(Продовження. Початок див. на с. 147)
прогресивного року. Одним з його найяскравіших стилів, у прямому і переносному розумінні, став психоделічний рок. Він народився наприкінці шістдесятих як спроба передати музичними засобами розширення меж свідомості під дією галюциногенних наркотиків, таких як ЛСД[22] чи мескаліну. Ця музика поєднувала в собі звуки авто вау-вау[23], велику гучність, синтезатори, індійські мотиви й блимаючі, різнобарвні світлові ефекти — все заради відтворення чи підсилення відчуття дезорієнтації під впливом наркотика. Психоделічному року притаманні також довгі імпровізовані пасажі й сольні номери.
Цей стиль набув поширення на радіохвилях та в концертних залах. Такі зали, як «Філлмор-Іст» та «Філлмор-Вест», стали наче Мекками-близнюками для любителів психоделічного року. Навіть хіт-парад «Найкращі 40» не обминув його — пісня «Ладан і м'ятні льодяники» групи «Стробері еларм клок» посіла перше місце. Вплив психоделічного року позначився на всіх рок-групах. Піонерами його виступили «Бітлз» в альбомі «Сержант Пеппер». За ними — «Роллінг стоунз», в альбомі «їхніх Сатанинських Величностей прохання». Відтоді напрям захопив усі головні рок-столиці світу. Та найміцніше психоделічний рок був пов'язаний із Сан-Франціско.
«ЗВУЧАННЯ САН-ФРАНЦІСКО»
Власне, ідея «Звучання Сан-Франціско» належить передусім засобам масової інформації. Створювана в Сан-Франціско музика різко відрізнялася від загальноприйнятих мірок. Сан-Франціско зажив слави міста рок-н-рольних можливостей, і на те були свої причини. Саме тут, під пильним оком покійного Тома Донах'ю, розвинулися прогресивні радіостанції УКХ-діапазону Західного узбережжя. Донах'ю, колишній диск-жокей хіт-парадів «Найкращі 40», відчув обмеженість цієї передачі і запровадив «довільний підхід» у ряді каліфорнійських радіостанцій УКХ-діапазону.
Сан-Франціско був також вотчиною енергійного менеджера Білла Грейама, який змінив саме поняття рок-концерту і спосіб подачі музики великим аудиторіям. Замість дискотек і коротких насичених програм Грейам запровадив дводенні чи триденні виступи двох-трьох провідних виконавців у невеликих залах.
До того ж Сан-Франціско поступово обернувся на місце зустрічі найбільш екстремістських елементів рок-культури, яким засіло в голові, що їхній стиль життя, звички, музичні й сексуальні смаки породили до них ставлення як до покидьків суспільства чи злочинців. Такі групи можна зустріти у майже кожному великому місті США (як і в маленькому), одначе їхньою символічною столицею став Сан-Франціско. Вони курили марихуану. Експериментували з ЛСД, який називали «кислотою». Жили в комунах і пропагували ідею вільного способу життя, аж до радикального екстремізму.
То були так звані хіппі й діти-квіти шістдесятих, які обрали собі за музику рок-н-рол, але не той трьохакордний асортимент п'ятдесятих, чи навіть віддзеркалений, перероблений рок «британського нашестя», а цілковито новий, витончений, ускладнений, технічно вищий різновид музики, що з'явився під туманним терміном «психоделічний рок». І хоч прихильники цієї музики відзначалися, як правило, м'яким характером і проповідували філософію кохання, мир і щастя, їх сприймали як небезпечних дикунів, як загрозу консервативнішим представникам суспільства і встановленому порядку, чи не було це відлунням реакції на ранній рок-н-рол?
«ДЖЕФФЕРСОН ЕРПЛЕЙН» — «ДЖЕФФЕРСОН СТАРШІП»
Усе вище сказане і зробило Сан-Франціско благодатним грунтом для ансамблів психоделічного року, які або виникли там, або перебралися туди. з інших куточків країни. 1965 року «Джефферсон ерплейн» стали першою групою із Сан-Франціско, яка підписала контракт з однією з найкрупніших фірм грамзапису («Ар-сі-ей»). На 1969 рік вже майже п'ятдесят місцевих ансамблів мали офіційні контракти на запис платівок. Проте будь-який список незабутніх тамтешніх груп очолює новаторська «Джефферсон ерплейн».
Її створив 1965 року колишній виконавець народних пісень Марті Белін, і спершу «Джефферсон ерплейн» виступали в стилі фолк-рок у клубі Беліна «Мейтрікс». Перший склад групи був таким: Пол Кантнер, Йорма Кауконен, Скіп Спенс, Боб Харві, якого незабаром замінив Джек Кеседі, і во-калістка Сігна Андерсон. Група підписала контракт з «Ар-сі-ей» і випустила у вересні 1966 року перший альбом — «Джефферсон ерплейн» злітає». Того ж року Сігну Андерсон, яка чекала дитину, змінила Грейс Слік, солістка з «Грейт сесаєті» — іншої дуже популярної групи із Сан-Франціско. Скіп Спенс також вийшов з групи і створив власний колектив, а його місце зайняв Спенсер Драйден. Саме в цьому складі виник унікальний синтез звучання групи, що поєднував народні мотиви, рок, джаз, естраду і блюз. їхній другий альбом, «Сюрреалістична подушка», містив дві пісні, які потрапили до десятки найкращих — «Когось любити» і «Білий кролик». Завдяки цьому дискові група м'яко приземлилася в хіт-параді і завоювала серця шанувальників року в усьому світі.
Протягом наступних трьох років ансамбль домігся неабиякого успіху і став світовим послом Сан-Франціско. «Ілюстрована історія рок-н-ролу журналу «Роллінг стоун» до тонкощів змалювала звучання групи: «Надривне вібрато Беліна додавалось до високого сопрано Слік, яка співала з інтервалом у квінту. То був стиль народної гармонії з ясним, чистим звуком, відмінним від срлодкого, «інтимного» стилю співу у терцію. Ритм ставав м'якішим і сильнішим, а звучання гітар набувало блюзово-джазового забарвлення».
Ансамбль так само творив музику, але між його учасниками все більше загострювалися особисті стосунки. Групу роз'їдали непорозуміння, зростало напруження. З тривожною частотою змінювався склад, ті, що виходили з колективу, розпочинали сольну кар'єру чи виступали в дуетах.
1974 року, на уламках «Джефферсон ерплейн» Пол Кантнер і Грейс Слік створили «Джефферсон старшіп», пережили й успішно виступала, і в середині сімдесятих, коли до неї на деякий час приєднався Марті Белін, записала пару альбомів-бестселерів. Одначе ті самі проблеми, що згубили «Джефферсон ерплейн», пережили й «Джефферсон старшіп» — наприкінці десятиліття групу покинули Белін та Слік, задовольнившись скромною славою сольних виступів.
Кантнер все ж стійко тягнув свій віз і збив ще один вдалий склад групи, який згуртувався навколо вокаліста Міккі Томаса. В середині вісімдесятих пішов Кантнер, повернулася Слік, а група стала називатися просто «Старшіп». Неймовірно, але через двадцять років після створення «Джефферсон ерплейн», її відлуння — «Старшіп» посіли перше місце в хіт-параді завдяки пісні «Ми звели це місто на рок-н-ролі», яка відверто уславлює їхні рідні пенати.
«БІГ БРАЗЕР ЕНД ХОЛДІНГ КОМПАНІ»
«Біг бразер енд холдінг компані» утворилися 1965 року, коли Пітер Елбін, Сем Ендрюс, Джеймс Герлі і Девід Гетц почали виступати разом на імпровізованих концертах як у залах, так і на відкритому повітрі в Хейт-Ешбері, районі Сан-Франціско. І все ж їхньому складові бракувало основного учасника, який зміг би вивести групу в ранг зірок — енергійного вокаліста. Ця проблема була вирішена в червні 1966 року, коли до ансамблю запросили співачку Дженіс Джоплін.
Дженіс народилася 1943 року в місті Порт-Артурі, штат Техас. На початку шістдесятих почала співати народні пісні, кантрі й блюзи в барах і кав'ярнях рідного штату. Потім переїхала до Сан-Франціск,о, спокушена тамтешньою музичною ареною. Приєднавшись до «Біг бразер енд холдінг компані», Дженіс забезпечила групі успіх. 1967 року вони записують перший альбом на фірмі «Мейнстрім рекордз», але лише після їхнього виступу на Монтерейському міжнародному фестивалі популярної пісні в червні того ж року група з місцевої сенсації стала національним явищем. На тому знаменному фестивалі, що викликав загальну увагу і на якому виступали самі зірки, Дженіс трималася на рівних у компанії таких рок-гігантів, як «Ерік Бердон енд «Енімалз», «Мамас енд папас» та «Бердз». Після фестивалю контракт групи перекупила фірма «Коламбія рекордз», для якої «Біг бразер енд холдінг компані» записали альбом «Дешеві жарти». Він одразу вийшов на перше місце з хітом «Уламок мого серця». Дженіс, так само як і Грейс Слік, створили цілковито новий образ жінки рок-н-ролу. Вони були міцними хард-роковими матусями — далеким-далеким відбиттям дівчачих груп початку шістдесятих.
Дженіс тим часом і далі гіпнотизувала аудиторію. Вона верещала в трансі, кривлялася, тупотіла ногами і командувала на сцені так владно, як жодна з інших жінок рок-н-ролу, ба навіть і чоловіків. На ті часи вона була найкращою білою виконавицею блюзів. Про її виступи захоплено писала преса, глядачі вимагали співати на «біс». Таке низькопоклонство в шанувальників і культ співачки неминуче призвели до загострення стосунків у групі. Покинувши ансамбль 1968 року, Дженіс розпочала сольну кар'єру. «Біг бразер енд холдінг компані» продовжували без особливого блиску виступати аж до їхнього розпаду в 1972 році.
Дженіс стала сама собі господаркою, одначе так і не спромоглася вирішити основне протиріччя свого життя і кар'єри. Якось вона дуже точно окреслила цей парадокс однією фразою: «На сцені я віддаю любов 25 000 глядачів, а тоді самотня повертаюсь додому». Постійна потреба любові, зрослі фізичні й емоційні запити спонукали співачку шукати повсякчас задоволення — це стало нормою її життя.
4 жовтня 1970 року, після запису альбому «Перлина», Дженіс Джоплін знайшли мертву в готелі «Голлівуд». Смерть сталася внаслідок надмірної дози героїну.
«ГРЕЙТФУЛ ДЕД»
«Грейтфул дед», яким може позаздрити будь-яка група в історії рок-н-ролу, розпочали свій дивовижний шлях у Сан-Франціско. їхній злет і досі вражає. І вже понад двадцять років відчутна постійна і впливова присутність групи в рок-н-ролі. «Грейтфул дед» зажили слави не стільки музикою, як стилем життя. Звісно, їхній синтез кантрі, народних мотивів, блюзу і року так само захоплює рок-шанувальників різного віку. І все ж основна підпора групи — так звані «дедхедз», давні, віддані прихильники, більшість з яких живуть тепер цілком нормальним життям, відкинувши хворобливу одержимість у служінні своєму рок-ансамблю. Дехто з них супроводжує групу з міста в. місто, обмінюється підпільними записами концертів з іншими «дедхедз» і постійно переповідає минуле групи, хоч та рухається далі.
«Грейтфул дед» зробили ставку на великі безкоштовні концерти на відкритому повітрі в рідному Сан-Франціско і тим самим зменшили тогочасну пристрасть до наркотиків серед рок-музикантів. 1967 року вони підписали контракт з фірмою «Уорнер бразерс рекордз». їхні платівки були завжди неординарні, хоча записи з концертів виходили найкраще. І все ж на початку сімдесятих група випустила два альбоми, які стали одними з найзначніших у світі року: «Смерть робітника» та «Американська красуня».
Один з перших учасників ансамблю Рон «Пігпен» Маккернан зловживав спиртним і в березні 1973 року помер від хвороби печінки. Відтоді його місце постійно займав хтось сторонній, але основне ядро групи в складі Джеррі Гарсіа, Міккі Харта, Філа Леша, Білла Кройцманна та Боба Вейра лишалося незмінним.
«Грейтфул дед» узяли участь у цілому ряді рок-фестивалів. Вони виступали в Монтереї, Вудстоці, Алтамонті та Уоткінс-Глені. (Останній, що відбувся на півночі штату Нью-Йорк, став найбільшим концертом сімдесятих, на який з'їхалося понад шістсот тисяч шанувальників року, щоб побачити «Оллмен бразерс», «Бенд» і «Грейтфул дед».) 1978 року вони навіть дали три вечірні концерти під єгипетськими пірамідами.
На той час група вже міцно усталилась. Навіть їхні обмовники мусили визнати, що в світі рок-н-ролу, де постійною є тільки зміна, можна бути певним хіба що в стабільності, надійності й довговічності «Грейтфул дед». Якби мене спитали, в чому причина успіху групи, я б насамперед указав на неповторні концерти «Грейтфул дед». Адже їхня музика так само позначена передусім безпосередністю та імпровізацією. «Грейтфул дед» зуміли досягти такої близькості й взаєморозуміння зі своїми шанувальниками, що кожному слухачеві спадає на думку, ніби група дає концерт лише заради нього. Ось та рідкісна і талановита вдача, завдяки якій «Грейтфул дед» продовжують лишатися однією з найулюбленіших груп у царині рок-н-ролу.
«СТІВ МІЛЛЕР БЕНД»
Стів Міллер народився 5 жовтня 1943 року в місті Мілуокі, штат Вісконсін, і дванадцятилітнім хлопцем створив свій перший ансамбль «Марксмен». У коледжі він разом з Бозом Скеггсом та Беном Сідраном організував групу «Арделлз», яка виконувала білий соул. Провчившись рік за кордоном, повернувся до США і подався до Чікаго, прагнучи увібрати в себе його багату блюзо-ву традицію. Там він близько зійшовся з іншими відомими гітаристами-виконавця-ми білого блюзу, такими як Елвін Бішоп та Майк Блумфілд з ансамблю «Поп Батерфілд блюз бенд».
1966 року Міллер переїхав до Сан-Франціско, зачарований тамтешнім музичним осередком. Він створив ансамбль «Стів Міллер бенд», який виступав на відкритому повітрі і здобув чимало прихильників. Група акомпанувала Чакові Беррі в концертному залі «Філлмор-Вест» і записала три пісні для художнього фільму «Революція». Вони виступили на фестивалі в Монтереї, після чого підписали контракт з фірмою «Кепітол рекордз».
Міллера справедливо вважають причиною глибоких змін у бізнесі рок-н-ролу. По-перше, він отримав величезний аванс (50 тисяч доларів) на запис свого першого альбому, більше ніж будь-хто отримував тоді. (Сьогоднішні аванси рок-зіркам виросли з того часу в геометричній пропорції.) По-друге, він зажадав і отримав гонорар — більший за той, на який могли розраховувати найпопулярніші виконавці. Нарешті, він наполіг, щоб його записували найдосконалішою апаратурою, і таким чином досяг чистого, якісного з технічного боку звучання своїх альбомів. Ці виконані вимоги породили новий тип стосунків між виконавцями та фірмами грамзапису.
В 1968 році «Стів Міллер бенд» записали свій перший альбом «Діти майбутнього», в якому цілу сторону займала однойменна сюїта, що в ній були синтезовані всі елементи психоделічного року. Того ж таки 1968-го група випустила другий чудовий альбом «Моряк» з піснею, яка увійшла до хіт-параду «Найкращі 20» — «Проживаючи в США». Наступні альбоми групи виявили багатство форм і жанрів. Міллера прозвали хамелеоном за постійні зміни свого образу і напряму музики. Одначе треба визнати, що він чудовий хамелеон, який надзвичайно легко може опанувати складні й несхожі стилі.
В середині сімдесятих Міллер безпомилково відчув кон'юнктуру і влучив у самісіньку ціль такими альбомами, як «Книга мрій» та «Лети, як орел», що потрапили до п'ятірки кращих. А тоді запросто в'їхав у вісімдесяті піснями-призерами, на кшталт шлягера номер один «Абракадабра» (за яким знято блискучий відеокліп). Стів Міллер — це впевнений у собі один, що, схоже, здатний за бажанням прикути до себе увагу рок-фанатів. Він виступає на сцені вже тридцять років — двадцять як зірка і десять як суперзірка. Це рідкісний зразок світу рок-н-ролу, якому під силу жити особистим життям і будувати кар'єру, покладаючись тільки на самого себе.
«КРІДЕНС КЛІЕРУОТЕР РІВАЙВА»
Однією з найенергійніших та найудатливіших груп з околиць Сан-Франціско, яка не мала нічого спільного з психоделічним роком, були «Кріденс кліеруотер рівайвл». їхня музика відзначалася більшою традиційністю — такий собі жорсткий рок-н-роль-ний стиль, що приніс дивовижні результати, надавши примітивному рок-н-ролові забарвлення прогресивного року. Джон і Том Фогерті народилися в місті Берклі, штат Каліфорнія, відповідно 1945-го і 1941 року. Із Стю Куком та Дугом Кліффордом вони познайомилися ще в молодших класах школи, а 1959 року почали виступати разом як ансамбль «Блу велветс». Змінивши назву на «Голлівогз», вони 1964 року уклали в Сан-Франціско угоду з фірмою грамзапису «Фентезі рекордз», одначе слави не зажили. Лише в 1967 році вони переіменували себе на «Кріденс кліеруотер рівайвл» і знайшли свій рок-стиль, що приніс їм успіх.
«Кріденс кліеруотер рівайвл» удалися до синтезу цілого ряду елементів, що їх, здавалося, неможливо поєднати, і отримали нове звучання. Водночас група пристала до прогресивного напряму і потрапила до хіт-параду «Найкращі 40». Орієнтувалися вони передусім на «ударні» пісні, на зразок шлягерів «Горда Мері», «Передчуття біди» та «Мандрівний оркестр». Група почала випускати пісні, які відразу полонили серця слухачів. «Кріденс» виявились найкомерційнішою американською групою кінця шістдесятих — початку сімдесятих, яку захоплено сприйняла навіть та частина покупців платівок, що ненавиділа комерційний підхід.
Певний час така суперечливість, схоже, не позначалася на «Кріденс кліеруотер рівайвл», які злетіли на вершину слави. Одначе конфлікт, зрештою, завдав тяжкого удару по групі. 1971 року пішов Том Фогерті. Ще півтора року ансамбль успішно виступав як тріо, аж поки в жовтні 1972-го припинив існування. Кожен учасник почав працювати окремо чи в складі інших колективів, але досягти успіху «Кріденс кліеруотер рівайвл» був нездатний. І тільки 1985 року, після довгих років самотності й тривалої, затяжної боротьби в судах з фірмою грамзапису з приводу гонорарів[24], Джон Фогерті випустив сольний альбом під назвою «Центр уваги». Він піднявся на верхні щаблі хіт-парадів завдяки кільком шлягерам і переконливо довів, що «Кріденс кліеруотер рівайвл» не були тимчасовими щасливцями і що рок-стиль Фогерті такий самий життєздатний у вісімдесятих, як і в шістдесятих чи сімдесятих.
«СЛАЙ ЕНД «ФЕМЕЛІ СТОУН»
«Слай енд «Фемелі стоун» вписали одну із останніх, але найважливіших сторінок в історію музичної сцени Західного узбережжя. Сільвестер (Слай) Стюарт народився в Далласі, штат Техас, 15 березня 1944 року, в п'ятдесяті роки переїхав із сім'єю до Сан-Франціско. Він спробував свої сили як співак, гітарист, клавішник, звукооператор та диск-жокей. На ньому позначився не так вплив ритм-енд-блюзу, як прогресивного року, що панував у його рідному місті. 1967 року Стюарт створив групу, яка втілила його мрію про поєднання негритянських ритмів з психоделічними обертонами. «Слай енд «Фемелі стоун» запропонували нову музичну комбінацію джазу, естради і року, що полонила як білих, так і чорношкірих слухачів.
Група складалася з представників різних рас — чоловіків і жінок, і з кожним новим диском чи концертним виступом підіймалася на сходинку вище, прокладаючи нові шляхи в музиці. 1968 року вона розпочала штурм американських хіт-парадів диском «Танцюй під музику», який посів восьме місце. Згодом, у січні 1969 року, їхній чарівний гімн про братерство і расову гармонію «Типові люди» зайняв перше місце у хіт-параді «Найкращі 40» серед популярних і ритм-енд-блюзових пісень. Виступ ансамблю на фестивалі у Вудстоці запам'ятався як один із найдинамічніших, сповнених яскравої притягальної сили.
Ансамбль продовжував виступати і в сімдесяті роки, випустив ряд альбомів-бестселерів і шлягерів, одначе Слай на той час приохотився до наркотиків і взяв за звичку запізнюватись, а то і взагалі не з'являтись на концерти та інтерв'ю. Це призвело до того що від групи відвернулися прихильники, і вона, зрештою, розпалась. На жаль, Слай не змінив свої звички і у вісімдесяті докладаючи марних зусиль, щоб повернуту собі належне місце в музичній ієрархії.
«САНТАНА»
Однією з останніх сан-франціскських груп кінця шістдесятих була «Сантана». Її створив, узявши за назву власне ім'я, співак і соло-гітарист Карлос Сантана. Група чітко дотримувалася стилю Західного узбережжя, запропонувавши чарівне поєднання хард-року і латиноамериканських ритмів, цілковито нове, оригінальне і захоплююче. Власне через це їх запросили до Вудстока, де вони ледь не стали окрасою фестивалю, виконавши протяжну, восьмихвилинну обробку пісні «Душевна жертва». їхній перший альбом «Сантана» з'явився в листопаді 1969 року і посів чільне місце.
Хоч протягом сімдесятих склад групи постійно змінювався, «Сантана» так само випускали раз ураз блискучі, чарівні альбоми, такі як «Абраксез», «Місячна квітка» та «Глибокі таємниці». Карлос, який чимдалі більше захоплювався джазовою музикою, почав записуватись окремо. Проте і у вісімдесяті «Сантана» лишається однією з найпопулярніших і новаторських груп у світі рок-н-ролу з тих, що зросли на родючому грунті «Звучання Сан-Франціско» шістдесятих.
ЕРІК КЛЕПТОН
Ясна річ, що прогресивний рок не обмежувався Сан-Франціско чи Америкою. Англія також робила свій внесок завдяки енергійним музикантам-експериментаторам. Ця друга хвиля «британського нашестя», що накотилася після відкриттів «Бітлз», «Роллінг стоунз», «Кінкс» та «Ху», була представлена такими новаторськими й талановитими групами, як «Бі Джіз» (доплатівкого періоду), «Муді Блюз», «Мув», «Найс», «Пінк Флойд», «Прокол харум», «Треффік» і «Джетро Талл». Та найвпливовішою англійською групою з середини 1966-го до кінця 1968 року були «Крім» — в основному, завдяки фуророві, що його спричинив соло-гітарист і частково вокаліст Ерік Клеп-тон.
Обожнення майстра гітари було не новим. Від самого початку гітари стали головними інструментами рок-н-ролу. Звичайно, ця музика була б неможлива без контрабаса і ударних, але саме гітара виступала символом року — символом його музичності, сили, сексуальності. З часів Чака Беррі і аж до Едді Ван Хейлена майстер гітари вважався центральною постаттю в містиці й міфології року. Щодо Єріка Клептона, то він, безсумнівно,— один із найобдарованіших музикантів, які коли-небудь брали до рук гітару.
Народився він 30 березня 1945 року в англійському містечку Ріплі. 1962 року сімнадцятирічний Клептон навчився грі на гітарі. За рік — став учасником одного з найвизначніших ансамблів «британського нашестя» — «Ярдбердз». Юний Клептон був такою мірою відданий блюзу, що покинув «Ярдбердз», щойно вони змінили традиційний блюз на більш комерційний напрям. На місце його прийшов інший видатний англійський гітарист Джефф Бекк, а Клептон приєднався до сумлінних виконавців блюзу — групи «Блюзбрейкерс», яку очолював Джон Меєл. 1966 року Клептон разом з Джеком Брюсом та Джінджером Бейкером заснували потужне тріо «Крім», яке стало виразником прогресивного року. Музичний світ не знав доти нічого подібного — велика гучність, бурхлива енергія і високий рівень майстерності, засвідчений довгими сольними номерами довільної форми, експромтами й імпровізаціями. «Промені твого кохання» і «Біла кімната» стали найвідомішими шлягерами групи, а всі їхні чотири альбоми увійшли до сорока найкращих в Англії та США. На жаль, у групі спалахнули внутрішні суперечки, і «Крім» скисли[25]. Після прощального концерту в листопаді 1968 року ансамбль розпався.
Так само недовго, ще менше за «Крім», проіснувало наступне підприємство Клептона квартет «Блайнд фейт», до якого увійшли Клептон і Бейкер з «Крім», Рік Гріч з «Фемелі» і видатний вокаліст Стів Вінвуд з «Треффік». Групи вистачило на один альбом і єдине турне до свого розпаду в 1969 році. Певною мірою складнощі Клептона можна пояснити тим, що він ніяк не міг сполучити свою відданість чистоті й колориту блюзової гітари із зовнішніми атрибутами естрадної суперзірки. А тому благородно уникав променя прожектора і ховався на задньому плані. Клептон гастролював з американським дуетом «Делані і Бонні». Його гру на гітарі можна почути в багатьох композиціях «Бітлз», зокрема в піснях Джорджа Харрісо-на «Коли моя гітара тихо плаче» і Джона Леннона «Живи мирно у Торонто».
1970 року Клептон записав свій перший сольний альбом, запросивши собі в помічники Леона Рассела і Стівена Стіллза. Чи не вперше за свій творчий шлях він узяв на себе роль основного вокаліста і досяг небаченого успіху. Клептон виступив у подвійній ролі й у наступному своєму ансамблі — казково успішній групі «Дерек енд «Домінос», де Клептон був як Дерек, а «Домінос» — клавішник Боббі Вітлок, бас-гітарист Карл Редл та ударник Джім Гордон — усі колишні акомпаніатори «Делані енд Бонні». Разом вони записали єдиний подвійний альбом «Лейла та інші різноманітні пісні про кохання». Небагато подвійних рок-н-роль-них альбомів заслуговують на те, щоб називатися справжніми. «Лейла» — один з винятків. Цей альбом полонив слухачів радісним, сучасним рок-н-ролом. Гра Клептона, підсилена блискучим супроводом студійного гітариста Дуана Оллмена, надала дискові характерного, чіткого звучання. Група багато гастролювала, даючи гучні концерти протягом 1970-го і 1971 року.
На превеликий жаль, Клептон у ті часи страждав, борючись не на життя, а на смерть, з пристрастю до героїну. Щоб покласти край згубній звичці, він на цілий рік відійшов від громадського життя. Подолавши свою пристрасть, він на початку 1973 року зробив спробу повернутися на музичну сцену в лондонському театрі «Рейнбоу», в чому йому дуже посприяли такі друзі, як Піт Тауншенд з «Ху», Рон Вуд з «Фейсез», Стів Вінвуд і Джім Кепелді з «Треффік».
1974 року Клептон випустив альбом «Океанський бульвар, 461», який став за взірець для його дискової продукції — більш комерційної, розкутішої, не такої напруженої і нестримної. Відтоді він записував альбом за альбомом сумлінно виконаними піснями та аранжировками. Гастролює Клептон рідко — з бажання чи необхідності. У такий спосіб він, безперечно, відвернув від себе відданих шанувальників блюзу, але, що важливіше, знайшов, схоже, золоту середину самовиявлення, яка подобається і влаштовує його. Хочеться вірити, що це дасть можливість Клептону творити музику значно довше за деяких його сучасників, які обрали хибний шлях і згубили себе філософією типу «поспішай жити, помирай молодим».
ДЖІМІ ХЕНДРІКС
Якщо шукати американського двійника Еріку Клептону шістдесятих років, ним мусив бути покійний Джімі Хендрікс, який трохи не змінив уявлення про роль рок-гітариста в сучасній музиці. Справді, він був одним з найоригінальніших, найвпливовіших майстрів гітари нашого часу. Хендрікс переписав підручник гри на рок-н-рольній гітарі, зробивши поправку на властиву йому силу звучання, відтінки й віртуозність, що проявилася, зокрема, в застосуванні сустей-нера, авто вау-вау, фуза[26], грі рукою, ногою і ротом. Так, його гра видавалася хаотичною, одначе з-поза хаосу проглядали плавність, глибина почуттів, широкий діапазон вираження і такий витончений стиль під час лише одного виступу, що його б не досягли й десять гітаристів, якби втілилися в одного.
Народився Джімі 27 листопада 1942 року в Сіетлі, штат Вашінгтон. Підлітком навчився грати на гітарі, слухаючи відомих тогочасних виконавців блюзів і рок-н-ролу. Після служби в армії 1964 року переїхав до Нью-Йорка, де підігрував багатьом виконавцям від Сема Кука, Джеккі Вілсона і Літтл Річарда до Бі Бі Кінга, «Айслі бразерс» та дуету «Айк енд Тіна Тернер».
Восени 1966 року Джімі перебрався до Англії, де, разом з бас-гітаристом Ноелем Реддінгом і ударником Мітчем Мітчеллом, створив групу «Джімі Хендрікс ікспіріенс». Співпраця тріо відшліфувала талант і музичне бачення Джімі. В Лондоні групу приймали гостинно, тож музиканти не потикали носа до США аж до червня 1967 року, коли взяли участь у Монтерейському міжнародному фестивалі популярної пісні. Саме той виступ, з неперевершеним фіналом Джімової партії на гітарі, підніс його до рангу суперзірок.
Незлагоди як усередині ансамблю, так і навколо нього, сприяли розпаду «Джімі Хендрікс ікспіріенс» 1969 року, одначе Джімі не припинив пошуку нових ритмів і засобів вираження. Він грав у Вудстоці і того ж таки року організував з Бадді Майлзом та Біллі Коксом групу «Бенд оф джіпсіз», яка, одначе, проіснувала недовго. Останній концерт Хендрікса відбувся в серпні 1970 року на острові Уайт, Англія. 18 вересня 1970 року музиканта знайшли мертвого в його нью-йоркській квартирі. Швидше за все він задихнувся в непритомному стані, після того як прийняв суміш із спиртного і барбітурату, поповнивши тим самим трагічний список зірок-знаменитос-тей, які загинули через власну надмірність — непотрібний і часто фатальний зв'язок між наркотиками і рок-н-ролом.
Усталення романтизованого погляду на зірку мистецького світу, яка проживає коротке, яскраве життя і помирає жахливою, передчасною смертю — такий сумний наслідок рок-іконографії. Звичайно, цей образ має своїх прототипів у будь-якій епосі та індустрії розваг — Рудольф Валентіно[27], Джеймс Дін[28], Джон Белуші[29]. Але рок, схоже, посів перше місце: авіакатастрофи, вбивства, хвороби, автомобільні аварії, самогубства і — найгірше за все — самовбивча пристрасть до наркотиків та алкоголю.
Багато жертв року зарахували до рангу святих, кого заслужено, кого — навпаки. Найяскравіший вияв такого вшанування можна розглянути на прикладі дивного випадку, що стався з Джімом Моррісоном із групи «Дорз».
(Закінчення в наступному номері)
ПРИМІТКИ
[22] Діетиламід лізергічної кислоти, сильнодіючий галюциногенний препарат, застосовується при лікуванні психічних розладів.
[23] А в т о в а у - в а у — електронний пристрій для перетворення звука.
[24] Контракт ансамблю з «Фентезі рекордз» був складений на кабальних умовах. Розірвати грабіжницьку угоду можна було лише у випадку розпаду групи. Гонорари Д. Фогерті за сольні альбоми 1972 і 1975 років пішли на розрахунок з кредиторами.
[25] «Крім» дослівно — «Вершки».
[26] Електронні пристрої для перетворення звука.
[27] В а л е н т і н о Рудольф (справжнє ім'я Родольфо Гугліельмі, 1895—1926), американський кіноактор італійського походження. Втілив на екрані новий тип кінозірки — латинського коханця, фатального спокусника екзотичної зовнішності, який живе в романтичному світі пригод. Смерть Валентіно викликала масову істерію та серію самогубств, особливо серед жінок.
[28] Б а й р о н Дін Джеймс (1931—1955), американський кіноактор, що створив образ «сердитої молодої людини», бунтівника. Загинув так само, як гинули його кіногерої, — в автомобільній катастрофі.
[29] Б е л у ш і Джон (1949—1982), відомий американський комедійний кіноактор. Помер від наркотиків.
З англійської переклав
Дмитро СТЕЛЬМАХ
Дмитро СТЕЛЬМАХ
Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1989. — № 9. — Стор. 172—179.
Немає коментарів:
Дописати коментар