Історія рок-н-ролу [частина 3]

Піт Форнатейл

«БРИТАНСЬКЕ НАШЕСТЯ»

Шляхом, торованим «Бітлз», посунуло «британське нашестя». Кожен ліпший з англійським акцентом вважався виграшною картою для американських фірм грамзапису. Приціл на новий напрям виявився безпомилковим. Якщо аудиторія так тепло зустріла «Бітлз», то, напевне, й інші молоді англійці могли скористатися з їхнього прориву. Групи, які вже встигли записатись, миттєво тиражувались, а американське радіо, надихнуте успіхом «Бітлз», охоче транслювало англійську музику.

Коли я озираюсь назад, то бачу три типи груп «британського нашестя»: стрибунів, спринтерів і бігунів на довгу дистанцію. Стрибуни уособлювали тих диво-виконавців двох-трьох шлягерів, що блискавично опинилися в сяйві прожекторів і так само швидко зникли. До них належать такі групи, як «Ханікоумз» («Чи маю я право?»), «Фредді енд «Дрімерс» («Кажу тобі»), «Біллі Джей Креймер енд «Дакотас» («Не для мене», «Маленькі діти») і «Зомбіз» («Її там нема», «Скажи їй «ні»).

Далі йдуть спринтери, які протягом кількох років устигли зажити слави, а затим щезли, розпалися чи змінили свій фах. З-поміж них можна назвати такі чудові ансамблі, як «Дейв Кларк файв» («Усім задоволений», «Тому що», «Уламки й дрізки», «Знову і знову»), «Херманз хермітс («Місіс Браун, у вас чарівна донька», «Так, я — Генріх VIII», «Слухайте, люди», «Це таємниця»), «Джеррі енд «Пейсмейкерс («Нехай не бачить сонце, як ти плачеш» «Мені це до вподоби», «Пором через річку Мерсі») і «Енімалз» («Дім світанкового сонця», «Зрозумій мене правильно», «Мусимо тікати звідси», «Це моє життя», «Не засмучуй мене»).

Десь посередині між спринтерами й бігунами треба поставити «Холліс». Ядром цієї групи, створеної 1962 року в Манчестер (Англія), стали друзі дитинства — Алан Кларк і Грейам Неш. Названа на честь покійного Бадді Холлі, група швидко знайшла визнання на батьківщині в традиційний спосіб — за обробками американських естрадних та ритм-енд-блюзових шлягерів. У США слава до «Холліс» прийшла не відразу, та якось групі вдалося прорватись піснею «Автобусна зупинка» до десятки найкращих американських пісень 1966 року, відтоді вона неодноразово потрапляла до хіт-парадів. Наприкінці 1968 року, внаслідок суперечки щодо музичного напряму колективу, «Холліс» покинув Грейам Неш. Він переїхав до США, де, як з'ясувалося, на нього чекала більша слава. Протягом сімдесятих «Холліс» успішно записували хітові платівки — «З ним не важко... він мій брат», «Висока загадкова красуня», «Повітря, яким я дихаю» — і лишалися популярним шоу. 1983 року Грейам Неш виступив з ансамблем у гастролях по США і записав альбом спільно з Аланом Кларком, Тоні Хіксом і Боббі Еліотом. Шанувальники року ще раз переконалися, що «Холліс» були однією з найпривабливіших і найстійкіших груп «британського нашестя».

Нарешті, існували ще бігуни на довгу дистанцію — кілька тих ансамблів, що народилися в тіні «Бітлз» і не були належно оцінені, але зуміли протриматись довше й справили не менш значний вплив на історію і напрям рок-н-ролу.

«РОЛЛІНГ СТОУНЗ»

Першими в цьому спискові мають стояти «Роллінг стоунз», які перекреслили всі прогнози й дотепер, співпрацюючи третє десятиліття, можуть заслужено називатися найвизначнішою рок-групою світу.

На початку «британського нашестя» «Роллінг стоунз» виконували музику, що діаметрально відрізнялася від композицій увінчаних лаврами «Бітлз». Рок-н-рол «Роллінг стоунз» був похмуріший і сумніший за стиль «Чудової четвірки» і виглядав менш виразним.

Мік Джеггер та Кіт Річардс знали один одного з дитинства, що минуло в містечку Дартфорд (Англія), і почали виступати разом з 1960 року. Брайан Джонс з містечка Челтенхем, так само як і Мік Джеггер, свого часу грав у ансамблі Алексіса Корнера[1] «Блюз інкорпорейтед». Об'єднала цю трійцю (як і багатьох тогочасних юних англійських музикантів) палка любов до американського блюзу і ритм-енд-блюзу. На початку 1962 року вони створили ансамбль «Роллінг стоунз»[2], за назвою однієї з пісень Мадді Уотерса. 12 липня того ж року відбувся їхній дебют на сцені лондонського клубу «Маркі». А після того, як до групи приєдналися бас-гітарист Білл Уаймен та ударник Чарлі Уоттс, який також грав у «Блюз інкорпорейтед», «Роллінг стоунз» розпочали успішні виступи в клубі «Кроудедді». В червні 1963 р. вони випустили свою першу сорокап'ятку — обробку пісні Чака Беррі «Нумо, давай!». Вона надихнула музикантів, і наступною їхньою роботою стала обробка пісні Леннона і Маккартні «Хочу бути твоїм» — єдина пісня, яку записали і «Бітлз» і «Роллінг стоунз».

На початку 1964 року група зажила сенсаційної слави в Англії і, наслідуючи приклад «Бітлз», вирушила в турне по США. В Америці успіх був не таким стрімким. Кілька перших пісень ансамблю посіли тут нижні щаблі хіт-парадів. Але гастролі, виступи по телебаченню і слава «поганих хлопчиків»[3], зрештою, проторували шлях до сердець слухачів. Саме реклама надала «Роллінг стоунз» відомі риси: грубіянів, нечупар, відлюдьків. Група культивувала цей образ і всіляко його підкреслювала. Перші відгуки преси стосувались не так музики «поганих хлопчиків», як їхньої зовнішності, поведінки й ставлення до публіки.

Так чи так, а цей образ добре їм прислужився. Заразом з музикою. Спочатку «Роллінг стоунз» виступали лише як наслідувачі, що спиралися на могутню традицію чікагського блюзу. Вони робили віртуозні обробки пісень Чака Беррі, Мадді Уотерса, Бо Діддлі[4] та Віллі Діксона, а також стали писати власні композиції в цьому стилі. Так тривало до 1964 року. На той час творчий дует Джеггер—Річардс досяг високого рівня майстерності такими піснями, як «Час працює на мене», «Кам'яне серце» і «Останній раз». Якщо додати до цього невтомне музичне експериментування Брайана Джонса, доповнене ритмічною партією Уаймена—Уоттса в стилі потужного року, то отримаємо ту самобутню манеру ансамблю, яка проявилася в кількох найоригінальніших і найважливіших рок-н-ролах шістдесятих, сімдесятих і вісімдесятих.

Починаючи з пісні «Задоволення», створеної влітку 1965 року, «Роллінг стоунз» невтримно йшли в гору. Підхоплений творчим вихором шістдесятих, ансамбль склав непримиренне суперництво «Бітлз», доказом чого є альбом «Їхніх Сатанинських Величностей прохання» — критично-лайлива відповідь групи на «Сержанта Пеппера». Від 1965 по 1969 рік «Роллінг стоунз» справді зробили чимало. Проте музичні успіхи супроводжувались такими витівками музикантів, що миттєво потрапляли на шпальти газет: скандали з наркотиками, вихід з групи Брайана Джонса в червні 1969 року (менш ніж за місяць після того він утопився) і, мабуть, найгірше за все — Алтамонт.

Алтамонтський фестиваль відбувся під завісу тривалого і успішного театралізованого турне по США восени 1969 року. Треба сказати, що концерти під час турне відкривали англійський гітарист Террі Рейд, Бі Кінг, дует «Айк енд Тіна Тернер» і Чак Беррі. «Роллінг стоунз», утішені прийомом, вирішили на знак подяки дати безкоштовний концерт. Для цього обрали величезний автодром «Алтамонт» (біля однойменного містечка), за вісімдесят кілометрів на схід від Берклі, штат Каліфорнія. Підготували місцину, розклеїли афіші, й шостого грудня 300 тис. рок-фанатів зібралися звідусіль у надії побачити концерт-мрію і порадіти.

Одначе мрія обернулася на кошмар, оскільки для охорони порядку на концерті закликали членів сумнозвісного мотоклубу «Ангели пекла». Всі добрі наміри були зведені нанівець актами насильства — в результаті смерть глядача від удару ножем одного з «ангелів». Всі ті події, включаючи вбивство, зняли на плівку Альберт та Девід Мейслеси, які працювали над документальним фільмом «Дайте мені притулок». І дотепер та стрічка служить повчальним уроком для кожного, хто приписує своїм рок-ідолам могутню владу чи вважає, ніби вони невразливі. Коли чинилося найбрутальніше насильство (за іронією долі, «Роллінг стоунз» саме виконували пісню «Співчуття до диявола»), Джеггер намагався навести хоча б видимий порядок. Дарма! На наступних кадрах він виглядає зовсім не всесильною, неземною рок-зіркою. Навпаки, слабким безпорадним смертним, який марно силкується приборкати страхітливі події, що частково сталися через нього, хоч і попри його бажання. Такий темний бік влади, притаманної рок-н-ролу.

Трагедія в «Алтамонті» напевно б розвалила ординарну групу, тільки не «Роллінг стоунз». Коли настало нове десятиліття, «Бітлз» фактично вже зійшли з дистанції, а у «Роллінг стоунз» відкрилося друге дихання. Позбувшись конкуренції з боку ліверпульської четвірки, вони, сповнені сил, стали самі собі господарями. Щоправда, в групі панувала повна анархія. Втім, так тривало завжди. Очевидно, це було складовою їхнього успіху. Гітарист Мік Тейлор, який замінив Брайана Джонса, залишив групу 1974 року. Спершу тимчасово, а тоді постійно з ансамблем став виступати Рон Вуд. Через незмінні проблеми Кіта Річардса з наркотиками «Роллінг стоунз» неодноразово притягували до карної відповідальності. І все ж групі завжди вдавалося подолати будь-які перешкоди й вийти із скрути ще міцнішою. До того ж на «Роллінг стоунз» завжди чекає вдячна аудиторія. Дивовижно, як у цьому мінливому світі їм вдається зберегти своїх давніх шанувальників і здобути нових.

Ясна річ, для цього є причини. Перша — і головна — полягає в музиці, спокійно-стрімкій, на чіткій струнній основі, з притаманною лише їм манерою виконання блюзового року. Друга — криється в особистості Міка Джеггера — повногубого, рухливого й імпозантного, що виступає взірцем для кожного молодого співака, який мріє стати вокалістом у рок-групі. Тепер, заступивши середній вік, «Роллінг стоунз» стали ще більш зухвалішими, ніж у пору своєї юності, хоч певною мірою і змінилися. Вони вже не катаються по підлозі й сліпо не наслідують будь-яке нове захоплення, моду чи напрям рок-н-ролу. Натомість, продовжують прокручувати добре відомі пісні й альбоми чи вирушають на карколомні гастролі, доводячи, що рок-н-рол став суттєвим і важливим для нашого життя. Прослухайте їхні вибрані пісні різних періодів, такі як «Задоволення» (1965), «Джек Флеш-стрибунець» (1968), «Повії» (1969), «Коричневий цукор» (1971), «Це всього лише рок-н-рол» (1974), «Скучаю за тобою» (1978), «Зроби мені приємність» (1981). Це помітні віхи в історії рок-н-ролу. Чарлі Уоттс в одному з інтерв'ю захоплено відзначив тривалу життєздатність та енергію музикантів ери «великих груп», які й досі виконують таку саму живу, соковиту музику, як і в шістдесяті-сімдесяті з колишніми партнерами. Якщо їхній альбом 1986 року «Брудна робота» сповнений якоїсь обіцянки, то можу битися об заклад, «Роллінг стоунз» її виконають. Це має бути всього лише рок-н-рол, але, безперечно, він їм. дуже, дуже подобається[5].

«КІНКС»

Термін «ветеран рок-н-ролу» багатозначний. Його можна вживати, скажімо, до рок-зірки п'ятдесятих, що й досі записується і виконує пісні для свого шанувальника, який, хоч і дорослий, не зрадив дитячої любові до рок-н-ролу. Але цей термін набуває справді особливого значення, коли йдеться про групу «Кінкс».

«Кінкс» увірвалися на музичний кон наприкінці 1964 року на гребені хвилі «британського нашестя». їхні ранні записи буквально волали, вимагаючи уваги. Музика була гучнішою, грубішою і звабливішою за всю ту, що існувала в Англії чи в США. А все — завдяки двом братам з Лондона Рею та Дейву Девісам. Рей ще вчився в художньому коледжі, коли на початку шістдесятих приєднався до групи свого брата. Як правило, група виконувала обробки відомих американських рок-н-ролів, таких як «Довга висока Селлі» чи «Луї, Луї», а також власні односкладові пісні, скажімо, «Весь день і вся ніч». Але після вдалого дебюту «Кінкс» виявили не лише майстерність, а й тонке, глибоке бачення англійського життя і облудної моралі в піснях «Шанований громадянин» і «Незмінний послідовник моди». В цьому заслуга переважною мірою автора пісень і безперечного лідера групи Рея Девіса.

Якось 1977 року, розповідаючи про пісню «Шанований громадянин» — нещадне звинувачення англійського панівного класу — Рей зізнався мені: «Я написав цю пісню як жарт. Ми записали її, і ця сорокап'ятка раптом стала хітом в Америці і моїм фатумом. Я відшукав слова. Більше того: цілий словник. Відкрив зовсім інший бік. Навіть новий світ».

І який світ! Світ рок-опер («Вікторія, або Занепад і падіння Британської імперії», 1969) і нечуваних доти концептуальних альбомів, зокрема «Закон про збереження номер І» (1973), «Закон про збереження номер II» (1974) і «Мильна опера» (1975). Девіс став неофіційним поетом-лауреатом робітничого класу. Коли не зважати на винятки, такі як пісня 1970 року «Лола», то поворот у напрямі арт-року[6] дорого коштував групі. Вона вилетіла з хіт-параду «Найкращі 40», але була тепло зустрінута критиками та фанатичними прихильниками.

В сімдесяті «Кінкс» здобули сумнівної репутації неймовірними витівками в нетверезому стані на сцені, що нерідко в присутності глядачів закінчувалися гучною сваркою братів Девісів. Наприкінці десятиліття, коли музичний напрям від надмірно прикрашеного і концептуального року круто повернув у бік спрощеного, більш традиційного стилю, «Кінкс» знову зробили ставку на короткі відточені рок-н-роли й так само зібрали щедрий урожай шлягерів, на кшталт «Фантазії в стилі рок-н-рол», «Сновиди» і «Супермена».

Тим часом нове покоління музикантів раптом збагнуло, що «Кінкс», по суті, від самого початку були панками. Група «Ван Хейлен»[7] зробила шлягер з їхньої пісні «Ти зачарувала мене». Група «Прітендерс» дарувала друге життя їхній пісні «Не плач». Несподівано «Кінкс» знову опинилися на гребені слави — дають концерти, посідають призові місця в хіт-парадах такими піснями, як «Ходімо танцювати», знімаються у відеокліпах. Упродовж усіх змін стилю і особистих позицій Рей і Дейв Девіси залишалися серцевиною групи, надаючи їй стабільності й артистичної енергії. Справді-бо, вони ветерани рок-н-ролу. Літопис «Кінкс» триває!

«ХУ»

Мене обсідають суперечливі почуття, коли беруся писати про групу «Ху» — тут і радість за їхні перемоги, і співчуття їхній трагедії. Пригадую, як на початку 1965-го я вперше спіймав на хвилі радіостанції мого коледжу їхню першу пісню, що транслювалася в США — «Я не можу пояснити». Приємну і хвилюючу пісню, аж ніяк не комерційну. Такими, власне, були й наступні — «Моє покоління», «Заміна» і «Діти здорові». Важко йнялося віри: група записувала агресивні, незмінно новаторські рок-платівки, на своїй батьківщині досягла статусу зірки, а в США її наче й не помічали.

Дурниця, та й годі. «Ху» були довершеним рок-квартетом — пристрасний вокал Роджера Долтрі, холодна гра на бас-гітарі Джона Ентуїстла, схожий на зливу барабанний дріб Кіта Муна і гітара-вітряк у руках автора пісень Піта Тауншенда. «Ху» нагадували міні-землетрус, кожний новий поштовх якого радісно вітали шанувальники.

Успіх у США кінець кінцем прийшов 1967 року. По-перше, популярна пісенька «Щасливець Джек» вивела групу на двадцять четверте місце в хіт-параді. По-друге, на відкритті гастролей по США англійської групи «Херманз хермітс», яка незмінно здобувала призові місця в хіт-парадах, «Ху» стали героями дня завдяки грандіозному виступу, під кінець якого Тауншенд люто розтрощив гітару на тріски, а Мун перекинув свою ударну установку. Цей трюк, що привернув увагу преси, символізував не лише насильство як характерну ознаку нашого суспільства, а й розлюченість рок-н-ролу шістдесятих, мішенню якого була давня, знайома система.

Та не лише шлягерами й буйними концертами «Ху» набули величезної кількості прихильників. Починаючи з другого альбому, музиканти вдалися до експериментів з прогресивними, тривалими композиціями, що розширили межі року і надихнули послідовників ансамблю на нові пошуки. Після постановки 1969 року рок-опери Тауншенда «Томмі»[8] квартет «Ху» обернувся на справжнє масове явище. Показ «Томмі» 1970 року в нью-йоркській Метрополітен-опера, з її вишуканою атмосферою, став яскравим свідченням видатних досягнень рок-н-ролу протягом лише п'ятнадцяти років.

«Ху» утримували роль лідера впродовж сімдесятих, одначе дві трагедії вирішили долю групи. 7 вересня 197В року номер Кіт Мун, прийнявши надмірну дозу заспокійливих ліків проти алкоголізму. На його місце запросили англійського рок-ветерана Кенні Джонса, і група відважно спробувала продовжити свій шлях, але, як і можна було передбачити, без Кіта Муна «Ху» стали вже не тими, що раніше.

До того ж у грудні 1979 року, під час концерту групи на стадіоні «Ріверфрант» у Цінціннаті, одинадцятеро глядачів були розчавлені ошалілим натовпом фанатів, що зірвалися з місць. Це виявилось останньою краплею. І хоча 1981 і 1982 року ансамбль випустив нові альбоми, кінець мрячив не за горами. 1982 року група оголосила про своє прощальне турне Північною Америкою. Останній концерт відбувся 17 грудня 1982 року в Торонто (Канада). Щоправда, учасники ансамблю й надалі випускатимуть сольні альбоми, такі як «Біле місто» Тауншенда і «Під злим місяцем» Долтрі 1985 року, часом навіть збиратимуться з добродійною метою («Жива допомога»), одначе з їхнім розпадом скінчилася ще одна незабутня, неповторна сторінка в історії рок-н-ролу.

ВІДПОВІДЬ США НА «БРИТАНСЬКЕ НАШЕСТЯ»

«Бітлз» та їхні співвітчизники спустошливим вихором пронеслися по американському радіо і фірмах грамзапису, що мало далеко не однозначний вплив. З одного боку, вони оживили як занепалу торгівлю платівками, так і прісні радіопрограми. З другого, лише поодинокі виконавці традиційного рок-н-ролу зуміли протистояти британському натискові. Були, безперечно, й відомі винятки, такі як «Біч бойз» чи «Фор сізнс», але піонерів цього суто американського року несподівано швидко відтерли аутсайдери. Поволі, але впевнено, американські музиканти розпрямляли плечі. Вони адаптували й удруге асимілювали те, з чого починали — рок-н-рол.

До того ж нове покоління, що зросло на рок-н-ролі, надихалося «Бітлз» і наслідувало будь-який стиль нової музики, почало проникати в американський музичний бізнес. Ці молоді люди, бажаючи долучитися до вибуху поп-музики шістдесятих, заходилися писати власні пісні і створювати свої ансамблі. Найзаповзятіші навіть атакували студії грамзапису, щоб випустити платівку. Все це ознаменувало потужний приток нової крові до музичного бізнесу і прихід дивовижних часів для американського рок-н-ролу.

МУЗИКА СОУЛ

Відродження відбувалося водночас на багатьох напрямах. Одним з найважливіших був напрям, що спирався на тривалий потяг американських покупців платівок до негритянської музики. Як і на початку рок-н-ролу, шанувальники музики сприймали ритм-енд-блюз у всіх його різновидах, від рок-н-ролу і «Звучання Мотауна» до «синьоокого соулу», — цим терміном визначають точне відтворення негритянської музики білими музикантами. (Найвідомішими з них у шістдесяті були ансамблі «Райтшез бразерс» та «Янг раскелз». Сьогодні найкращими виконавцями «синьоокого соулу» є «Холл енд Оутс».)

Досить навіть побіжного погляду на щотижневі хіт-паради США, щоб помітити в «постбітлівських» шістдесятих серед численних «британських млинчиків» перлини ритм-енд-блюзу. Природно, більшість — з «Мотауна». Окрім груп і сольних співаків з визначеним профілем, слави зажили такі виконавці, як Меррі Уеллс та «Джуніор Уокер енд «Олл старз». Проте негритянських шлягерів і співаків найрізноманітніших шкіл вистачало і за межами Детройта. У рік першого приїзду «Бітлз» до США призові місця в хіт-параді «Найкращі 10» вже отримали Бетті Еверетт, Луїс Армстронг, Рей Чарлз, Діонні Уорвік, «Дріфтерс», Боббі Фрімен, Джеррі Батлер, «Літтл Ентоні енд «Імперіалз», Шірлі Елліс, Сем Кук і Джо Текс.

Протягом десятиліття боротьби за громадянські права[9] об'єктивне «хто є хто» американської негритянської музики все частіше наводило не списки популярності ритм-енд-блюзу, а визначальні хіт-паради «Найкращі 40». І знову, крім численних співаків з «Мотауна», в ті часи спалахнули такі зірки, як Вілсон Пікетт, Ремсі Льюїс, Кертіс Мейфілд (разом чи без групи «Імпрешнз»), Отіс Реддінг, Персі Следж, «Сем енд Дейв», Боббі Хебб. Зрештою, слід згадати трьох виконавців, чия слава і вплив не потьмяніли і досі від блискучого початку їхнього довгого творчого шляху. Це Джеймс Браун, Арета Френклін та Тіна Тернер.

Джеймс Браун, хрещений батько соулу, почав записувати свої перші шлягери в стилі ритм-енд-блюз ще в п'ятдесяті, одначе лише 1965 року потрапив до американського хіт-параду «Найкращі 10» з цілою низкою пісень, таких як «Тато придбав новий портфель», «Ти моя» («Мені хороше»), «Це світ для людей, для людей, для людей» і «У мене таке відчуття». Після різкого спаду в творчості протягом сімдесятих, Джеймс Браун у вісімдесяті роки повернувся до музики ще більш змужнілим, цікавішим. Він знявся в стрічці «Брати блюзу», а його пісня «Живучи в Америці» з фільму «Роккі-4» потрапила до десятки кращих.

Так само визнана королева соулу Арета Френклін зажила найбільшої слави в шістдесяті піснями «Повага», «Гурт дурнів» і «Ти розбудив у мені справжню жінку». Проблеми особистого життя завадили її творчості наприкінці сімдесятих, але альбом співачки 1985 року «Хто за ким упадає» мав цілий ряд супершлягерів, зокрема пісню, яка дала назву платівці, й «Шосе кохання».

Нарешті — Тіна Тернер. Вона почала записуватися зі своїм колишнім чоловіком Айком 1960 року. Їхній перший шлягер з'явився через рік і мав назву «Все буде добре». Ревю дуету «Айк енд Тіна Тернер» стало найбільшою подією в США в світі соулу. Час від часу дует посідав призові місця в хіт-парадах, а найбільший успіх випав їхній обробці пісні «Горда Мері» 1971 року. Після тяжкого розлучення з чоловіком в середині сімдесятих[10], Тіна якийсь час блідо повторювала пройдений шлях. Участь у відкритті концертів «Роллінг стоунз» та Рода Стюарта допомогла їй утриматись на видноті. І от 1984 року відбулося її драматичне відродження «платиновим» диском «Приватний танцівник», пісня з якого, «Що може з цим зробити кохання», була визнана хітом номер один. Тіна Тернер стала однією з найяскравіших соло-зірок вісімдесятих років серед жінок.

ФОЛК-РОК

Іншою потужною відповіддю американців на «британське нашестя» стало явище фолк-року, що, в свою чергу, мало зворотній вплив на англійських музикантів.

Фолк-рок — дуже простий і точний термін синтезу традиційної народної музики й американського рок-н-ролу, який бурхливо розвивався в середині шістдесятих. З народної музики рок-н-рол почерпнув ліричну глибину, музичну структуру, емоційну силу (буквальну і образну), почуття хвилювання і радості, а також прямий зв'язок з підготовленим і вдячним слухачем. По суті, фолк-рок відкрив засоби для проголошення й передачі важливих думок набагато численнішій аудиторії за ту, що її міг зібрати будь-який інший музичний жанр.

Сама по собі народна музика — багатюща скарбниця, в якій зібрано все — від англійських та шотландських балад до негритянських спірічуелз[11] та робітничих пісень. Протягом століть усі народи додавали до цієї скарбниці, й кожен корабель переселенців до Нового Світу віз той чи той різновид народної музики. Вона продовжувала розвиватися й тут, на новому ґрунті, навіть збагачуючись різноманітними впливами в тиглі Північної Америки. Коли з'явилася техніка запису і трансляції, народна музика розквітла завдяки ще швидшому перехресному запиленню і небаченими можливостями, що відкрилися перед нею. Саме тоді склався типовий образ виконавця американських народних пісень. Співаки й співачки нагадували швидше не музикантів, а журналістів, очевидців історії, що вони послуговувалися гітарами та фонографічними платівками, наче кореспонденти друкарськими машинками й поліграфічними пресами. Вони писали про все. Про життя. Про бідність і несправедливість. Простими словами виражали глибокі думки.

Прототипом американського народного співака став Вуді Гатрі. Він народився 14 липня 1912 року в містечку Окема, штат Оклахома. Юнаком залишив домівку, мандрував країною, змінив безліч професій і постійно складав пісні. Під час Великої депресії Вуді об'їхав у поїзді всі США і відбив свої враження від незнайомих місць і нових знайомств у музичних творах. Його пісні чимдалі ставали більш політичними, а за форму він обрав американську народну баладу. На початку сорокових Вуді разом з Пітом Сігером та Лі Хейсом приєднався до ансамблю «Олменек сінгерс» і почав виступати на профспілкових зборах та політичних мітингах. На початку п'ятдесятих у нього знайшли хворобу Хантінгтона — виснажливу недугу, що передається спадково. Вуді Гатрі помер у жовтні 1967 року, після довгих років згасання на лікарняному ліжку.

Тим часом 1949 року Піт Сігер та Лі Хейс разом з Ронні Джілберт і Фредом Хеллерманом утворили ансамбль «Віверс», мабуть, найвпливовіший народний квартет у царині американської популярної музики. Протягом п'ятдесятих квартет підніс народну музику до рівня національних хіт-парадів рядом блискучих шлягерів, включаючи традиційну народну баладу «На вершині Олд-Смоукі», пісню Ледбеллі[12] «Добраніч, Айрін» та пісню Вуді Гатрі «Прощавай, було приємно познайомитись». За доби маккартизму групу занесли до «чорного списку» через її лівий ухил[13]. На якийсь час музиканти припинили виступати, але невдовзі знову об'єдналися, аж поки Сігер 1958 року пішов з групи, щоб розпочати сольну кар'єру. 28 листопада 1980 року члени ансамблю зібралися разом для концерту в нью-йоркському Карнегі-холі[14]. Цю подію відобразили в зворушливому фільмі «Ото були часи!». Лі Хейс помер 26 серпня 1981 року. Тепер усім зрозуміло, що саме завдяки Вуді Гатрі та «Віверс» наприкінці п'ятдесятих — початку шістдесятих відбулося велике відродження американської народної пісні, що сприяло небаченому розквіту молодих талантів, таких як «Кінгстон тріо», «Хайвеймен», «Лаймлайтерс», «Серендіпеті сінгерс», «Пітер, Пол енд Мері», Джоан Баез, Джуді Коллінз, Дейв Ван Ронк, Том Пакстон, Ерік Андерсен та Філ Окс.

Дещо осібно стояв Боб Ділан.

БОБ ДІЛАН

Справжнє ім'я Боба Ділана — Роберт Аллен Ціммерман. Народився 24 травня 1941 року в містечку Дулут, штат Міннесота. Коли хлопцеві було шість років, родина переїхала до містечка Хіббінг, у тому-таки штаті. Численні музичні стилі й самобутні хіббінгські музиканти справили визначальний вплив на хлопця. Він навчився грати на гітарі й губній гармоніці й за шкільних років пробував свої сили на сцені. 1959 року поступив до Міннесотського університету й почав улаштовувати сольні концерти в місцевих кав'ярнях під ім'ям Боба Ділана (вочевидь на честь уельського поета Ділана Томаса)[15]. Він серйозно вивчав американську народну музику, багато запозичав у Вуді Гатрі й Рембліна Джека Еліота.

Провчившись два семестри, Ділан кинув університет і в січні 1961 року переїхав до Нью-Йорка, мріючи про зустріч з легендарним Вуді Гатрі. Він часто навідував свого кумира в лікарні «Грейстон-парк» у штаті Нью-Джерсі, і вони заприятелювали. Незабаром Ділан почав обмінюватися пісням й віршами з близькими друзями Гатрі, такими як Сігер і Дейв Ван Ронк. 11 квітня 1961 року він уперше виступив на професійній сцені в концерті народної музики в Грінвіч-вілліджі. Після захопленого відгуку музичного критика Роберта Шелтона в «Нью-Йорк тайме» від 29 вересня продюсер Джон Хаммонд з фірми грамзапису «Коламбія рекордз» уклав з Діланом угоду на запис платівки. (Серед інших Хаммонд уклав також контракти з Аретою Френклін та Брюсом Спрінгстіном.)

Ділан мав неохайну зовнішність і, м'яко кажучи, незвичні вокальні дані, тож в кулуарах «Коламбія рекордз» його насмішкувато прозвали «Примхою Хаммонда». Але в цьому випадку саме музикант та його менеджер сміялись останніми. 1962 року з'явився перший альбом співака — «Боб Ділан», украй наслідувальний, побудований на інтерпретаціях традиційних народних і блюзових пісень. Серед обробок були й дві оригінальні речі — «Розмовляючи про Нью-Йорк» та «Пісня для Вуді». Перша — плутана й кумедна переповідь Боба про своє перші враження від Нью-Йорка, що витончено відтворювала стиль розмовного блюз Вуді Гатрі. Друга — данина шаноби Боба своїм героям, насамперед Вуді Гатрі. А проте, віддаючи належне кумирам, Ділан певною мірою, перевершив їх. Перед ним відкрилися незвідані шляхи піонера.

На час виходу в світ другого альбом «Розкутий Боб Ділан» співак вже зарекомендував себе як плодовитий автор надзвичайно свіжих, самобутніх пісень, що їх не було доти в репертуарах його колег і попередників. Лише одна ця платівка містить такі програмні речі Ділана, як «На крилах вітру», «Хазяї війни» і «Збирається на зливу». Якось непомітно він витворив власний стиль, відкрив свій голос, дедалі менше наслідуючи інших, иокладаючись тільки на власні інтуїцію та почуття. Як на загальний, так і на його власний подив, Ділан несподівано став голосом цілого покоління. Це сталося насамперед завдяки текстам пісень. З одного боку, закличні пісні протесту (сам Ділан називав їх «пісні-дороговкази»), з другого — суто особисті пісні про кохання й людські взаємини. І якщо його протяжна гугнява манера співу мало відповідала тогочасним радіопередачам у діапазоні коротких хвиль, то пісні Ділана охоче транслювали в чудових обробках таких першопрохід-ців і пропагандистів фолк-року, як Джоан Баез, Джуді Коллінз, і особливо, тріо «Пітер, Пол енд Мері», які піднесли «На крилах вітру» та «Все гаразд, не думай більше про це» на вершину хіт-парадів 1963 року.

Наче натхнений божественною музою, Ділан продовжує писати й виконувати пісні, що були звернені до молоді, висловлювали її надії, тривоги та мрії. Дуже швидко співак відчув, що виражальні засоби народної пісні надто вузькі і обмежені для нього. А що «постбітлівська» рок-музика різко повернула до більш серйозного і глибокого змісту, то Ділан став раз у раз послуговуватися під час записів та концертів електричними інструментами. Це викликало хвилю обурення в шанувальників справжньої народної пісні, й навпаки — радість набагато численнішої аудиторії, якої б співак не набув, якби й надалі працював лише в царині фолк-року.

Протягом того періоду Ділан випустив три альбоми класичного рок-н-ролу, чи принаймні три альбоми, в яких поєднувалися елементи народної музики й року. Перший — «Обмірковуючи це» — побачив світ у березні 1965 року, в серпні з'явився «Повернення на шосе номер 61», де була пісня, яка потрапила до списку «Найкращі 40» — «Наче перекоти-поле», і, нарешті, в травні 1966 року вийшов подвійний альбом «Білим по білому».

На той час Ділан почав працювати з групою акомпаніаторів під простою назвою — «Бенд» («Оркестр»). Рік Денко, Левон Хелм, Гарт Хадсон, Річард Мануель і Роббі Робертсон заявили про себе альбомом 1968 року «Музика з «Біг-Пінк»[16]. Пізніше, разом з Діланом чи без нього, «Бенд» справляли помітний вплив на рок-н-рол сімдесятих, аж до свого останнього виступу на День подяки[17] 1976 року. Той концерт, що на нього зібралися представники всіх відтінків музичного спектра, був зафіксований у документальній стрічці режисера Мартіна Скорсезе «Останній вальс», яка отримала високу оцінку критики. «Бенд» посіли заслужене і гідне місце в історії року, оскільки зуміли створити яскраві й незабутні образи американського життя в своїй музиці.

29 липня 1966 року, коли Боб Ділан був у зеніті слави й розповені сил, він потрапив у аварію на мотоциклі неподалік від свого будинку в містечку Вудсток, штат Нью-Йорк, і серйозно постраждав. Одужання було довге і повільне — співак відірвався цілковито від публіки. Як би тоді не оцінювали життя й мистецтво Боба Ділана, ми так чи так бачили багатогранну особистість.

Після одужання в січні 1968 року Ділан узяв участь у концерті на честь Вуді Гатрі в Карнегі-холі. А його тогочасний альбом «Джон Веслі Хардінг» засвідчив про повернення співака до простої манери виконання, далекої від хард-року періоду його зародження. Ділан навіть домігся цілковито нового звучання голосу, записавши 1968 року диск у стилі кантрі «Нашвіллський небосхил».

У сімдесяті покупці платівок могли вибрати собі Ділана на свій смак, починаючи з його невиразного альбому 1970 року «Автопортрет». Це був подвійний альбом, у якому Ділан виконував переважно обробки інших авторів. 1974 року він випустив свій програмний альбом сімдесятих «Кров на залізничній колії» — зрілий, глибинний погляд на кохання і людські взаємини. Платівка швидко розійшлася і була високо оцінена критикою. 1975 року Ділан організував «Ревю розкотистого грому» — колективне рок-турне з давніми друзями й колега ми, зокрема Джоан Баез, Роджером Макгвінном та Джоні Мітчелла. 1979 року співак вступив до релігійної секти «Заново народжені християни» і випустив відверто духовний альбом «Повільний поїзд прибуває».

У цьому напрямі він продовжував працювати й на початку вісімдесятих, про що свідчать альбоми «Врятований» та «Постріл кохання», а тоді повернувся до більш традиційної форми вираження — альбоми «Невіруючі», «Бурлеск імперії» та «П'яний як ніч». Навіть тогочасні записи Боба Ділана на відеокліпи приголомшували й спонукали до роздумів. Передбачити й упізнати його було неможливо. Боб Ділан і дотепер, майже в п'ятдесят, незмінно лишається одним із найцікавіших та чарівливих образів у американській музиці

Разом з тим у загальному захопленні та шанобі прихована пастка. Справдити сподівання і мрії всіх своїх шанувальників Боб Ділан не спроможний, якби й мав три життя. Отож він і не силкується цього робити. А його творчий доробок посів своє гідне місце. Єдине, що неможливо точно передбачити, коли співак подарує новий шедевр світові, який про це не здогадується, чи напише таку чарівну пісню, що вона враз затьмарить усі попередні здобутки популярної музики. На Ділані в усьому лежить печатка його славетного минулого. Часом це лишається непоміченим, але частіше відіграє добру службу, особливо коли співак бере участь у благородних справах, скажімо, концертах «США — Африці», «Жива допомога» чи «Допомога фермерам»[18].

Ділан так само містифікує, обурює, тішить, зачіпає і захоплює глядачів будь-якого віку. Неможливо не помітити чи уникнути його впливу. Діланівське начало вгадується у композиціях численних співаків і співачок найрізноманітніших музичних стилів. Кожен, хто був захоплений глибиною і розмахом його творчості, має свій особистий спогад про Ділана. Щодо мене, то я відразу пригадую денний виступ Джорджа Харрісона під час «Концерту для Бангладеш» першого серпня 1971 року в нью-йоркському Медісон-сквер-гарден[19]. То був справжній парад зірок перед зачарованою аудиторією. Всі захоплено вітали живих легенд року — Харрісона, Рінго Стара, Еріка Клептона, Леона Рассела, Біллі Престона та інших. Перед концертом подейкували про імовірну появу інших гостей і всі разом обговорювали неможливе возз'єднання «Бітлз». Зненацька, на свій подив, я помітив знайому кучеряву постать у джинсах, яка простувала до центральної сцени з акустичною гітарою і губною гармонікою. Звичайно, то був Ділан, який у своєму позапрограмному, неоголошеному наперед виступі виконав чарівну добірку з пісень, що полонили слухачів: «Збирається на зливу», «На крилах вітру», «Містер Тамбурин» і — разом із Харрісоном та Расселом — «Ну просто як жінка».

Його поява того дня на концерті навела мене на кілька важливих думок про Боба Ділана та рок-н-рол. По-перше, гонорар рок-музикантів ішов на добру справу, і в тому жестові було насіння всіх майбутніх благодійних акцій. По-друге, я зрозумів, що найкращі пісні Ділана, завдяки своїй силі й позачасовості, так закарбувалися в нашій свідомості, що були непідвладні ніякій моді чи черговому захопленню. Талант Ділана — відтворити у задушевній, притаманній лише йому манері людські тривоги, зосередивши загальну увагу на чиїхось особистих переживаннях.

Той серпневий день наочно показав універсальність музики, яка зцілює і єднає людей, навіть якщо викликає в них роздратування чи спонукає до дій. То була подія, що їй судилося стати в один ряд з найвизначнішими явищами в історії рок-н-ролу, своєрідна віха і дороговказ для майбутніх проявів сердечності, душевності й щедрості року. Такою вона лишається й понині.

Вкажемо ще на той випадковий збіг, який, схоже, був звичним на музичній сцені шістдесятих: коли Ділан докладав чимало зусиль для осягнення рок-н-ролу, рок-н-рол з такою самою наполегливістю захоплював Боба Ділана. Серйозні і вагомі групи, підсилені ритмом барабанів і ревливими електрогітарами (завжди ладні підключити зайву акустичну систему) зачитували до дірок пісенник Ділана в наполегливих пошуках перлин, що з них можна було б створити справжні рок-гімни. Вони знайшли їх немало.

ГРУПИ ФОЛК-РОКУ

Найвищої оцінки в цьому жанрі заслужила група «Бердз». Цей лос-анджелеський квінтет у складі Девіда Кросбі, Кріса Хіллмена, Джіна Кларка, Майкла Кларка і лідера групи чікагця Джіма (пізніше Роджера) Макгвінна вискочив на вершину хіт-параду в червні 1965 року зі своєю обробкою пісні Ділана «Містер Тамбурин». Перший успіх ансамбль закріпив новою обробкою — цього разу пісні Піта Сігера «Обертайся! Обертайся! Обертайся!» (з біблійної Книги Екклезіаста), яка також стала головним призером. Після цього група записала власні композиції: «На висоті дев'яти миль», «Містер Астронавт» і «Отже, ти мрієш стати зіркою рок-н-ролу», а також обробки пісень Ділана «Те, що я справді хочу робити» та «Мої таємниці». Якщо тріо «Пітер, Пол енд Мері» відкрили народні пісні Ділана масовій аудиторії, то «Бердз» проклали дорогу йому як рок-зірці. На жовтень 1966 року дві пісні Ділана «Наче перекоти-поле» і «Безсумнівно, Четверта стріт» потрапили до американського хіт-параду «Найкращі 10», а на середину шістдесятих бум фолк-року досяг свого апогея.

«Бердз», змінюючи свій склад, так само справляли значний вплив на рок-н-рол і в сімдесяті. Вони експериментували з різноманітними музичними стилями, переважно з кантрі-роком, одначе ніколи не віддалялися від знайомого і легко розпізнаваного звучання вокалу Роджера Макгвінна і високих нот дванадцятиструнної гітари.

Слідом за «Бердз» іде цілий ряд груп, які заслуговують на визнання за свій внесок у фолк-рок. Назву їх без якої-небудь системи:

«Лавін спунфул»[20], які обрали собі назву за однією ритм-енд-блюзовою пісенькою і, вихопившись з клубів та кав'ярень нью-йоркського Грінвіч-віллідж, з'єднали народну музику, рок і примітивний джаз у такому відчайдушному рок-н-ролі, що відразу полонили серця американських шанувальників музики. «Лавін спунфул» згуртувалися навколо Джона Себастіана, обдарованого автора пісень і колишнього студійного музиканта з Нью-Йорка, і почали видавати один за одним такі шлягери, як «Ти не обов'язково мусиш бути милою», «Мрія» і «Літо в місті». З 1968 року Себастіан виступає окремо. Пісня групи «Чи вірите ви в чудеса?» стала наче запитанням до покоління шанувальників року шістдесятих, а відповідь пролунала гучно і чітко — громове «Так!».

«Тартлз» так само орієнтувалися на приємний рок, але швидше на модель Західного, ніж Східного узбережжя. Свій шлях група розпочала в стилі каліфорнійського року і спершу називалась «Кроссфаєрс», та, перейшовши на фолк-рок, змінила назву і потрапила до хіт-параду «Найкращі 10» у серпні 1965 року завдяки обробці пісні Ділана «Це не я, моя маленька». Звучання групи визначили основні вокалісти Марк Волмен і Говард Кейлен, вірні друзі, чиє професійне співробітництво витримало круті повороти і зміни напряму популярної музики протягом понад двадцяти останніх років. Вони виступають і досі як найкращі пародисти року і очолюють щорічні турне «Щасливі разом» — мандрівні каравани рок-призерів шістдесятих. А назву турне дав найвідоміший хіт «Тартлз», пісня номер один 1967 року.

Двома з основних постатей у рок-н-ролі протягом двох десятиліть залишалися Стівен Стіллз і Нейл Янг. Разом з Річі Ферейєм (він виступав із Стіллзом у нью-йоркській фолк-групі «Оу-гоу-гоу сінгерс»), Брюсом Палмером (канадський колега Янга) і Дьюї Мартіном вони утворили ядро мінливого, вибухового і творчого ансамблю «Баффало спрінгфілд». Група виникла завдяки випадковій зустрічі музикантів у Лос-Анджелесі 1966 року і в своїй творчості поєднала елементи народної пісні, року та кантрі в складній, багатій суміші. «Баффало спрінгфілд» справили вплив на головні сили рок-н-ролу сімдесятих, такі як група «Іглз» та Лінда Ронстадт, їхнє відлуння і досі відчутно в роботах таких майстрів, як Джексон Браун і Ден Фогельберг. Серед найвідоміших пісень групи були «Навіщо це треба?», «Присядь-но, схоже, я тебе кохаю» і «Синій птах».

Однією з найпопулярніших груп ери фолк-року були «Мамас енд папас» у складі Денні Догерті, покійної Кесс Еліот, Джона та Мішель Філліпсів. Вони зібралися разом 1965 року, коли відкрили, як злагоджено звучать їхні голоси в ансамблі. Джон Філліпс виявився плідним автором пісень, тож завдяки чудовому вокалу і тому, що групі на концертах і записах акомпанували найкращі лос-анджелеські студійні музиканти, «Мамас енд папас» раз у раз потрапляли до хіт-парадів. Першою в лютому 1966 року стала призером пісня «Мрії про Каліфорнію», тоді — «Понеділок, понеділок», «Я побачив її знову», «Слова кохання» та «Крік-Елі» — біографічна пісня про піонерів американського фолк-року. Серед найбільших досягнень групи — організація Монтерейського фестивалю популярної пісні в червні 1967 року, який став прототипом рок-фестивалів кінця шістдесятих. Внутрішні чвари і пристрасть членів групи до наркотиків призвели до розпаду ансамблю 1968 року, одначе вплив «Мамас енд папас» можна відчути як у творчості групи «Флітвуд Мек» сімдесятих, та і в успіху «Бенглз» вісімдесятих.

«САЙМОН ЕНД ГАРФАНКЕЛ»

Окремо слід сказати про дует фолк-року з нью-йоркського району Куїнс та про той глибокий слід, залишений ним на видноколі популярної музики шістдесятих та ранніх сімдесятих. Зліва на фото ви бачите довготелесого парубка з густою чуприною і ангельським голосом. Справа стоїть кремезний молодик, який видається дуже серйозним (хоч і не позбавлений тонкого почуття гумору), автор пісень, сповнених незмінної краси і ліризму. Пол Саймон та Арт Гарфанкел були друзями з дитинства, сусідами, ходили до однієї школи і з шостого класу почали виступати разом у нью-йоркському передмісті Форест-Хіллз. Підхоплені хвилею рок-н-ролу кінця п'ятдесятих, Арт і Пол випустили платівку «Гей, школярко!», яка під псевдонімом «Том енд Джеррі» потрапила до хіт-параду 1957 року. На початку шістдесятих дуету торкнувся тогочасний бум народної пісні, і, завдяки зусиллям продюсера Тома Вілсона, виконавці уклали угоду на запис платівки з фірмою «Коламбія рекордз».

«Середа, третя година ранку» — їхній акустичний альбом народних пісень, що з'явився в середині 1964 року і лишився непоміченим. Пол вирушив на заробітки до Англії, Арт поїхав закінчувати Колумбійський університет. Саме тоді стався один з найдивовижніших поворотів долі в історії рок-н-ролу: «Саймон енд Гарфанкел», не поворухнувши пальцем, обернулися на зірок першої величини. Продюсер Том Вілсон вражений впливом фолк-року, дійшов думки, що «Саймон енд Гарфанкел» мусять додати йому слави. Він узяв одну з кращих пісень з їхнього першого альбому і аранжирував її, додавши звучання бас-гітари та ударних. Результат перевершив усі сподівання. Пісня «Звуки тиші» стала чільним хітом у грудні 1965 року і відкрила дорогу одному з найзначніших дуетів в історії популярної музики.

Протягом 1966 і 1967 років «Саймон енд Гарфанкел» випустили шлягери, поп-альбоми й давали концерти, які проходили з аншлагом. А 1968-го, коли на екранах з'явився дуже популярний фільм «Випускник», до якого дует написав музику, і побачив світ їхній новий суперальбом «Підпорки на книжки», «Саймон енд Гарфанкел» як справжні рок-зірки посіли найвищі щаблі в хіт-парадах. На їхніх виступах були завжди повні концертні зали, а то й стадіони. Свої здобутки дует закріпив новим диском 1970 року «Міст над бурхливими водами», одним з найзначніших альбомів за всю історію грамзапису. Втім, невдовзі після його виходу, музиканти вирішили працювати окремо.

Влітку 1981 року поширилися чутки про можливе об'єднання дуету. Справді, 19 вересня у нью-йоркському Центральному парку Пол і Арт дали безкоштовний концерт, на який зібралося близько чотириста тисяч шанувальників різного віку. Запис того концерту став альбомом-бестселером, а відеофільм, що користувався великим попитом, і досі транслюється по кабельному телебаченню. Возз'єднання дуету переконливо засвідчило, що чудеса можливі й сьогодні, якщо їх бажають. Кращі твори дуету і досі звучать так само виразно, як і тоді, коли були вперше записані на платівку. Давні шанувальники виконавців довели свою вірність, а нові слухачі зрозуміли, чому «Саймон енд Гарфанкел» користувалися такою славою.

КІНЕЦЬ ШІСТДЕСЯТИХ

Наприкінці 1966 року вже було очевидно, що рок-н-рол набуває чимдалі більшого значення в житті американської молоді й, зрештою, всього суспільства. Такі різні за своєю сутністю акції, як рух за громадянські права, засудження війни у В'єтнамі, боротьба за свободу слова, за права студентів, сексуальна революція тощо знайшли відбиток у ритмах і текстах року. В дев'ятнадцятому столітті поет Уолт Уїтмен зазначив: «Щоб створити велику поезію, треба мати велику аудиторію». Що ж, широкі аудиторії шістдесятих вимагали відповідно великих творінь від музикантів і, в цілому, музиканти й зросли завдяки часові. Після розпаду «Бітлз» рок-н-рол кинувся в експерименти з жанром. Він об'єднувався, зливався, зростався з усіма можливими формами. Якщо здобув право на існування фолк-рок, то з не меншим успіхом могли існувати блюз-рок, класичний рок, джаз-рок, рок-опера тощо. Так воно й сталося. Найкращі музиканти того покоління серйозно і самовіддано створювали нові форми.

Америка переживала чудові часи. Люди сповнювались сподівань. У цілого покоління йшла обертом голова від усвідомлення власної сили і значущості. Адже в них був могутній рок-н-рол. А ще, хоч і ненадовго, з'явилися прогресивні радіостанції, що працювали в діапазоні ультракоротких хвиль (УКХ).

РОЗКВІТ УКХ

Ультракороткі хвилі відкрив майор Едвін Армстронг[21], який у розпачі 1954 року наклав на себе руки, бо його винаходом не скористалися за призначенням. Прогресу УКХ, з їхньою першокласною якістю звучання і стереофонічним ефектом, перешкодили антрепренери, які понад усе дбали про розвиток телебачення. Навіщо збивати з пантелику глядачів, міркували вони, відволікати їх від голубого екрана? Отож винахід Армстронга залишили без уваги. Переважили загальноприйняті короткі хвилі (КХ). Одначе минув час, і після довгого періоду забуття 1965 року УКХ отримали «друге дихання», коли Федеральна комісія зв'язку, на яку напосідали нові радіостанції, зважилась на рішучий крок. Комісія дійшла висновку, що за умови розширення ринку диктори не спроможні забезпечити однакове звучання станцій на діапазонах КХ та УКХ — явище, відоме під терміном «одночасна передача». (Нині цей термін уживають щодо стереофонічної трансляції станцією УКХ-діапазону звукового супроводу тієї чи тієї телепередачі.) Внаслідок цього відкрився шлях до широкого експериментування в діапазоні УКХ.

Один з тих сміливих експериментів привів до УКХ рок-н-рол. Блискуча ознака тих великих часів. «Постбітлівський» рок давно переріс часові рамки і обмежені обсяги передач, що їх вимагали радіостанції в діапазоні КХ, де шлягери не повинні були перевищувати три хвилини і мати прозорий зміст. Двері радіостанцій були замкнені для тривалих пісень-поем таких майстрів, як Ділан чи Арло Гатрі. Одначе їх гостинно зустріли на радіостанціях УКХ-діапазону. Ці нові станції, прагнучи завоювати аудиторію і знайти своє власне обличчя, охоче сприйняли новий рок, його молодих творців та різноманітні новаторські способи для зв'язку із слухачами.

Нові станції, замість прокручувати хіт-паради, транслювали частини альбомів, монтували добірки пісень в єдине ціле навколо певної теми, виконавця чи стилю і передавали в ефір довгі й серйозні інтерв'ю з композиторами. Мабуть, найбільшою відмінністю в передачі рок-н-ролу в діапазоні УКХ був добір диск-жокеїв. На відміну від своїх колег зі станцій КХ-діапазону, ці чоловіки (а згодом — і жінки) відзначалися приємним тембром голосу, глибокими знаннями і щирим зацікавленням філософією нової музики.

Тож і не дивно, що такий підхід у середині шістдесятих якнасамперед зажив слави в студентських містечках, де молодь захоплено сприйняла новий рок і вплинула на діяльність університетських радіостанцій. Знайдений напрям швидко підхопили комерційні станції великих міст. І не помилились. Адже там була аудиторія, яка лише на це й чекала. Аудиторія, яка шукала задоволення і відчуття єдності, що їй запропонували нові станції. Уявіть собі: підліток, якого шпетять батьки за довге волосся і гучність музики, може прийти до себе в кімнату, ввімкнути радіоприймач з діапазоном УКХ і — знайти підтримку. Відчути, що в цю хвилину безліч інших слухачів, які поділяють твої погляди, поруч з тобою.

Хоча УКХ-радіо і назвали «підпільним», воно, навпаки, було якнайлегалізовані-шим — таке собі височенне дерево в лісі засобів масової інформації, на яке легко можна видертись, варто лише ввімкнути відповідний діапазон радіоприймача. Діапазон УКХ став місцем зустрічі слухачів, які однаково ставилися до політики, війни, миру, сексу і, що, мабуть, найголовніше — до рок-н-ролу. Диск-жокеї (чи радіопостаті, як вони самі себе називали), здавалося, уклали міцний союз проти загального пригнічення. А високоякісне звучання передач в діапазоні УКХ («зовсім не статичного») надало музиці надзвичайної об'ємності. Пісні, позбавлені обмежень хіт-параду «Найкращі 40», яких очікували слухачі, були екзотичні, спокусливі, зухвалі і повсякчас розсували межі тогочасної популярної музики. Нова музика постійно розвивалась і набувала зрілості у виконанні таких ветеранів, як «Бітлз», «Роллінг стоунз» чи Ділан. На додаток до цього, діапазон УКХ дав вихід для творчості десяткам груп і музикантам, які грали новий рок.

Несподівано рок обернувся на серйозний бізнес. Він був присутній скрізь. В усіх без винятку засобах масової інформації. Як гриби після дощу по всій країні проросли радіостанції прогресивного року. Поряд із журнальчиками популярної музики для підлітків почали виходити серйозні рок-журнали, такі як «Кроудедді» та «Роллінг стоун». Рок-концерти «Сідай і слухай» витіснили колишні танцульки під платівки. Рок і кінематограф оформили шлюбну угоду такими стрічками, як «Випускник» і «Необачний їздок», а також документальними фільмами про концерти на кшталт «Монтерейського фестивалю популярної пісні», «Вудстока» та «Дайте мені притулок». Сама ідея рок-фестивалів, що взяли за взірець фестивалі джазу та народної пісні п'ятдесятих і шістдесятих, виглядала вже заяложеною.

Скрізь кинулися експериментувати, плекаючи великі надії на майбутнє. Протягом того періоду буйно розквітли паростки

(Продовження див. на с. 172)

ПРИМІТКИ

[1] Відомий англійський гітарист і піаніст, один із найпомітніших виконавців блюзів шістдесятих в Англії.

[2] Дослівно «Камені, що котяться».

[3] Менеджер групи Ендрю Олдхем умисно створював імідж хуліганів, заохочуючи членів ансамблю, як на сцені, так і в житті, грубіянити, кривлятись і поводитись нахабно.

[4] Б о  Д і д д л і (справжнє ім'я Еліас Макде-ніел, нар. 1928 р.), відомий американський гітарист і виконавець рок-н-ролів п'ятдесятих.

[5] Парафраз із пісні «Це всього лише рок-н-рол»:

Я знаю — це всього лише рок-н-рол,
Але він мені подобається, подобається...

[6] А р т - р о к — напрям у рок-музиці з багатоплановими композиціями, що наближаються за формою до традиційної сюїти, складним ритмічним малюнком, використанням пауз як складових елементів. З'явився наприкінці шістдесятих в Англії як розвиток психоделічного року, що вирізнявся надзвичайно ускладненими інструментальними партіями. Широке визнання отримав у сімдесяті, коли злився з хард-роком. У США отримав назву прогресивного року.

[7] Керівник ансамблю Едді Ван Хейлен нині вважається найкращим соло-гітаристом світу.

[8] 1975 року відомий англійський кінорежисер Кен Рассел створив за нею однойменний фільм.

[9] Тобто в шістдесяті роки.

[10] Чоловік Тіни, Айк Тернер, заохотився до наркотиків.

[11] Спірічуелс — духовні пісні американських негрів, що народилися в першій чверті XIX століття на півдні США внаслідок навертання чорношкірих до християнства. Коли негри ознайомилися в протестантській церкві з духовними гімнами білих, вони почали запроваджувати в хоровий спів елемент імпровізації. Так з'явилися спірічуелс. їхню тематику склали біблійні сюжети, спроектовані на сучасність і піддані фольклорній обробці.

[12] Л е д б е л л і (справжнє ім'я Хадді Ледбет-тер, 1885—1949), видатний негритянський народний співак.

[13] «Віверс» — перші з американських музикантів, на яких ФБР завело справу в «поширенні антиурядової пропаганди».

[14] Великий концертний зал, що належить Нью-Йоркському філармонічному симфонічному товариству.

[15] Сам Боб Ділан, одначе, стверджував, буцімто обрав собі псевдонім на честь дядька за материною лінією. Що ж до Ділана Томаса, то співак висловився досить-таки скептично: «Затямте, я не міняв своє ім'я на честь Ділана Томаса. Це звичайнісінька вигадка. Зрештою, я більше зробив для Ділана Томаса, ніж він для мене...»

[16] «Б і г - П і н к» — назва студії грамзапису.

[17] Офіційне свято в США, яке щороку відзначають у останній четвер листопада.

[18] Концерт «Допомога фермерам» був проведений у жовтні 1985 року з метою допомогти дрібним фермерам, які збанкрутували.

[19] М е д і с о н - с к в е р - г а р д е н — критий стадіон у Нью-Йорку.

[20] Дослівно «Повна ложка кохання».

[21] Армстронг Едвін Хоуард (1890— 1954) — американський інженер-електронник. Розробив схеми регенеративних, супергетеродинних та суперрегенеративних радіоприймачів. Показав переваги частотної модуляції в УКХ-діапазоні в боротьбі з радіоперешкодами.

З англійської переклав
Дмитро СТЕЛЬМАХ

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1989. — № 9. — Стор. 147—160.