Істрію тієї британської групи — доволі просту, але ще, здається, так до кінця так і не написану — нас просять розповісти у своїх листах Сергій Яременко, Микола Гирик, Андрій Гриньов, Любов Печерська, Ніка Комишастик. В. І. Лепських та інші. Що вдієш, це на часі — «Секс Пістолз» дедалі частіше задують навіть вітчизняні мас-медіа. До місця і ні. Утім, їхня кар’єра набрякає масивною бібліографією; принаймні лондонське видавництво «Омнібус Пресс» раз на рік дарує читачам поточне, монографічне видання. Документальна хроніка за газетами та журналами, не спотворена зайвими словами та кумедним аналізом, — «Справа «Секс Пістолз» (1984), написана Реєм Стівенсом, що тільки в першому виданні мала тираж сто тисяч примірників. Документально-стенографічний звіт «Рок-повстанець» (1985) Денніса Моріса про останнє турне лондонського квартету по Європі та Великобританії. Типова біографія «Секс Пістолз»: внутрішня історія» (1987), що вийшла з-під пера подружжя Фреда та Джуді Верморель, яке вело численні розмови з членами ансамблю, мало доступ до архіву менеджменту й нотувало регулярні щоденники. Нарешті, «Секс Пістолз»: день за днем» (1988) Лі Вуда — особлива хроніка, збагачена невідомими знімками, репродукціями унікальних документів фірми грамзапису та несподіваними версіями відомих пісень.
Усе в минулому? Ні, вітер жене курним шляхом порох, яким колись набивали патрони «Секс Пістолз».
НІ, ВОНИ не були предтечею панк-року, а тільки вторували певний маршрут у рамках грамофонного бізнесу. Дехто із справжніх апостолів жанру хоче бачити в «Нью-Йорк Долз», «Зе Студжес» тощо. Загноєна музика, харкаючий рок справді не був відкриттям «Секс Пістолз». На щастя, взагалі не відомо, як народився п а н к. Випадково? Ніби помилка в мистецтві? Із невміння? Із щенячості у володінні майстровитістю? Від ансамблевого дилетантизму? Якщо так, то одним з перших панк-концертів у Європі, мабуть, стали виступи «Бітлз» у Гамбургу. Тоді як у ранг мистецтва — звісно, провокуючого, але все-таки мистецтва — його піднесли американські «Вельвет Андеграунд». Послухайте їхній другий альбом «Бліде світло — біла спека»). Там, ще наприкінці 1960-х, усе є! Навіть найдовша в панк-історії пісня «Сестра Рей» у її 18-хвилинній фаті, хоча нині той твір молоді відомий тільки із репертуару манчестерської групи «Джой Дівіжн».
Отже, панк-рок. Надмірно виснажені гітари. Барабани у синіх венах. Сколоті героїном мікрофони. Шнури, підключені до уповільненого самогубства. Невже перші зблиски екологічної музики? Саме так. Якщо йдеться про захист людини від урбаністично безглуздої цивілізації. Коли слухаєш, враження таке, мовби ото твій шлунок чистять колючим дротом. Неприємно... Але хто сказав, що всім за всіх випадків приємно? Нехай не юродствує.
* * *
ПРИБЛИЗНО в середині художнього кінофільму американського режисера Алекса Кокса «Сід і Ненсі» (1987), який документує життя одного з головних героїв «Секс Пістолз», Сід Вішес (актор Гері Олдмен) кидає фразу: «Я — Сатана. Але я люблю людей...» Гра давно почалась — і перегони з Дияволом уже зашкалюють спідометр. Повернімося трохи назад, аби оглянути маршрут, пройдений до катастрофи.
Група була утворена у серпні 1975 року на базі лондонських «Свенкерс» («Хвальки»). До стартового складу спочатку ввійшли гітарист і вокаліст Стів Джонс, басист Глен Метлок та барабанщик Пол Кук. Трійця не стільки дбала про репетиції — у панку на це алергія — скільки тусувалась у «плюсовому» місці, яким вважалася невеличка крамниця на лондонській Кінгз Роуд. Її власником був добре зварійований Малкольм Макларен, котрий більше цікавився не торгівлею, а ситуаціоністичними акціями типу хеппенінгів. Саме він підібрав «молодим і голодним» відповідного вокаліста — Джона Лайдона (1956), якого негайно перехрестив на «Джонні Роттена». Щось на зразок Йванка Гнилого. Молодий гендляр став менеджером квартету, начепив йому дурну назву «Секс Пістолз» й узявся послідовно розробляти новий імідж. На це Малкольм був мастак. Перед його крамничкою працювала колосальна, як на мене, реклама в жанрі панк-дизайну: голі вітрини, ніяких написів арокалом на склі, лише над входом цокав величезний годинник, стрілки якого рухались у зворотному напрямку. Чи не звідти, бува, й узялося легендарне гасло панк-революції — «Майбутнього немає»?
* * *
БРАК професіоналізму в музикантів компенсувався драним одягом, бузковими та морквяними зачісками і вибуховою енергією, виповненою шаленим драйвом на сцені. Уже на цьому наголошували перші публікації, які з'явились у пресі в лютому 1976-го, рецензуючи перші концерти «Секс Пістолз» для кола друзів і знайомих із так званого «контингенту Бромлі». Досить швидко М. Макларен капіталізував повстанницькі настрої, перевівши тотальний бунт проти всіх і вся на промислові рейки. У Великобританії невдовзі з'явилася сила-силенна молодих розлючених груп, які швидко вдерлись — в основному, не маючи на те права — в істеблішмент світового рок-н-ролу. Історія ж запам'ятала буквально лічені імена: «Секс Пістолз», «Базкокс», «Джой Дівіжн», «Клеш», «Стренглерз», Іггі Поп.
Даремно Малкольма Макларена представляють таким собі ділком-пройдисвітом: ні, він завжди генерував прекрасні ідеї, за які доводилося... розплачуватися іншим. Кілька років тому, скажімо, він пропонував Голлівуду створити за його сценарієм кіноісторію про зустріч соул-співака «містера Дінаміта» Джеймса Брауна із віденським класиком Йоганном Штраусом — десь на океанському острові наприкінці XIX сторіччя — і переконував: мовляв, це саме те, що потрібно сьогодні кіноглядачеві. Інший пасаж стосується його сольного альбому «Парусиновий рок» (1987), записаного симфонічним оркестром із Цінціннаті: «Мені ніколи досі не доводилося працювати з музикантами в повному розумінні того слова. Якось два роки тому, на прощальнім концерті дуету «Уем!», до мене підійшов гітарист Джефф Бек і сказав: його люди шукають мене не один рік, бо ж йому хочеться записати зі мною альбом. Здавалося, він у захопленні від моєї попередньої пластинки. Це мене збило з пантелику; я не можу відрізнити фа-мінор від склянки чаю. А Джефф знай переконував: «Саме це і прекрасно. Мені подобаються твої думки, які не стукають у голову професіональним музикантам». Тут, у голові М. Макларена, закопаний собака. Якщо все-таки повернутися до «Секс Пістолз».
* * *
ЇХНІЙ перший концерт відбувся 6 листопада 1975 року в лондонському клубі на Оксфорд-стріт, 100. Кілька десятків приятелів дослухало квартет до кінця. Взагалі, наступні місяці не змінювали репутації групи, яка все робила з префіксом «анти». Як це не дивно, та у листопаді 1976-го «Секс Пістолз» все-таки проникли у вищу лігу рок-н-ролу: буквально за лічені дні, тільки-но підписали контракт із корпорацією «І-ем-ай». Саме тоді вийшов перший історичний сінгл-диск «Анархія в Об'єднаному Королівстві». Запахло смаженим і — скандалом. Мало ефір перше, виповнене провокацій телеінтерв'ю з четвіркою для каналу «Теймс». Галас у пабах і клубах вивів «Секс Пістолз» на перші полоси англійських газет, хоча музичні тижневики або дружно мовчали, або дошкульно глузували. Тоді як підлітки штабелями закохувались у тих «негідників» і «шмаркачів». Починався черговий хрестовий похід дітей проти батьків. Або, іншими словами, — традиційна панк-революція.
Зрозуміло, що під тиском громадськості добропорядна корпорація «І-ем-ай» вже у січні 1977 року відмовилася від послуг дебютантів. Попри 40 тисяч фунтів стерлінгів сплаченого авансу. Від гріха подалі? Та через два місяці за «Секс Пістолз» буквально вчепилася корпорація «Ей енд ем», коли бізнесмени дізналися, що той квартет має пісню «Боже, бережи Королеву», вельми потрібну... до срібного ювілею її Високості. Після підписання контракту група отримала 75 тисяч авансу; невдовзі фірма «Веджін» тільки за одну пісню для сінгл-диска пропонувала їм 50 тисяч фунтів стерлінгів. У травні сторони порозумілися, але — за потроєну! суму. Скандал у доброчинній Англії коштує великі гроші. Думаю, тільки там панк міг народитися, більше того, стати фінансово вигідним жанром.
Поки засоби масової інформації кипіли ненавистю, у березні 1977 року Джонні Роттен поміняв басиста Г. Метлока на... колишнього барабанщика-вокаліста групи «Сюзі енд зе Беншіз» Сіда Вішеса (справжнє ім'я — Джон Беверлі); бо ж для справжньої панк-капели не має особливого значення, на чому ти там вмієш грати... «Йому подобається «Бітлз» — і край. Словом, відтоді пеклу на чотири прокляті особи стало тісно на землі. У результаті «Секс Пістолз» були заборонені скрізь, де тільки можна придумати, рахуючи й громадські вбиральні. Чому? Із ними товаришувала погана слава й гидка репутація. Усі троє добряче пиячили, «сиділи на голці», влаштовували в громадських місцях різні непристойності. Прищавий рок-н-рол розперізувався не на жарт.
* * *
ПІСНІ «Боже, бережи Королеву», «Любий байдужий», «Свята на сонці», «Мій шлях», «Щось ще», «Хто забив Бембі?», «Нумо всі разом», «Ніхто не винен» забезпечили їм місце в зведеному хіт-параді десятиріччя. Утім, у січні 1978 року до закінчення першого американського турне (останній концерт відбувся 14.I у залі «Уїнтерленд», що в Сан-Франциско) Джонні Роттен офіційно оголосив про свій вихід з групи. Решта провокаторів від гітар: М. Макларен, П. Кук, С. Джонс — рушила до Бразилії, де з відомим злодієм, королем люмпен-пролетаріату, учасником «пограбування століття» Рональдом Бігсом записала веселу пісеньку в унісон. Той поїзд зупинити було уже неможливо.
У жовтні 1978 року басист «Секс Пістолз» Сід Вішес сидів у нью-йоркськім готелі «Челсі», тримаючи в руках закривавлений ніж. І не відповідав на запитання поліцейського комісара: нащо він зарізав свою наречену Ненсі Спанген? Можливо, відповідь у абзаці зі спогадів одного з найпомітніших виконавців на американській панк-сцені Ричарда Хела, видрукуваних під назвою «Солодкий ексцес» журналом «Спін»? Прочитайте той уривок: «Звичайна провінціалка, закохана в усіх рок-зірок, вона — запам'яталося — мала на стіні в квартирі плакат групи «Бед Компані» («Погана компанія»). Так. Ненсі володіла рідкісним даром з'являтися там, де відбувається щось важливе (саморуйнування?! смерть? — О.Р.). Як і сотні завсідниць престижних клубів «Сі-бі-джі-бі» та «Макс Канзас Сіті», вона заробляла на життя, танцюючи стриптиз у барах. Нею рухало бажання стати КИМОСЬ, аби не залишатися собою».
Панк це подарував Ненсі Спанген, відбираючи поволі життя. Її мали, коли переконували, що вона щось собою таки становить. Що нівечило будні й свята? Можливо, випалювало те. що ти й справді «покидьок», «лайно», чим самокараються справжні панки?.. У світі рок-н-ролу такі речі нескладні.
Джонні Роттен першим збагнув безглуздість усього того проекту — він вчасно зійшов на зупинці і пересів на інший поїзд, яким стала для співака власна група «Паблік Імідж Лтд». У переддень індивідуального Страшного суду, у лютому 1979 року, Сід Вішес закінчив погано: сам помер жахливою смертю, ввівши собі у вену надмірну дозу другосортного снотворного й очікуючи покарального ранку.
* * *
ДЕЯКИМ пост-«пістольним» проектам колишніх членів катастрофічного проекту, а саме: «Річ Кідз», «Профешнлз», «Паблік Імідж Лтд», — вдавалося на часину потрапити на кінчик журналістського пера. Звісно, не на користь у порівнянні з бурхливим минулим. За іронією долі музично неписьменні «Секс Пістолз» помітно вплинули на розвиток усієї рок-індустрії, що виявилася, на жаль, ще менш цікавою та змістовною, аніж піонери в гамівних сорочках. Сьогодні міріади жалюгідних епігонів ницо епатують публіку, пнучись до зірок. Але то, так би мовити, панк із будки суфлера: він знає, що було, що є, чого не буде, але в л а с н о г о голосу не має.
Що б там не говорилось, однак «Секс Пістолз» витворили новий фасон у молодіжному бунті, який до музики мав щонайменше відношення. Гітари для них стали барикадами, слова — командами «в атаку!», вихватки й скандали — прапорами, кулями та снарядами. Ясна річ, разом ті четверо зазнали поразки. Дуже швидко: коли закінчилися гроші на амфітаміни та маріхуану. Ось досить яскравий факт. За діяльності групи з'явився лише один диск-гігант — «Коробочки маку не мають сенсу. Тут діють «Секс Пістолз» (серпень, 1977), надрукований у Великобританії на фірмі «Веджін», а в США — на «Уорнер Бразерз».
Тільки по їхній в ч а с н і й смерті світ почув альбоми «Велике рок-н-рольне шахрайство» (1978; наступного року екранізований режисером Джуліаном Темплом в однойменній стрічці боєприпасів), «Певний продукт» (1979), «Секс Пістолз» продовжують» (1979), «Биття здохлого коня» (1979; збірник хітів), «Секс Пістолз» на концерті 1978 року» (1985), «Міні-альбом» (1985). У їхніх долях гасло «Помирай молодим — і залишишся жити» спрацювало безвідмовно. Нащо? Укотре?
Далі пішли інші. Під дією нової пачки снотворного для здорового глузду.
* * *
У КІНОФІЛЬМІ «Сід і Ненсі» є сцена. Двоє коханців у ліжку. Вона рюмсає: мовляв, наснився жахливий сон. Сід заспокоює: «Усе гаразд. Це справді сон: обіцяю не вбивати тебе...».
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1990. — 8 липня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар