«ДОРЗ»
Востаннє «Дорз» виступили на концерті 1970 року. Останній їхній альбом вийшов через рік. А Джім Моррісон помер 3 липня 1971 року в Парижі за загадкових обставин (хоч майже напевне відомо, що його смерть була спричинена наркотиками і спиртним)[1]. Так чи так, платівки «Дорз» і перевидання їхніх збірників успішно розкуповуються й досі, а біографія Моррісона, яка побачила світ 1980 року під назвою «Ніхто не вибирається звідси живим», одразу стала бестселером. Шлягери групи незмінно присутні в радіопрограмах, і, ймовірно, біографію Моррісона невдовзі екранізують.
Історія рок-н-ролу знає лише кілька груп, які постійно полонили уяву кожного нового покоління шанувальників року. «Дорз», безсумнівно,— одна з таких груп. Частково це пояснюється їхньою музикою. Екзотичними, загадковими і вкрай самобутніми піснями та альбомами. А втім, не лише завдяки музиці «Дорз» здобули таку відданість шанувальників. Вона виникає з того самого джерела, що й інші яскраві міфи та легенди рок-н-ролу, і нерозривно пов'язана з життям і смертю Джіма Моррісона.
Народився Джім Моррісон 8 грудня 1943 року в Мельбурні, штат Флоріда. Його батько був адміралом американського флоту. Стосунки із сином у нього склалися, м'яко кажучи, відчужені. Джім неодноразово заявляв, що його батьки померли. Та за однією з найбільших іроній рок-н-ролу, після Джімової смерті, а затим, через два роки після смерті його дружини Памели, право як на спадщину самого Моррісона, так і всього майна групи «Дорз» перейшло до його батьків.
Джім навчався на кінематографічному факультеті Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, і саме там познайомився з чікагцем Реєм Манзареком, який мав консерваторську освіту з класу фортепіано. Влітку 1965 року вони зустрілися на пляжі у Венеції, лос-анджелеському передмісті, й вирішили утворити рок-групу, майбутні «Дорз» («Двері») — за назвою книжки Олдоса Хакслі[2] «Двері сприйняття».
Стверджують, ніби влітку 1967 року з'явилося три безцінні альбоми — «Сержант Пеппер» «Бітлз», «Сюрреалістична подушка» «Джефферсон ерплейн» і перший диск «Дорз». Я цілком поділяю цю думку. «Сержант Пеппер» став першим з концептуальних альбомів. Платівка «Сюрреалістична подушка» допомогла створити і визначити «Звучання Сан-Франціско». А що ж «Дорз»? Вони трималися осібно. їхній перший альбом задовольняв будь-який смак. Він відповідав основним вимогам тогочасного прогресивного року. Обробки були навіяні піснями Віллі Діксона «Людина з чорного ходу» та Курта Вейла «Алабамська пісня». А оригінальні композиції, образні, ускладнені й гіпнотичні, були сповнені напруги, відчаю і психодраматизму, що відбилося в найкращій роботі — «Запали в мені вогонь», яка стала класикою.
На вершині всього цього стояв власне Моррісон — геніальний, маніакальний, сластолюбний, геть байдужий до свого здоров'я, який спалив себе за трохи понад як чотири роки після виходу першого альбому «Дорз».
Отже, вплив групи частково пояснюється музикою, частково особистістю Моррісона, застиглою в часі через ранню смерть. Можливо, є й ще один нюанс — той вічний зв'язок, який дозволяє мистецтву одного покоління звертатися безпосередньо до аудиторії іншого покоління. Я запитав про це в Рея Манзарека 1981 року. От що він відповів:
«Гадаю, потрібен час, щоб люди зрозуміли «Дорз» в історичній перспективі, усвідомили їхню позачасовість і універсальність їхнього послання. Знаєте, ми зовсім не прагнули коментувати життєвий плин, натомість хотіли розповісти про становище людини, про сутність буття. На мою думку, нічого не змінилось відтоді як «Дорз» записали свій перший альбом наприкінці 1966 року. Так само, як навряд чи взагалі змінилося становище людини в Америці. Тому речі, що ми казали в той час, так само, якщо не більш, актуальні й нині: життя в лабетах страху, в лабетах реальності, в лабетах негативних сторін вашої особистості, на межі з безумством, яке вкорінилося у вашій душі. Ви мусите подолати страх, подужати безумство у власній душі чи, принаймні, врівноважити його. Інакше важко залишитися людиною. Саме про це й було послання «Дорз».
Через те якнайприкріше, що самому Джімові Моррісону не поталанило вирватись з лабет негативних сторін його особистості.
Прогресивний рок виявився найкращим засобом вираження для покоління, що досягло повноліття наприкінці шістдесятих і вважало себе далекоглядним і особливим. Воно прагнуло ні більше ні менше, як змінити світ, перебудувати його підвалини, взяти владу до своїх рук, профільтрувати засоби масової інформації, знищити традиційні методи керівництва, ліквідувати військово-промисловий комплекс, — і все це під постійний гуркіт рок-н-ролу. Наскільки абсурдними можуть видатися ці честолюбні мріяння тепер, через багато років, настільки палко тогочасні молоді люди вірили в їхню здійсненність. Жодна невдача не зупиняла їх. Жодне розчарування не впливало на їхній намір. Вони використовували кожну нагоду, щоб зібратися на свято своєї доброї анархії. З'явилися нові слова, на зразок «бі-ін» та «лав-ін», що означали саме ці молодіжні зібрання. А рок-концерти, які були постійним супроводом, ставали чимдалі більшими й більшими, аж поки не відбувся...
ВУДСТОК
«Я фермер. Не знаю, як розмовляти водночас з двадцятьма людьми, не кажучи вже про такий-от натовп. Це найбільший гурт людей, що коли-небудь збирався в одному місці. І все ж ці люди дещо довели світові те, що півмільйона дівчат і хлопців можуть зібратися разом і протягом трьох днів веселитися і слухати музику, і більше нічого, окрім веселощів і музики, тож я божою милістю благословляю вас на це!»
Макс Ясгур, фермер, який дозволив провести на своїй землі в штаті Нью-Йорк Вудстокський фестиваль музики й мистецтва у серпні 1969 року.
Вудсток неодноразово вже згадувався на сторінках цієї книжки без будь-якого пояснення чи супровідного опису, що наче був зайвим. Настав час спробувати стисло його розтлумачити. По-перше, дозвольте сформулювати очевидне. В роки після Вудстока відбулося дуже багато змін у музиці, в суспільстві, в образі мислення людей як про самих себе, так і про свої взаємини з цілим світом. Протягом того періоду вудстокська подія була скрупульозно відтворена, проаналізована, препарована, досліджена на предмет свого значення і оцінена соціологами всіх мастей. Останнім же часом намітилась тенденція принизити Вудсток, висміяти його, перекреслити його значення. Це дуже прикро, оскільки Вудсток таки був дивовижним явищем.
Фестиваль справді став вищим досягненням молодіжної культури шістдесятих. Поєднання наївних політичних ідеалів і великої рок-музики привабило до нього півмільйона безпосередніх учасників і незліченну кількість співучасників завдяки фільмам, радіопередачам, платівкам, газетам і журналам. Почався Вудсток як прибуткове підприємство з рок-концерту, звичного і простого, наче спроба повторити, а то й перевершити Монтерейський фестиваль популярної пісні, який за два роки до того зібрав п'ятдесят тисяч глядачів. Три дні в серпні — п'ятнадцятого, шістнадцятого і сімнадцятого — були вибрані організаторами для знайомства з найкращими талантами народної пісні й року, що супроводжувалося художніми виставками та ярмарками декоративних виробів.
Тамтешнє населення побоювалося можливого нашестя хіппі, тому проведення фестивалю перенесли з містечка Вудсток до району Уоллпіл, а тоді до ферми на озері Уайт-Лейк у Бетелі. Одначе назву не змінили. Кожний, хто хоч трохи був причетний до тієї події, сподівався на великий успіх, але Ніхто не міг уявити, скільки люду вона привабить і які почуття пробудить.
Коли ж ми дістались до Вудстока,
Нас уже із півмільйона було.
Повсюди лунали пісні, чувся сміх.
А в мріях моїх літаки військові,
Що небо собою закрили,
В метеликів оберталися
Над нашою країною.
Джоні Мітчелл, «Вудсток»
Нас уже із півмільйона було.
Повсюди лунали пісні, чувся сміх.
А в мріях моїх літаки військові,
Що небо собою закрили,
В метеликів оберталися
Над нашою країною.
Джоні Мітчелл, «Вудсток»
Так чи так, Вудсток міг скінчитися трагедією величезна маса людей, зливи з ураганом, багнюка, наркотики, обмаль їжі, незадовільні санітарні умови, — але лихо його оминуло. Чому ж усе вдалося? Що привабило таку силу-силенну людей? Передовсім, звичайно, музика. Які імена!
Серед виконавців, які мали виступити в п'ятницю, були Джоан Баез, Арло Гатрі, Тім Хардін, Річі Хейвенс, «Інкредібл стрінг бенд», Мелані та Раві Шанкар. У суботу: «Кенд хіт», «Кантрі Джо енд Фіш», «Кріденс кліеруотер рівайвл», «Грейтфул дед», Дженіс Джоплін, «Маунгін», «Сантана», Джон Себастіан, «Ша-на-на», «Слай енд «Фемелі стоун» і «Ху». В неділю: «Бенд», «Блад, свет енд тіерс», Джо Коккер, «Кросбі, Сгіллз, Неш енд Янг», Джімі Хендрікс, «Джефферсон ерплейн», «Тен йєрс афтер» і Джонні Вінтер.
Більшість музикантів були просто чарівні. Дехто з них заявив про себе саме на цьому фестивалі, і той виступ став для них найбільшою подією в житті. Проте не самою лише музикою прославився Вудсток, він мав набагато ширше значення.
Несподівано, в один мент, все те, що нуртувало під поверхнею рок-культури шістдесятих, вихлюпнулося на перші сторінки центральних газет і на всевидючі телеекрани. Найможливіші ідеали хіппізму від високих до комічних — довге волосся, кохання, мир, щастя, життя в комуні і рок-н-рол — у повному наборі були відбиті міжнародними засобами масової інформації. Але то був лише початок. Навесні 1970 року з'явився потрійний альбом найзначніших пісень фестивалю, а також вийшов на екрани трьохгодинний кінофільм, що документально відтворював усі аспекти тієї події. Він став підручником для кожного, хто приєднувався до молодіжної культури, для всіх, хто не побував на фестивалі, але палко цього прагнув.
Хай і ненадовго, фільм «Вудсток» усадовив світ у глядацькі крісла і привернув його увагу. В цьому фільмі ви знайдете всі необхідні вам докази. Якщо ви його не дивилися, або дивилися давно, обов'язково сходіть і перегляньте. Роки не позначилися на виступах музикантів. Та й більшість з них були надзвичайно вдалими. Відразу пригадуються Слай Стоун[3], Елвін Лі з групи «Тен йєрс афтер» і «Сантана». Проте час вплинув на документальні факти. Зовнішні атрибути хіппізму не можуть нині сприйматися серйозно, вони, щонайменше, видаються наївними й простодушними, а то й безглуздими, спрямованими на задоволення власних бажань.
Утім дух Вудстока і досі закликає зробити світ кращим, ніж він був до вашої появи, перетворюючи його не відокремлено, а спільним людським братством. Цей заклик час від часу знову лунає з музичного кону, і можливо, найяскравіший тому приклад — концерт «Жива допомога» 1985 року. Джоан Баез, відкриваючи концерт на Стадіоні імені Джона Кеннеді у Філадельфії, сказала: «Це ваш Вудсток, для нього давно настав час».
Такий зв'язок між епохами, подіями і поколіннями надзвичайно важливий для розуміння рок-н-ролу — не просто як розваги, а як могутньої сили для соціальних змін у нашому житті. Доки існують послідовні і щирі спроби підхопити цей заклик, доти Вудсток лишатиметься живим і плідним символом як віха американської культури. Ніякому перегляду історії не змінити того факту.
мені», і багато з них взяли участь у політичних подіях, виявивши велику активність. Дух того часу найкраще відбила супергрупа, що утворилася з учасників трьох ансамблів шістдесятих — «Бердз», «Баффело спрінгфілд» та «Холліс».
«КРОСБІ, СТІЛЛЗ ЕНД НЕШ (і часом) ЯНГ»
«Кросбі, Стіллз енд Неш» блискавично обернулися на сенсацію одразу після появи їхнього першого альбому навесні 1969 року. Мелодійні, довершені композиції виблиснули як оголене лезо в цій їхній найкращій платівці. Пісні «Кросбі, Стіллз, Неш енд Янг» були різнотематичні і, водночас, дуже особистісні. В одній з них вони розповідали про втрачене кохання і палкі почуття, дуже важко. І група, яка свого часу найкраще його висловила, стільки разів розпадалася і сходилася, що, зрештою, втратила роль лідера. («Кросбі, Стіллз енд Непі» самокритично прокоментували цей аспект свого співробітництва у шлягері 1982 року «Розгублено по дорозі».)
У Нейла Янга, мабуть, одна з найеклектичніших сольних кар'єр у рок-н-ролі. Такі його альбоми як «Після золотої лихоманки», «Жнива», «Лихо не спить», і останній — «Приводнення», сповнені взірцями найсміливішої і найрізноманітнішої музики, яку будь-коли записував один і той самий виконавець.
«Кросбі, Стіллз енд Неш» так само існують і у вісімдесяті, хоч не обійшлося без бойових поранень і подряпин. Постійною трагедією групи є пристрасть Девіда Кросбі до наркотиків і неприємності із законом. Стівен Стіллз, який лисіє і то втрачає, то набирає вагу, є живим нагадуванням про неминуче наближення його покоління до середнього віку. Здається, лише Грейам Неш залишився несприйнятливим до руйнівної дії часу. Фізично і духовно він уособлює сталість і постійне лідерство, що є надзвичайно привабливим у світі музики, який зазнав чималих втрат. По суті, Неш і жменька інших музикантів, таких як Пол Маккартні, можуть виступати еталонами зірки, яка елегантно старішає в рок-н-ролі — те, чого так бракує самій музиці.
Успіх «Кросбі, Стіллз енд Неш» 1970 року дав підстави вважати, що нове десятиліття стане продовженням попереднього, одначе невдовзі з'ясувалося, що світ рок-н-ролу змінився — і не на краще. 1971 року Білл Грейам позакривав обидва концертні зали «Філлмор-Іст» і «Філлмор-Вест», посилаючись на подорожчання організації нетривалих рок-концертів та надмірні вимоги рок-зірок. Але найвідчутніший удар по ідеалах контркультури[4] був нанесений на рок-радіостанціях УКХ-діапазону.
ЗАНЕПАД ПРОГРЕСИВНИХ СТАНЦІЙ УКХ-ДІАПАЗОНУ
Прогресивні станції УКХ-діапазону були близькі до власної дискредитації. Чимдалі успішними вони ставали, тим менше бунтівними. На початок сімдесятих станції УКХ-діапазону, заполонивши свої передачі різноманітною рекламою, отримали раптом великі прибутки. В результаті, вони пом'якшили революційну промовистість і, безперечно, втратили свою роль у молодіжному русі.
Змінилися станції і в музичному плані. Хоч марка прогресивних станцій УКХ-діапазону передбачала, що кожен диск-жокей сам добирає музику до своєї програми, поступово, але впевнено ця функція протягом десятиліття була централізована в руках музичного директора чи редактора програми. Кінець кінцем, те, чим було прогресивне радіо шістдесятих, втиснули в новий формат — так званий альбомно-орієнтований рок, або ж АОР. Це однорідний, незмінного обсягу стиль рок радіопередач, що дуже нагадують передачі вісімдесятих років у діапазоні УКХ. За іронією долі, той стиль майже відтворює стиль радіопередач, створюваних прогресивними станціями УКХ-діапазону як альтернативу іншим у далекому 1967 році. Мабуть, правильно буде назвати його стилем «регресивних станцій УКХ-діапазону».
Незважаючи на зміни на радіо на початку сімдесятих, чи, коли на те пішло, зміни в суспільстві (кінець війни у В'єтнамі, Уотергейт, відставка Ніксона), хвиля рок-н-ролу ставала дедалі могутнішою. Загальна ознака її міці постала в роздрібленості. Замість згуртуватися навколо якоїсь однієї основної сили, яка йшла попереду і збирала масову аудиторію, шанувальники року розділилися на десятки різних таборів. Це зовсім не означає, що на той час не існувало жодного помітного масового явища. Вони завжди є і будуть. Доки відкриватимуться порожні графи під номером один в хіт-парадах пісень і альбомів, доти обдаровані виконавці палко прагнутимуть їх заповнити.
Щороку тоді з'являлися нові суперзірки, які заволодівали хіт-парадами на довший чи коротший час, але сімдесяті не створили такої сили, що могла б зрівнятися з Елвісом п'ятдесятих чи «Бітлз» шістдесятих. Візьмімо, наприклад, Рода Стюарта. Він розпочав свій творчий шлях у шістдесяті як вокаліст ансамблю «Джефф Бекк груп». У сімдесяті досяг удвічі більшого успіху з групою «Фейсез» і як соло-зірка, випустивши низку надзвичайно популярних альбомів: «За кожним малюнком своя історія», «Ніколи не нудно» і «Ніч над містом». У вісімдесяті він замкнув коло, возз'єднавшись із Джеффом Бекком у чарівній обробці пісні «Люди готуються». Інша група — «Чікаго», яка ніколи не претендувала на успіх «Бітлз», одначе зажила гучної слави протягом сімдесятих і вісімдесятих завдяки унікальному синтезові джазових духових інструментів і рок-н-ролу в таких шлягерах, як «З кожним днем відчуваю сильніше» та «Субота в парку».
Девід Боуї — ще одна суперзірка, коріння якої в шістдесятих. Утім прославився він у сімдесяті як представник нетривалого явища під назвою гліттер-рок[5]. Він успішно виступав наприкінці сімдесятих та у вісімдесяті, відмовившись від театралізованих шоу в стилі шок-року і обравши більш витончений образ співця основного напряму.
ЕЛТОН ДЖОН
Однією з найбільших суперзірок початку сімдесятих став англієць Елтон Джон, який спершу, здавалося, мало що обіцяв. Коли 1970 року в США вийшла його перша платівка, Елтона Джона помилково сприйняли за другорядного автора-виконавця через такі його проникливі балади, як «Твоя пісня» і «Мені потрібно повернути тебе». Та коли наприкінці того-таки року Елтон Джон виступив із серією концертів, його визнали за справжнього фанатика рок-н-ролу. Своїми крикливими нарядами, чудернацькими окулярами[6] і вибуховими виступами на сцені Елтон швидко зажив слави однієї з найдинамічніших і найяскравіших рок-зірок. А проте, його сценічний образ ніколи не підмінював якості музики. Разом з автором текстів Берні Топіном, Елтон створив синтез балад і рок-пісень, які стали нарівні з найвидатнішими рок-н-ролами. Шлягери номер один, такі як «Крокодилячий рок», «Бенні і піжони», «Деніел», «Філадельфійська свобода» та «Дівчина-остров'янка», знамениті альбоми — «Божевільний на іншому березі», «Зв'язок перекотиполя», «Прощавай, жовта цегляна дорога», «Карібу», «Капітан Фантестік і Коричневий Брудний Ковбой» — вивели Елтона Джона в ранг найбільших сольних рок-зірок свого часу.
Елтон Джон утримувався на вершині зоряного небосхилу кілька років, але наприкінці сімдесятих навіть він мусив поступитися місцем. На щастя, співак правильно дивився на ці речі, про що і сказав в інтерв'ю 1980 року:
«Минув період мого тріумфу. Я насолоджувався кожною його миттю. Тепер все повернулося на свої місця. Так, зрештою, і повинно бути. Альбоми не можуть щотижня посідати перші місця, а сорокап'ятки — обертатися на «золоті» диски. Настає час, коли ти мусиш сказати собі: «Старий, не для того ти все це робив!». Я завжди писав для себе, хай би як там не витлумачували шлягери і що б не казали. Так чи так, ви повинні передусім писати для себе і вірити в себе. А більшого — не подужати. Я дуже вдячний долі за те, що й досі у «формі» після всіх тих років, адже лише протягом шести років — від 70-го до 76-го стільки пережив, стільки гастролював, стільки записав альбомів, що, боже ти мій, давно б мав опинитися в психушці!»
Хочеться вірити, що й інші згаслі зірки десятиліття так само тверезо дивилися на скороминущу природу слави і плинні роки життя. Скажімо, 1972 року гримів Еліс Купер, 1974-го — «Гренд-Фанк рейлроуд», 1976-го — Пітер Фремптон, 1978-го — «Бі Джіз». Всі вони якийсь час протягом сімдесятих опинялися в центрі уваги. І так само швидко вийшли з моди. Ці групи і сольні виконавці творили кожний свою самобутню музику, відмінну від стилю і духу музики шістдесятих. Купер представляв театралізований гліттер-рок[7], «Гренд-Фанак» уособлював американський «хеві метал». Фремптон поєднував традиційний хард-рок з проникливими баладами, а «Бі Джіз» — рок і диско. Коли існує широкий вибір стилів, легше змалювати десятиліття, звертаючись до періодів і жанрів, які приваблювали численних і відданих послідовників.
Найхарактерніші з них — без якогось визначеного порядку — були такі:
«ХЕВІ МЕТАЛ»
Покійний рок-критик Лестер Бенгз запропонував свого часу таке стисле визначені «хеві металу» в «Ілюстрованій історії рок-н-ролу журналу «Роллінг стоун»: «Електрогітари створюють шум, пропущений крізь обойму пристроїв від фуза до авто вау-вау, який на кілька децибелів перевищує болевий бар'єр і досягає такої гучності, що його відлуння стрясає стіни найбільших концертних залів світу. Додайте до цього звуковий образ стінобитного тарана, і отримаєте доволі правдоподібну картину «хеві металу».
З кінця шістдесятих — початку сімдесятих «хеві метал» утримує незмінну популярність у світі рок-н-ролу, особливо серед юнаків. Кожне нове покоління шанувальників року тягнеться до своєї улюбленої групи виконавців «хеві металу». Сам цей термін вперше було вжито в романі Вільяма Берроуза[8] «Голий сніданок», а згодом він прозвучав у шлягері 1968 року групи «Степпенвулф» «Народжений бути диким». Термін став синонімом максимально підсиленого, громового електрогітарного року різних груп від «Діп перпл» до «Деф леппард», від «Блек себбет» до «Ван Хейлен».
А почалося все по-справжньому з «Лед зеппелін».
«ЛЕД ЗЕППЕЛІН»
Поза сумнівом, учасники ансамблю «Лед зеппелін» — Джімі Пейдж, Роберт Плант, Джон Пол Джонс і Джон «Бонзо» Бонем — були батьками-фундаторами «хеві металу». Вони встановили стандарти, за якими треба оцінювати інші групи, що пішли їхньою стежкою. Проте й сьогодні, хоч минуло багато років, більшість колективів не дотягує до їхнього рівня. Це пояснюється тим, що «Лед зеппелін» розширили межі жанру і звернулися до більшої аудиторії — а таке не до шмиги якійсь суто «металічній» групі. Парадоксально, але «Лед зеппелін» зуміли поєднати блюз, народні мотиви і елементи джазу в музиці, що мала на меті якнасамперед продемонструвати гітарні пасажі, верескливий вокал і перебільшене самовиставляння.
«Лед зеппелін» утворилися завдяки досвідченому Джіммі Пейджу, який виступав у легендарній групі «Ярдбердз». Коли та розпалася 1968 року, Пейдж разом із студійним бас-гітаристом Джоном Полом Джонсом заснував ансамбль «Нью-ярдбердз». На місце ударника вони запросили Джона Бонема, а вокалістом став Роберт Плант. Результат був вибуховий. Наприкінці 1968 року нова група вирушила в турне по Скандінавії, після якого повернулася додому, в Англію, щоб записати свій перший альбом. Відтоді, як розповідають, за порадою Кіта Му на з групи «Ху», вони стали називатися «Лед зеппелін». Альбом вийшов у лютому 1969 року і миттєво зажив успіху. Другий альбом з'явився під кінець того-таки року і виявився кращим. Спершу група постійно гастролювала, здобуваючи все більше прихильників. На середину сімдесятих «Лед зеппелін» стали найкомерційнішою рок-групою в світі, яка альбом за альбомом очолювала хіт-паради та побивала рекорди проданих квитків на концерти (більшість тих рекордів встановили «Бітлз») у кожній з країн, де вони виступали.
1975 року Роберт Плант постраждав у автокатастрофі. Це зменшило випуск продукції «Лед зеппелін», але не їхню популярність. Щойно вони вирішували вирушити на гастролі чи випустити альбом, збиралися цілі натовпи шанувальників, щоб засвідчити свою гарячу любов. Вірогідний ключ до розуміння надзвичайного успіху групи і їхньої притягальної сили може дати розгляд однієї з їхніх найвідоміших пісень — «Драбина на небо», яку багато критиків вважають за гімн сімдесятих. Починається вона уповільнено, прозоро, під акомпанемент акустичної гітари. Вокал м'який і мрійливий, текст містичний і загадковий. Поступово, але невідворотно, через сім хвилин звучання мелодія наростає і підсилюється, випромінюючи енергію і погрожуючи знести все на своєму шляху. Вокал Планта обертається на відчайдушний крик у шаленій електричній бурі. У фіналі пісня нагадує какофонію безглуздих звуків, яка завершується жалісним, ледь чутним напівспівом-речитативом назви, залишаючи і виконавців і слухачів знесиленими і приємно збудженими. Це шедевр рок-н-ролу.
У вересні 1980 року, незабаром після появи нового альбому «Проти течії» Джон Бонем помер від алкогольного отруєння. Того ж грудня Пейдж, Плант і Джонс офіційно оголосили про перерву в діяльності групи. Протягом наступних років Плант розпочав успішну сольну кар'єру, а Пейдж прилаштувався в групі, що називалася просто «Фем» («Фірма»). На концерті «Жива допомога» 1985 року відбулося зворушливе возз'єднання учасників «Лед зеппелін» (на ударних їм акомпанували Тоні Томпсон та Філ Коллінз). Подейкують про новий альбом «Лед зеппелін» і про нове турне. Стежте за новинами.
Шляхом «Лед зеппелін» на початку сімдесятих рушила низка дуже популярних англійських і американських груп, що виконували «хеві метал», серед них — «Блек себбет», «Діп перпл», «Джудас пріст», «Блу ойстер калт» та «Аеросміт». «Хеві метал», схоже, байдужий до напрямів і змін в індустрії грамзапису. Незалежно від того, хто чи що панує в радіоефірі або ж на вершині хіт-парадів, завжди існують групи стилю «хеві метал», які збирають концертні зали і випускають значну кількість платівок. На кінець сімдесятих «хеві метал» став міжнародним явищем, здобувши велику популярність завдяки таким групам, як «Ван Хейлен» із США, «Деф леппард» та «Айрон мейден» з Великобританії, «Крокус» із Швеції, «Ей-Сі/Ді-Сі» з Австралії та «Скорпіоне» із ФРН. До цього списку можна долучити й сучасніші ансамблі «металістів»: «Ретт», «Твістед сістер» та «Мотлі крю».
У жовтні 1985 року Джон Парелз з газети «Нью-Йорк тайме» запропонував таке визначення функції «хеві металу»:
«Шокові цінності — ось те, що безсоромно видають групи стилю «хеві метал». Це пристрасть до шумних, вульгарних витівок, які лякають власті. Ці групи є віддушиною для виходу почуттів бунтівних підлітків. А відтак, вони виконують одну функцію — пропагують громадський несмак, який завжди прищеплювався певними видами простонародної культури від цькування ведмедя до бурлеску».
ПОВЕРНЕННЯ ДО «МОТАУНА»
Фірма «Мотаун» сімдесятих була зовсім інша, ніж у шістдесяті. Її найвдалішим надбанням протягом цього періоду стала група «Джексон файв», яка продовжила традицію «Мотауна» здобувати перші місця в хіт-парадах. Суворий контроль фірми над кар'єрою своїх виконавців і їхніми статками відштовхнув від «Мотауна» таланти першої величини. Багато їх полишили фірму в середині десятиліття. Але навіть ветерани шістдесятих, які залишились, почали записувати пісні із серйозним соціальним спрямуванням. «Темптейшнз», приміром, 1970 року потрапили у хіт-паради піснями «Бал суєти» («Такий от світ сьогодні») і «Тато був перекотиполе», що стали відгоміном пісень «Моя дівчина» і «Твій спосіб життя».
Так само і Марвін Гей почав увертатися з полум'яними закликами покласти край війні у В'єтнамі і вберегти навколишнє середовище в піснях «У чому справа?» та «Змилуйся, змилуйся наді мною» («Екологія»). В середині сімдесятих він удався до значно інтимнішої музики в своєму альбомі «Давай-но перейдемо до кохання». (Пісня, що дала назву дискові, стала призером номер один.) Особисті проблеми Марвіна Гея, пов'язані з розлученням і банкрутством, завдали йому чимало неприємностей до кінця десятиліття і не полишали співака і у вісімдесяті. 1982 року Марвін розпрощався з «Мотауном» і підписав контракт з фірмою «Коламбія рекордз» — до його нового альбому «Кохання опівночі» увійшов знаменитий хіт «Лікування любощами». Життя і кар'єра співака, здавалося, повернули на краще, коли це в квітні 1984 року надійшла звістка, що Марвіна застрелив у сварці власний батько. Такий трагічний фінал однієї із найбільш плідних, але нещасливих зірок ери «Мотауна».
На веселішій ноті слід сказати про музичного генія, який приніс, можливо, найбільший успіх «Мотауну» сімдесятих (і далі), а розпочав свою феноменальну кар'єру в тринадцять років піснею-призером номер один 1963 року «Кінчики пальців, частина II». Після такого вражаючого дебюту Стіві Уандер до кінця десятиліття послідовно записував платівки, що входили до десятки кращих року. 1971 року, коли співакові виповнилось двадцять один, він переглянув умови свого контракту з «Мотауном» і взяв на себе творчий контроль над своїми платівками. 1972 року Уандер випустив два альбоми, що засвідчили про його нові напрями і можливості. «Музика моїх думок» та «Звукова книжка» відзначалися зрілою музикою з глибокою виразністю, не схожою на попередній доробок співака. Влітку того року гастролював з «Роллінг стоунз», виступав перед їхнім виходом на сцену, і з кожною появою перед слухачами здобував все більше прихильників, так само як і своїми платівками — як автор пісень і альбомів.
Три його наступні альбоми — «Внутрішні видіння», «Перша стадія наповнення» та «Пісні в ключі життя» — посіли місця серед найвідоміших і визнаних критикою платівок усіх часів. Після короткочасної творчої кризи наприкінці сімдесятих Стіві повернувся до музичної діяльності у вісімдесяті змужнілим і кращим, з цілою обоймою шлягерів і альбомів, які продовжували завойовувати найрізноманітніші нагороди, в тому числі Приз Академії 1985 року за пісню «Я просто подзвонив, щоб сказати, що я кохаю тебе» з кінофільму «Жінка в червоному».
На загальну думку, його вплив сьогодні більше відчутний у популярній музиці основного напряму, ніж у рок-н-ролі. А проте, за всіма мірками, Стіві Уандер є одним із найзначніших виконавців нашого часу, як в артистичному, так і в комерційному розумінні. І, що найважливіше, він і досі працює з потрійною енергією. Можна лише здогадуватися про здобутки, що на нього чекають.
ПРОГРЕСИВНИЙ РОК СІМДЕСЯТИХ
Прогресивний рок у шістдесяті охоплював значну область: фолк-рок ансамблю «Бердз», джаз-рок групи «Влад, світ енд тіерс», блюз-рок групи «Електрік флег» тощо. Калейдоскоп різноманітних стилів, звучання і техніки. І все це прямо чи непрямо було пов'язано із соціальними тогочасними подіями. В сімдесяті прогресивний рок вже означав більш артистичний, позначений впливом класики підхід (критики назвуть його «претензійним»), що його взяли на озброєння деякі найвизначніші групи Десятиліття. Звучання підсилювалось багатою оркестровкою та інструментовкою. На противагу примітивній прямолінійності і простоті традиційного рок-н-ролу, прогресивний рок став ускладненішим, продуманим і гранично сміливим. Часто він набував форм довготривалих сюїт чи драматичних концептуальних п'єс, які зосереджували увагу на космічних, духовних чи вічних темах.
Серед кращих представників десятиліття можна назвати такі групи:
«Електрік лайт оркестра», з довгою низкою інтригуючих концептуальних альбомів, таких як «На третій день», «Ельдорадо» та «Новий світовий рекорд».
«Емерсон, Лейк енд Палмер», що домінували в сімдесяті в прогресивному року класичної орієнтації альбомами «Ласково прошу, мої друзі, знову на виставу, яка ніколи не закінчується» та «Твори, том І» і «Твори, том 2».
«Дженісіс» — не ті «Дженісіс» вісімдесятих, орієнтовані на естраду, а театральні, величні «Дженісіс» сімдесятих, відомі за такими альбомами як «Агнець лежить на Бродвеї», «Фінт хвостом», «І тут з'явилися ці троє».
«Джетро Талл», які могли і надалі успішно розвивати свій стиль шістдесятих фолк-джаз-блюзової групи, але на початку сімдесятих цілковито переключилися на справжній класичний прогресивний рок, випустивши концептуальні альбоми «Акваланг», «Дурнйй як пень» і «Менестрель у галереї».
«Кінг Крімзон», що стали однією з перших груп прогресивного року артистичної орієнтації завдяки альбому 1969 року «При дворі Багряного Короля».
«Муді блюз», які також виступили піонерами в жанрі прогресивного року, записавши в 1967 році спільно з лондонським фестивальним оркестром диск «Дні майбутнього минули». Вони так само і у вісімдесяті продовжують записувати концептуальні альбоми, в яких вчувається вплив класики — одна з небагатьох груп цього напряму, що встояла перед змінами трьох десятиліть.
«Пінк Флойд». Експериментувати з тривалими, космічними концептуальними п'єсами почали ще 1967 року. Проте лише 1973 року досягли безсмертя в рок-н-ролі, випустивши альбом «Зворотна сторона Місяця», який розійшовся накладом у чотири мільйони примірників і понад десять років залишався в списку ста найкращих платівок — більше за будь-який інший альбом в історії музики.
«Прокол харум» — починаючи від своєї першої пісні 1967 року «Біліше за білину», аж до розпаду групи 1977 року досліджували широкий діапазон стилів і звучання упродовж десяти альбомів. їхнім найвдалішим експериментом у царині прогресивною року став виступ у 1971 році з Едмонтонським симфонічним оркестром, записаний на платівку під назвою «Запис з концерту».
«Йєс» — один з найудатливіших ансамблів прогресивного року сімдесятих. Їхні альбоми, що на них позначився вплив класики, такі як «Тендітний», «На межі» та «Йєс-наспіви», чарували своєю гармонійністю та непересічним музичним обдарованням, утіленим у надзвичайно популярні записи. 1980 року «Йєс» розпалися, але 1984 року зібралися в новому складі й записали пісню «Власник самотнього серця», що стала хітом номер один.
«Бітлз» певною мірою причетні до виникнення цього різновиду прогресивного року — хоча б уже тим, що їхній альбом «Сержант Пеппер» натякнув на можливості концептуального альбому і надихнув багатьох музикантів на розширення вузько окреслених меж рок-н-ролу. Більшість основних груп прогресивного року сімдесятих були з Англії, проте налічувалось і кілька американських, таких як «Канзас» і «Стікс», теж дуже популярних. Найвизначніші і найкращі з цих ансамблів безупинно випускали хітові альбоми й протягом майже всього десятиліття гастролювали світом і не підозрюючи, можливо, що саме вони якоюсь мірою спричинили бум «повернення до основ», який прогримів наприкінці сімдесятих. Панк-рок і «нова хвиля» були закономірною реакцією на показний прогресивний рок, що, за визнанням багатьох критиків, почав вироджуватись.
АВТОРИ-ВИКОНАВЦІ
Однією з найзначніших рис музики початку сімдесятих, що природно продовжувала традиції шістдесятих, стало явище авторської пісні. Відштовхуючись від творчості Боба Ділана і його колег-пісенників, новочасні поети й виконавці якийсь час претендували на постійні перші місця в американських хіт-парадах. Серед них вирізнялися такі яскраві таланти, як, зокрема, Джексон Браун, Гаррі Чапін, Ден Фогельберг, Біллі Джоел, Гордон Лайтфут, Джоні Мітчел, Ренді Ньюмен, Лора Ніро, Карлі Саймон, Пол Саймон та Кет Стівенс. Двома з найпопулярніших виконавців — один чоловік і одна жінка, чий успіх якнайкраще символізує це явище, є Джеймс Тейлор і Керол Кінг.
З ім'ям Керол Кінг ми зустрічалися й раніше. Її заслуги в царині авторської пісні шістдесятих забезпечать їй місце однієї із найвпливовіших жінок в історії рок-н-ролу, але на цьому її шлях не завершується. На початку сімдесятих, після розлучення зі своїм чоловіком і співавтором Джеррі Гоффіном, Керол розпочала кар'єру співачки, одну з найвдаліших за десятиліття. Її третій альбом «Шпалера» полонив уяву слухачів усього світу. Це був — і таким лишається — чудовий альбом. До нього увійшли незрівнянні обробки найкращих пісень Керол шістдесятих — «Чи кохатимеш мене ти завтра?» і «Ти розбудив у мені справжню жінку», а також зворушливі балади про втрачене кохання і дружбу, які справді зачіпають чуттєві струни. Дивовижно, але диск «Шпалера» значився у списку американських альбомів-призерів 302 тижні, ставши одним із найпопулярніших альбомів-бестселерів в історії грамзапису.
Протягом буму авторської пісні зажили слави чимало виконавців-чоловіків, але найбільший успіх випав на долю високого сором'язливого юнака з штату Північна Кароліна — Джеймса Тейлора. Його дуже ліричні й проникливі пісні про кохання, дружбу, родинні стосунки і пригнічений стан людини завоювали йому широку аудиторію. Другий альбом Тейлора «Милий Крихітка Джеймс» потрапив до хіт-параду 1970 року і перебував там аж до 1972-го. У березні 1971 року журнал «Тайм» помістив фотографію Джеймса на обкладинці як символ феномена авторів-виконавців. Одруження Тейлора з Карлі Саймон у листопаді 1972 року вивело їх у ранг правлячого королівського подружжя рок-н-ролу. (Цей шлюб скінчився розлученням 1982 року.) Боротьба Джеймса з пристрастю до наркотиків, широко висвітлена пресою, призвела до неодноразових зривів у його кар'єрі. Проте йому завжди вдавалося взяти гору і налагодити зв'язок зі своєю аудиторією, найостаннішим доказом чого є вихід 1985 року прекрасного, життєстверджуючого альбому «Ось чому я тут».
Наприкінці сімдесятих, оскільки радіо чимдалі суворіше добирало програми, а рок-н-рол повернувся до традиційнішого звучання, вплив і роль авторів-виконавців помітно зменшились. їхні пісні транслювалися лише радіостанціями поміркованого року, або звучали в передачах сучасної музики, розрахованих на дорослого слухача, та й то — тільки найпопулярніші шлягери найвідоміших виконавців. На щастя, і досі існує чимало талановитих музикантів, які обрали цю форму самовираження, що так хвилює наші серця. Хіба що сьогодні їх треба вишукувати і слухати дещо уважніше. Але, безперечно, справа варта зусиль.
ПІВДЕННОКАЛІФОРНІЙСЬКИЙ РОК
Ще один, дуже важливий стиль року сімдесятих виник у Лос-Анджелесі й у Південній Каліфорнії. Звичайно, в нього була своя історія, представлена лос-анджелеськими групами шістдесятих, такими як «Бердз» чи «Баффело спрінгфілд», одначе в сімдесяті наступне покоління тамтешніх музикантів стало повновладним виразником і уособленням Південнокаліфорнійського року. В різний час у цьому жанрі виступали Джексон Браун, Ден Фогельберг, «Логгінс енд Мессіна», Поко, Лінда Ронстадт та Джей Ді Саутер. Навіть «Флітвуд мек» можна зарахувати до цього списку. Вони розпочинали свій шлях у шістдесяті як англійська блюзова група, але 1974 року переїхали до Каліфорнії, де до них приєднались американські фолк-рокери Ліндсей Бакінгем і Стіві Нікс, після чого ансамбль став одним із найвизначніших явищ рок-н-ролу кінця сімдесятих.
Проте групою, яка визначила Південнокаліфорнійський рок десятиліття, стали «Іглз». Починали як акомпаніатори Лінди Ронстадт. Спершу група складалася з Дона Хенлі, Гленна Фрея, Берні Лідона і Ренді Мейснера. «Іглз» швидко зажили слави як автори шлягерів, коли 1972 року випустили свій перший альбом. У ньому було три хіти — «Не переймайся так», «Бісова жінка» і «Спокійне легке почуття». Характерним звучанням групи стало майстерне поєднання елементів хард-року і приємних мелодій стилю кантрі. Хоча склад ансамблю змінювався, це не позначилось на виході у світ наступних шлягерів, таких як «Моє найбільше кохання», «Одна з цих ночей», «Брехливі очі» та «Доведи це до кінця».
А тоді, 1976 року, поява альбому «Готель «Каліфорнія» піднесла їх на вершину зоряного небосхилу. В альбомі було три хіти — «Готель «Каліфорнія», «Нове дитя в місті» та «Життя бігцем» і він розійшовся тиражем в одинадцять мільйонів примірників. Для виходу наступного альбому — «Довга дорога» — знадобилося два роки і мільйон доларів. Група, яку із самого початку переслідували труднощі й проблеми, 1981 року вирішила припинити своє існування. Дон Хенлі та Гленн Фрей і досі успішно виступають поодинці. Але саме в складі «Іглз» вони залишили незгладимий слід у рок-н-ролі. «Іглз» стали такими ж важливими для розуміння стилю життя Південної Каліфорнії в сімдесяті, якими були в шістдесяті «Біч бойз».
ПІВДЕННИЙ РОК
Як ми могли зрозуміти, рок-н-рол дуже зобов'язаний південній частині Сполучених Штатів. Є вагомі підстави вважати, що він власне зародився там, і, по суті, всі великі піонери рок-н-ролу вийшли саме з Півдня. Південний рок наприкінці шістдесятих — початку сімдесятих круто повернув у інший бік завдяки зусиллям нового покоління музикантів, які дуже пишалися своєю південною спадщиною і відчували значний вплив тогочасних експериментів прогресивного року. Одним з перших ініціаторів нового «Південного звучання» і світосприйняття став колишній обдарований менеджер з Мейкона, штат Джорджія, Філ Уолден. 1969 року він розпочав справу з маленької незалежної фірми грамзапису «Кепрікон», і першою групою, з якою уклав контракт, були «Оллмен бразерс бенд».
«Оллмен бразерс бенд» поєднували традиційний південний блюз і бугі[9] з різноманітними стилями року та елементами джазових імпровізацій. Це породило чарівний музичний синтез, притаманний лише цій групі. Секстет «Оллмен бразерс бенд» з двома соло-гітаристами і двома ударниками започаткували ту модель, що її брали за взірець незліченні групи послідовників. Завдяки дивовижним сценічним виступам, величезній кількості пісень, переданих в ефір радіостанціями УКХ-діапазону, а також появі третього, подвійного альбому «Виступ «Оллмен бразерс бенд» у концертному залі «Філлмор-Іст», група зажила масової популярності.
На превеликий жаль, секстет спіткала трагедія. В жовтні 1971 року гітарист Дуан Оллмен загинув у аварії на мотоциклі в Мейконі. За рік з невеликим у такій самій страшній аварії загинув басист Беррі Оуклі, в якихось трьох кварталах від місця смерті Дуана. Чвари між учасниками групи не припинялися аж до кінця десятиліття. Кілька разів члени ансамблю розходилися і сходилися знову. А проте, попри всі їхні проблеми й відмінності у поглядах, музичних чи інших, «Оллмен бразерс бенд» справили тривалий вплив на розвиток американського рок-н-ролу і відкрили дорогу для невеликої армії південних рокерів, які поділяли спільну гордість за свій край. Найкращими серед них були «Чарлі Деніелз бенд», «Лінірд скінірд», «Маршал Такер бенд», «Аутлоз» і «38-Спешіал».
Рок вихором пронісся крізь сімдесяті. Майже впродовж усього десятиліття він поставав бізнесом такого величезного розмаху, про який раніше ніхто й не міг помислити. Для того, щоб уявити масштаб його успіху, слід зазначити, що музична індустрія на чолі з роком обігнала в сімдесяті за валовим прибутком всі інші види розваг, включаючи телебачення, кінематограф і професійний спорт. Аудиторія рок-н-ролу настільки збільшилася на 1976 рік, що для обчислювання мультимільйонного числа проданих альбомів потребувалася нова одиниця виміру. «Золоті» диски вже не відповідали рок-досягненням. Тож було запроваджено новий приз — «платиновий» диск, на відзнаку альбомів, які розійшлися тиражем у мільйон і більше примірників.
Здавалося, так триватиме завжди. Проте сталося інакше.
Наприкінці десятиліття цілий ряд подій спонукав рок-н-рол вивернутися навиворіт і струсонути себе, як за часів виникнення прогресивного року шістдесятих. Насамперед, країну огорнуло повальне захоплення стилем диско. Ця приємна, миттєво запущена в обіг танцювальна музика, майже повністю заполонила американське радіо і хіт-паради. Альбом із записами диско з кінофільму «Лихоманка суботнього вечора» став одним з найпопулярніших бестселерів усіх часів. Диско, принаймні частково, був реакцією проти важкого, фактичного непридатного для танців року УКХ-діапазо-ну початку сімдесятих. Його нечуваний успіх розлютив і настроїв проти себе серйозних шанувальників року, які вважали його беззмістовним непотребом. Прихід вісімдесятих ознаменував собою початок кінця дискоманії. І хоча в тій чи іншій формі диско проявляється й сьогодні, він відіграє вже значно менш важливу роль у популярній музиці й не загрожує рок-н-ролу так, як то було в сум'ятті кінця сімдесятих. Чому в сум'ятті? Тому що зміни неминуче викликають розгубленість, а на 1977 рік у рок-н-ролі дійсно відбулися величезні зміни. На додаток до диско підключилися ще дві сили, які змінять майбутній розвиток рок-н-ролу: панк-рок та спад в економіці.
ПАНК-РОК — «НОВА ХВИЛЯ»
На думку багатьох, рок сімдесятих став надто масовим, прилизаним, заштампованим і, як наслідок, безликим, відомим наперед і, щонайгірше, нудним. Наприклад, деякі форми прогресивного року стали такою мірою ускладненими й помпезними, що, здавалось, от-от проваляться під власною вагою. А найбільші рок-зірки поводили себе як члени королівської родини. Багатство породило самовдоволення і загрожувало перекрити артерії рок-н-ролу — такий поворот подій аж ніяк не відповідав кращим традиціям й історії цієї бунтівної музики молоді. Несподівано, неймовірно, але рок сам обернувся на систему!
На щастя, рок-н-рол має механізм самокоригування, що навертає його на попередній-шлях, коли той зіб'ється на манівці. Цей механізм почав спрацьовувати наприкінці сімдесятих, спершу у формі панк-року, а згодом у його породженні — «новій хвилі». Панк-рок був, у своїй найпримітивнішій формі, войовничим поверненням до основ рок-н-ролу. Зойком первісної людини, щоб привернути до себе увагу. Тріумфом інстинкту над розумом.
В Англії панк-рок тісно пов'язався з політичним й економічним становищем. Безробітна молодь, спізнавши на власній шкурі стан людини без майбутнього, сприйняла панк-рок з розпростертими обіймами, як можливість виходу свого гніву, розчарування і безпорадності. Найбільш сумновідомі тогочасні панк-групи — «Секс пістолз», «Клеш» і «Баззкокс» — ясно і безкомпромісно висловлювали ці почуття.
У США панк-рок завжди виступав переважно як реакція на крайнощі бездушного, узагальненого року. Спочатку американське радіомовлення й індустрія грамзапису ігнорували панк-рок, убачаючи в ньому надто негативне, непрофесійне, ексцентричне явище, щоб ставитися до нього всерйоз. Одначе ця музика, вірна своїй формі, знайшла вихід у маленьких клубах, незалежних студіях грамзапису й на студентських радіостанціях,— ще один приклад тому, як знову повторився шлях, що по ньому пройшов ранній рок у п'ятдесяті і прогресивний рок у шістдесяті.
Поступово ця музика набула нового малюнка і стала називатися захисним терміном «нова хвиля» — визначення, яке, по суті, означало «прийнятні» форми панк-року. Американські студії грамзапису почали підписувати контракти з такими групами, як «Блонді», «Карс», «Токінг хедз» й активно їх «проштовхувати». У схожий спосіб представники «нової хвилі», як англієць Елвіс Костелло чи спільні англо-американські групи «Поліс» і «Прітендерс», завоювали надійні плацдарми в Сполучених Штатах музикою, яка виявилась незрілою і грубою, але водночас зрозумілою і претензійною. Вірна своєму первісному духові, «нова хвиля», деручи горло, торувала шлях до постійного місця у веселці рок-н-ролу.
Другим фактором, що змінив обличчя року наприкінці сімдесятих, був спад у економіці, який скрутив індустрію грамзапису. На початку десятиліття сталася нафтова криза і, як наслідок, виникли економічні труднощі. Ці проблеми, здавалося, не торкнуться грамзапису. Як зазначалося, прибутки від продажу платівок незмінно зростали. Одначе на кінець сімдесятих дійсність не оминула й основні фірми грамзапису, які також відчули на собі удари кризи. Прибутки падали, а представники промисловості вказували пальцями в протилежні напрямки, називаючи різні причини.
Одна із скарг, що її найчастіше доводилось чути, стосувалася домашнього перезапису. Практика запису музики домашніми засобами існує з часів виникнення записувальних пристроїв. Тож навряд чи самий лише перезапис у домашніх умовах міг такою мірою підірвати індустрію грамзапису, як те йому приписували. Безперечно, існували інші фактори, серед яких не останнє місце посідали такі способи проведення дозвілля, як відеоігри, спорт тощо, які забирали долари за розваги юних споживачів. А індустрії грамзапису довелося затягти тугіше пасок і перейти на режим економії. Це передбачало відмову від багатьох панських звичок, які асоціювались із життям року сімдесятих: шикарні прийоми, численні лімузини з шоферами, дорогий рекламний механізм тощо. До того ж фірми грамзапису скоротили випуск продукції і тепер укладали обмежені контракти з новими групами.
Дні слави, вочевидь, минали, і рок-н-рол увійшов у вісімдесяті в повному безладді.
ВІСІМДЕСЯТІ
Передусім одне пояснення. Через те, що десятиліття ще не скінчилось, а сприйняття сьогоднішніх подій часто-густо відрізняється від майбутнього погляду на історію, цей розділ виявився, природно, менш повним і більш теоретичним за попередні. Набагато легше буде оцінити вісімдесяті десь років через десять.
Рок вісімдесятих постав таким самим рухливим, енергійним і непередбачливим, як і завжди. Ця музика, змінюючись і розвиваючись, зазнаючи трагедій, опиняючись у скруті, продовжує впевнено простувати в майбутнє, навіть коли й озирається на своє минуле в пошуках напряму.
Економічні проблеми індустрії грамзапису були частково вирішені завдяки експериментові, який розпочався 1 серпня 1981 року. Того дня в США запровадили цілодобовий суто музичний відеоканал кабельного телебачення — МТВ. Кінореклама виконавців у тій чи іншій формі існувала ще з двадцятих-тридцятих років, однак МТВ започаткував собою нову форму і у процесі розвитку дав грамбізнесові потрібний стимул. Згідно джерел інформації індустрії грамзапису, МТВ є основним важелем, що прокладає шлях новим групам і активізує ослаблий попит на платівки.
Сьогоднішні рок-станції УКХ-діапазону з їхніми спрощеними, шаблонними передачами і досі залишають бажати кращого. І понині є надто багато державних консультантів, які дають поради радіостанціям по всій країні, що передавати в ефір і яку займати позицію на своїх ринках. Ці так звані радіолікарі прагнуть позбавити станції їхнього місцевого колориту і відмінних рис. АОР-радіостанції (альбомно-орієнтованого року) також мають остерігатися конкуренції як з боку МТВ, так і з боку нового втілення хіт-параду «Найкращі 40», перейменованого на «Гарячі хіти», що охопив усю країну на початку вісімдесятих.
Як і завжди, нове десятиліття дало свою звичну квоту суперзірок. З'явились і нові, такі як Прінс і Мадонна. І нині успішно виступають деякі давні метри, які й досі можуть показати «молоднякові» вищий клас: Мік Джеггер (сам чи з «Роллінг стоунз»), Пол Маккартні, Род Стюарт, Стіві Уандер тощо. У вісімдесяті на сцену повернулися, зокрема, Джеймс Браун, Джон Фогерті, Стів Уїнвуд, Арета Френклін і Тіна Тернер.
До того ж активно працюють і ті ветерани, які зажили слави в сімдесяті, отримали належне, але й досі міцно сидять у сідлі. Ця численна категорія включає такі групи і співаків, як «Дайр стрейтс», «Форінер», «Холл енд Оутс», «Хьюї Льюїс енд «Ньюс», Біллі Джоел, Боб Сегер і «Джорні». Однаковою мірою це стосується і жінок. Пет Бенатар, Джоан Джетт, Енн і Ненсі Вілсони з групи «Харт» розпочали свою кар'єру в сімдесяті, але фактично створили новий образ великих рок-зірок вісімдесятих.
Траплялися і несподіванки. Йдеться про добре відомих виконавців, які «заново відкрили» себе. Себто вони повністю відкинули свій колишній імідж і в результаті досягли навіть вищого статусу. Типовими представниками цієї метаморфози є Девід Боуї, Філ Коллінз, Майкл Джексон та Кенні Логгінс.
І, нарешті, є ще дві групи, які розпочали свій шлях на гребені «нової хвилі», але з часом поставали суперзірками масової аудиторії — це «Том Петті енд «Хартбрей-керс» і «Поліс».
«ТОМ ПЕТТІ ЕНД «ХАРТБРЕЙКЕРС»
Ранні диски ансамблю «Том Петті енд «Хартбрейкерс» звучали в одному ключі з іншими альбомами «нової хвилі» сімдесятих, але насправді на музичне бачення Петті щонайбільше вплинули фолк-рок ансамблю «Бердз» і Південний рок у його рідному містечку Гейнсвілл, штат Флоріда. Його обробка 1986 року пісні «Бердз» «Отже, ти хочеш стати зіркою рок-н-ролу» достатній доказ цьому. Кілька разів кар'єрі співака перетинали шлях непорозуміння із законом та незлагоди із студіями грамзапису, одначе з початку вісімдесятих його альбоми регулярно стають «платиновими», і Петті надзвичайно успішно виступає з концертами в усьому світі. 1985 року на концерті «Допомога фермерам» у складі його групи виступав Боб Ділан, після чого вирушив з ансамблем у турне. Ідеальний союз шістдесятих і вісімдесятих.
«ПОЛІС»
Успіх групи «Поліс» є характерною ілюстрацією того, як швидко і наскільки далеко музика «нової хвилі» просунулася від своїх коренів, що їх вона зреклась, до широкого комерційного визнання. Ця група в складі Стюарта Коупленда, Гордона Самнера («Стінга») й Енді Саммерса виникла 1977 року в Англії. Ранні альбоми ансамблю і реклама прямо засвідчили про їхню приналежність до панк-року і «нової хвилі», однак надзвичайно смілива і витончена музика групи відкинула панк-роківський чи будь-який інший стереотип. Вони вирізнялися багатим, своєрідним, і водночас еклектичним звучанням, що поєднувало в собі чимало цікавих і відмінних впливів. На початок вісімдесятих, платівки із записами групи стали бестселерами у всьому світі, і серед них були такі «платинові» альбоми, як «Зенятта-мондатта», «Привид у машині» й «Синхронність». На 1985 рік усі учасники ансамблю почали виступати окремо, а найуспішнішим сольним здобутком виявився експериментальний альбом Стінга «Мрія блакитної черепахи», позначений джазовою орієнтацією. 1986 року колишні члени групи зібралися разом для участі в турне, яке організувала «Міжнародна амністія»[10].
Турне «Міжнародної Амністії», яке підтримало виступи за права людини в усьому світі, стало прикладом одного з найсміливі-ших напрямів року вісімдесятих. Ми стали свідками повернення до політично свідомого, соціально спрямованого року, що відверто говорить про час, в якому ми живемо, про проблеми, які тривожать нас і увесь світ. Звісно, були і благодійні акції, такі як «Допомога рок-груп»[11] та «США — Африці». На додаток, у нас є такі групи як «Ю-2», що звертаються до проблем між католиками та протестантами у Північній Ірландії. Є такі співаки, як Боб Гелдоф, який організував концерт «Жива допомога», чи Стів Ван Зандт з групи «Літтл Стівен енд «Дісайплз ов соул», котрий виступає проти апартеїду в Південній Африці. Ці та інші виконавці привнесли в рок зміни, коли усвідомили свою відповідальність як громадських діячів. І люди побачили, що слова музикантів не розходяться з їхнім особистим життям. Нехай же цей напрям не зникатиме.
БРЮС СПРІНГСТІН
Можливо, найбільший успіх рок-н-ролу вісімдесятих випав на долю Брюса Спрінгстіна, хлопця з містечка Есбері-Парк, штат Нью-Джерсі.
Погляд у минуле
14 серпня 1975 року, вечір. Я сиджу за маленьким столиком у «Боттом-Лайн», одному з найперших нью-йоркських клубів, і слухаю музику. Клуб вміщує понад чотириста чоловік, проте жодного вільного місця нема. Переповнений зал з нетерпінням чекає на початок концерту. Поволі гасне світло. Група музикантів пробирається у напівтемряві до своїх місць на невеликій сцені. Нарешті лунає за сценою голос: «Леді і джентльмени, «Боттом-Лайн» має честь відрекомендувати вам виконавця з фірми грамзапису «Коламбія» Брюса Спрінгстіна та ансамбль «І-стріт бенд»!».
Прожектор вихоплює привабливого двадцятишестилітнього хлопчину в кросівках, джинсах, смугастій сорочці і в чорній шкірянці. Він проникливо заспівує «Закриті двері Десятої авеню» і розпочинає гіпнотизуючий, більш як на дві години концерт, що його, затамувавши дух, слухає світ рок-н-ролу. Спрінгстін аж ніяк не новачок у музиці. Свій перший альбом «Вітання з Есбері-Парка, штат Нью-Джерсі» він випустив у січні 1973 року; на кінець того ж року побачив світ його другий диск — «Дикий, невинний, і шаркання на І-стріт». Навесні 1974 року рок-критик Джон Ландау в своєму огляді в газеті «Ріал пейпер» дав співаку характеристику знаменитою фразою: «Я побачив майбутнє рок-н-ролу, ім'я якому — Брюс Спрінгстін».
Я чудово пам'ятаю свою реакцію на його перші два альбоми. Я був вражений енергією, ентузіазмом і творчим потенціалом Спрінгстіна, але в цілому платівки здивували мене нерівним підбором пісень і низькою якістю запису. Однак виступи Спрінгстіна перед аудиторією були просто чарівні.
До того вечора в «Боттом-Лайн» я ніколи не бачив Брюса. Але той концерт заповнив цю прогалину і подарував мені те, що Брюс віддарує незліченним мільйонам слухачів. Він зробив нас прихильниками і свідками найвизначнішого шоу рок-н-ролу.
В різні моменти протягом того вечора, сидячи всього за якихось шість метрів од сцени, я помічав у Брюса не лише риси великих рок-н-ролерів, таких як Елвіс, а й риси деяких інших кумирів публіки, як-от «маленької людини» Чарлі Чапліна. На тому концерті були ще й веселі жарти і прояви сердечної товариськості до учасників ансамблю «І-стріт бенд» (особливо до саксофоніста Кларенса Клемонса), і такий контакт із аудиторією, якого мені раніше не доводилося бачити.
То був надзвичайно вдалий час, щоб відкрити для себе Брюса. Менш як за місяць його новий диск «Народжений бігти» очолить хіт-парад десяти найкращих альбомів. Менш ніж за два місяці по тому його обличчя одночасно прикрашатиме обкладинки журналів «Тайм» і «Ньюсуїк». Проте ця обставина швидше зробила йому ведмежу послугу. Вона спричинила справжню істерію, багатьох розлютила і викликала підозру в стількох, скількох і порадувала. Зрештою, це було справою часу, для Брюса довести свої достоїнства.
Погляд у майбутнє
20 серпня 1984 року, вечір, через дев'ять років після того виступу в «Боттом-Лайн». Я сиджу серед двадцяти тисяч шалених, несамовитих шанувальників Спрінгстіна в концертному залі «Брендан Берн арена» в Нью-Джерсі на останньому концерті з тих десяти, що їх давав Брюс на своїй батьківщині. Я прийшов на виставу з тривожним почуттям. Який вигляд матиме Брюс у приміщенні розміром з ангар, якщо порівнювати його виступ з концертом у «Боттом-Лайн», про який я згадую з благоговінням? Чи не загубив він дещо впродовж шляху від клубного виступу до великого концертного залу? Даремні побоювання. Щоб передати це, слід вивести певний фізичний закон: коли з'являється Брюс, то заповнює будь-який простір — від вітальні до стадіону. А натовп просто відчуває тепло від вогню його чар. Саме таке велике почуття поймає вас, коли ви проведете якийсь час у товаристві непересічної особи.
Чимало довелося пройти Спрінгстіну з 1975 року. Судовий процес зі своїм колишнім менеджером відірвав його від роботи на два з половиною роки. Коли все було позаду, побачив світ альбом «Темрява на краю міста», сповнений почуттям гіркоти і розчарування від пережитого. Якимсь чином Брюс став втрачати популярність, аж поки 1980 року вийшов його подвійний альбом «Річка». Він містив пару хітів, а Брюс після того вирушив у всесвітнє турне, яке зміцнило його статус першої суперзірки.
1982 року Брюс здивував майже всіх своїм нерівним альбомом «Небраска», що швидше нагадував Вуді Гатрі, ніж Елвіса Преслі. Цей новий диск, з його точними замальовками американського пейзажу, в яких більшою чи меншою мірою вчувалася безвихідь, переконливо довів, що Брюс Спрінгстін аж ніяк не ординарна рок-зірка. А заразом і те, що у вісімдесяті не перевелися автори-виконав-ці, які акомпанують собі на акустичній гітарі.
Згодом, у середині 1984 року, Брюс записав альбом, який великою мірою став показовим для десятиліття. «Народжений у США» мав такий успіх і визнання, на які можуть розраховувати лише найбільш характерні і значущі платівки рок-ери. Популярність співака з початку сімдесятих неймовірно зросла. Брюс має найбільшу і найвідданішу аудиторію за будь-яку естрадну зірку на будь-якій стадії розвитку індустрії розваг. Причини цього очевидні. Концерти Брюса надзвичайно захоплюючі. Тематика його пісень — відчуження, розчарування, вогник надії всупереч незлагодам долі — торкається потаємної і чутливої струни в серцях слухачів. І він дарує їм концерти, що мають право називатися рок-еквівалентом «Найграндіознішої вистави на Землі». А до того ж неможливо забути, якою важливою частиною вистави є ансамбль «І-стріт бенд», що в ньому виступають піаніст Рой Біттан, саксофоніст Кларенс Клемонс, клавішник Денні Федері-чі, гітарист Нільс Лофгрен, вокалістка Патті Скіалфа, бас-гітарист Гаррі Таллент й ударник Макс Вайнберг. Гітарист і асистент продюсера Стів Ван Зандт, давній друг Спрінгстіна, 1982 року вийшов з групи і розпочав сольну кар'єру.
Брюс не просто «майбутнє рок-н-ролу». Гарного вечора перед слухачами Бос[12] — найкраще рок-н-ролу минулого і сьогоднішнього. Брюсові природні почуття безпомилково підказують вірну ціль. І ті історії, що він розповідає, і ті справи, в яких він бере участь, і ті давні пісні, що їх він виконує під час своїх нинішніх концертів на три години з гаком, — все б'є в самісіньку точку.
Щодо цього не повинно бути ніяких сумнівів: Брюс — це наш Елвіс, чи «Бітлз», чи Боб Ділан, чи ще Будь-хто, ким там він бажає бути. Якщо він засвоїв гіркі уроки своїх попередників, якщо його природні почуття як письменника і спостерігача сучасного життя так само послуговуватимуть, як і досі, якщо не зменшилася його гаряча віра в цілющий дух рок-н-ролу і, нарешті, якщо його не зіпсує і не запаморочить голову випробування такою гучною славою, то я ладен побитись об заклад, що Брюс Спрінгстін відіграватиме важливу роль у майбутньому напрямі рок-н-ролу і аж у двадцять першому столітті.
Звичайно, передбачити майбутнє рок-н-ролу — дуже складна річ. Кінець кінцем, це ви, шанувальнику, є головним авторитетом у питанні, куди піде ця музика. Це залежить від вашого смаку. Альбоми, що їх ви купуєте, концерти, за які ви платите гроші, і радіостанції, котрі ви обираєте, щоб послухати музику, — це й визначить майбутнє рок-н-ролу. Ми бачили, де він був. Настав час для вас вирішувати, куди він іде і як він туди прийде.
РОК І ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
Історія рок-н-ролу такою мірою переплелася з радіо — КХ- і УКХ-діапазонів, що найкраще буде об'єднати цей матеріал у хронологічну історію цієї музики. Але рок також справив надзвичайний вплив і на інші засоби електронної інформації, що буде в найдрібніших подробицях висвітлено в цьому розділі.
РОК І ТЕЛЕБАЧЕННЯ
Взаємозв'язок між роком і телебаченням був тривалий і бурхливий. Вони схожі на непосидючих брата і сестру, які повсякчас дратують одне одного і сваряться через дрібниці, та насправді жити не можуть одне без одного.
Обидва ці велетні інформації розвивалися приблизно в однаковий період нашої історії. Здатність телебачення створювати сенсації на державному рівні існувала з самого початку його існування. Коли Уолт Дісней 1955 року зробив серію мультфільмів про життя Дейві Крокетта, переселенця на Дикий Захід, то не тільки всі в країні понадягали єнотові шапки, а й стали слухати «Баладу про Дейві Крокетта» в обробці Білла Хейса, що стала шлягером номер один. У цьому приховано безумовну розгадку того міцного причинно-наслідкового зв'язку, який існує між телебаченням і популярною музикою. Є й інші.
1956 року Елвіс Преслі виступив у серії передач по національному телебаченню, які вели брати Дорсей, Мілтон Берл, Стів Аллен та Ед Салліван, і передачі ті дали надзвичайний результат. Протягом дуже короткого часу виступи Преслі так підігріли зацікавлення публіки до його особи та унікальності, що узаконили його статус феномена поп-культури і поляризували аудиторію на табори фанатичних прихильників та ганьбителів. Протест громадськості проти його «непристойних» рухів на сцені призвів до того сумновідомого виступу Преслі в «Шоу Еда Саллівана», де його показували лише до пояса. Зайве казати, що республіка вистояла.
Незабаром після виникнення рок-н-ролу у великих містах по всій країні місцеві телестанції почали влаштовувати танцювальні шоу. Як правило, ведучими були місцеві диск-жокеї. В цих недорогих виставах показували старшокласників, які танцювали під музику сучасних популярних платівок. Час від часу в програмах брали участь зірки грамзапису, які частіше виступали під фонограму свого останнього хіту, і таким чином можна було не витрачатися на музикантів.
Найвідоміша з цих програм була започаткована у Філадельфії і називалася «Естрада». До 1956 року її ведучим був Боб Хорн, аж поки її прийняв колишній диск-жокей з містечка Маунт-Вернон, штат Нью-Йорк, Дік Кларк. Передача стала такою мірою популярною, що телекомпанія Ей-бі-сі вирішила включити її до національної телепрограми. Тепер вона стала називатись «Американська естрада» і перший випуск її вийшов у ефір 5 серпня 1957 року.
Рок-н-рол щодня уривався в наші домівки, між телевікториною Джонні Карсона і «Клубом Міккі Мауса». Провідні зірки гучно вимагали своєї участі в телепередачах задля реклами своїх новинок. Юні танцівники поставали національними знаменитостями, яким щотижня приходили тонни листів від шанувальників. А Дік Кларк заснував інформаційно-фінансову імперію, що працює й нині. «Американська естрада» стала щотижневою передачею і перебралася до Лос-Анджелеса навесні 1964 року. Вона витримала всі зміни і напрями в популярній музиці і рок-н-ролі останніх тридцяти років. Були й інші музичні програми Діка Кларка, зокрема «Безконечне шоу суботнього вечора» й «Де відбувається дія», однак лише «Американська естрада» пройшла крізь випробування часом. Це, коротко кажучи, американський культурно-популярний заклад.
Ще одна важлива подія в історії рок-н-ролу на телебаченні відбулася 10 квітня 1957 року. Саме того вечора покійний Рік Нелсон вперше співав у передачі своїх батьків, яка називалась «Пригоди Оззі і Гарріет». У епізоді під назвою «Ріккі-барабанщик» наймолодший член родини Нелсонів виконав обробку шлягера Фетса Доміно «Я гуляю». Згодом ця сорокап'ятка розійшлася тиражем у мільйон примірників і зробила Ріка «ідолом тінейджерів» — цей термін стосовно нього вперше було вжито в одній статті журналу «Лайф».
«Оззі і Гарріет» ще раніше була бажаним гостем в американських домівках у пору розквіту радіо. 1952 року ця передача зробила плавний перехід на телебачення. На радіо тоді існувало безліч сімейних передач, але Америці було приємно саме побачити уразливі місця Нелсонів. От чому надавалося ваги тому, щоб Ріккі Нелсон обрав собі шлях виконавця рок-н-ролу. Коли вже Рік міг полюбити цю бунтівну музику, тоді, може, нема нічого лихого в тому, що й іншим американським юнакам і дівчатам вона подобається теж. На відміну від Елвіса, якого сприймали як сексуально агресивного і небезпечного, Ріккі був зрозумілий усім і не викликав побоювань. Він щотижня впускав вечорами рок-н-рол у наші оселі і зробив цю музику більш респектабельною, ніж будь-який інший попередній рокер. От чому його смерть в авіакатастрофі тридцять першого грудня 1985 року стала особливо тяжкою втратою для тих, хто виріс разом з ним і стежив за злетами і невдачами його кар'єри впродовж трьох десятиліть. Рік зробив зв'язок між телебаченням і рок-н-ро-лом надзвичайно чітким. А невдовзі вже незліченні епігони зривали плоди з цього зв'язку. Але рок-н-рол, безсумнівно, дуже зобов'язаний покійному Ріккі Нелсону.
Подібна історія повторилася в шістдесяті. Коли дев'ятого лютого 1964 року «Бітлз» вперше виступили у «Шоу Еда Саллівана», сімдесят три мільйони телеглядачів безнадійно закохалися в них. їхній феноменальний успіх викликав цілий ряд крупних змін на телебаченні. Щонайперше, ведучі програм національного телебачення виділили місце на такі вечірні рок-шоу, як «Галаслива вечірка» та «Шум і гам». По-друге, щотижневі вечірні півгодинні передачі естрадних концертів однаковою мірою проявили оперативність, щоб включити рок-зірок у свої плани. І, нарешті, була створена ціла програма, щоб нажити капітал на чарівності та успіхові фільмів за участю «Бітлз».
«Вмерти і не жити!!!
Оголошується прослуховування фолк- та рок-музикантів і співаків. Потрібні чотири ненормальні хлопці, віком від 17 до 20 років».
Таке оголошення можна було побачити в комерційній газеті «Дейлі вераєті», що шукала акторів і музикантів для нового телесеріалу про рок-групу. Два заповзятливі продюсери безсоромно намагалися нагріти руки на успіхові «Бітлз». І це їм вдалося. Група «Манкіз», незважаючи на відвертий розрахунок цього задуму, досягла величезного успіху. За якихось кілька тижнів після їхньої першої появи на телебаченні 12 вересня 1966 року у програмі, яка так і називалася — «Манкіз», альбоми і сорокап'ятки ансамблю позаймали перші місця у хіт-парадах і принесли славу чотирьом американцям — Міккі Доленцу, Дейві Джонсу, Майку Несміту і Пітерові Торку.
Можете будь-що казати з приводу створення «Манкіз», але їхню музику приємно і радісно слухати й досі, через двадцять п'ять років. Хоча їхня формула успіху і була запозичена з інших джерел, слід визнати, що «Манкіз» стали першим відео-ансамблем — не таке вже й мале досягнення з точки зору вісімдесятих. А нещодавній виступ «Манкіз» по МТВ викликав велике зацікавлення групою у нового покоління.
В кінці шістдесятих і на початку сімдесятих «Манкіз» мали неоднаковий успіх, виступаючи на концертах чи озвучуючи мультфільми. Ансамблі «Партрідж фемелі» і «Арчіз», наприклад, багато показували по телебаченню, і завдяки цьому вони досягли призових місць у хіт-парадах популярної пісні. Проте наступна велика зустріч телебачення і рок-н-ролу відбулася в області пізніх телепрограм. Восени 1972 року телекомпанія Ей-бі-сі започаткувала щоп'ятниці нічні серіали «На концерті», що розпочинались о 23.00 і являли собою тривалі вистави найпопулярніших виконавців року. А телекомпанія Ен-бі-сі створила «Програму для опівнічників», яка успішно існувала з лютого 1973 по травень 1981 року. Кілька ліцензійних телесеріалів, таких як «Рок-концерт Дона Кіршнера», теж процвітали в той час.
Взаємозв'язок між телебаченням і рок-н-ролом став ще міцнішим з появою кабельного телебачення й запровадженням МТВ — «Музичного телебачення» — цілодобового кабельного каналу, що транслює лише рок-відеокліпи (часом концерти та інтерв'ю).
Музичні відеофільми, звичайно, аж ніяк не новинка. Будь-який рекламний фільм, що послугувався музикою з двадцятих по вісімдесяті, містив у собі паростки МТВ. Та коли музичні фільми об'єднали воєдино в нескінченний шквал наших почуттів, це вже було щось зовсім нове і надзвичайно вплинуло на природу телебачення і рок-музики за останні кілька років.
Як і рок-н-рол, так і МТВ справив великий вплив на грамзапис. Та хіба могло бути інакше? Адже це національний засіб масової інформації. Його присутність відчувається постійно. Щодня завдяки сотням кабельних систем мільйони глядачів одночасно знайомляться з новою музикою і новими виконавцями. І це дуже важливо. МТВ надзвичайно пожвавив продаж платівок багатьох досі не відомих груп, які не мали можливості вийти в ефір через обмежений обсяг передач радіостанцій УКХ-діапазону. (Група «Дюран-Дюран» тому найперший приклад.) До того, ж МТВ створив дуже характерні й яскраві образи навіть і визнаних зірок, таких як Майкл Джексон та ансамбль «Зет-зет топ».
МТВ, як телевізійний канал, змінює наше уявлення про голубий екран. Поряд з активною роллю в нашому повсякденному житті телебачення виконує і пасивну функцію. Адже воно — частка довколишнього середовища. Це реальність. Постійний, гіпнотичний і кінетичний процес. Ви навіть не дивитесь МТВ, а купаєтесь у ньому. Даєте йому вас омивати. Безперечно, трапляється і такий новий відеофільм, що його ви дивитесь зосереджено. Якщо він досить непоганий, то ви можете переглядати його зосереджено вдруге, втретє і вчетверте. Але потім він стає частиною інтер'єра кімнати, подібно до фотографії на столикові чи плакатові на стіні. Це дуже відрізняється від того, що називається дивитись телевізор. МТВ також помітно вплинув і на традиційне національне телебачення, в основному через комерційні передачі[13] й вечірній телесеріал «Поліція Майамі».
МТВ — це, власне, остання сторінка в постійному альянсі між телебаченням і рок-н-ролом. І так само, як свого часу з приводу виступу Елвіса в «Шоу Еда Саллівана», громадськість сьогодні бурхливо сперечається, поділившись на тих, кому подобається МТВ, і на тих, котрі вважають його кінцем західної цивілізації. Полеміка точиться переважно навколо надмірного показу сексу та насильства в музичних відеофільмах.
Як на мою думку, ми так і не визначили, що ж собою являє МТВ і що він важитиме в майбутньому. Проте я, принаймні, переконаний, шо покійний Білл Хейлі порадів би, дізнавшись, що його ключовий рок-н-рол п'ятдесятих «Рок цілу добу» не втратив свого значення у вісімдесяті, як не втратить і в майбутньому.
РОК І КІНЕМАТОГРАФ
Між роком і кінематографом завжди існував особливий зв'язок. Частково завдяки тому, що саме кінофільм прикував до рок-н-ролу увагу всієї країни. Пісня «Рок цілу добу», що прогриміла у фільмі «Джунглі класних дощок» 1955 року, викликала революцію в індустрії розваг. І кінопромисловість, завжди така пильна проти зазіхань свого нового конкурента — телебачення, ухопилася за можливість поживитись на новій музиці й її найяскравіших зірках.
Перші рок-н-рольні фільми являли собою поспіхом відзняті кадри з метою сколотити капітал на популярності нового захоплення. Примітивні сюжети намагалися виправдати парадом якнайбільшої кількості рок-зірок на екрані протягом півтори години. Хай фабула виглядала невибагливою, але коли уривався діалог і починала звучати музика, глядачі затамовували подих і дивилися на всі очі. У фільмах лише одного Алана Фріда зафіксовані історичні рок-виступи Чака Беррі, групи «Білл Хейлі енд «Кометс», Літгл Річарда та багатьох, багатьох інших.
Невдовзі утворилася ціла зоряна індустрія. Сюжети фільмів розгорталися навколо єдиної геніальної зірки рок-н-ролу; Елвіс Преслі — класичний тому приклад. Наприкінці п'ятдесятих — початку шістдесятих Голлівуд не проминув жодного шансу погріти руки на фільмах за участю кумирів тінейджерів. Скажімо, в стрічках з Джоном Уейном[14] обов'язково знімалися такі співаки, як Рік Нелсон, Френк Авалон чи Фабіан.
Протягом шістдесятих рок-кіно зробило велетенський стрибок завдяки фільмам за участю «Бітлз». Кінострічки «Вечір важкого дня» та «На поміч!» режисера Річарда Лестера дарували велику втіху глядачам по обидва боки Атлантики. В них звучав справжній рок-н-рол, ще й зняті вони були на високому професійному рівні.
Наприкінці шістдесятих рок-пісні стали основною складовою і традиційного кіно. Фільми «Випускник» з музикою дуету «Саймон енд Гарфанкел» та «Необачний вершник», насичений класичними роками, зробили рок-н-рол обов'язковим додатком словника кіно. У фільмі «Американські граффіті» музика не менш важлива, ніж самий сюжет. Схожий приклад — фільм «Собачий холод».
Сьогодні багато найпопулярніших шлягерів приходять з кіно, наприклад, пісня Гленна Фрея «Чимдалі захоплююче» — з фільму «Поліцейський з Беверлі-Хіллз», композиція Джона Парра — з фільму «Пожежі в Сент-Елмо». Створюють також кінострічки, в основу яких покладено пісні чи альбоми, як, скажімо, «Ресторан Аліси» Арло Гатрі чи «Томмі» групи «Ху». Булгі навіть випадки, коли музика з кінофільму давала більше прибутків за сам фільм. Наприклад, на стрічку «УКХ» майже ніхто не ходив, а от платівка з мелодіями й піснями з цього фільму у виконанні Стілі Дена, Лінди Ронстадт та інших, розійшлася мільйонним тиражем.
Існують рок-фільми на будь-який смак: комедійні, драматичні, біографічні, документальні, естрадні тощо. Я хочу назвати десятку найкращих стрічок з того широкого асортименту рок-фільмів, створених протягом останніх тридцяти років. Звичайно, це суб'єктивний список, але я намагався вибрати фільми, які щось-таки кажуть про мистецтво рок-н-ролу, про його творців і його шанувальників. У хронологічному порядку список виглядатиме так.
«Вечір важкого дня» (1964)
Номер один. Справжнє першоджерело. Найкраща вітрина нового явища рок-н-ролу, яке вперше потрапило на кіноекран. Звичайно, фільмові пощастилог що в ньому звучала першокласна музика. Але і взаєморозуміння групи з кінокамерою було чарівним, а здатність режисера Річарда Лестера передати глибину та ейфорію бітломанії виявилась бездоганною.
«ММТ шоу» (1965)
«Міжнародна музика тінейджерів» — відзнятий на плівку звіт про нагородження призерів 1964 року в Громадській аудиторії «Санта Моніка» в Каліфорнії. Цей фільм -концерт створили саме в той момент нашої історії, коли рок-н-рол перебував у центрі загального творчого вибуху. Ми бачимо на екрані ряд поодиноких виступів шанованих високоталановитих музикантів, таких як «Біч бойз», Чак Беррі, Джеймс Браун, Марвін Гей, «Міраклз», «Роллінг стоунз» та «С'юпрімз».
«Монтерейський фестиваль популярної пісні» (1968)
Монтерейський міжнародний фестиваль популярної пісні, який відбувся в червні 1967 року, став дідусем фестивалів рок-н-ролу шістдесятих і сімдесятих. Всі події того сумновідомого «Літа кохання» представлено тут разом із першокласними виступами верхівки прогресивного року: «Енімалз», «Мамас енд папас», «Джефферсон ерплейн», «Саймон енд Гарфанкел». Є тут гучний інструментальний фінал «Ху» і виступ Дженіс Джоплін, після якого фірма «Коламбія рекордз» підписала з нею контракт, і несамовита гітарна оргія Джімі Хендрікса.
«Вудсток» (1970)
Через усі причини, наведені вище, цей фільм необхідно подивитись.
«Дайте мені притулок» (1971)
«Дайте мені притулок» — фільм, який приковує увагу. Чи багато є стрічок, що розпочинаються як суто розважальні, а завершуються документальними кадрами справжнього вбивства? Чи багато є фільмів про рок-н-рол, що прагнуть передати його міць, а натомість відбивають його темний бік? «Дайте мені притулок» набуває особливого ефекту, якщо дивитись на нього як на зворотний бік «Вудстока».
«Нехай ніколи не кінчається цей гарний час» (1973)
Фільм розпочинається з бенефісу на початку сімдесятих ветеранів року — Чака Беррі, Літтл Річарда і Джеррі Лі Льюїса. Далі режисери Сід Левін та Роберт Абель помістили інтерв'ю з провідними рокерами, кліпи минулих літ, документальні кадри становлення року, а скінчили стрічку досить солідним літописом перших років рок-н-ролу.
«Історія Бадді Холлі» (1978)
Мені не сподобалося, що цей фільм побіжно і довільно подав деякі історичні факти, але я вніс його до списку з трьох причин: через вагомість внеску Бадді Холлі в розвиток рок-н-ролу, через те, що його смерть породила міфи й відчуття тлінності людського буття, і, нарешті, через переконливе і яскраве виконання Гері Б'юсі головної ролі, відзначеної премією «Оскар».
«Останній вальс» (1978)
Слід звернути увагу на час дії фільму. Рок входив у період безпрецедентних змін, і цей фільм звучить ніжним прощанням із золотою ерою року. Спочатку режисер Мартін Скорсезе прагнув показати лише останній виступ групи «Бенд» у листопаді 1976 року, але в кінцівці фільму вмістив документальні кадри зворушливої данини всім складовим рок-н-ролу. Прекрасна стрічка.
«Діти здорові» (1979)
Хоча «Ху» і виступали кілька років після смерті Кіта Муна, а Піт Таушенд та Роджер Долтрі продовжували свої багаті подіями сольні кар'єри, з кожним роком ставало дедалі очевидніше, що «Ху» перестали існувати у вересні 1978 року. Через кліпи, інтерв'ю і концертні виступи фільм з любов'ю вшановує ансамбль і його високе місце в історії рок-н-ролу. Зразок того, яким має бути фільм-шаноба.
«Пункція» (1983)
Єдиний фільм такого роду в цьому спискові. Це вигадана сатира на «хеві метал» у виконанні Боба Райнера[15], яка значно переростає свої рамки. У стрічці дотепно висміяно перегини року, його претензійність і обмеженість. Виступи чудові, а спостереження над світом радіо і грамзапису надзвичайно влучні. Фільм дуже потішний. Хіба що одна пересторога. Через його лексикон і деякі епізоди — фільм для дорослого глядача.
ВІД АВТОРА
Хух!
Таке відчуття, ніби ми побували в довгій подорожі, пройшли від ранніх днів рок-н-ролу через його дитинство, юність і першу зрілість. «Грейтфул дед» колись зазначили: «Який то був довгий і дивний шлях». Звичайно, вада подібного огляду полягає в тому, що неможливо охопити все, неможливо розкрити повністю сутність багатьох речей, про які йшлося. Коли я проминув когось з ваших улюбленців, то перепрошую.
Для тих з вас, хто вже трохи знав про минуле року, гадаю, ми дали стимул дізнатися більше самотужки. Для тих, хто був досить-таки обізнаний з попередньою історією року, сподіваюсь, ця книжка допомогла вибудувати її в цілісний ряд.
Коли я переглядав написану книжку, то, правду кажучи, щиро радів, маючи змогу наново оцінити своє тридцятилітнє співробітництво з рок-н-ролом. Найприємніше те, що, коли мені було важко підшукати потрібне слово чи фразу для характеристики якогось співака чи явища в історії року, я відкладав ручку, йшов до своєї фонотеки і програвав щось відповідне. Не можу передати, з яким натхненням і задоволенням я писав про «Еверлі бразерс», коли слухав їхні найвідоміші пісні, чи розмірковував про Вудсток, слухаючи ті класичні виступи. На кожному етапі написання книжки цей метод знову вказував, за що саме я полюбив рок-н-рол.
До того ж 23 січня 1986 року стався надзвичайно приємний збіг обставин. Мене запросили на першу щорічну церемонію введення музикантів у новостворений «Зал слави рок-н-ролу». Спочатку церемонія видалася мені дещо невідповідною — офіційна вечеря в ресторані готелю «Уолдорф-Асторія», але під кінець вечора дух рок-н-ролу переміг. Який то був дивовижний парад легенд і піонерів!
Назву його учасників:
Чака Беррі запропонував увести Кіт Річардс з «Роллінг стоунз»;
Джеймса Брауна запропонував увести Стів Уїнвуд;
Рея Чарлза запропонував увести Куїнсі Джонс;
Сема Кука запропонував увести Херб Елперт;
Фетса Доміно запропонував увести Біллі Джоел;
«Еверлі бразерс» запропонував увести Нейл Янг;
Бадді Холлі запропонував увести Джон Фогерті;
Літтл Річарда запропонувала ввести Роберта Флек;
Джеррі Лі Льюїса запропонував увести Хенк Вільямс-молодший;
Елвіса Преслі запропонували ввести Шон та Джуліан Леннони.
Я сидів і слухав, як щиро, від усієї душі віддавали належне цим героям рок-н-ролу, і надзвичайно пишався, що від самого початку і аж до урочистої вечері я сам був причетний до цієї музики. Протягом спонтанного виступу всіх зірок, який увінчав цей вечір, я замислився, в який спосіб мені передати в книжці, що все це значить для мене. А тоді, повертаючись уночі додому, збагнув, що 1986 року рок-н-рол так само мене збуджує, тішить, підіймає настрій і приковує увагу, як і 1956 року. Сподіваюсь, що й на всіх вас, читачі, чекатиме така щаслива доля через тридцять років.
Що ж, отака-от вийшла розповідь про рок-н-рол до теперішнього часу. Самі бачите: коли рок-н-рол щось і довів, хоч учені мужі й пророкували його швидкий кінець, то це те, що рок є нескінченною, повною змін історією. По суті, навіть коли я завершую цими словами свою хронологічну розповідь, хтось, десь, у чиємусь підвалі чи гаражі працює в поті чола над наступним славним розділом історії рок-н-ролу. Чекаю на нього з нетерпінням.
ПРИМІТКИ
[1] Джім Моррісон помер від серцевого нападу.
[2] Хакслі Олдос (1894—1963) — відомий англійський письменник.
[3] Популярне прізвисько Сільвестра Стюарта з групи «Слай енд «Фемелі стоун».
[4] Поняття «контркультура» означає різкий розрив молоді Заходу з офіційною культурою — «культурою батьків», буржуазною мораллю.
[5] Г л і т т е р - р о к — різновид хард-року, для якого притаманні спрощені мелодії в композиціях, з акцентом на клавішні та гітару, чітко виділений рефрен, ефектні аранжировки і гранична екзальтація виконання.
[6] Колекція окулярів Елтона Джона налічує понад триста екзотичних моделей, серед яких є навіть окуляри для спання.
[7] Еліс Купер полюбляв усілякі страхітливі видовища, зокрема виступав із живим удавом.
[8] Б е р р о у з В і л ь я м (нар. 1914 р.) — американський письменник-авангардист. Зажив скандальної слави романом «Голий сніданок» (1959 р.), де відтворив різні сторони життя наркоманів. У 70-і роки звернувся до жанру модерністської антиутопії, захищаючи ідею «біологічної революції», яка б позбавила світ від жіноцтва і стала б чинником світової гармонії. Прочитавши роман «Голий сніданок», американський письменник Норман Мейлер писав: «Коли читаєш Берроуза, складається враження, ніби тебе посадили в кімнату, де три радіоприймачі, два телевізори, стереомагнітофон, кінопроектор з порнографічним фільмом і дві автоматичні посудомийки, керовані божевільним вченим, працюють одночасно».
[9] Б у г і, б у г і - в у г і — ударний стиль виконання блюзу на фортепіано, що характеризується постійною ритмічною басовою темою і пишною фігурацією простої мелодії.
[10] «М і ж н а р о д н а а м н і с т і я» — всесвітня організація, яка виступає за практичне дотримання принципів, проголошених Загальною декларацією прав людини, затвердженою 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН.
[11] Благодійний концерт, що відбувся навесні 1986 року, метою якого стала допомога африканським країнам.
[12] Популярне прізвисько Брюса Спрінгстіна.
[13] Тобто оплачені рекламою.
[14] У е й н Д ж о н (справжнє ім'я Моррісон Меріон Майкл, 1907—1979) — американський кіноактор.
[15] Р а й н е р Р о б е р т (нар. 1945 р.) — американський кіноактор.
З англійської переклав
Дмитро СТЕЛЬМАХ
Дмитро СТЕЛЬМАХ
Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1989. — № 10. — С. 170—192.
Немає коментарів:
Дописати коментар