В історії вибухнуло чотири бомби, пов'язані з магічними літерами «ЛЗ». 13 жовтня 1915 року військовий німецький дирижабль «ЛЗ-15», бомбардуючи місто Лондон, поцілив столичний театр «Лайсіем», що в дільниці Олдвіч. Улітку 1961 року юний гітарист групи «Крузейдерс» Ніла Крістіана, 17-літній Джіммі Пейдж вперше побував на лондонському концерті ліверпульського квартету «Бітлз»: хоча четвірка ще не була кращою в столиці чи у країні, юнак запримітив, наскільки ота мила музика відрізняється від негритянської блюзової традиції, опануванню якої білий виконавець присвятить усе подальше життя. 12 жовтня 1969-го у столичнім театрі «Лайсіем» стався рок-н-рольний катаклізм — тут уперше виступив ансамбль «Лед Зеппелін»; охоплена справжнім жахом публіка наступного дня переконувала всіх знайомих, що той «Олов'яний дирижабль» це щось більше, аніж зірка одного сезону. За десять років їхньої «хеві»-підривної діяльності осколки засіли в мільйонах сердець і голів екзальтованих шанувальників (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, 1, 15, 22, 29.X).
По першім десятиріччі діяльності «Лед Зеппелін» уже знали і стихійні лиха великих концертів, й астрономічні суми мистецьких гонорарів, і тягар «золотих» та «платинових» медальйонів за тиражі розпроданих альбомів, і причепливість маньяків, які переслідують зірок. Сповідаючись в одному інтерв'ю, що мало місце на закаті їхньої спільної кар'єри, Роберт Плант бідкався: «Фани буквально вимагають від нас вишуканої роботи, мобілізуючи й налаштовуючи на пісню. Якщо є таке, що ми трохи перенасичені життям, нудьгуючі — як кажуть про нас панки, то це — наносне. Адже жоден із музикантів чистої крові, котрий колись починав грати в клубах, відтоді не насичується мистецтвом. Звісно, коли він сам себе не зраджує... Залишатися ненасиченим — єдине, що ми любимо й уміємо робити. Із роками може виникнути єдина проблема: почнуться мінятися наші характери». І на закінчення: «Все, що ми робимо, має залишатися «Зосередженим і вільним», — Р. Плант зробив наголос на останньому слові. Так, до речі, і мав називатись дев’ятий, останній студійний альбом.
9. ЦЕ ЧЕТВЕРТА БОМБА
ПОЧИНАЮЧИ з 1977 року, коли найбільше в їхній кар'єрі американське турне розпочалося без нового матеріалу, критики сипали й сипали сіль на рани динозаврів: немає, немає, немає... Суперквартет зіпсував стосунки з шоу-бізнесом у США — тривав конфлікт із впливовим імпресаріо Біллі Грехемом, що розпочався з прикрого випадку, коли на концерті «...Дирижабля» 1977 року в Сан-Франціско кілька техніків британського ансамблю дали добрячої прочуханки трьом американським службовцям. Нарешті, самі музиканти починали потроху дбати про власний шлях у мистецтві. Скажімо. Роберт Плант, переживши особисту трагедію (смерть сина Караса), хоча й запевняв у розмовах із журналістами: «Ні, я — член групи», — наприкінці 1979 року раптом знову взяв участь у благодійному концерті на користь жертв режиму Пол Пота, але заспівав із групою «Рокпайл». Словом, буря навколо всесвітньовідомого літаючого об'єкта уже висіла в повітрі.
Ні, справи кепськими ще не були. 1979-й; суперквартет знову занурився в стихію гігантських концертів. У серпні, безсумнівно, головною подією англійського фестивалю «Небвет Фестівел» став саме їхній виступ у ранзі зірок: на ньому «ЛЗ» вперше використала лазерні ефекти. Того ж місяця з'явився й давно очікуваний дев'ятий альбом «Усередину надвірними дверима», записаний у Стокгольмі ще минулої осені. Назва мала підкреслити, окрім іншого, й факт, що упродовж стількох років, диктуючи власний музичний стиль багатьом групам світу, «Лед Зеппелін» раптом помітив: навколо них у рок-н-ролі відбувається дуже багато цікавого. Тією пластинкою динозаври ніби адаптувалися до новітньої цивілізації, сучасної естетики й культури. Критично оцінений пресою диск, утім, продавався тиражами, які були н о р м о ю для ансамблю. Адже ейфорія з приводу відновлення діяльності справжніх улюбленців мільйонів вдало розпалювалася рекламою, організованою менеджером Пітером Грантом. Маючи усе це «на увазі, лідер-гітарист колективу Джіммі Пейдж так прокоментував дивну назву нової пластинки: «Найважче повертатися крізь відчинені двері». Рок-вікінги з туманного Альбіону знову вирушили завойовувати Америку.
АЛЬБОМ задумувався як спроба «нового підходу до великих справ». Справді, пластинка вражала не тільки традиційно дивною обкладинкою (між іншим, вона мала кілька варіантів, що відрізнялись умеблюванням того ж самого бару), але й появою двох пісень, підписаних новим авторським дуетом: Дж.-П. Джонс і Р. Плант. Диск, позначений саме великим внеском басиста-клавішника, сприймається як модернізація типового для «ЛЗ», але блюзово-реліктового звуку. Музичні оглядачі США та Європи вчасно підмітили мистецьку спустошеність колись славного авторського тандему Дж. Пейдж—Р. Плант. Іронізуючи з цього приводу, британський тижневик «Мелоді Мейкер» зазначив про нову роботу: «Вони вичавили свої лимони до останку. Дуже давно». Та дошкульна рецензія, підписана Крісом Боухом, називалася «Кого обдурила Лотта?» Ядучу Іронію — | не без підстав — викликали тексти Роберта Планта, а просто судовим звинуваченням для суперквартету стало звернення до лірики… менеджера Пітера Гранта («Я збираюся повзти»). Хмари скупчувалися ще й тому, що навіть невибагливі меломани почули, як незграбно динозаври шукають колишнього натхнення: у власному хард-роковому минулому, задкуючи перед потужним наступом електроніки (з’являється гітарний синтезатор у номері «Бенкет із амброю»), у недоречних версіях уже померлого симфороку, що пишними оркестровками приховує брак свіжих думок («Надвечір»), у первісному стилі «рокабіллі», зробленому під Елвіса Преслі («Південна ставрида»), у реанімації ідей піонера гліттер-року Марка Болана, у латиноамериканській самбі та карібській музичній традиції, у барокко й звичайнісінькому ритм-енд-блюзі. Ясна річ, залишивши свої броньовані «важким» блюзом перші альбоми, динозаври виявилися м'якотілими мушлями, які втратили надійні схованки, а з ними — орієнтацію на місцевій сучасності і виявилися геть вразливими. З іншого боку, музична еволюція зробила недоречним надлишок «хеві»-броні: тож, скажімо, Роберт Плант у номері «Блазень під дощем» раптом виявився цікавим вокалістом і поза «цеппелінівською» напірністю у співі.
ОТОЖ і кажу; альбом «Усередину надвірними дверима» історію жанру на схитнув, хоча продаж пластинок і квитків на концерти також не послабив. Швидше навпаки. Локомотив їхньої кар'єри летів повним ходом. Тому, певне, так несподівано зійшов з райок та жахливо пішов під укіс.
1980-Й СЛІД узяти в траурну рамочну, якщо ще йдеться про «ЛЗ». Після концертної траси по Західній Європі (червень—липень) «...Дирижабль» знову готувався летіти до США. Але 25 вересня в особистому маєтку Дж. Пейджа, що в містечку Віндзор неподалік Лондона, після репетиції ансамблю, яка поволі перейшла на дружню вечірку, спочатку знепритомнів, а потім і помер барабанщик Джон «Бонзо» Бонем. Як і Джімі Хендрікс, у п'янім сні він просто захлинувся, коли його вкотре занудило. Як стверджує у своїй книжці про «Лед Зеппелін» Стефан Девіс, «Бонзо» мав дві людські вдачі: у якихось випадках він був наймилішою людиною, в інших — найгіршим з екіпажу. Якщо, наприклад, Дж. Пейдж просив барабанщика кинути в неприємного типа їжею чи облити трунком, Джон це мовчки виконував. Й інші члени групи ним всіляко маніпулювали: це він не розумів — і не захищався. Любив грубі дотепи, підсовуючи колегам замість кокаїну... проносне, а коли жарт розкривався, щиро реготав. Часто тими кониками він ризикував життям. Був щедрою натурою: коли одного разу трасовий менеджер побачив на «Бонзо» гарну сорочку й легковажно позаздрив, барабанщик просто зняв її та подарував. Характерно, що Р. Плант неодноразово наголошував у бесідах із журналістами: «...Дирижабль» творять два типи хлопців. Двоє належать до музичного шоу-бізнесу: вони все планують і знають, що далі робити». Двоє інших, сам Роберт та Джон Бонем, мали славу так званих «королевичів із казки», За браком живого спілкування із свідками краще про трагічну подію не написати, тож звернуся до Стефана Девіса:
«ТОГО ДНЯ чергував шофер Ране Кінг, котрий зранку приїхав до помешкання Дж. Бонема «Олд Гайд Фарм». Дорогою на репетицію музикант наказав зупинитися парад пабом, де хильнув чотири порції віскі з апельсиновим соком та з’їв пару бутербродів із шинною. Уже на репетиції «Бонзо» пив ще, просто в студії, що в Баркшір, — і так набрався, що не міг грати. Взагалі, того дня Джон здавався навдивовижу замисленим, чого раніше собі не дозволяв: пив навіть на пробі. Хоча за 12 років діяльності «Лед Зеппелін» жодного разу на спізнився на жоден концерт, шанував усіх колег, а на репетиції завжди приїздив пунктуально, у добрім гуморі та прекрасній формі. Пізно ввечері 24 вересня 1980 року він виголосив тост на честь їхнього ансамблю в помешканні Джіммі Пейджа, що у Віндзорі. Потім — ще перехилив два—три подвійні келихи, а за годину до півночі заснув на дивані. Асистент Дж. Пейджа Рік Гоббс уже бачив подібні ситуації, тому відніс кремезного «Бонзо» до спальні, вклав у ліжко і, підперши зусюдибіч подушками, вимкнув світло. До наступного полудня Джон Бонем не вийшов до колег. Службовець Бенджі Ле Февр рушив будити барабанщика. Він побачив сине обличчя — пульсу давно не було! Негайно викликали карету «швидкої допомоги». Але... пізно! 31 травня 1980 року Джону Генрі Бонему сповнився 31 рік».
Він промчав по життю метеоритом, залишаючи по собі розбиті автомобілі, знищені готельні номери, спалені квартири і таке інше. Власне, усе це відповідало його саморуйнівній манері грі на ударних інструментах, що найкраще видно із сольного номера «Мобі Дік». Після себе він ще залишив отого точного й ритмічного кита, що став підручниковим для «хеві»-зоології, дружину, двох дітей, колег по рок-н-ролу й юрби шанувальників у всьому світі. Але на тихі-скромні похорони, окрім вбитих горем родичів та кількох приятелів, прийшло аж... вісім слухачів, котрі провели його в останню путь. Попри те, що на вакантне місце швидко знайшлося чимало кваліфікованих бажаючих, але у грудні 1980 року на сторінках британського тижневика «Мелоді Мейкер» з'явилася однозначна заява решти членів «ЛЗ»: «Ми б із задоволенням прийняли у свої лави необхідного четвертого учасника, але втрата дуже близького товариша та глибока шана до Бонема та його згорьованої родини, разом із схожими настроями нашого менеджера та обслуговуючого персоналу, зміцнюють у рішучості: ми не повинні продовжувати, як р а н і ш е, ніби н і ч о г о не сталося. Це було справді глибока потрясіння. Наприклад, Джіммі Пейдж дев’ять місяців просто на брав у руки гітару. А через два роки, коли Р. Плант випустив перший сольний альбом («Одинадцять картинок»), вокаліст рішуче відкинув чутки про можливе відродження групи такими словами: «Цеппелін» був групою чотирьох приятелів. Ми — не такі, як «Роллінг Стоунз», щоб купувати собі нових потрібних музикантів».
ЧИМ ЗАКІНЧИТИ цю довгу пісню про британський квартет, котрий за 12 років діяльності випустив десять альбомів і десять сінгл-дисків із загальним самобутнім репертуаром на 81 пісню? Мабуть, епітафією. Така з'явилась у листопаді 1982-го і поставила крапку, точніша, хрест! на подальшій спільній діяльності. Виданий тоді альбом формації, «Кода» (з італійської мови буквально «хвіст»), став не стільки останнім заключним розділом музичного твору, що закріплює основну тональність, узагальнюючи весь попередній матеріал, скільки розфасував «обрізки»: вісім пісень, які за кращих часів автори забракували та на вводили в поточні альбоми. Десять років вивертаючи на концертах і в студіях свої нутрощі, динозаври залишили меломанам останній, відмерлий хвіст. Нічого не вдієш, еволюція рок-н-ролу тривала: вона вбила динозаврів, хоча записи 1969—1978 рр., вміщені на «Коді», й раніше могли розкрити слухачам деяку безпомічність суперквартету. «Хвостом» вони стали цікавими тільки колекціонерам від грамофонної палеонтології. Як сліди чи безцінні залишки тварин, які давно вимерли.
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 5 листопада. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар