РОКИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ
За загальним визнанням, наприкінці п'ятдесятих і на початку шістдесятих рок-н-рол переживав тяжкі часи. Підкріпити цю думку можуть такі очевидні факти:
Елвіс служив у армії, а брати Еверлі — на флоті.
Літтл Річард проміняв рок-н-рол на роботу священика.
Чак Беррі провів деякий час у в'язниці, звинувачуваний у порушенні моральних норм[21].
Джеррі Лі Льюїс накликав на себе загальний праведний гнів, одружившись на своїй тринадцятилітній троюрідній сестрі.
Бадді Холлі загинув.
А ще існувала пейола[22].
Слово «пейола» вигадали для означення підкупу (чи іншого матеріального заохочення) диск-жокея, аби він програвав ту чи ту платівку. Ми вже знаємо, як Алан Фрід здобув право співавторства на пісню Чака Беррі. Іншим кричущим прикладом пейоли були хабарі, що їх давали великі чи малі фірми грамзапису безпосередньо диск-жокеєві за трансляцію або іншій особі, від якої залежав вихід в ефір.
Отже, пейола змінювала і обмежувала радіопередачі, впливаючи як на продаж платівок, так і на смаки слухачів. До того ж викриття і покарання пейоли дали могутнім силам системи — консервативним музичним видавцям, комітетам Конгресу тощо — привід для нападок на рок-н-рол, який, на їхнє переконання, засмоктало шахрайство.
1959 року Законодавчий комітет палати представників Конгресу США порушив широке розслідування з приводу корупції в системі телерадіо, де головними мішенями стали шахрайські телевікторини і пейола. Згодом, 19 травня 1960 року, Велике жюрі[23] Нью-Йорка висунуло звинувачення у хабарництві вісьмом радіо- і телекоментаторам. Найвідомішим серед них був Алан Фрід.
Фрід заперечував усі звинувачення. «Я ніколи не брав хабарів, — заявив він. — Коли і сприяв комусь, то отримував приємний подаруночок, але й десятицентовика не взяв за рекламу платівки. Якось мене спитали: «Якщо вам подарують «кадилак», чи відправите ви його назад?» Я відповів, що все залежить від кольору машини». Подібні відповіді мало чим зарадили Фрідові у вирішенні його справи. Він позбувся обох своїх програм на нью-йоркському радіо й телебаченні і решту життя із шкіри пнувся, щоб врятувати кар'єру, фінансове становище і репутацію. Зусилля виявились марними. Алан Фрід помер 20 січня 1965 року від цирозу печінки, викликаного зловживанням алкоголем.
Скандал з пейолою завдав відчутного удару по радіоіндустрії. Більшість станцій відреагувала на нього скороченням програм і централізованим контролем над тим, що передавалось у ефір. Контроль здійснювався відповідальним за програму чи музичним директором. У результаті музика, яку ми називаємо рок-н-ролом, стала підлягати «санобробці». А нові співаки і маловідомі паростки майже не мали шансів на успіх, боючись бути неправильно витлумаченими в своїх пориваннях.
За всіма ознаками це був найтяжчий період для рок-н-ролу, але аж ніяк не занепадницький чи навіть небезпечний. Якщо продивитися списки популярності 1959—1963 років, побачимо велику кількість рок-н-рольних платівок, які продовжували регулярно з'являтися на ринкові, незважаючи на те що сам процес став більш запрограмованим. А втім, і в тих умовах траплялися здобутки.
Щонайперше, група «Фор сізнс» зі штату Нью-Джерсі, яка після пісні «Шеррі» 1962 року раз у раз стала потрапляти до хіт-параду «Найкращі 40». До того ж чудові творчі дуети-подружжя безупинно видавали нові шлягери:
Джеррі Гоффін і Керол Кінг написали такі класичні пісні, як «Чи кохатимеш мене ти завтра?», «На даху» та «Локомотивний рух»; Баррі Манн і Сінтія Вейл написали «На вершині популярності», «Нам треба вибратися звідси» і «Ти розгубив це ніжне почуття»; Еллі Грініч і Джефф Баррі створили «Будь моєю лялечкою», «Да-ду-рон-рон» («Коли він провів мене додому») і «Любощі-голубощі».
Тим часом так звані дівчачі групи переконливо доводили, що рок-н-рол не є суто чоловічою парафією. Білі й негритянки, великі й тендітні, ці жіночки залишили незгладимий слід у рок-н-ролі. Вони стали жіночим еквівалентом знаменитих вуличних вокальних груп п'ятдесятих років. З платівок чи з естради вони співали про те, що було на думці в тінейджерів, — про юність, безтурботні часи, статеве пробудження, розчарування в коханні і — насамперед — про хлопців! Ось найкращі дванадцять пісень дівчачих груп того часу:
«Мій хлопець повернувся» групи «Ейнджелз»; «Можливо» групи «Чантелз»; «Він такий милий» групи «Шіфонз»; «Да-ду-рон-рон» («Коли він провів мене додому») групи «Крісталз»; «Каплиця кохання» групи «Діксі капс»; «Легше сказати, ніж зробити» групи «Ессекс»; «Танці на вулиці» групи «Марта енд «Ванделлас»; «Прошу вас, пане поштарю» групи «Марвелеттс»; «Будь моєю лялечкою» групи «Ронеттс»; «Вожак компанії» групи «Шангрілас», «Чи кохатимеш мене ти завтра?» групи «Шірелле»; будь-яка пісня групи «С'юпрімз».
На початку шістдесятих країну охопило захоплення танцями — пальму першості міцно утримував твіст, якому наступали на п'яти бугалу, фраг, фанкі-чікен, джерк, мешт-потето, манкі, поні, свім і ватуці. А кумири молоді (здається, всіх їх звали Боббі) бомбардували хітами списки популярності й викликали серцебиття у своїх шанувальниць. На додаток до цього спалаху активності зійшло й насіння трьох феноменів, які справили надзвичайно великий вплив на тогочасний рок-н-рол і, що найдивовижніше, продовжують впливати на рок-н-рол сьогоднішнього дня. Це Філ Спектор, фірма грамзапису «Мотаун» і квінтет «Біч бойз».
ФІЛ СПЕКТОР
Найперше, що вражає з тих років, — це могутність звучання. Філ Спектор працював у царині рок-н-ролу як режисер фільмів-епопей, на зразок Сесіла Б. Демілла[24]. Він створював справжні вистави. Назвати записи рок-н-ролу часів його зародження прісними було б не зовсім справедливо. З іншого боку, продукція Філа Спектора вирізнялася соковитістю і нестримністю. Називалася вона «Стіною звука». Записи накладались на записи, доки кінцевий результат можна було виміряти хіба що сейсмографом.
Філ Спектор народився 26 грудня 1940 року в нью-йоркському районі Бронкс. У дванадцять років переїхав з матір'ю до Лос-Анджелеса. 1958 року Спектор з двома друзями створив тріо «Тедді беарс». їхньою першою піснею, що стала хітом, була «Знати його — означає любити». Назву підказала епітафія на могилі Філового батька.
1960 року Спектор повертається до Нью-Йорка для роботи з авторами пісенних текстів Джеррі Лібергом і Майком Столлером. З останнім він написав шлягер «Іспанський Гарлем», який потрапив до хіт-параду «Найкращі 10». На початку 1962 року Філ очолив власну фірму грамзапису «Філлес рекордз» і став випускати хіт за хітом, включаючи вже відомі пісні різних ансамблів: «Крісталз» — «Він — бунтівник», «Да-ду-рон-рон» («Коли він провів мене додому») і «І тоді він мене поцілував»; «Ронеттс» — «Будь моєю лялечкою», «Маленька, я тебе кохаю» і «Прогулянка під дощем»; «Райтшез бразерс» — «Ти розгубив це ніжне почуття» та Дарлін Лав — «Хлопець, з яким я одружуся».
Вже сама робота Спектора як продюсера гарантує йому місце в історії рок-н-ролу. Але його винятковість не обмежується лише звучанням платівок. Не існувало такої ділянки в процесі виробництва і збуту платівок, яку б обминув увагою Спектор, від залучення талановитого виконавця і до реклами та реалізації товару. У цьому прагненні до тотального контролю Спектор зруйнував старі методи ведення справ в індустрії грамзапису. За це йому дали прізвисько Магната тінейджерів, і не безпідставно. Двадцятиоднорічний мільйонер Спектор обернувся на взірець для кожного молодого рок-антрепренера.
На жаль, дивацтва дуже шкодили його талантові. Досягнувши вершини успіху, він мешкав як справжній відлюдник у своєму двадцятитрикімнатному особняку в Голлівуді. З часом випадкова невдача стала причиною його виходу з грамбізнесу. 1966 року, після провалу однієї з найкращих його речей, пісні «Річка глибока, гора висока», яку виконував дует «Айк енд Тіна Тернер», він майже не з'являвся в студії. Пізніше він виношував плани можливої участі в записах ансамблю «Бітлз», проте колишню славу Спектора в наші дні відродили його наступники і спадкоємці. «Стіна звука» живе і вдосконалюється в композиціях Брюса Спрінгстіна, Біллі Джоела, Міта Лоуфа, Деріла Холла та Джона Оутса.
«МОТАУН»
Якщо Філ Спектор і мав двійника-негра з рок-н-ролу 60-х років, то ним, безперечно, був Беррі Горді. Подібно Спектору, Горді міг писати пісні, випускати платівки, знаходити таланти і видавати шлягери. Зрештою, завдяки своїм діловим якостям він вибудував імперію, відому нам сьогодні як «Мотаун». Розпочавши кар'єру в Детройті в середині п'ятдесятих, Горді став працювати над синтезом негритянської і білої музики, що зажив слави через десять років. Підприємство починалося досить скромно. Горді сам написав низку шлягерів, продав декілька перших оригіналів записів великим фірмам грамзапису, а тоді зібрав гроші і заснував власну справу. Горді володів майже безпомилковим відчуттям таланту, і перший контракт підписав з місцевим детройтським квінтетом «Міраклз», основного вокаліста і автора пісень якого, Смоукі Робінсона, можна вважати одним з найкращих митців популярної музики.
«Міраклз» мали негучний успіх, аж доки їхній шлягер «Шукаю роботу» став золотою жилою групи і посів друге місце в хіт-параді США 1961 року. Дорога до мети була відкрита. Перший великий хіт дозволив Горді здійснити свій чудовий музичний задум. Він вирішив утворити співдружність авторів, продюсерів і виконавців, використавши в музиці технологію, бачену ним на складальних лініях детройтського автозаводу[25]. Така стратегія виправдала себе якнайкраще. Кожен виконавець мав своє характерне обличчя, але кожна платівка записувалась у повній злагоді, в атмосфері дружніх стосунків. Частково це пояснювалося тим, що всі ансамблі брали воду з одного джерела — високопрофесійного кола детройтських музикантів. Так виникло легендарне «Звучання «Мотауна» — щось незрівнянне й унікальне — синтез популярної музики і соулу[26], який полонив слухачів по всій планеті. Він і досі зачаровує їх, вже близько тридцяти років з часу виникнення. Сила цієї музики не зменшилася з плином часу. Свідчення її впливу можна помітити скрізь: Мік Джеггер з Девідом Боуї записують обробку «Танців на вулиці», Едді Кендрікс та Девід Руффін зривають овацію на благодійному концерті «Жива допомога»[27], приєднавшись на сцені до Холла і Оутса, щоб виконати попурі в стилі «Мотаун». Навіть на телебаченні помітний вплив «Мотауна». Коли телекомпанія Ен-бі-сі 1983 року передала програму, присвячену 25-річчю фірми, вона зайняла за популярністю перше місце серед передач тижня. В цілому, то було вшанування чудової когорти виконавців. Слід назвати найкращих з них:
«Фор топс» у першому складі зібралися десь 1953 року в Детройті. Підписавши 1964 року контракт з фірмою, вони об'єдналися із штатною групою авторів і продюсерів: Брайаном Холландом, Ламонтом Доз'єром та Едді Холландом. Така творча співдружність виявила себе у довгому списку пісень, що потрапили до хіт-параду «Найкращі 40», зокрема: «Маленька, мені потрібне твоє кохання», «Не можу собі зарадити» («Моя голубко, моє серденько»), «Це та сама давня пісня» і «Дай мені знати, і я прилечу».
1961 року Беррі Горді почув в одному детройтському клубі Марвіна Гея. Серед його ранніх пісень, що потрапили до десятки кращих, були «Гордість і радість», «Я так і знав!», «Хіба це не дивно?» і «Як радісно твоїм коханим бути».
Марта Рівз працювала секретаркою відділу виконавців і репертуару в «Мотауні». Починала вона як другий голос на записах фірми, а з часом зібрала власну групу «Марта енд «Ванделлас». Серед її хітів були «Гаряча хвиля», «Танці на вулиці» і «Нікуди бігти», написані колективом Холланд-Доз'єр-Холланд.
«С'юпрімз» у своєму першому складі — Дайана Росс, Флоренс Баллард і Мері Вілсон — здобули нечуваного успіху. Десятки їхніх пісень посіли перше місце в американських списках популярності: «Куди поділося наше кохання?», «Юна любов», «Прийди, провідай мене», «Іменем кохання: зупинись!», «Знову у моїх обіймах», «Я чую симфонію», «Не підганяй кохання», «Ти не відпускаєш мене», «Ти пішов від мене, коли я покохала», «Випадок», «Дитя любові» і «Одного дня ми будемо разом». Тож не дивно, що «С'юпрімз» були найпопулярнішою групою шістдесятих.
Щодо «Темптейшнз», то вони зажили слави найпопулярнішої чоловічої групи шістдесятих, ставши чоловічим еквівалентом «С'юпрімз» у «Мотауні». Кілька років «Темптейшнз» виступали без особливого успіху, та коли з ними став працювати автор-продюсер Смоукі Робінсон, група почала випускати такі шлягери, як «Твій спосіб життя» і «Моя дівчина». Згодом набули розголосу в їхньому виконанні пісні Нормана Вітфілда та Брайана Холланда «Якщо попрошу, корона не спаде», «Всього лиш зовнішня краса» і «Я знаю, що втрачаю її».
Стівленд Морріс[28], сліпий від народження, з'явився на світ 13 травня 1950 року в містечку Сегіноу, штат Мічіган. Ронні Уайт, член групи «Міраклз», запримітив хлопчика і показав його Беррі Горді, який змінив його ім'я на Літтл Стіві Уандер (Маленький Диво-Стіві) на знак визнання його музичного таланту. Третя пісня, записана Уандером на «Мотауні» — «Кінчики пальців, частина II», очолила хіт-парад 1963 року. Відтоді Стіві Уандер так стрімко злетів угору, що перевершив усі можливі сподівання.
Безперечно, від таких талановитих виконавців можна чекати багато. Але «Мотаун» сягнув ще вище. Приголомшує, що 75 відсотків пісень, записаних фірмою, потрапили до американського хіт-параду. Такого коефіцієнта хітів не має жодна інша фірма грамзапису.
І все ж найдивовижніше особисте досягнення Горді. Індустрія грамзапису довгі роки перелякано очікувала, як біла аудиторія поставиться до негритянської музики, що саме завдяки Горді здобула якнайширше і якнайтепліше визнання в усьому світі незалежно від кольору шкіри слухачів. А в шістдесяті роки, позначені боротьбою за громадянські права, очолювана неграми фірма «Мотаун» — автори, виконавці і технічний персонал — голосно і гордо виступила із драматичною заявою на захист власних прав.
«БІЧ БОЙЗ»
Однією із найнеймовірніших і найтриваліших історій успіху в американському рок-н-ролі (чи будь-якому іншому жанрі популярної музики) є сага про трьох братів, їхнього кузена і друга сім'ї з містечка Хоторн, штат Каліфорнія, які назвали свій ансамбль «Біч бойз». Це барвиста історія, сповнена мрій і перемог, кошмарів і трагедій. Починалась вона буденно: з пісень про серфінг, автомобілі, дівчат і відданість шкільним традиціям. їх складав, передаючи своє світобачення і талант, найстарший з трьох братів Віл еонів — Брайан. Він вирізнявся від подібних собі авторів тонким умінням відбити в піснях погляди, поривання і глибокі почуття тінейджерів. Саме це вміння, підкріплене найгармонійнішим чоловічим квінтетом, який коли-небудь існував у рок-н-ролі, забезпечило Брайану належне місце в історії музики.
Брайан, Карл і Денніс Вілсони народилися в містечку Хоторн, відповідно 1942, 1944 і 1946 року. Майк Лав народився в Лос-Анджелесі 1941 р., а Ел Джердайн у місті Лайма, штат Огайо, 1942 р. У 1961 р. на пропозицію Денніса Вілсона, Брайан Вілсон разом з Майком Лавом написали пісню «Серфінг», яка стала місцевим шлягером, випущеним маленькою незалежною фірмою «Кендікс». 1962 року група підписала контракт з фірмою грамзапису «Кепітол рекордз» і почала видавати хіт за хітом, зокрема «Серфінг у США», «Я пробивний» і «Приємний настрій». Радісний рок-н-рол плюс гірко-солодкі балади стали формулою альбомів «Біч бойз», що їх із самого початку випускав Брайан Вілсон. На той час могло викликати подив, що один молодий музикант повністю керував групою — як у бізнесі, так і в особистих стосунках. Але, як зазначив 1977 року нині покійний Денніс Вілсон, «Брайан Вілсон — це «Біч бойз». Він один — весь ансамбль. Ми тільки доносимо його послання».
Вибух активності рок-н-ролу шістдесятих позначився і на Брайанові, який чимдалі напруженіше працював заради успіху. Не витримавши перевантаження під час хвилі бітломанії, він зліг з хворими нервами напередодні різдва 1964 року. Це змусило його відмовитись від гастрольних поїздок, зосередивши увагу на музичному майбутті ансамблю. Результатом його зусиль був випуск у травні 1966 року одного з найвизначніших альбомів в історії рок-н-ролу — «Улюблені звуки». Цей диск став найбільшим досягненням групи. В ньому Брайан тонко й майстерно, співчутливо і тактовно досліджував непомітну межу між юністю і зрілістю.
Навіть Пол Маккартні в інтерв'ю 1980 року журналові «М'юзішен» визнав: «Альбом «Улюблені звуки» групи «Біч бойз» справив на мене великий вплив. Просто перевернув мене. По суті, я й досі перебуваю під його враженням. Це один з моїх найулюбленіших альбомів усіх часів. Уже через те, що його музичне новаторство можна висловити одним словом — шик! Для мене це було відкриття. Пригадую, подумав: «Боже мій, та це ж альбом альбомів. Що нам тепер робити, скажіть на милість?»
Так чи так, але наприкінці шістдесятих для «Біч бойз» настали важкі часи. Група помітно випадала з модної на той час психоделічної музики хіппі. Тому-то й стала об'єктом глузувань, у США її не бажали й слухати. Тоді колектив зосередив зусилля на гастрольних поїздках по Європі, де його популярність ніколи не зменшувалась. На початку сімдесятих ансамбль повільно, але впевнено почав підійматися вгору як у творчості, так і в бізнесі. Аж тоді сталося непередбачене. 1974 року, після закінчення в'єтнамської війни і Уотергейта, Америка ладна була знову веселитись. Нове покоління молоді сприйняло філософію «Біч бойз», філософію приємного сонця, радості й свободи. Антологія їхніх кращих ранніх пісень «Літо без кінця» стала платівкою номер один у США в жовтні 1974 року. Відтоді «Біч бойз» залишаються незмінним мандрівним атракціоном, але час від часу група випускає і досить успішні альбоми нових пісень. Що краще — важко сказати.
Протягом свого існування група подолала чимало знегод — хворобливі й депресивні стани Брайана, безперервні сварки й сутички між учасниками ансамблю, смерть Денніса Вілсона, який 1983 року втопився, бувши під чаркою, постійні зміни менеджерів, фірм грамзапису й труднощі з веденням справ. А проте, тогочасний внесок «Біч бойз» набагато важливіший за сьогоднішні чи завтрашні здобутки групи. Разом з тим учасники ансамблю та їхні найвідданіші шанувальники можуть утішитися думкою, що колектив, створений Брайаном Вілсоном за відносно короткий проміжок — з 1961 по 1967 роки, витримав іспит часом і продовжує приваблювати молодь.
Хоч розглянуті нами зразки проросли пагонами в поп-музиці ранніх шістдесятих, картина не була такою вже радикальною, як її часто змальовують в історії року. Справді, існували виконавці і шанувальники, які свято дотримувались нової віри, але, безперечно, перший запал і збудження минули. Загальний настрій, схоже, усталився: коли не можна подолати впливи, слід приєднатись до них. У такий спосіб рок-н-рол помітно розгубив свій бунтівний дух і шаленство, щойно система втягла його в орбіту своєї діяльності. В цілому що більше зростало визнання року, тим зменшувалась його привабливість. Як сказав один з головних героїв фільму «Американські графіті», що вийшов на екрани 1962 року, відтоді, як не стало Бадді Холлі, рок-н-рол покотився донизу.
Нарешті, не можна відокремити зміст американської популярної музики від життя суспільства. Соціальні зміни, що їх обіцяли здійснити у середині й наприкінці шістдесятих, все ще перебували в зародковому стані. Тисяча днів, протягом яких правив наймолодший президент США, тільки-но розпочалась, обіцяючи захопливі події, великі можливості, досягнення країною величі й «нового рубежу»[29]. Проте весь оптимізм, надії й радісні прогнози на майбутнє луснули, коли 22 листопада 1963 року в Далласі пролунали відомі постріли. Країну охопили безпорадність і відчай, викликані вбивством Джона Фіцджералда Кеннеді.
А тоді приїхали «Бітлз».
БІТЛОМАНІЯ І «БРИТАНСЬКЕ НАШЕСТЯ» «БІТЛЗ»
«Учора й сьогодні в нашому театрі ніде голки всунути через журналістів і сотні фотографів з усієї країни, і вони, ці ветерани, погодяться, що наше місто ще не знало такого збудження, яке викликали ці юнаки з Ліверпуля, котрі називають себе «Бітлз». Так от, сьогодні ввечері вони виступатимуть двічі. Зараз і в другій половині програми... леді і джентльмени, — «Бітлз»!»
Такими словами 9 лютого 1964 року Ед Салліван сповістив про нову еру рок-н-ролу. В стані депресії, що настала після загибелі Джона Кеннеді, світ і, особливо, Сполучені Штати шукали якогось позитивного струсу, який би підняв настрій чи хоча б розрадив від похмурих думок про страхітливу подію.
І того досить незвичного струсу завдали четверо симпатичних чубатих хлопців із Ліверпуля — «Бітлз». Принаймні так їх величали під час першої високої хвилі бітломанії, що прокотилася планетою на початку 1964 року. Якщо справедливе твердження, ніби правильний вибір моменту вирішує все, то точність «Бітлз» виявилась непомильною. їхній вихід на міжнародну арену стався в найсприятливіший час. І річ не лише в музиці. А й у зовнішньому вигляді. Манері одягатись. Розмовляти.
«Бітлз» обігнали в чотири рази за славою Елвіса. Вони полонили уяву і сповнили людей таким натхненням, як це нікому ще не вдавалося за всю історію індустрії розваг. Міф про «Бітлз» завдяки їхній музичній обдарованості, приємним манерам, гострому розумові і чудовому почуттю гумору протягом шістдесятих років неймовірно розростався.
В ті часи здавалося, ніби хлопці чудово знають, що роблять. Лише згодом ми зрозуміли, що їм доводилося на ходу обмізковувати кожен крок. Кому могло б спасти на думку, що ватага європейців відкриє Америці щось нове в рок-н-ролі? Напевно, ми недооцінили наше природне джерело. Сприймали його як дещо звичайне, доки воно, зрештою, втратило свою силу. А «Бітлз» та інші групи протягом «британського нашестя», навпаки, шанобливо засвоювали і асимілювали найкращі взірці американського рок-н-ролу, а тоді відтворювали їх у свіжій, приємній, новій манері, їхній класичний приклад навряд чи комусь за нашого життя вдасться перевершити.
Коли в середині п'ятдесятих Джон Леннон зустрів Пола Маккартні, обидва перебували в полоні музики американських піонерів рок-н-ролу, таких як Елвіс Преслі, Чак Беррі, Карл Перкінс, Літтл Річард і Бадді Холлі. У Леннона вже була скіфл-група[30] «Куоррімен». До неї він і запросив Маккартні, і незабаром вони удвох почали гарячково писати пісні. На кінець 1957 року до них приєднався соло-гітарист Джордж Харрісон, а наступного року бас-гітарист Стю Саткліфф, шкільний друг Леннона. Нарешті, в серпні 1960 року до них прийшов ударник Піт Бест.
Тим часом «Куоррімен» перейменували себе спершу на «Джонні енд мундогз», потім на «Сілвер бітлз» і, кінець кінцем, на «Бітлз». Спочатку ансамбль виступав у клубах та пивбарах Ліверпуля і Гамбурга, у ФРН. У квітні 1961 року Стю Саткліфф вийшов з групи, вирішивши стати художником. (Він помер наступного року через крововилив у мозок.) Група виступала як квартет, а Пол Маккартні з ритм-гітари перейшов на бас-гітару. На той час «Бітлз» грали в ліверпульському клубі «Кеверн» і робили вокальний супровід англійському співаку Тоні Шерідану, з яким, зокрема, записали рок-н-рольну обробку пісні «Моя кохана», взявши собі назву «Біт бойз».
28 жовтня 1961 року, в суботу, якийсь тінейджер завітав до ліверпульської крамниці платівок, що належала родині Епстайнів, і попросив пісню «Моя кохана» у виконанні «Бітлз». Зацікавившись, Брайан Епстайн пішов подивитися виступ групи в «Кеверні», а тоді запропонував ансамблю свої послуги менеджера.
Першого січня 1962 року група виїхала до Лондона на прослуховування у фірмі грамзапису «Декка рекордз». їх відразу завернули назад. Якщо вірити книжці спогадів Епстайна «Підвал», сповнений шуму», він так відреагував на відмову: «Та ви, певне, несповна розуму! Ці хлопці стануть справжньою бомбою. Я анітрохи не сумніваюся, що вони ще перевершать Елвіса Преслі».
Так чи так, але його передбаченню судилося збутися. В червні 1962 року «Бітлз» прослухав продюсер Джордж Мартін, який і узгодив умови контракту між ними й «Парлофоном» — філією фірми грамзапису «І-ем-ай». У серпні 1962 року на місце ударника Піта Беста прийшов Рінго Стар, який виступав до цього в іншій популярній ліверпульській групі «Рорі Сторм енд «Харрікенз». 11 вересня «Бітлз» записали пісню «О, кохай мене», і — так і кортить вигукнути! — решта вже стало історією.
«Бітлз», які протягом 1963 року зажили слави в Англії і деяких європейських країнах, не поспішали приїздити до США, де ще не розвіялась гнітюча атмосфера після убивства Кеннеді, аж до 1964 року. В своєму інтерв'ю журналові «М'юзішен» Маккартні присягнув, що все це було часткою вивіреного плану:
«Ми вчинили так, а нові групи хай намотають це собі на вуса — набралися нахабства і оголосили, що не поткнемо носа до Штатів, поки наша платівка не вийде там на чільне місце. Здійснити гастролі нам пропонували й раніше, але ми розуміли, що в такому разі опинимось на других ролях, а цього аж ніяк не хотілось. Перш ніж поїхати, ми все добре обмізкували. До нас вистачало вже виконавців, які вигулькували, щоб миттєво щезнути... Ми стежили за ними й міркували: «Так, вони помилились. Ми поїдемо туди як ансамбль номер один».
Саме так вони й зробили.
Успіх «Бітлз» виявився безпрецедентним. Так чи інакше він торкнувся найрізноманітніших верств населення. Частково це пояснювалось ранніми шлягерами ансамблю. Мало хто лишався байдужим до них. Але то було лише підґрунтя. Вплив «Бітлз», укорінений у рокову основу, проявився в багатьох інших сферах.
Скажімо, фільми за участю музикантів були навдивовиж свіжими й самобутніми. «Вечір важкого дня» та «На поміч!» ще більше популяризували їхню легенду і викликали повагу і захоплення у старшого покоління. їхні гастролі збирали чимдалі більшу аудиторію, і, щоб розмістити всіх бажаючих, доводилося вже давати концерти на бейсбольних стадіонах. «Бітлз» стали жаданими гостями в усьому світі.
Не менш дивовижним було і їхнє музичне зростання. Здавалося, що з кожним новим альбомом чи сорокап'яткою вони дорослішають просто на очах. їхні альбоми «Гумова душа» та «Револьвер» особливо виявили невситиме прагнення групи до творчого вдосконалення. Втомившись від численних гастролей, ансамбль 1966 року полишив мандрівне життя і зосередився на власне музичній творчості. Внаслідок цього 1967 року з'явився найкращий на той відрізок нашої історії альбом.
«Оркестр Клубу самотніх сердець сержанта Пеппера» дав поштовх горезвісному «Літу кохання», появі культури хіппі та прогресивного року, до якого ми ще докладно звернемося. Досить буде наголосити, що «Сержант Пеппер» розкрив не досліджені доти можливості рок-н-рольного альбому, привороживши цілі легіони музикантів та шанувальників року. Вважаєте це перебільшенням? У такому разі, ознайомтеся з уривком есе Ленгдона Віннера, взятого з книжки «Рок-н-рол не зникне»:
«З часів Віденського конгресу 1815 року[31] європейська цивілізація не знала такої єдності, як того тижня, коли побачив світ альбом «Сержант Пеппер». У кожному європейському й американському місті стереосистеми та приймачі програвали ту музику. В ті часи мені саме довелось перетинати автомобілем країну по шосе номер 80. І в кожному місті, де я зупинявся:.. до моїх вух долинали мелодії альбому з радіоприймачів чи портативних магнітофонів. Це була найдивовижніша музика, яку я коли-небудь чув. Протягом короткого часу непоправно розколота свідомість Заходу стала єдиною, принаймні серед молоді. Всі слухали одну платівку, розмірковували над нею і обговорювали її з друзями. Ясна річ, що в мене мало спільного з автозаправником на бензоколонці в містечку Шайєнн, штат Вайомінг. Одначе ми змогли обмінятися думками про зміст пісні «Один день із життя» протягом тих кількох хвилин, коли мені замінювали мастило у «фольксвагені».
Таким виявився вплив «Бітлз» і рок-н-ролу 1967 року. Але жоден феномен не застрахований від обставин, навіть «Бітлз». Правду кажучи, важко збагнути, як їм вистачило сил стільки часу працювати з однаковою енергією і продуктивністю. За цим настала неминуча розплата — перенапруження і стрес. Перші ознаки цього проявилися 1966 року. Джон Леннон дав інтерв'ю газеті «Лондон івнінг стандард», в якому необережно зазначив, що «Бітлз» стали популярнішими за Ісуса Христа. Він навів це як приклад зміни духовних цінностей у світі, та коли інтерв'ю передрукував один американський молодіжний журнал, видерта з контексту цитата зчинила справжню веремію[32]. Тож «Бітлз» довелося докласти зусиль під час свого турне по США 1966 року, щоб роз'яснити думку Леннона і захистити себе. Смерть Брайана Епстайна 1967 року залишила групу без головного стратега.
Ансамбль завжди вмів перебудуватися і скерувати творчу енергію на народження чудових колекцій пісень, таких як альбом «Бітлз» 1968 року, що його називають «Білим альбомом», і «Еббі-роуд»[33] 1969 року. Проте вже 1970 року стало зрозуміло, що група видихалась. Частково спричинило до цього розлучення Джона і друге його одруження на Йоко Оно. Так само як одруження Пола на Лінді Істмен. Джордж прагнув до самовираження, а Рінго втомився сам-один нести тягар «бітла». У квітні 1970 року Пол Маккартні офіційно оголосив: «Бітлз» розпались.
На початку сімдесятих Джон, Пол, Джордж і Рінго почали випускати сольні альбоми, які мали неоднаковий успіх.
Протягом сімдесятих Рінго Стар видав кілька хітових сорокап'яток та альбомів. Він записувався з багатьма видатними зірками рок-н-ролу і підігрував для сольних альбомів своїх трьох колишніх партнерів по групі. Нині Рінго не записується, головним чином знімається в художніх і телевізійних стрічках, одначе й досі користується любов'ю і повагою за те, що колись був одним з «Бітлз».
Джордж Харрісон розпочав сольну кар'єру вибухом музичної активності, прославившись насамперед альбомом «Все тече, все змінюється» та «Концертом для Бангладеш». На кінець сімдесятих його продуктивність музиканта і виконавця чимдалі зменшувалась. Сьогодні він відомий як кінопродюсер, зокрема фільмів «Бандити в машині часу» та «Шанхайський сюрприз»[34].
Полу Маккартні найбільше всміхалася доля з усіх екс-«бітлів». На початку власного шляху він створив дуже популярну групу «Вінгс», в якій виступали його дружина Лінда та Денні Лейн, колишній член ансамблю «Муді блюз». З 1980 року Пол Маккартні виступає один як автор і виконавець, котрий залюбки випускає величезну кількість сорокап'яток і альбомів. За Книгою світових рекордів Гіннеса, Маккартні — найвдатливіший автор пісень в історії музики.
Мабуть, найсумнішою історією екс-«бітла» буде розповідь про Джона Леннона. Його рання сольна робота, хоча й украй нерівна, сповнена емоцій, налічує такі класичні пісні, як «Дайте миру шанс», «Уяви», «Ігри розуму» і «Щоб розвіяти поганий настрій» (записана з вокальним супроводом Елтона Джона). На початку 70-х років він віддав багато сили кампаніям боротьби за мир та проти наміру депортувати його з США через підтверджене звинувачення в зберіганні наркотиків у шістдесяті в Англії[35]. Оборудка з висланням луснула 7 жовтня 1975 року. А через два дні Йоко Оно народила сина Шона. Відтоді Джон практично відійшов від громадської діяльності, присвятивши себе турботам батька сімейства. Восени 1980 року він повернувся до музики, створивши альбом «Подвійна фантазія». Половину пісень виконував Джон, половину — Йоко. То була зріла, довершена музика, що кликала до роздумів. Написати її могла людина, яка перебувала в злагоді з собою і з життям. Джон Леннон був готовий повернути своє заслужене місце в ієрархії рок-н-ролу.
Але 8 грудня 1980 року, коли Джон повертався після запису нового альбому, у внутрішньому подвір'ї багатоквартирного будинку «Дакота», де він мешкав у Нью-Йорку, в нього вистрелив божевільний фанат. Той вплив, який «Бітлз» справили на нас і на все наше життя, якнайкраще відбив колишній радіокоментатор Уолтер Кронкайт, розпочавши 9 грудня 1980 року передачу «Вечірні новини Сі-бі-ес» словами:
«Смерть співака і гітариста заслонила сьогоднішні вечірні новини з Польщі, Ірану та Вашінгтона».
Вбивство Джона перекреслило назавжди надії та мрії про возз'єднання «Бітлз». Але продовжує писатися літопис їхньої історії і триває оцінка їхнього впливу. Музика «Бітлз» залишається надзвичайно популярною серед давніх і нових меломанів. Багато пісень увійшли до класики, незважаючи на їхній музичний жанр. Легенда «Бітлз» продовжує жити. Це еталон, за яким треба вимірювати кожне швидкоплинне захоплення. Випереджаючи свій час, «Бітлз» досягли запаморочливих висот і не зупинилися на цьому. Вони стали піонерами культурного вибуху шістдесятих, хоч особливо не прагнули і навіть не бажали ними бути. Навіть не ставлячи це собі за мету, вони викликали, здавалося б, нездійсненні сподівання, а тоді легко їх перевершили. їхній вплив на культуру незмінний і досі. Нема їм рівних. Хтось може продати більше платівок, хтось зібрати численнішу аудиторію на концерті, але «Бітлз» залишаються недосяжними. Одне слово, вони — найвидатніша група в історії рок-н-ролу.
(Продовження в наступному номері)
ПРИМІТКИ
[21] Наприкінці 1959 р. Чак Беррі став об'єктом расистського переслідування: його безпідставно звинуватили в образі білої жінки і, незважаючи на широку кампанію на захист музиканта, засудили на два роки ув'язнення.
[22] Термін утворено від англ. слова pay (платити) і закінчення слова «піанола». На жаргоні Тін Пен Елі цей термін означає музичний бізнес.
[23] Жюрі присяжних, яке вирішує питання про передачу обвинуваченого до суду.
[24] Сесіл Блант Демілл (1881—1959), відомий американський кінопродюсер.
[25] Беррі Горді до заснування «Мотауна» працював робітником у складальному цеху автомобільного заводу.
[26] С о у л (дослівно «душа») — музичний стиль, що виник із поєднання елементів ритм-енд-блюзу і госпелу. Соул, скопіювавши прийом джазу, піддавався безперервній стилізації і в результаті дав два напрями: джазовий соул і поп-соул.
[27] Гроші з цього концерту, який відбувся у липні 1985 року, пішли на допомогу голодуючим Африки.
[28] За іншими джерелами, справжнє ім'я Стіві Уандера було Стівен Джадкінс.
[29] «Новий рубіж» — політичний курс президента Кеннеді.
[30] С к і ф л — ритмічна форма традиційного народного стилю з інтонаціями блюзу. Виконувався під акомпанемент струнних і нестандартних інструментів, таких як пральні дошки, металеві діжки, порожні ящики тощо. 1956 року англійський співак Донні Донеган популяризував скіфл, випустивши платівку «Межа острова року».
[31] Віденський конгрес завершив війну коаліції європейських держав проти наполеонівської Франції.
[32] Багато американських радіостанцій припинили передавати пісні «Бітлз». Ку-клукс-клан погрожував музикантам розправою і спалював їхні зображення.
[33] Е б і - р о у д — вулиця лондонського передмістя Сент-Джонс-Вуд, де містяться студії грамзапису фірми «І-ем-ай».
[34] У 1987 році Д. Харрісон випустив новий альбом «Хмара № 9».
[35] Справжньою причиною відмови в праві на постійне проживання в США була політична активність Леннона, виступи проти війни у В'єтнамі, підтримка руху індіанців за громадянські права. Лише через п'ять з половиною років імміграційний відділ Нижнього Манхеттена видав Леннону дозвіл на постійне проживання.
З англійської переклав
Дмитро СТЕЛЬМАХ
Дмитро СТЕЛЬМАХ
Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1989. — № 8. — Стор. 176—182.
Немає коментарів:
Дописати коментар