Історія однієї з найпопулярніших негритянських груп «Земля, вітер та вогонь» почалась вісімнадцять років тому, коли три брати-музиканти Моріс (вокал, ударні), Вердайн (бас-гітара) та Фред (барабани) Уайти вирішили створити ансамбль. На той час вони були вже досвідченими виконавцями. Зокрема Моріс Уайт співав у негритянських групах, які виконували ритм-н-блюз, і водночас серйозно займався джазом як барабанщик. Він довго співробітничав з джазовим піаністом Ремсі Льюїсом, грав у славнозвісному джаз-клубі «Венгард Вілідж», але з особливою гордістю сьогодні пригадує, як більше двох місяців замінював відомого барабанщика Елвіна Джонса: треба сказати, що замінювати останнього непросто, якщо взагалі — можливо. Але захоплення вокалом перемогло, і Моріс серйозно замислився та взявся створювати групу, як могла б усе — співати й грати рок, поп, блюз, джаз, африканську та латино-американську музику. Це було надзавдання. Адже побутує думка: ті, хто береться виконувати усе, як правило, нічого путнього не виконують. Але повірте, це не про «Землю, вітер та вогонь»… Саме так назвали нову групу брати Уайти.
ПЕРІОД ЇХ СТАНОВЛЕННЯ нагодував тренування чи підготовку до якогось важливого змагання. Виконавці набиралися досвіду, вишукували цікаві музичні рішення, змінювали склад і будували вокальний фундамент. Три перші альбоми «Минулі дні й часи» (1972), «Вперед на небо» (1973) та «Розплющ очі» (1974) демонстрували типову негритянську музику того часу, зроблену зі смаком, але, як-то кажуть, без претензій.
Коли переглядаєш стару зарубіжну музичну просу, звертаєш увагу на факт, що усі критики та оглядачі розцінювали наступний альбом групи «Так буває на світі...» (1975) як вибух. Диск став кращим «чорним» диском Америки і зібрав усі можливі премії «Греммі» в усіх можливих категоріях: «кращий запис року», «кращі вокалісти-солісти», «краща аранжировка», «краща вокальна група», «краща... тощо».
