 березня 1987 року) та Джордж Майкл (див. «МГ» від 7 червня 1987 р.). Не балансує він і на межі дозволеності та недозволеності, чим захоплюється скандально відомий американський співак Принс. Роздмухувати і без того постійно зростаючу популярність йому допомагає перш за все декларування перед журналістами своїх відверто анархістських поглядів.
Сьогодні наша розповідь про відомого британського артиста Біллі Ідола, хоча він, як-то кажуть, не той тепер панк.
Йому відкривалася легка кар'єра на ниві шестизначних цифр, що множать тужаві стоси банкнотів. Адже Уїльям Брод народився (30 листопада 1957 року) у сім'ї заможного британського банкіра — син мав, на думку батька, продовжити родинну справу: подвоювати-потроювати капітал, чим переважно і займалися у вільний від марнування життя час жителі фешенебельного лондонського району Бромлі. Але мода панк перетасувала карти старшого покоління.
1975 року спільно з трьома приятелями вони засновують ансамбль «Челсі», що після дрібної ретуші в основному складі перетворюється згодом в одну з передових панк-рок-груп «Generation X» («Покоління Ікс»). Це — вокаліст і гітарист Біллі Ідол, гітарист Боб Ендрюс, басист Тоні Джеймс та барабанщик Марк Лефф; квартет остаточно формується в 1977 році і протягом чотирьох років видруковує чотири альбоми —- «Покоління Ікс» (1978), «Долина ляльок» (1979), «Зацілуй мене до смерті» (1980), «Танець усередині себе» (кінець 1980-го). Минуло шість років, і сьогодні доводиться констатувати, що Біллі і К° запам'яталися слухачам здебільшого шаленими ексцесами, які оздоблювали більшість їхніх публічних виступів, ніж власне музикою.
Не так давно, розмовляючи з репортером англійського музичного тижневика «Мелоді мейкер», Біллі Ідол ось як пригадував той період: «Коли я співав у «Поколінні ікс», я не міг вкладати у пісні душу. Бо все в ансамблі робилося хаотично — ні розуму, ні серцю. Словом, без будь-якого почуття... Взагалі весь панк я розцінюю як якесь гігантське шахрайство. Бо, на мій погляд, в ньому завжди йшлося про щось дуже швидкоплинне і химерне. Але ж у музиці головне — задовольняти ті високі вимоги, які ти висуваєш до себе як до артиста. Інакше взагалі не варто виходити на сцену. Знаєш, доти, доки я не усвідомив, що я тотожний своїй музиці, я чотири роки так і не знав, чому слід набридати періодично із власним репертуаром трьом-чотирьом мільйонам слухачів. Нещастя і найбільше лихо сучасної поп-музики полягає в тому, що деякі люди, незважаючи на думку будь-кого, намагаються за будь-яку ціну звернути на себе увагу громадськості та постійно підігрівати навколо себе громадську думку». Що ж, сказано відверто, а головне — попадання просто в яблучко.
Саме тому наприкінці 1980 року Біллі Ідол, один із лідерів європейського панк-року, не тільки залишив «Покоління Ікс», а й континент взагалі. Він вирушив у Сполучені Штати, де в Нью-Йорку збирався робити музику, позбавлену зовнішньої галасливості.
Там, у Нью-Йорку, 23-річний незвірений англієць зустрів, вештаючись вулицями, байдужого до таких і схожих талантів міста, безробітного гітариста Стіва Стівенса, котрий також відпочивав від скандалів. Власне, звів їх новий менеджер Ідола Білл Енкойн, а коли молоді музиканти зустрілися, то буквально після першої гітарної п'єси, яку виконав Стівенс, Біллі збагнув, що це саме те, що треба. «Я ніколи не заявляв, що Стів — учасник мого ансамблю. Це дурниці. Просто він — мій товариш. А це значно більше».
Після кількох перестановок у складі нового ансамблю Біллі Ідола його команда набуває такого вигляду: Стів Стівенс — гітара, клавішні інструменти, бас-гітара, Джуді Дозье — клавішні, Стів Уебстер — бас-гітара, Томі Прайс — ударні. Задрипане вбрання панків відкинуто геть, зовнішність лідера радикально змінюється. Затягуючись у чорну шкіру та оздоблюючись різноманітними ритуальними аксесуарами, зокрема залізними ланцюгами із голів середньовічних воїнів, Біллі Ідол витворює новий стиль, починаючи грати на сцені роль сучасного медіума. Та у заголовні позиції хіт-парадів він потрапляє не завдяки оперативній травестії. Хоча перший сінгл-диск зазнав повного провалу, другий — «Спека у місті», — а згодом і третій — «Біле весілля» — пропонують слухачам добротний електронний рок. За кілька місяців ті «бойовики» швидко перекочовують на дебютний альбом під назвою «Біллі Ідол» (1982). Однак у ар'єргард світових рок-«зірок» його вивів наступний диск-гігант «Заклик повстанця» (1983), реклама якого супроводжувалася досконало знятим відеофільмом.
У чому тут була справа? Біллі Ідол: «Електронна музика почала мене нудити. Бо власне музика — це звук, а не люди, які грають на інструментах. Зрозумійте, інструменталіст — це творчий медіум. Тому моїм музичним ідеалом стало якомога вишуканіше пофліртувати із звуком. Я, до речі, маю на прикметі кілька традиційних ритм-енд-блюзів, які хотілося б виконати під акомпанемент пристойної гітари».
Потім були альбоми «Живий Ідол» (1985) та «Усмішка, що підстьобує» (1986).
Сьогодні він мріє: «Хотілося б, щоб в Америці та Англії слухачі мали можливість слухати мою музику в момент її виникнення — будь-де і будь-коли. Та мені ще іноді кортить — зрештою, як і іншим артистам, що влаштовують сліпучі шоу з фейєрверками, — щоночі загодовувати аудиторію одноманітним репертуаром».
Красивий, витончений профіль, характерний жест, яскравий імідж, крикливі анархістські заяви — ось і все, що сьогодні здебільшого цінується на грамофонному ринку Заходу. В усьому тому словесно-парфюмерному гармидері музика виконує роль ажурного декору, до того ж, як правило, не найвищого гатунку. Бо в часи, коли успіх нової пісні залежить переважно від якості зробленого відеокліпу та вдумливо організованої реклами, сама музика дедалі частіше виконує роль позолоченої рами, якою оправляють пишний портрет чергового ідола. Вицвіте фото — замінять. Разом із кандидатом. Чи не це чекає найближчим часом Біллі Ідола, котрий колись повстав проти заможних батьків, пішов у панки, а тепер — із грязі та й у князі?
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1987. — 27 червня. — Стор. 3 (рубрика «Кумири без гриму»).
Немає коментарів:
Дописати коментар