Після стількох стурбованих дзвінків, які пролунали цього тижня у редакції, сьогодні продовжуємо наш відеофільм про творчу долю британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, ц. р.). А почнемо з уривку найкращої авторизованої біографії тієї славетної формації, видрукованої чотири роки тому Стефаном Девісом під назвою «Молот Бога»: «17 жовтня 1969 року концертом у престижному нью-йоркському залі «Карнегі Хол» відкрилось їхнє четверте американське турне. Вперше через п’ять років — після традиційного скандалу із «Роллінг Стоунз» — туди впустили на виступ британську формацію. Дівоча шифонова блузка та черевики з грубої шкіри вокаліста Роберта Планта, а також одяг гітариста Джіммі Пейджа (мінімум: епоха короля Едварда), викликали справжню сенсацію у снобів. Утім, після фантастичного соло у пісні «Біле літо» хтось із партеру уже поставив перед Дж. Пейджем, прямо на рампу, пляшку охолодженого доброго шампанського. Хоча після концерту власник театру й вирахував із гонорару чищення крісел від… жувальної гумки. Потім почалася концертна траса: Чікаго, Клівленд, Бостона, де група отримала за один концерт 15 тисяч доларів, Буффало, Торонто, Провіденс, Канзас-Сіті. 22 жовтня 1969 року в продаж надійшов альбом «Лед Зеппелін II».
Відтоді, як зазначає в своїй книзі «Молот Бога» Стефан Девіс, їхня історія ввійшла в новий вимір. Коли британський квартет видав другий альбом, дебютна пластинка стояла на 18-й позиції журналу «Біллбоурд» із поміткою: за сорок тижнів продано 800 тисяч примірників. Щойно «Бітлз» випустили свій сакраментальний диск «Еббі Роуд», а «Роллінг Стоунз» побалували публіку — «Нехай ллється кров». Та попри шалену конкуренцію «Лед Зеппелін II» одразу з’явився на 199-й позиції в загальнонаціональній двохсотці, а за тиждень піднявся до 25-го місця. Далі: на місяць та пластинка надійно загніздилася на другій позиції, хоча вже наприкінці грудня скинула з трону «Еббі Роуд» ліверпульської четвірки. Безперечно, «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» були на сьомому небі відрадощів.
5. СХОДАМИ НА СЬОМЕ НЕБО
ЗДОЛАВШИ перший бар'єр — півтора року гонок із дияволом, навесні 1971-го група знову випала з центру громадської уваги. Ледь не рік котилися музичною пресою песимістичні прогнози. Їх свого часу так прокоментував барабанщик «ЛЗ» Джон Бонем: «Так, нам відомі історії про розвал «…Цеппеліна». Але ми ніколи краще не розумілися, ніж тепер. Справа в тім, що ми стільки зробили і в такий стислий строк, що це нас просто тимчасово вичерпало. Потребуємо перерви, щоб далі жити на сцені, щоб не розмочалитися як зірки на сезон». Але вже того року під час концертів по Ірландії музичні оглядачі відзначили нові твори в репертуарі, як-то: «Чорний собака» та інші, що свідчило про обкатування на публіці нової пластинки. Проте швидко фани не дочекалися четвертого альбому британських «хеві»-зірок, чим і скористалися продюсери піратських фірм звукозапису — в продаж надійшли нелегально видруковані концертні записи; найвідоміший бутліг під назвою «На пагорбі, де росте ожина».
У ТОЙ період музиканти «Лед Зеппелін» не ізолювалися від сучасного їм рок-н-рольного середовища. Навпаки — саме в першій половині 70-х Дж. Пейдж, Р. Плант та Дж. П. Джонс більш-менш анонімно допомагали записувати сольні пластинки, скажімо, амбіційному баладисту Ройю Харперу чи ексцентричному «Скрімін» Лорду Сатчу. Окрім того, авторський тандем Дж. Пейдж — Р. Плант не цурався й участі у традиційних джемсейшнах. підтримуючи на концертних трасах симпатичні й дружні «ЛЗ» групи «Бед Компані»). Власне, це відповідало способу життя, раз і назавжди обраному тією четвіркою. Ось, будь ласка, досить характерна цитата. що пролунала з вуст бвсиста і клавішника «..Дирижабля» Джона Пола Джонса: «Кажуть, що «Джетро Тал» (одна з найцікавіших британських груп «прогресів»-рок-орієнтації. — О. Р.) мають на сцені непоганий вигляд. Хоча, як на мене, вони повсякчас роблять одне й те ж: щось на зразок заяложених трюків, які безвідмовно діють у кінокомедії. Кожна з наших пісень на кожнім концерті — інша. Бо ми не маємо нічого постійного, усталеного й відшліфованого пробами». Так, це відомий факт: репетицій «Лед Зеппелін» не любили, тож розвивалися непередбачувано. Часто-густо спотворюючи відомий оригінал, стандарт чи знайдений мотив, квартет колективно Імпровізував на теми.
ВИДАНИЙ у листопаді 1971 року четвертий альбом, звісно, називався «ЛЕД ЗЕППЕЛІН IV». Хоча справжнім титулом пластинки для меломанів стали чотири магічні символи, що адресували шанувальників до копирсання в кабалістичних науках та зороастричних потаємних знаках. Нову роботу з ентузіазмом сприйняли й фахівці. Такий штрих: «ЛЗ IV» тримався в таблицях популярності американського журналу великого грамофонного бізнесу «Біллбоурд» 234 тижні. З-поміж рок-пластинок 70-х він поступається тільки «Зворотному боку Місяця» групи «Пінк Флойд». Їхня зірка поверх за поверхом піднімалася до сьомого неба. Незаперечно й те, що перші чотири альбоми «..Дирижабля» складають найбільш істотну і самобутню частину творчого доробку тієї формації.
САМЕ з четвертого альбому випав знаменитий бойовик, ніби ритуальна візитна картка — •Сходи до неба». Та найпопулярніша в їхньому репертуарі балада, написана як широко розбудована композиція, відома всім, хто знає, з якого приводу і коли слід вживати слово «рок-музика». Оповитий легким містичним серпанком, текст твору — ніби покривало індійської богині ілюзії Майї. Мені відомо, що зміст «Сходів до неба» неодноразово перекладався і не однією сотнею київських ентузіастів; але, певен, суть стане зрозумілішою, коли прочитати цікавий коментар її автора, поета й вокаліста Роберта Планта: «Сходи до неба» у мене завжди починалися й виникали прямо з горла. З іншого боку, це те. що можна назвати колективним співом, притаманним улюбленому мною болгарському фольклору. Для нас то була ритуальна пісня; щось схоже траплялося тоді, коли село збирається громадою і, чекаючи на важливі події в житті землеробів, співає разом, схиляючи до себе симпатії стихій... Це саме те, чого нам, на Британських островах — на відміну від с л о в' я н (розрядна моя. О. Р.) —- завжди бракувало».
ДАРУЙТЕ, але якщо вже мова зайшла про тексти..., їх написання до творів з перших двох альбомів Роберт Плант вважав чимось дуже особистим. І як сам пізніше зізнавався, часто... легковажив словом, яке залишалося поверхово опрацьованим, Оглядаючи його поетичний доробок на першій пластинці, важко вижити у монотематичному царстві кохання, хоча й із широким спектром: від обеззброюючого юначого зізнання, проте вже не такого цнотливого, як у «Бітлз» («Зруйновані комунікації»: «Дозволь мені знову відчути твоїх любовних принад...»), через монологи безпорадного мужчини, котрий став жертвою руйнівного почуття до вередливої дівчини, до пошуків нових романів на два тижні («Гарні часи, погані часи»). Ліричний герой погрожує шалено («Здивований І сконфужений»), часто — сп'янівши від алкоголю. в якім шукає порятунку: Інколи він обіцяє помститися («Твій час минув»: «Я примушу тебе заплатити за велику дірку в моїм серці»). На цім етапі як мова, так і сам підхід до кавалеро-дамської тематики не виривалися з традиційної для блюзу підкреслено приземленої негритянської лірики.
НА ДРУГОМУ альбомі самодіяльні поети звернули увагу на текст пісні «Кого любить Лотта?»: «Я поверну тобі борги, в яких кожна йота мого кохання». Однак до «чорного» оригіналу тому твору ще було далеченько. Утім, можете порівняти із варіантом сюжету («Пісня лимона»): «Стисни, люба, мій лимон. Якомога сильніше, щоб аж сок бризнув і потік по ногах». З іншого боку, на другій пластинці «Лед Зеппелін» текстуально посилився поетичний клімат, характерний поезії хіппі-руху: «Блукаючи довкола», «Мала, я тебе залишу» і таке інше.
ПРИКМЕТНО, що третій альбом групи, зокрема, рецензент «Нью М'юзікл Експрес» окреслив, хоча й скуло, але влучно: «витончений». Адже формація не декорувала уже зроблені стилістичні відкриття, а, відмовившись від блюзового зафарбовування хард-рокових творів, рушила далі. Тут уперше в пропозиції «ЛЗ» залунав нео-фолк, що наближався до ліричної творчості американських ансамблів Західного узбережжя, інколи обтяжений художніми впливами «Роллінг Стоунз»: «Уродженець Танжера». «Буря в Брон-Ю-Аур». Якщо навіть брати до уваги орієнтальні симпатії Джіммі Пейджа. й тоді навіть великою несподіванкою є пісня «Друзі» Із псевдоарабськими фрагментами аранжування для струнних Інструментів. На мій погляд несподівано розширений інструментарій «важкої» групи: введені мандоліна, банджо, є твори, де частково відмовлено ударним — зумовили й нову поетичну логіку, покликали до життя й свіжі теми пісень. Отже, окрім нарікань на зраджене чи відхилене кохання («Без клепки в голові»: «Я — простий хлопець, котрий живе цим днем... Все. що потрібно, — це твоє кохання сьогодні») на третій пластинці «Лед Зеппелін» Роберт Плант уперше спробував себе, так би мовити, в історичних фантазіях. Зокрема, перший номер на альбомі — це «Пісня емігрантів», в якій авторські враження від наскоку на Альбіон давніх і хоробрих варягів, відомих у Західній Європі як нормани, а вдома, у Скандінавії — як вікінги. Певен, що саме та пісня стала передтечею майбутнього лицарського епосу, яким, наче казками для дорослих, причаровує увагу підлітків подальший «хеві»-метал. Заради об'єктивності зауважу: на пластинці «Лед Зеппелін III» традиційний блюз ще надійно зберігав свої позиції, про що свідчить прекрасний хіт «Відколи я тебе кохаю», ніби написаний... американською групою «Зе Аллмен Бразерс», але виконаний англійською четвіркою.
ЗАПИСАНИЙ із високою культурою звуку, ансамблевої гри, винахідливих аранжувань четвертий диск-гігант «...Дирижабля» вкотре повів меломанів і н ш и м курсом. Еволюціонізуючи в бік сучасного електричного «саунду» та вокальної манірної істерії, квартет запропонував аудиторії і нові настрої. Так, ще резонували гасла та ідеї догоряючої епохи хїппі («Та путь»), пристойно завуальованим викладався особистий досвід з наркотиками («Містичний політ у гори»), номінативно означалися колись святі для молодіжного руху місця («Збираючись до Каліфорнії»). Здавалося, настали часи, придатні хіба що для поетичних криптограм («Чорний собака»). Обійнявши посаду месій від рок-н-ролу, «Лед Зеппелін» мали зорієнтувати і себе, і слухачів у часі та просторі. Так, думаю, і з'явилася їхня вічнозелена балада на кілька драматургічних дій — «Сходи до неба», де гукнулося англійським фольклором, болгарським мелосом, «важким» блюзом і поетичною алегорією. Усе це добряче поглузувало над новітніми ідеалами Заходу: «Жила-була одна стара леді, яка вирішила купити собі сходи до неба…».
МОЖНА довго фантазувати з цього приводу, що саме автори мали на увазі: духовне відродження людства, віру в оновлене й соціально справедливе суспільство, традиції Езопа. Але… Ще раз звернімося до думок, скажімо, Джіммі Пейджа: «Літня людина на обкладинці четвертої пластинки, яка несе оберемок хмизу, живе в гармонії з природою. Тим часом вона не знає, що цивілізацією уже зруйновано її помешкання, а самого старого переселено в нетрі. Цей образ є одночасно Пустельником із великих арканів Таро (див. докладніше «Священна книга Тота» Володимира Шмакова, СПб, 1914 р. — О. Р) та символом вірності собі, власній містичній мудрості».
КОДУ з тим проектом поставив досить жартівливий комплімент, яким нагородив трохи пізніше лідер-гітариста «ЛЗ» музичний оглядач журналу «Роллінг Стоун» Джім Міллер: «Коли я послухав їхню четверту пластинку, то збагнув, що Джіммі Пейдж міг би заранжувати навіть твір для цимбал. Мало того, ще б і домігся, що під час його виконання з динаміків лунало так, ніби ото справді грає «Лед Зеппелін».
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 1 жовтня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар