Приводом для цього матеріалу стали друк першої радянської сольної пластинки Сергія Курьохіна та безліч матеріалів у зарубіжній музичній пресі, присвячених, безумовно, одному з найцікавіших і суперечливих музикантів нашої країни. Однак хочеться відмовитися від будь-яких визначень музики цього молодого ленінградця за стилем і жанром. Адже це тільки ще більше заплутає багатьох. Феномен Курьохіна, на мій погляд, полягає, перш за все, у вмілому втручанні в різні музичні жанри. Це своєрідні експерименти (чи: імпровізації) на різні теми сучасного життя, наших проблем, людських пошуків, бажань... Вони не завжди веселі, але й сумними їх не назвеш. Краса красою, але, може, сьогодні саме гумор та іронія спробують врятувати світ?
Отже, музика Сергія Курьохіна — це настрій виконавця та колег, які його супроводжують, це настрій аудиторії, яка дивиться і слухає часто парадоксальні, іноді — незрозумілі, театралізовані музичні вистави того мультиінструменталіста. У Сергія сьогодні дуже багато противників, та ще більше — прихильників. Багатьох він дратує, багатьох захоплює. Хоча дуже багатьох — залишає в повному подиві. Так, Курьохіна можна любити чи не любити. Але його сьогодні пусте не помічати. Парадокс? Можливо. А чи не парадокс, що за кордоном у таких музично законодавчих країнах, як Великобританія, США, ФРН вийшло 18 його альбомів (не рахуючи дисків за участю Курьохіна), тоді як у СРСР — лише три! У цей залік йдуть альбоми і за участю Курьохіна.
СОЛЬНИЙ альбом «Полінезія. Вступ до історії» («Мелодія», С60 28241) надійшов у продаж приблизно місяць тому; на мій погляд, його дуже важко назвати одним з кращих. Прикро, але на сьогодні в радянській пресі немає жодної серйозної публікації про цього ексцентричного ленінградця, не зроблено навіть спроби кваліфікованого музикознавчого аналізу його творчості. На жаль, досі це прізвище згадують у нашій пресі виключно в контексті фестивальних новин, рок- та джаз-оглядів. Це в той час — ще один парадокс! — коли такі зарубіжні, не другорядні видання, як «Кібордіст», «Даунбіт», «Уайр», «М'юзішн» — друкують широкі огляди, чималі інтерв’ю, великі фото нашого експериментатора.
Тут слід пояснити: варто бути об'єктивними і не треба сьогодні себе заколисувати, мовляв, на Заході дуже цінують радянських рок- і джаз-виконавців. Існує вельми важливий момент — момент своєрідної «екзотики» з Росії, бо нашу вітчизняну музику геть чисто там розглядають саме під таким кутом зору. Але знову парадокс — Курьохіна, мабуть, це не стосується. Хоча закордонних музичних фахівців теж приваблює деяка естетична «скандальність» та музичне «божевілля» неординарного радянського музиканта, одного з яскравих представників «підпільної культури 80-х».
* * *
СЕРГІЮ КУРЬОХІНУ 36 років. Він здобув класичну музичну освіту як піаніст. Рок-музикою захопився приблизно в 14 років; пізніше серйозно вивчав фрі-джаз і сучасний авангард. Хоча сьогодні артист жанрово не розділяє музику, оцінюючи її як єдине цілісне мистецтво. Взагалі, парадоксальні думки Курьохіна часто примушують хвилюватися навіть бувалих і титулованих критиків. Щоб ви самі змогли хоча б трохи зрозуміти, пропоную кілька уривків із різних зарубіжних інтерв'ю останніх місяців.
— Ваше творче кредо?
— Я не маю постійного творчого кредо, Бо намагаюся вигадувати кожну музичну програму, щоб вона була, перш за все, видовищною. Щоб музиканти отримували насолоду від того, що вони роблять. Така атмосфера завжди передається будь-якій аудиторії. Так виникає, створюється постійний контакт. Це і є моє кредо. Даруйте, але у мене немає заготовлених тез типу: «Я граю тільки традиційний джаз», «Я — рокер», чи «хеві»-метал — моє життя». Для мене існує винятково неосяжний світ музичної культури. Тому дуже люблю сприймати різну музику і, перепрошую, слухаю з однаковою насолодою «Секс пістолз» та Еріка Долфі. Потрібна дуже різна музика! І слухати її треба, а не звинувачувати виконавців... Мовляв, це грають ідіоти, це просто жах тощо. Музичний плюралізм — вельми складна категорія, до розуміння якої нам ще довго йти.
* * *
У БЕРЕЗНІ та квітні поточного року Сергій Курьохін відвідав Великобританію та США, де грав Із відомими музикантами сучасності: Джоном Зорном, Елліотом Шарпом (до речі, група Шарпа «Фрейм» виступала в КПІ 1 серпня, шкода, якщо не чули), Полом Уертіко. Останнього київські меломани, мабуть, пам'ятають як барабанщика групи Пета МетІнІ, що гастролювала у нас а липні 1987 року.
А ще в Нью-Йорку відбулась дуже цікава бесіда Сергія із відомим ексцентричним гітаристом Френком Заппою. Як це не дивно, вони, на мій погляд, дуже схожі митці: загостреним почуттям гумору, схильні до парадоксальної іронії та самоіронії.
* * *
АЛЕ ПОВЕРНІМОСЯ до відповідей С. Курьохіна на запитання західних журналістів:
— Як ви вважаєте, що дала гласність радянським музикантам так званої «підпільної культури»?
— Дуже багато. І, в першу чергу, поганого. Більшість виконавців та колективів, які здобули професій ний статус та офіційне визнання, просто... вмерли. Щодо сучасного становища музики в СРСР, тут, як на мене, відбуваються такі події. Наприклад, росіяни, котрі виконують джаз, перекладають різні національні мелодії на мову «свінгу» чи «біту» або грають їх у стилі «блюз», просто забувають про те, що це, взагалі, непотрібне копіювання уже створеного... Сучасну музичну культуру, на мій погляд, визначає тенденція до тотального божевілля. І сказати, що в Радянському Союзі музиканти некомпетентні в цьому, буде зовсім не правильно. Але за справжніми канонами сучасного божевілля у нас грали тільки Ганелін, Чекасін і Тарасов. Проте це було давно...
— Сергію, вас не лякає, що під час ваших виступів у Штатах американська публіка просто не зрозуміє радянського музиканта?
— Абсолютно! В американців повинно бути, перш, за все, почуття гумору. Сучасну російську музику вони однаково не зрозуміють. Для цього потрібно прожити в Росії хоча б... років п'ятдесят.
— А як справи з фольклором? Ваша «Поп-механіка» намагалася в тій царині щось утнути свого часу?
— Я вже говорив багато разів, що фольклор на нинішньому рівні — це елемент масової культури. Так, коріння його дуже глибоке. Але сучасний музикант повинен безпомилково відчувати фольклор, не припиняючи робити те, що він робить повсякденно. Тільки тоді його мистецтво стане явищем. Ми дуже поверхово, на мій погляд, користуємося такими фольклорними термінами, як «балалайка», «хохлома», «матрьошка», «ансамбль «Берізка». Вони вже стали банальною частиною масової культури...
* * *
ПОВЕРНІМОСЯ до творчої біографії Сергія Курьохіна. Свою джазову кар'єру вій почав із саксофоністом Анатолієм Вапіровим. Потім, у 1981—1983 роках, записувався на магнітофонні альбоми з групою «Акваріум». Далі — співробітничав з Володимиром Чекасіним, зробив кілька блискучих дуетів з Валентиною Пономарьовою. Складав музичний супровід до багатьох художніх та документальних фільмів; останній — «Трагедія в стилі «рок» режисера Савви Куліша. Нарешті, заснував ленінградську групу «Популярна механіка» — один із провідних колективів сучасного вітчизняного рок-авангарду.
Класична освіта, завдяки якій Курьохін володіє неабиякою фортепіанною технікою, дає змогу йому сьогодні виконувати сучасну музику Сергія Слонімського та Софії Губайдуліної. До речі, деякі з тих творів пишуться авангардними композиторами спеціально для нього.
В Англії на фірмі «Лео рекордз» видано його записи із сибірськими джазовими виконавцями, сольні фортепіанні виступи, цікавий альбом із Борисом Гребенщиковим «Підпільна культура». Альбоми «Популярні зоологічні елементи», «Вправи» (із В. Чекасіним), «Поп-механіка № 17», «Шляхи свободи» — свого часу увійшли в десятку кращих европейських джазових записів. Знову парадокс! Але ще одне: всі ті записи зроблені в нашій країні цілком легально, хоча виходять «чомусь» на Заході. Як, до речі, і фільми про ленінградського музиканта, хоча ось-ось заявляться вітчизняні «Діалоги» за участю «Поп-механіки».
* * *
У ЖОВТНІ позаминулого року Сергій Курьохін був першим радянським виконавцем, який брав участь у престижному конкурсі піаністів імені Телоніуса Монка в Вашінгтоні, де став лауреатом. Приємно, що у минулому році цей успіх повторила ще одна наша співвітчизниця — азербайджанська піаністка Азіза Мустафа-заде (донька відомого джазового піаніста). У березні цього року Курьохін зі своєю «Поп-механікою» виступив у Ліверпулі, де, окрім своїх прямих обов'язків, ще й диригував духовою групою... Лондонського філармонічного оркестру. Як свідчить британська преса, «із чудовим чуттям гумору».
А в квітні почався його візит у Сполучені Штати. Тут і преса була суто американського типу «Російський Марсіанин завітав до нас!», «Росіяни йдуть». Деякі журналісти почали дошкульний «обстріл» Сергія дотепами. Наприклад, в Арізоні, де взагалі погано відвідуються будь-які концертні зали, після виступу нашого співвітчизника з'явилася така рецензія: «Мені здається, — припускав журналіст, — що гуркіт мого ліфта (чи музика в ньому) більш оригінальна, ніж творчість цього хлопця з Росії». Кажуть, що Сергію та репліка вельми сподобалась і він щиро оцінив американський гумор.
— Коли виходить ваша перша пластинка в СРСР?
— Пауза (Сергій, сміється самими очима).
Але вважатимемо,. що це питання вже місяць як не актуальне. Пластинка є. Нарешті.
* * *
P.S. Автор цього матеріалу не належить до армії палких прихильників Сергія Курьохіна. Він не може сказати, що все розуміє і що йому подобається все, що робить музикант. Але автор вважає, що внесок С. Курьохіна в нашу музичну культуру не менший, ніж, скажімо, групи «Ласкавий травень». Хоча кількість публікацій про останню викликає відчуття серпневої спеки. Утім, давайте не зчиняти бурю в склянці води і щодо «хеві»-металевих груп. Де сьогодні розгромні рецензії, тривалі дискусії, обурені мистецтвознавці похилого віку та натовпи «молодиків», що роблять «козу»? Відповідь дуже проста. Ми втомилися, як втомилися бути об'єктивними до різних жанрів, точок зору і, даруйте, засобів самовираження. Ми розучилися поважати зовсім різних людей. А це заважає складати об'єктивну картину розвитку музики сьогодні. Тому спробуйте придбати пластинку того «Марсіанина» з Росії, послухайте і з'ясуйте для себе: що в Курьохіна від Марсу, а що все-таки від Росії?
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 9 серпня. — Стор. 3 (рубрика «Попурі на теми»).
Немає коментарів:
Дописати коментар