Минулої неділі ми зупинились на американському турне британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII та 3 і 10.IX), що, працюючи буферною групою на трасі таких місцевих грандів, як «Веніле Фадж» та «МС-5», затьмарили полиск національних зірок і викликали справжній фурор. Утім, европейці потрапили в досить специфічну атмосферу. Як пригадував згодом гітарист Джіммі Пвйдж: «Перш ніж нас побачили в США, уже діяла широка рекламна кампанія. У пресу потрапила інформація про розміри гонорарного авансу», який нам виплатила корпорація звукозапису «Атлантік». Зчинилась веремія, мовляв, до нас приїздить зграї капіталістів. Але журналісти дуже швидко переконалися, що ми інші — коли побачили, як щовечора «Лед Зеппелін» три години підряд грають нон-стоп».
Зауважимо ще й таке: на ті часи формація не мала широкого репертуару. Окрім авторської музики, на концертах виконувалися стандарти — блюзи, класичні рок-н-роли (наприклад, «Нам хотілося вилізти» Бена Е. Кінга), а ще — сучасний матеріал типу «Свіже сміття» групи «Спіріт»; в екстремальних випадках рятували ще ходові й добре перевірені «Бітлз» із їхньою стопроцентною касовістю.
4. АМЕРИКА — НАЧЕ ШОК
«МЕНІ ДОВГО не вірилося в те, що з нами трапилося протягом першого року діяльності», — якось пригадував Джіммі Пейдж. Значно сильніше вражання справила стартова кар’єра на вокаліста «Лед Зеппелін» Роберта Планта, який ще не втратив своєї безпосередності: «Уся та Америка була, наче шок. Бо доти я співав собі старі блюзи та балади Блінга Бой Фултера (справжнє ім’я: Аллен Фултер — американський співак і гітарист, носій традиційного джазу з Північної Кароліни (1903 — 1940 рр.) — О. Р.) у різних англійських фолк-клубах. Раніше я не відвідував Америки, і поки з «…дирижаблем» не прилетів до США на турне. Більше того, я й у Лондоні, відверто кажучи, раніше був тільки тричі». Та сповідь на сторінках «Мелоді Мейкер» 1978 року здається більш щирою, адже сп'яніння першим успіхом давно минуло, і зрілий митець не цурався своїх юнацьких переживань. Тоді як восени 1969-го Роберт Плант так окреслював ситуацію, що склалась в колективі, репортеру тижневика «Н’ю М'юзікл Експрес» -«Ми почали, користуючись виключно славою гітариста Джіммі Пейджа, досить відомого в музичних колах. Саме завдяки цьому мали перші інтерв'ю та належну рекламу. Однак група швидко розвивалась, і нині кожен з нас чотирьох дістав можливість виявити власну індивідуальність».
ІНШИМИ СЛОВАМИ, наприкінці 1969 року «Лед Зеппелін» уже перетворився не стільки на групу відомого гітариста, скільки на тандем нових авторів: Дж. Пейдж — Р. Плант, який відтоді постачав ансамблю переважну більшість репертуару та стимулював творчість інших колег. Саме тут — особливо для запеклих меломанів — варто з’ясувати їхніх особистих фаворитів. Джіммі Пейдж мав трьох гітаристів-улюбленців із різних стилів: блюз — Отіс Раш, фламенко — Пако Пен, рок-н-рол — Джеймс Бартон. Тоді як про американського чаклуна гітари Джімі Хендрікса навіть наприкінці 70-х лідер «ЛЗ» зауважив: «І досі його слухаю». Роберт Плант, як вокаліст, віддавав перевагу в основному чорним виконавцям блюзу, проте в першу чергу завжди називав Стіва Мерріота, котрий належав до ранніх «Смол Фейсіс» та «Хамбл Пай». Легенда розповідав, що одного разу в Лондоні два співаки, зустрівшись у студії звукозапису, спільно заспівали сумні блюзи Мудді Уотерса. Хоча на хлорвінілі ті сесії так і не з'явилися.
Отже, особисті пристрасті та симпатії дуету Пейдж-Плант відтоді завжди визначали творче обличчя британського квартету. Цікаво, що лідер-гітарист, котрий не один рік глибоко вивчав астрологію, якось запевнив: мовляв, їхній успіх пов'язаний з астральними домінантами в колективі — два Козероги, Лев та Близнюки. Джіммі Пейдж на повному серйозі коментував: «Роберт народився під сузір'ям Лева, що робить із нього відомого лідера, яскраву індивідуальність. Тоді як я — Козерог, що притаманно впертим, наполегливим особам із роздвоєною індивідуальністю. Саме завдяки Планту ми завжди виконували те, що нагадувало блюз».
АЛЬБОМ «ЛЕД ЗЕППЕЛІН II», видрукуваний фірмою «Атлантік» у вересні 1969 року, став не тільки ознакою творчої життєдіяльності нового тандему. а й логічним продовженням дебютної пластинки колективу. Його відкривав динамічний гімн у новітньому стилі «хеві»-метал, пісня «Кого любить Лотта», яка швидко злетіла вгору сходинками американських таблиць популярності — у листопаді 1969-го уже видана разом із п'єсою «Дівчина, яка живе з любові» на другому сінгл-диску «Лед Зеппелін».
Власне, за своєю ритмо-інтонаційною будовою «Лотта…» стала інтерпретацією твору відомого американського блюзмена Уїллі Діксона «Тобі потрібне кохання». Щоб більше не повторюватися, зупинюся на досить делікатній проблемі, яка дедалі частіше виникатиме в подальшій кар'єрі британського квартету. Зрештою, всебічно оцінюватимемо таланти тієї четвірки. На противагу іншим, наприклад, Еріку Клептону, котрий вдихнув нове життя у стару пісню блюзового гітариста зі штату Міссісіпі Скіпа Джеймса «Я так радий тебе бачити» (1931 рік!) і не тільки зазначав на пластинках свого тріо «Крім» прізвище нині покійного американського автора, а й особисто стежив за тим, щоб нащадки композитора отримували, тантьєми, — за якихось певних причин (звісно, не фінансових) Дж. Пейдж та Р. Плант здебільшого відмовлялися визнавати й називати свої, м'яко кажучи, джерела натхнення.
ПОПРИ ВСЕ ЦЕ, успіх альбому «Лед Зеппелін II» перевершив усі сподівання — навіть виконавців: пластинка стала справжнім рок-шедевром, підручниковим зразком жанру. І через 20 ромів то надійний взірець для початкуючих «хеві»-металістів усієї планети. У січні 1970-го диск став найпопулярнішою пластинкою у США, навіть випередивши в офіційних хіт-парадах нову роботу легендарних «Бітлз» — альбом «Еббі Роуд». На деякий час це забезпечило американізованим англійцям — позбавлене сенсу, але ефективне — ім'я... наступників і спадкоємців ліверпульської четвірки. Рецензуючи пластинку не сторінках колись популярного рок-журналу «Крім», журналіст Біллі Алтмен зазначив: «У цім альбомі Джіммі Пейдж якимось чином одразу зробив два дуже важливих відкриття — космічний «важний» рок доводить до шаленства молодь у віці статевого дозрівання, та епоха 60-х для рок-н-ролу себе вичерпала».
ПОЧИНАВСЯ ВЕЛИКИЙ УСПІХ у Європі; адже завдяки рецензіям та комерційно-фінансовим вітрам із США група перетворювалася на зірку першої величини. Свідчення цьому — у жовтні 1969 року «Лед Зеппелін» виступили на лондонському «Санді Лайсіем» за найвищий, як на ті часи, гонорар в історії британської рок-музики. На початку наступного — килимною доріжкою простелилося тріумфальне турне по Західній Європі, але в березні квартет знову десантував у США. Проте, що ти — зірка, в цій країні слід регулярно нагадувати на сцені. Тоді заворушилися й такі солідні музичні видання, як джазовий «Даун Біт», що від кінця 60-х взявся оглядати й найцікавіші рок-альбоми. Хоча на його сторінках досить вимогливий рецензент виставив тільки три з половиною зірочки (за п'ятибальною системою оцінок) та іронічно написав: «Якщо слухати ту пластинку під «газом» і на повну гучність програвача, нічого кращого не знайти. Якщо ж — на тверезу голову, то «Лед Зеппелін II» не справляє особливого враження». Ну, а якщо взагалі без звуку, але диск оркестру Дюка Еллінгтона (невже зірочок побільшає?) — на таку риторичну фігуру відповіді не давалося.
ВКЛЮЧИВШИСЬ у битву журналістських перл та дотепів, Європа відповіла через «Нью М'юзікл Експресс»: «Це шалено добра робота». Незаперечно і через двадцять років одне — то була досить старанно й розумно зафірмована студійна продукція кінця 60-х. На відміну від прогресуючих технічних чудасій «Бітлз», котрі віднедавна лише й жили, що на багатоканальному записі, «Лед Зеппелін» навертав до колишніх, шляхетних цінностей. Група демонструвала високі концертні здібності досконалих інструменталістів завдяки фаховій майстерності музикантів та новітній звукоакустичній апаратурі.
ЗВЕРНІТЬ УВАГУ й на інше. Той альбом британський квартет записував студійно у паузах між напруженою концертною програмою. Саме тоді, даючи інтерв'ю пресі, Роберт Плант трохи підняв завісу над творчим методом, яким вони користувалися із Джіммі Пейджем як автори: «Скажімо, пісні «Блукаючи довкола» та «Що є і чого ніколи не буде» виникали так. Моїми були молоді і тексти, а Джіммі точно дібрав потрібні акорди». Знаєте, із плином часу в їхній творчій лабораторії виникли й інші методи співпраці, але модель — лідер-гітарист ретельно опрацьовував задуми лідер-вокаліста — залишилася основною. Між іншим, обраний напрямок дав ансамблю змогу упродовж кількох років створювати захоплюючий репертуар без особливих мелодійних капіталовкладень. Але, безперечно, не скидаймо зі щитів талант Джіммі Пейджа створювати й вигадувати маневрові гітарні риффи, інтонаційно візерунчаті аранжування, одружуючи несподівано різні музичні стилі та черпаючи сировину з безодні блюзової традиції.
НАВЕСНІ 1970 РОКУ «Олов'яний дирижабль» вперше узяв тайм-аут. Його зумовила автомобільна катастрофа, в яку потрапив вокаліст групи. Одужуючи та набираючись нових сил, Роберт Плант разом із Джіммі Пейджем перетворилися на самітників. У малонаселеному валлійському селищі Брон-Ю-Аур (це й назва відомої пісні на третьому альбомі) еони писали матеріал, на якому просто не міг не позначитися багатющий місцевий фольклор. Особливу увагу критики звернула на «Бурю в Брон-Ю-Аур», а також й інші традиційні валлійські пісні «Жердина шибениці» та «Дорогу для Ройя Харлера» (англійський гітарист і приятель Дж. Пейджа, якому лідер «Лед Зеппелін» допомагатиме у 1971 році навіть записувати сольний альбом). Видрукований у жовтні 1970-го «ЛЕД ЗЕППЕЛІН III» подарував шанувальникам ще й енергійний стандарт, зроблений у «хеві»-схемі — «Пісня емігрантів» та розкішний блюз «Відмоли я тебе кохаю». На третьому диску-гіганті вперше забриніло делікатне а к у с т и ч н е звучання («саунд»); так виявився потяг групи до настроєвої музики, виповненої напівтінями.
АЛЬБОМ із химерною обкладинкою, що нагадувала веселу дитячу гру, продавався трохи гірше, аніж його попередники. Утім, в Європі та США пластинка швидко стала «золотою». Та в офіційній для Америки таблиці популярності журналу «Біллбоурд» фігурувала, щоправда, вполовину менше часу, ніж перший і другий альбоми «Лед Зеппелін». Ледь не рік… Взагалі-то, в їхній долі різні цифри зростали з геометричною прогресією. Так, якщо на початку 1969-го британський квартет просив за концерт 250 доларів, то до кінця 1970 року гонорар за виступ зріс у десять разів.
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 17 вересня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар