З історією англійської супергрупи «ЙЄС» («Так») — самі складності й протиріччя. Наче з історією колишнього Союзу РСР. Від імперії зірок світової величини та вінка міцно збратаних народі» упродовж двох десятиліть вони дійшли параду суверенітетів і самовизначення впритул до відмежування. Митниці на кордоні і сольні альбоми, постійне перегрупування творчих сил і новий економічний простір, про які ніхто нічого доладного сказати не може. історія підбиває підсумки певного періоду розвитку, коли над світом сліпуче палали дві згаслі, здається, комети — «Йєс» та екс-СРСР. Ще один виток прогресу, який як і мистецтво постійно вимагає жертв!
Отже, під стилем прогресів-рок — у колишньому деформованому СРСР чомусь побутував термін арт-рок — мали на увазі творчість таких рок-н-рольних республік, як «Кінг Крімсон», «Емерсон-Лейк-і-Палмер», «Йєс», «Дженезіс», «Джентл Джайнт», «Фокус», «Канзас», «Ван Дер Грааф Генератор» те купи автономних країв, здебільшого, епігонів у репертуарній політиці. Сьогодні перегорнемо пожовклі сторінки Історії суперквінтету 70-х «Йєс». «Так»! Так. Його творча доля була б немислимою, якби не внесок п'ятнадцяти різких за значенням музикантів, котрі творили той Союз.
ПЕРША ЗУСТРІЧ двох ідеологів майбутньої формації відбулась у лондонському клубі «Ла Чесс» («Шахи») приблизно на початку 1968 року. Тут, в одному з найважливіших — як на ті часи — місць музичного бізнесу Великобританії, розташованому в районі Сохо, звичайним прибиральником працював Джон Андерсон (25.X.1944; Ланкашір). У свої 23 він мав стаж у рок-н-ролі вже дванадцять років, останні чотири роки знай пробуючись із столичною групою «За Вєррюрз» («Воїни»), з якою записав як вокаліст тільки один, невдалий, сінгл-диск. Басист-самоучка Кріс Скуае (4.III.1948; Лондон) мав менший сценічний досвід. Він грва у створеній старшим братом Тоні ритм-енд-блюзовій формації «Сім», але залишив безперспективну групу, захоплюючись доробком новоствореної команди «Найс» піаніста Кіта Емерсона.
Із єдиного блоку, яким виступали настирний пролетаріат і талановитий дилетантизм, й почалася історія «Йєс», коли в червні 1968-го дует Андерсон-Скуае доповнили рекрутовані з групи «Сін» гітарист Пітер Бенкс, клавішник Тоні Кейє (екс-«Найс») і барабанщик Біл Брафофд (17.V.1948; Лондон; екс-«Савой Браун»). Було підписано вигідний контракт із концерном звукозапису «BEA», і в липні 1969-го квінтет видав свій перший альбом, названий просто — «Так». Група напрочуд вдало провела одну з перших революційних маївок, відкриваючи в листопаді 1968-го прощальний концерт супер-тріо «Крім» («Вершки») у Лондоні. Такого авансу і т а к о ї спадкоємності у довершеній інструменталістиці годі було й чекати. Адже, первісний репертуар виповнювала суцільна еклектика. де складниками були: мелодика «Бітлз», — навіть була записана пісня Леннона - Макартні «Кожна маленька річ» — простота й ритміка «Байрдз», лірика Саймона і Гарфункеля («Учора і завтра»), уява та експресія «За Мув». Усе це густо приправляв соус, приготовлений за рецептами поліфонічних «Зе Найс».
Другий том капіталу «Йєс» називався «Слово і час» (червень. 1970) і як альбом не відкрив слухачам нічого нового, сприймаючись ніби молодший брат-близнюк, який грає свою манірну бароко-музику з елементами європейської класики. Тим часом сталася подія, яка поліпшила кадрове питання. Групу залишив Пітер Бенкс, якого в березні 1970 замінив ініціативний і винахідливий гітарист Стів Хоу (8.IV.1947; Лондон). Цей виконавець уже шість років був у рок-н-ролі, дебютував у групі «Синдікетс», а останнім часом співробітничаючи з формаціями «Крауд». «Бодест» і «Тумороу» («Завтра»). Здається, відтоді прийдешнє для нього й настало.
НА НОВОМУ ЕТАПІ революційної боротьби за маси квінтет записав третій, «Зе Йєс Албум» (квітень, 1971), диск, що став своєрідним каталізатором стилю. Не дарма ж на батьківщині пластинка дісталася сьомої сходинки в хіт-параді, а в США — потрапила в «Тол-40», що було безумовним успіхом англійського квінтету. Величезний вплив нд підготовку того музичного маніфесту справив новий продюсер формації Едді Офорд, відповідальний у 70-х за їхній неповторний музичний клімат.
ПРОТЕ У САМІЙ ГРУПІ не все ще було застебнуте на останній ґудзик. ТАК сталося у серпні 1971 року, коли до прекрасно скомплектованого за інтересами квартету Андерсон-Скуае-Брафорд-Хоу приєднався новий клавішник, один з найяскравіших рок-піаністів позаминулого десятиліття Рік Уейкман (18.V.1949; Лондон), випускник Королівського музичного коледжу. Кільканадцять місяців протусувавшись у другорядній групі «Стоубз», він, вихований на класичній спадщині, рішуче зорієнтував формацію до найновітнішого стилю •флеш-рок», або технорок, виконавці якого широко застосовували нові електронні інструменти — синтезатори. Разом із тим як досвідчений піаніст Р. Уейкман, попри те, що він виявився наймолодшим членом складу, вдався до музичного богошукацтва, використовуючи в своїх партіях звук церковних органів.
АЛЬБОМ «ТЕНДІТНИЙ» (листопад, 1971), що був відзначений першою «золотою» пластинкою за проданий 200-тисячний тираж копій, склали в принципі три широко розбудовані композиції, для поліпшення сприймання розчинені дрібними, філігранно оздобленими мініатюрами. Диск мав чимало революційних новацій: парафраз фрагментів IV симфонії Брамса, новаторство у багатоканальному записі та технічній обробці голосу, сольний вихід джазуючого барабанщика, гітарна аплікатура в п’єсі «Настрої дня» орієнтовано з електрики на акустику тощо. Одна з пісень альбому, «Серце сходу сонця», з'явилася в січні 1972 року в США на сінгл-диску — і про групу серйозно заговорили як про представників симфороку, в текстах орієнтованого на «космічну свідомість». Диск «Тендітний» рішуче втрутився у внутріполітичні справи США. надовго розмістившись у тамтешній таблиці популярності «Топ 10» після чого квінтет вирушив у першу концертну трасу до Америки.
* * *
НОВИЙ ПЕРЕРОЗПОДІЛ незвіданих земель відбувся тоді, коли колег залишив барабанщик Біл Врафорд, котрого гітарист Роберт Фріпп покликав до конкуруючої групи «Кінг Крімсом». На його заміну «Йєс» запросили відомого на Островах сесійного музиканта Алена Уайта (14.VI.І949; Даргем), котрий доти співробітничав з «Плестік Оно Бенд» Джона Леннона, Джоржем Харрісоном та Джо Кокером. Саме в такому золотому квінтеті Андерсон-Скуае-Хоу-Уейкман-Уайт група створила, на мій погляд, найгармонійніші альбоми: «Підбий рису» (вересень, 1972), «Йєссонгз» (потрійний заловий альбом; травень. 1973). «Казки з топографічних океанів» (грудень, 1973), — на чому мобільно й закінчився пік швидкоплинної в рок-н-ролі слави.
Каменем спотикання в постійно експериментуючій формації став... ласий до пошуків Рік Уейкман: ектраверт, єдиний м'ясоїд у групі, любитель пива і гучних вечірок, що суперечило способу життя решти богопоштивих вегетаріанців. На той час талановитий піаніст уже мав у своєму заліку два добре прийняті критикою й публікою альбоми — «Фортепіанні вібрації» (травень, 1971) та «Шість дружин Генріха Уїм» {червень, 1973). Крапку у рішучому здобутті суверенітету поставив 18 січня 1974 року виступ Р. Уейкмана в лондонському залі «Ройял Альберт Хол», де відбулася прем'єра його нової рок-сюїти «Подорож до центру Землі», написана за відомим романом Жюля Верна й виконана автором разом із симфонічним оркестром та великим хором. Широкий резонанс у масах тієї програми, записаної в залі та виданої в травні 1973-го на пластинці, й вирішив питання про сольну кар'єру клавішника.
* * *
ЦІКАВО, що першим кандидатом на вакантну посаду в «Йєс» став знавець електронних інструментів Вангеліс Одіссей Папатанассіону (29.III.1943; острів Валос), котрий нещодавно звільнився від зобов'язань перед грецькою поп-групою «Дитя Афродіти» й своїм колегою, вокалістом Демісом Руссосом, оселившись 1973 рому в Лондоні. Утім, пройшла кандидатура швейцарського піаніста Патріка Мораза (24.VI.1948; м. Моргест), котрий був не старішим за Джона Андерсона, але мав досвід роботи в таких відомих у Європі групах, як «Мейнхорс» та «Реф'юдж». За участю останнього, в грудні 1974-го було зафірмовано альбом «Учасник естафети». Факт залишається фактом. Як насильницьке приєднання Прибалтики до Росії. Наступного рому фірма «Атлантік» видала зібрання рідкісних номерів «Так» під назвою «Учорашні дні», що лунали доволі сумно. Слава про супергрупу котилася просто по інерції, аж до липня 1977-ко, коли несподівано — навіть для себе, на кажучи вже про колег, — до групи повернувся Рік Уейкман.
ЧЕРГОВИЙ СКЛАД наситив життям відлуння своєї популярності, створивши альбом «Працюючи на єдине ціле». Здавалося, квінтет було вкотре перефільтровано через... минуле. Проте записаний у вересні 1978 року диск «Тормато» свідчив про одне-єдине: група просто нудиться працею над кільканадцятихвилинними рок-сюїтами, хоча більше музикантам кортить порозкошувати у традиційних для рок-н-ролу формах. Тому логічно, що після серії концертів на паризькому стадіоні, відсвяткувавши Різдво знаменитим французьким шампанським, Джон Андерсон та Рік Увйкман спакували валізи й виписалися з гуртожитку консерваторії для вічнозелених естетів.
НАДХОДИВ ЛЬОДОВИЙ ПЕРІОД панк-року, в за ним — і всесвітній потоп імені «нової хвилі». Словом, часи, моли всі — чи майже всі — динозаври у рок-н-ролі вимерли. Ніби два молебні з цього приводу, фірма грамзапису «Атлантік» видала пару альбомів «Йєс», швидше схожі на епітафії «Такшоу» (грудень, 1980; подвійний заловий альбом, записаний ще з Дж. Андерсоном та Р. Уейкманом) та формальний некролог «Класичне «Так» (грудень, 1981). Здавалося, до відбудови народного господарства просто нікому буде братися. Скажімо, прибулий навесні і 1980-го вокаліст І гітарист Тревор Хорн (екс-«3е Багглз») більше цікавився лродюсируванням... модних груп «Френкі їде до Голлівуду», «Пропаганда», «Арт ов Нойз»; в аранжуваннях тодішнього репертуару він разом із новим клавішником Джеффом Даунсом виклав нову конституцію технороку. Ні, не таку, якою її бачив Р. Уейкман, бо адаптовану до потреб дня — з елементами технополу, та — прости, Господи, — диско. Паралельно до такої тенденції гітарист Стів Хоу та піаніст Джефф Даунс порозумілися між собою, об'єдналися з безробітним на ті часи басистом і вокалістом Джоном Уеттоном (екс-«Ю. Кей») і барабанщиком Карлом Палмером (екс-«Емерсон-Лейк-і-Палмер»), утворивши у 1981 році супергрупу «Азія».
(Закінчення буде)
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1991. — 4 грудня. — Стор. 6-7 (спецвипуск «Фонограф», № 140).
Немає коментарів:
Дописати коментар