1976 рік минув в історії світової рок-музики, перш за все, під прапорами панк-революції, що сталася у Великобританії й тотальною епідемією розвіялася по планеті. Вона ображала й повалувала всіх і кожного: пусте диско, відомі імена, заслужені амбіції, просто тих, хто виявлявся старшим на 10—15 років. Зокрема, в Англії панк-рок перестав бути просто бешкетуванням, а перетворився в новітній стиль буття молоді. Розмірковуючи про явище, Роберт Плант заявив в інтерв'ю тижневику «Мелоді Мейкер»: «Як самий рух, панки — це добре. Та мені хотілося, щоб І така музика була оригінальнішою». І далі: «Коли наприкінці 60-х ми починали разом з іншими відомими тепер ансамблями широкого формату, то просто не мали конкурентів. Нас охрестили, як «андеграунд-рок». Нині той термін нічого позитивного не позначає — це звичайне кліше. Оскільки музична сцена в середині 70-х досить різноманітна — усе залежить від того, чи гарно ви граєте в обраному стилі».
Звичайно, в подібних ситуаціях інтереси нової молоді та зрілих майстрів просто не могли не зіткнутися. Із сучасності видно, що аж занадто музичні критики тоді носилися із панком, прогнозуючи зростаючу до 1980 року моду на нові й нові імена. Згідно з іншими їхніми гіпотезами, ветерани 60-х мали вимерти, мов динозаври — саме такий ярлик приклеївся до групи досвідчених рок-імен. Друге припущення ще довгенько реалізувалося; більше того, за іронією долі 1976 рік став досить щасливим для британської супергрупи «Лед Зелпелін» (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, 1, 15, 22.X).
8. ЯКОЮ ЗАЛИШАТИСЯ ПІСНІ?
РОБОТА над сьомим альбомом просувалася досить швидко: у мюнхенській студії звукозапису «Мюзікленд» квартет досяг досить жорсткого звуку, мінімально використовуючи багатоканальний запис й ефекти «плейбек». Хоча праця колишньої насолоди уже не дарувала. Одного разу Роберт Плант навіть знепритомнів перед мікрофоном у .студії. Після різноманітних екзотичних, фольклорних й академічних впливів йшлося про прозаїчне… повернення до витоків. Недарма ж назва тієї пластинки перекладається і як «Присутність», і як «Справжнє» (квітень, 1976). На жаль, із семи нових номерів тільки «Чай на самоті», зроблений в манері «важкого» блюзу, переконливо нагадував про фантастичний дует Дж. Пейдж — Р. Плант, який до ритміки ставиться не як до законів метронома. Інші модні номери, оформлені чи то в стилістиці хард-року («Всі помиляються, але не я»), чи то делікатної соул-музики («Королівський Орлеан»), тільки підкреслювали притаманне динозаврам відчуття необоротних змін, які ось-ось мали відбутися в світовій рок-музиці.
ТОЙ ПОВОРОТ ДО традицій раннього рок-н-ролу, трохи пародійний характер деяких творів логічно систематизували однорідний матеріал, хоча й не шкодили квартету творити пісеньки, типові для американського року середини 70-х. Власне, авторський. тандем Пейдж — Плант і не приховував перед журналістами, що новою роботою «Лед Зеппелін» прагнув уникнути помилок попереднього альбому «Фізичні графіті». «Ми грали справді ансамблево, всіляко це контролюючи. У новій роботі ви нічого не знайдете, що з'явилося в студії ніби з «циліндра» фокусника», — характеризував диск «Справжнє» Джіммі Пейдж. А Роберт Плант від насолоди потирав на прес-конференціях руки й запевняв: «Не можу зупинитись і перестати слухати ті записи». Проте самі рецензенти, скажімо, репортери журналу «Роллінг Стоун Рекорд Гайд», по-справжньому оцінили той диск тільки із плином часу. Так, то була одна з кращих пластинок британського суперквартету, хоча вона не мала такого і с т о р и ч н о г о значення, як попередні. «Присутність» стала також «платиновою».
У ЖОВТНІ 1976 року відбулася давно очікувана прем'єра .картини «Пісня залишається тією ж>, яку зробили кінорежисери Пітер Кліфтон і Джо Мессот. У листопаді — з'явився подвійний однойменний альбом .із концертними записами, що стали звуковою доріжкою до стрічки. Динозаври представили свої добре відомі й вічнозелені... хвости: «Кого любить Лотта», «Мобі Дік», «Урочистий день», «Здивований і збентежений», «Сходи до неба», «Рок-н-рол», «Пісня дощу», «Без чверті» у широко розбудованих версіях: скажімо, «Здивований і збентежений» на 27 .хвилині. Ті пластинки документували їхній концерт у нью-йоркськім залі «Медісон Сквер Гарден», із незабутньою психоделічною атмосферою, в якій гітарист Джіммі Пейдж грав на інструменті смичком, мелодіями традиційних бугі і звичайнісіньким рок-н-рольним джем-сейшном.
ДВА НОВІ проекти — і картина, і звукова доріжка до неї — значно посилили увагу до «Лед Зеппелін», Що стосується кінофільму загальною тривалістю дві години 20 хвилин, то він, здається, вгамував допитливість найзапекліших фанів. Адже більшу її частину складають документальні кадри з американських концертів групи. Матеріал доповнюють постановці секвенції, мета яких — відтворити характер та людську вдачу кожного з членів ансамблю. На таких амплуа, між іншим, наполягали самі члени «...Дирижабля». У яких ликах вони постали перед кіноглядачем? Вокаліст Роберт Плант у подобі «мандрівного лицаря», у бурі русявого волосся, яка часто не встигає за його рвучким рухом — як благородний вікінг, він несе свободу дівчині, ув'язненій у вежі. Загадковим вершником мчить Із екрана басист-клавішник Джон-Пол Джонс, одягнений у шати XVIII століття: він патетично то грає на церковних органах, то перетворюється на якогось непередбачуваного «доктора Джекіля й містера Хайда». Твердіше за інших колег крокує по землі барабанщик Джон «Бонзо» Бонем — музикант з'являється на власній фермі в оточенні корів-рекордисток, постаючи добрим фермером (як тут не згадати Рінго Старра?!), а потім — за кермом гоночного автомобіля, який б'є розважливі рекорди швидкості: Нарешті, своєю персоною Джіммі Пейдж ілюструє сцени, представлені на розвороті обкладинки четвертого альбому «ЛЗ»: наполегливе скелелазіння у грозу закінчується за фабулою зустріччю з Мандрівником; це має прокоментувати багатозначну символіку й кабалістичні захоплення гітариста. Коли раптом риси обличчя старого відлюдника набувають подоби самого Джіммі Пейджа, все, згідно з задумом режисерів, набуває логічного завершення.
УСІ АРТИСТИ, рахуючи й менеджера «Лед Зеппелін» Пітера Гранта, котрий грає роль керівника тієї досить суперечливої зграї (Р. Плант: «У тому, що упродовж стількох років ми разом, величезна заслуга саме Гранта»), набули однієї риси, яку не всі помічали, переглядаючи кінофільм «Пісня залишається тією ж». Вони с т а л и мільйонерами. Як Род Стюарт, Пол Маккартні, Елтон Джон та інші рок-зірки. Від цього 16-річні підлітки, рішучі бунтівники із панк-гітарами просто сатаніли. У навмисне пошматованім одягу, із зачісками, фарбованими під моркву чи шпинат, вони оголосили всеруйнівну війну ситим. Динозаври на укуси тих москітів не відповіли бойовими діями. Динозаври відповіли розважливістю й ядучою іронією. Роберт Плант про панківський клубний рух: «Цікаво, а що трапиться, коли язикатий Джонні Роттен (лідер «Секс Пістолз». — О. Р.) врешті-решт вилізе із «Ноттінгем Вот Клаб», бо там уже просто не вміщатимуться його шанувальники, щоб влаштувати концерт у великому .залі?». Послухавши кілька виступів груп, які народилися під сузір'ям англійської шпильки, вокаліст «ЛЗ» зауважив, наприклад, про «Зе Демнед»: «Непогано. Та якби вони менше фарбувалися і стриманіше вдягалися, а просто б вийшли й зіграли, ефект був би вдвічі сильнішим». Про групу «Ітер» із 15-річним барабанщиком: «Більшість із них має піти додому і вивчити уроки». А Джіммі Пейдж колись так сказав про естетичне бешкетування панк-рокерів: «Ця молодь мене серйозно налякала. Адже хочу мати впевненість, що музика надалі не йтиме під руку із «тіфозі»-болільниками. Якщо таке' трапиться в рок-н-ролі, це буде так само жахливо, ніби «Челсі» (Глазго) програли 3:1».
ІСНУЄ Й ТАКА теза: мовляв, панків розлютували ідилічні сцени з родинного життя Планта-Джонса-Бонема, бо, як зазначав у рецензії на картину «Пісня залишається тією ж» тижневик «Нью Міюзікл Експрес», «справжній рок-бунтівник не має права ні на що розбазарювати свій 6унт проти суспільства». Та як би не бризкали в перший ряд слиною теоретики триакордної революції, плеяда динозаврів на чолі з «Лед Зеппелін» повзла власним шляхом. Організоване з квітня по серпень 1977 року велике турне по США британської супергрупи, як писав, тижневик «Мелоді Мейкер», «мало скрізь просто шалений прийом». Даючи Інтерв'ю американській пресі, Роберт Плант зауважив: «Якщо до нас ідуть, значить, ми маємо досить пристойний музичний рівень. Ні, ми не за те, щоб культивувати гігантоманію, бо це залишаємо на поталу Елтону Джону». Та проти їхньої волі вони давно перетворилися на культову групу. Наприклад, у місті Понтіас (штат Мічіган) «ЛЗ» зібрали 76 тисяч слухачів; а взагалі упродовж тогорічного турне ансамбль грав для півторамільйонної аудиторії. Панки про таке не хотіли навіть і мріяти. Інколи захищаючись від докорів, мовляв, у гігантських аудиторіях немає контакту між артистом і публікою. Роберт Плант запевняв: «Учора в «Медісон Сквер Гарден» мені велося, ніби в затишній кімнаті. Можна було підійти до рампи, спіймати чийсь погляд і співати для тієї людини, ніби виступаєш у звичайному англійському клубі ... Попри те. що нас слухали щонайменше двадцять тисяч, кожен залишав зал, зазнавши справжньої насолоди від спілкування».
АЛЕ тріумфальну ходу майстерності й доброчинності по США їм довелося несподівано урвати. 27 липня трагічно помер п'ятирічний син Р. Планта — Карас: десь отримавши так і не кваліфіковану інфекцію, хлопчик загинув дорогою до лікарні. На тривалий час глибока скорбота вилучила вокаліста «ЛЗ» із мистецького й громадського життя. Саме тоді вперше поповзли чутки про можливий розвал британської супергрупи. Так, те нещастя більш нашкодило подальшій кар'єрі групи, аніж панківський наступ на динозаврів, на який, глузуючи, Дж. Пейдж і Р. Плант частенько ходили подивитися в престижний лондонський клуб «Роксі», де демонструвався передовий сценічний досвід музичного епатажу.
ПРИБЛИЗНО через рік, а саме влітку 1978-го, Роберт Плант дав першу звістку про себе. Але якимось дивним чином. Несподівано для мільйонів меломанів він спочатку виступив у концерті з маловідомою британською групою «Доктор Філгуд», що торохтіла в одному з лондонських клубів, в потім — як гість ансамблю «Рокпайл» («Пасмо»), на бірмінгемському концерті, де заспівав два класичних блюзи. Здавалося, доля знов усміхається вокалісту «Лед Зеппелін», — того ж року він дочекався другого сина (окрім нього, ще є й дочка Кармен), а група повним складом розпочала в Стокгольмі роботу над новим студійним альбомом, записаним буквально за три тижні в листопаді 1978-го. У лютому наступного року матеріал ретельно дошліфовувався в домашніх студіях, тоді як у липні квартет повним складом — і надалі довговолосий, у демократичному одязі, хоча перед фотографами четвірка дедалі частіше почала з'являтись у костюмах — повернувся на естраду й закотив концерт у Копенгагені. «Попри прогнози музичних критиків, — можна було прочитати в місцевих рецензіях, — вони недалеко відійшли від того, що колись робили: це якийсь дивний анахронізм, коли слухаєш одну з кращих груп першої половини 70-х, доторкаючись до їхньої незабутньої майстерності. Нова генерація рок-музикантів, шкода, але заперечує те, що «Лед Зеппелін» вважали ледь не біблією: муки й переживання мамонтів, які зверталися до людської великодушності, а нагороджувалися людською ненавистю».
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 29 жовтня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар