«Марсіанин» із Росії

Олексій Коган

Приводом для цього матеріалу стали друк першої радянської сольної пластинки Сергія Курьохіна та безліч матеріалів у зарубіжній музичній пресі, присвячених, безумовно, одному з найцікавіших і суперечливих музикантів нашої країни. Однак хочеться відмовитися від будь-яких визначень музики цього молодого ленінградця за стилем і жанром. Адже це тільки ще більше заплутає багатьох. Феномен Курьохіна, на мій погляд, полягає, перш за все, у вмілому втручанні в різні музичні жанри. Це своєрідні експерименти (чи: імпровізації) на різні теми сучасного життя, наших проблем, людських пошуків, бажань... Вони не завжди веселі, але й сумними їх не назвеш. Краса красою, але, може, сьогодні саме гумор та іронія спробують врятувати світ?

Отже, музика Сергія Курьохіна — це настрій виконавця та колег, які його супроводжують, це настрій аудиторії, яка дивиться і слухає часто парадоксальні, іноді — незрозумілі, театралізовані музичні вистави того мультиінструменталіста. У Сергія сьогодні дуже багато противників, та ще більше — прихильників. Багатьох він дратує, багатьох захоплює. Хоча дуже багатьох — залишає в повному подиві. Так, Курьохіна можна любити чи не любити. Але його сьогодні пусте не помічати. Парадокс? Можливо. А чи не парадокс, що за кордоном у таких музично законодавчих країнах, як Великобританія, США, ФРН вийшло 18 його альбомів (не рахуючи дисків за участю Курьохіна), тоді як у СРСР — лише три! У цей залік йдуть альбоми і за участю Курьохіна.

СОЛЬНИЙ альбом «Полінезія. Вступ до історії» («Мелодія», С60 28241) надійшов у продаж приблизно місяць тому; на мій погляд, його дуже важко назвати одним з кращих. Прикро, але на сьогодні в радянській пресі немає жодної серйозної публікації про цього ексцентричного ленінградця, не зроблено навіть спроби кваліфікованого музикознавчого аналізу його творчості. На жаль, досі це прізвище згадують у нашій пресі виключно в контексті фестивальних новин, рок- та джаз-оглядів. Це в той час — ще один парадокс! — коли такі зарубіжні, не другорядні видання, як «Кібордіст», «Даунбіт», «Уайр», «М'юзішн» — друкують широкі огляди, чималі інтерв’ю, великі фото нашого експериментатора.

Очима серця

Олексій Коган

Сталося так, що назва однієї з великих, авторитетних та престижних сьогодні фірм грамзапису «ЕСМ» навіть дала назву справжній течії у сучасному музичному імпровізаційному мистецтві. Її абревіатура, «ЕСМ» (варто читати «І-Сі-Ем») — це скорочення від «Європейська сучасна музика». Заснована продюсером та звукорежисером Манфредом Айхером, фірма вдало вирішує складне завдання: запрошувати у студії звукозапису найцікавіших виконавців сучасної музики та послідовно працювати з ними — не обов'язково европейцями, — які з різними естетичними поглядами й протилежними творчими концепціями дивно складають єдиний музичний союз як  п р о д о в ж у в а ч і  європейської музичної культури. Тут записуються талановиті музиканти, а саме: Ян Гарбарек, Чік Кореа, Пат Метіні, Карла Блей, Дьюї Редмен, група «Орегон» та багато-багато інших. Але мова про одного з найяскравіших виконавців, піаніста та композитора Кіта ДЖЕРРЕТТА.

ВІН НАРОДИВСЯ 8 травня 1945 року в місті Аллентаун (див. відому пісню Біллі Джоела), це штат Пенсільванія, США. Грати на фортепіано почав, як і личить обдарованій дитині, у три роки. У шість — публічно виконав сольний-концерт. Змалку писав власні твори, переважно — фортепіанні мініатюри. Слухав джаз, захоплюючись перш за все піаністами-солістами. Його улюбленцями на все життя стали Арт Тейтум та Білл Еванс. 1960 року відбувся перший концерт, на якому 15-річний Джерретт дві години виконував тільки власні твори. А через два роки молодий виконавець став студентом славетного джазового університету — музичної школи Берклі. Але там Кіт провчився тільки рік, бо його виключили зі школи за те, що на одному з концертів учень грав... просто на струнах роялю. Цей факт викличе у багатьох меломанів усмішку, адже сьогодні це банальний спосіб, який використовують багато піаністів, а в ленінградського композитора Альфреда Шнітке є твори, де цілі частини написані для СТРУН роялю. Зрештою, чи сумував Кіт Джерретт за тим, що його витурили з престижної Берклі, чи ні, — залишається таємницею, але те, що працювати він став із подвійною енергією, — то факт.

1965 РІК. Джерретта послухав видатний джазовий барабанщик Арт Блекі — і запропонував 20-річному піаністові місце у своєму відомому ансамблі. Так почався шлях юнака у великий джаз. Зрештою, музична школа Берклі навіть за рік прекрасно підготувала молодий талант: так що невдовзі Кіт уподобався темношкірому сліпому сакс-мультиінструменталісту Роланду Кірку, котрий перехопив обдарування для дворічного співробітництва.

«Земля, вітер, вогонь» та… мідні труби

Олексій Коган

Історія однієї з найпопулярніших негритянських груп «Земля, вітер та вогонь» почалась вісімнадцять років тому, коли три брати-музиканти Моріс (вокал, ударні), Вердайн (бас-гітара) та Фред (барабани) Уайти вирішили створити ансамбль. На той час вони були вже досвідченими виконавцями. Зокрема Моріс Уайт співав у негритянських групах, які виконували ритм-н-блюз, і водночас серйозно займався джазом як барабанщик. Він довго співробітничав з джазовим піаністом Ремсі Льюїсом, грав у славнозвісному джаз-клубі «Венгард Вілідж», але з особливою гордістю сьогодні пригадує, як більше двох місяців замінював відомого барабанщика Елвіна Джонса: треба сказати, що замінювати останнього непросто, якщо взагалі — можливо. Але захоплення вокалом перемогло, і Моріс серйозно замислився та взявся створювати групу, як могла б усе — співати й грати рок, поп, блюз, джаз, африканську та латино-американську музику. Це було надзавдання. Адже побутує думка: ті, хто береться виконувати усе, як правило, нічого путнього не виконують. Але повірте, це не про «Землю, вітер та вогонь»… Саме так назвали нову групу брати Уайти.

ПЕРІОД ЇХ СТАНОВЛЕННЯ нагодував тренування чи підготовку до якогось важливого змагання. Виконавці набиралися досвіду, вишукували цікаві музичні рішення, змінювали склад і будували вокальний фундамент. Три перші альбоми «Минулі дні й часи» (1972), «Вперед на небо» (1973) та «Розплющ очі» (1974) демонстрували типову негритянську музику того часу, зроблену зі смаком, але, як-то кажуть, без претензій.

Коли переглядаєш стару зарубіжну музичну просу, звертаєш увагу на факт, що усі критики та оглядачі розцінювали наступний альбом групи «Так буває на світі...» (1975) як вибух. Диск став кращим «чорним» диском Америки і зібрав усі можливі премії «Греммі» в усіх можливих категоріях: «кращий запис року», «кращі вокалісти-солісти», «краща аранжировка», «краща вокальна група», «краща... тощо».

Друге дихання, або Третя молодість майстра

Олексій Коган

Останні дві роки були переповнені розмовами про гастролі у нашій країні славетного джазового трубача Майлса Девіса. Цьому сприяла зарубіжна преса. Наші журналісти також зустрічалися з Майлсом у Нью-Йорку, де під час розмов навіть називалися конкретні дати виступів в СРСР. Втім» ореол загадковості й надалі оточує Девіса та його музику.

Шанувальники джазу, і особливо критики, нині знову напоготові. Адже ось-ось у продаж надійде новий альбом Майлса Девіса «Амандла». Чи буде він сенсацію? Не думаю.

Те, що він буде зроблений зі смаком, — це факт. Гість Київського джаз-фестивалю Голосієве-88, англієць СтІв Єнсен писав мені в квітні цього року: «Слухав у Манчестері Майлса Девіса з новою групою.... Вони «показували» матеріал нового альбому «Амандла». У Девіса тепер грає чудова молодь. Якщо характеризувати музику, що виконувалась, — це електричний «джаз-фанк» і, взагалі нічого нового. Але Девіс!!! Відчуття стилю, партнерів, побудова музичних фраз... Як-то кажуть — «чистий Майлс!»

Вперше свою нову групу Девіс показав на фестивалі Джаз-Джемборі-89 в Польщі у жовтні минулого року! Відразу ж і привернув до своїх музикантів увагу багатьох фахівців. Втім, усі давно звикли до того, що молодь, яка проходить школу Девіса, успішно складає іспити на звання володаря щасливої музичної долі. І на Джемборі на обійшлося без сюрпризів. На цей раз: «фемінізація» групи, в якій сьогодні грає жінка Мерілін Мазур (перкашн). Є у новому складі і досвідчені виконавці — Адам Хольцман (клавішні) та Ріккі Уелман (ударні). Дуже впевнено грає саксофоніст Канні Гаррет та басист-віртуоз Фолі. Вони — головна надія Майлса, який під час виступу більше нагадує режисера чи педагога — більше допомагає грати іншим, ніж грає сам (але ж як!).