Стиляга Болан, або Народжений для бугі

Олександр Євтушенко

16 вересня 1977 року о п'ятій ранку, повертаючись з нічного клубу «Мортон клабз», загинув у автокатастрофі Марк Болан. За кермом авто була його наречена Гпорія Джонс. На величезній швидкості машина врізалася в дерево на південній околиці Лондона. У серпні 1977 року вийшов у світ останній сінгл Болана «Святкуючий літо». В тому останньому шедеврі король бугі не лише передбачив власну загибель... Болан музично розпочав нову еру «нью-вейву>. «Хвиля» покотила. Без Болана. Але за його незримою присутністю в естетиці, ритмах, текстах...

Коли Марку було 15, журналіст Енгус Макджіл надрукував у журналі «Таун» статтю, де називає співаючого тінейджера королем лондонських стиляг — за його вміння одягатися за останнім словом моди. Після цього хлопця буквально закидали запрошеннями зніматися для реклами модного одягу. За прогули Марка відрахували зі школи і той під псевдонімом Тобі Тайлер почав виступати у невеликих столичних клубах, виконуючи пісні у стилі фолк. Відвідавши одного разу Францію, Марк знайомиться зі справжнім магом. Бесіди з чаклуном настільки причарували юну душу, що «чаклунські мотиви» склали зміст багатьох його перших пісень.

НЕВІДОМО, як склалося б життя обдарованого юнака, якби не знайомство з американським продюсером Джімом Економедісом, що й відкрило двері фірми «Декка». Марк підписує контракт і бере новий псевдонім Марк Боуланд, затим спрощує його до «Болан».

«Пінк Флойд»: майстри містерії

Кріс Велч

Раптовий вихід з «Пінк Флойд» основного композитора, автора багатьох пісень, вокаліста й гітариста Сіда Барретта ще в часи становлення групи давно обернувся в легенду, що її розповідали й переповідали сучасники вечорами біля вогнища за полумиском горохового супу

Через 20 років після народження руху хіпі влітку 1967-го «Пінк Флойд» знову привернули загальну увагу завдяки не менш драматичній події — залишив групу безумовний лідер ансамблю, його основний творчий потенціал протягом довгого часу Роджер Уотерс. Безперечно, початок слави «Пінк Флойд» поклав Сід досить згадати таку їхню класику, як «Естрономі Домейн» або хіти, що входили до списків кращих пісень року «Арнольд Лейн», «Постеж за грою Емілії». Однак саме Роджер привів групу до вершини на початку сімдесятих альбомом «Зворотний бік Місяця» — найкращим альбомом усіх часів.

Тільки навіженство Сіда спричинило його вихід з групи. Він був шалений геній переповнений ідеями, постійно постачав групу «сировиною», але змиритися з його анархізмом на сцені й поза нею вони не могли. Розкол викликав чимало суперечок і байок, що живуть і досі.

Чи медоносять сплячі «Бджоли»?

Олександр Рудяченко

У це важко повірити, але ансамбль «Бі джіз» — улюбленець мільйонів дівчаток-підлітків з усього світу, уже відзначив тридцятиріччя своєї артистичної діяльності. Записано двадцять дисків-гігантів, кілька десятків справді гарячих «бойовиків», створено понад дві тисячі пісень, принаймні чверть яких свого часу була в активному репертуарі таких зірок поп-музики, як Том Джонс, Дін Мартін, Френк Сінатра і навіть легендарний Елвіс Преслі. Однак сьогодні є всі підстави говорити про третій ренесанс у творчості братів Гібб. У лютому музичні видання Америки й Європи повідомили, що ансамбль ретельно працює над новим альбомом, який не матиме нічого спільного «з гуркотом у стилі диско». «Так, ми залишимо колишню мелодійність, — сказав у інтерв'ю Баррі Гібб, — але домінуватиме ритм-енд-блюз». Окрім того, триває напружена робота над повнометражним відеофільмом з життя «Бі джіз», режисер якого Стів Баррон відомий як автор відеохітів «Біллі Джейн» Майкла Джексона (показаний минулого року по ЦТ), «Гроші за ніщо» групи «Дайр стрейтс» тощо. Уже промайнули й повідомлення, що альбом братів Гібб зразка 1987 року називатиметься «Зворотний бік казки». А починалося все прозаїчно, навіть банально...

ОДНОГО суботнього вечора 1955 (!) року в манчестерському театрі «Гаумонт Сіете» перед початком чергового спектаклю троє хлопчиків, що тоді називалися «Голубі кошенята», виконали для глядачів, які займали свої місця, кілька пісеньок з репертуару Томмі Стіла та Лонні Донегана. Такий вигляд мав перший публічний концерт восьмирічного Баррі (нар. 1 вересня 1947 р.) та його шестирічних братів: близнюків Моріса та Робіна (22 грудня 1949 р.). Окрім щирих оплесків, той виступ приніс їм перший гонорар у розмірі... двох пенсів на брата. І присмак недалекого успіху.

Невдовзі брати отримали пропозицію на постійну співпрацю з місцевим музичним клубом, де лідером та барабанщиком тамтешнього оркестру був їхній батько Х'ю Гібб. Відтоді щовечора вони вже мали втричі більше.

Перший період діяльності братів Гібб закінчився весною 1958 року, коли сім'я у пошуках кращого життя емігрувала до далекої Австралії. Тем тріо придбало дешеві гітари і засіло у репетиційному залі, влаштованому у старій пивниці, яку родина купила під помешкання у містечку Лейнкоув, що неподалік від Сіднея. Репертуар у стилі кантрі та поп-музики: саме тоді з'являються і перші твори, написані Баррі.

Spin: найкращі альбоми альтернативної музики 1960-х

1. The Velvet Underground—White Light/White Heat (Verve, 1968)
2. The Stooges—The Stooges (Elektra, 1969)
3. The Velvet Underground & Nico—The Velvet Underground & Nico (Verve, 1967)
4. Captain Beefheart & His Magic Band—Trout Mask Replica (Straight, 1969)
5. The Flying Burrito Brothers—The Gilded Palace of Sin (A&M, 1969)
6. Various Artists—Nuggets: Original Artyfacts from the First Psychedelic Era (Elektra, 1972)
7. Ornette Coleman—Free Jazz (Atlantic, 1960)
8. Terry Riley—In C (Columbia, 1968)
9. Sun Ra—The Heliocentric Worlds of Sun Ra, Vol. 1 & 2 (ESP-Disk, 1965)
10. Can—Monster Movie (United Artists, 1969)
11. Various Artists—Tropicália Ou panis et circensis (Philips, 1968)
12. The 13th Floor Elevators—The Psychedelic Sounds of the 13th Floor Elevators (International Artists, 1966)
13. Karlheinz Stockhausen—Kontakte (WERGO, 1964)
14. Nico—The Marble Index (Elektra, 1968)
15. Leonard Cohen—Songs of Leonard Cohen (Columbia, 1967)
16. The Shaggs—Philosophy of the World (Third World, 1969)
17. MC5—Kick out the Jams (Elektra, 1969)
18. The Zombies—Odessey and Oracle (CBS, 1968)
19. Albert Ayler Trio—Spiritual Unity (ESP-Disk, 1964)
20. The Mothers of Invention—Freak out! (1966)
21. Pink Floyd—The Piper at the Gates of Dawn (Columbia, 1967)
22. The Velvet Underground—The Velvet Underground (MGM, 1969)
23. Van Dyke Parks—Song Cycle (Warner Bros., 1968)
24. The Fugs—The Fugs First Album (Folkways, 1965)
25. Silver Apples—Silver Apples (Kapp, 1968)
26. Love—Forever Changes (Elektra, 1967)
27. Nick Drake—Five Leaves Left (Island, 1969)
28. John Fahey—The Dance of Death & Other Plantation Favorites (Takoma, 1964)
29. Blue Cheer—Vincebus Eruptum (Philips, 1968)
30. Steve Reich—Early Works (Nonesuch, 1987)

Animal Collective—Strawberry Jam (Domino, 2007)

Михайло Федор

У вересні Animal Collective видали новий альбом під «ягідною» назвою “Strawberry Jam”. Мабуть, наївно було б чекати, що він здивує, збентежить чи виб’є слухача з колії, адже вже попередня платівка “Feels” демонструвала, що гурт стає дедалі популярнішим, і музика починає прогинатися під тиском цієї популярності.

Під час слухання нових пісень Animal Collective виникає відчуття, ніби ти вже чув їх раніше, на попередніх альбомах. І назва це, ніби, пояснює: платівка “Strawberry Jam” як солодкий концентрат ідей гурту чи, якщо хочете, — джем з них. Все смачне з городу – в одній банці. Звичайно, в горлечко не пролізла свобода відкритого простору.

Мені зовсім не хочеться говорити про те, що Animal Collective спопсились. Ні. Так сказати було б дуже просто і загально. Краще було б сказати, що зникла свобода. Музика й далі звучить жваво, щиро й відчайдушно, вона не сидить на місці, їй світло та весело. Але це вже веселощі на знайомій та обжитій місцевості. Дотепер Animal Collective ніби блукали лісами й болотами, йшли незвіданими землями. Кожен новий крок — це зустріч з незнаним, радість і водночас страх від відкриття нового. Але тепер блукання закінчились, колектив знайшов свою галявинку, звідси може й не треба нікуди йти. Тут добре й затишно, тут все знайоме. Вже не треба співати нічних пісень з лісовими духами, танцювати з тінями та розбиватись на окремі групи в пошуках шляху. Можна зупинитись. А набутого досвіду вистачить, аби нормально пожити на знайденій сонячній галявинці та пограти непогану музику. Хто його знає, може так і треба.

2008 р.

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).

Animal Collective—Sung Tongs (FatCat, 2004)

Роман Піщалов

Поки що невеличка дискографія Animal Collective поповнилася новим твором психоделічного фолку, трохи менш буйним і більш сільським, аніж його попередник, “Here Comes The Indian” (2003). Слухаючи його, важко повірити, що записаний він у Нью-Йорку, оскільки звучить як результат музичних вправ десь на задньому дворі одноповерхової Америки, але ніяк не у залізобетонному мегаполісі. Ще важче повірити, що цей альбом випущено гуртом, який існує вже більше п’яти років: дилетанство проглядає у кожній пісні, у кожному акорді, у кожній мелодії, у підспівуванні, у недоречних шумах, постукуванні по кухонному начинню, розслабусі... Animal Collective мають альбом ”Campfire Songs” (2003). Так ось, в “Sung Tongs” є багато від скаутських розваг на свіжому повітрі — акустичні гітари, хоровий спів, “Leaf House”, “Kids On Holiday”, “Sweet Road”, “College”. Проте всі ці скаутські штучки навмисно зроблено трохи кривими. Кривими рівно настільки, щоб надати їм шарму архівних чорно-білих зйомок пікніку майбутнього: в ноутбуках-самограйках закінчилися батарейки, ноутбуки відкладені вбік, і кожний веселун брязкотить хто на чому, хто що може, хто як може... Психоделія сьогодні!

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 5 (2005). — Стор. 3.

Animal Collective—Here Comes The Indian (Paw Tracks, 2003)

Роман Піщалов

Нью-йоркський гурт Animal Collective (Еві Тер, Панда Беар, Дікен та Ґеолоджист) на власному лейблі Paw Tracks випустив новий альбом. Сім простих пісень, коротких і довгих, швидких і повільних, іноді шумних. «Ну то й що?» — спитають мене. А то, що цей простий і на перше прослуховування позбавлений музики запис є новим психоделічним шедевром! Всі пісні (а зіграні вони на електрогітарі, піаніно, барабанах та електроніці) зімпровізовано ніби «від фонаря». Хто куди — співак волає про одне, барабанщик стукає про інше, гітарист нарізає як божевільний, а тут ще й щось нестерпно підвиває та скрипить просто у динамік. Все як на репетиції шкільного вокально-інструментального ансамблю, закоханого у свою безладну музику та індійський фольклор, але попри ці виконавчі кострубатості музика виходить чарівна — вона то летить як випущений на волю повітряний змій, то насуває увішаною акустичним лахміттям стіною, то уривається, спотикається о саму себе, падає і знову підіймається, як нокдаунований боксер. Так — трохи незграбно, але щиро — звучить психоделічна музика в часи тотальної електроніки та пост-року. І не так вже насправді важливо, чи зіграна вона вживу, чи є студійним конструктом.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 3.

Монополія на наші вуха

Деніел Коен

Рец. на кн.: Sven Carlsson and Jonas Leijonhufvud, The Spotify Play: How CEO and Founder Daniel Ek Beat Apple, Google and Amazon in the Race for Audio Dominance
Diversion Books, 2021, 295 pp.
Nick Seaver, Computing Taste: Algorithms and the Makers of Music Recommendation
University of Chicago Press, 2022, 203 pp.

Напочатку 2000-х рр. після того, як Napster розтрощив стару модель купівлі та продажу музики, людей захопила думка. Її повторювали так часто, що вона перетворилась на кліше: стверджувалось, що від піратства людей можна відважити, тільки якщо зробити музику в законний спосіб доступнішою, ніж її незаконне завантаження. Так сталось, що за втілення цієї ідеї у життя відповідальним став саме Spotify — і його більше як 500 млн абонентів, 200 млн з яких передплачують послуги щомісяця. Це і дивно, і недивно, отже, що компанію створено у країні, в якій музикальне піратство було розповсюджене більше, ніж у будь-якій иншій країні Европи. За підрахунками, в середині 2000-х рр. у Швеції обміном піратськими файлами займалось 1,2 млн людей, і це при населенні в 9 млн чол. Шведське коріння у трьох файлообмінних сервісів Kazaa, μTorrent і Pirate Bay. Щонайменше для частини користувачів піратство означало відданість ідеолоґії вільної передачі інформації: Pirate Bay був створений 2003 року ґрупою Piratbyrån («Піратське бюро»), об’єднанням шведів з критичним ставленням до законів про авторські права. Через три роки постала Шведська піратська партія, що її плятформа передбачала «вільний доступ до зв’язку, культури та знання». На виборах до Европарляменту 2009 року партія завоювала у Швеції 7 % голосів виборців.

Коли Даніель Ек і Мартин Лорентсон 2006 року заснували Spotify, вони були непохитні у своєму прагненні зробити так, щоби компанія пропонувала безкоштовні послуги. Жаден з них музикою перед тим не займались. Ек був 23-річним проґрамістом з Реґсведа, передмістя Стокгольма. Він уже встиг створити фірму з продажу інтернет-реклями Advertigo, яку пізніше продав Tradedoubler, компанії з цифрового маркетингу, що її співзасновником був Лорентсон. Досвід роботи у реклями став у пригоді: якщо люди зможуть користуватися Spotify безоплатно, безкоштовні послуги мають субсидуватися через рекляму. Пропозиція безкоштовного сервісу Spotify була одним зі способів, у які компанія намагалась конкурувати з незаконним завантаженням; иншим способом було застосування технолоґій, що піратству сприяли. За кілька місяців після створення Spotify Ек і Лорентсон купили μTorrent і найняли його засновника Людвіґа Стріґеуса як провідного розробника проґрамного забезпечення. У першій хвилі файлообмінникових мереж, таких як Napster, для з’єднання особи, що бажає завантажити пісню, з особами, що вже мають цю пісню на своїх комп’ютерах, використовувалась технолоґія побудови мереж рівноправних вузлів (peer-to-peer). При використанні ж «потокового» проґрамного забезпечення (torrent) ваш комп’ютер збирає пісню по шматочкам з маси инших комп’ютерів, підключених у даний момент до мережі, та завантажує всіх їх одночасно. Цей процес надійніший і — якщо фраґментами файла ділиться достатня кількість користувачів зі швидкісним інтернетом — швидший за завантаження з одного джерела.

Зіткнення зі старовиною

Саймон Рейнолдс

У своїй книзі «Постпродукція» Буррійо заявляє, що сьогодні вирішальна зміна полягає у «позитивному переосмисленні рімейку». Його захоплення сучасною культурою виглядає як, образно кажучи, погляд зі сонячної сторони вулиці на синдроми, критично розібрані в моїй книзі «Ретроманія». За його словами, художники-постпродуценти розмивають кордон між споживанням і виробництвом. Розхвалюючи блошиний ринок як зразкове місце для пошуку художнього натхнення, Буррійо ставить собі за мету врятувати еклєктизм від поблажливого ставлення з боку старіючих модерністів, що вони розглядають його як негармонійний, слабкий, «загрузлий в кічі». Він парирує претенсії, висунуті анти-постмодерністами, такими як Ів-Ален Буа, які засуджують «лоґіку старовинних дрібничок і припасовування цінностей культури під такий собі єдиний міжнародний стиль». На відміну від героїчних модерністів, що занурювалися у невідомі глибини, «ді-джеї, інтернет-сьорфінгісти та художники-постпродуценти» виробляють навички плавання, що дозволяють їм знаходити «ориґінальні шляхи крізь символи».

Зрозуміло, що теза Буррійо про те, що «постпродукцію розглядають уже не як проблєму, але як культурну екосистему» (чим більше матеріялу, тим веселіше), виконує ролю дотепної реакції на тривогу, висловлену такими людьми як я, що надмірна кількість впливів і образів душить здатність молодих митців до самобутньої творчости. Проте велика частина творів, які він хвалить, схоже, побудована на суміші ідей, колись давно уже бачених у поп-арті, мистецтві присвоювання чужих образів, Дюшанових готових об’єктах, скульптурах зі сміття тощо. Сама мова Буррійо — вельми специфічна — часто нагадує ремікс уривку з невимушеної бесіди про мікшування і кураторську діяльність з Брайєном Іно.

Одначе якщо не брати до уваги позитивний напір Буррійо, багато зі сказаного ним має сенс. На ріжних рівнях західної культури можна бачити зсув від продукції до постпродукції. Змішана кухня фьюжн, приміром, не творить нових страв (адже вони народжуються тільки у «молодих», зростаючих культурах), натомість займається космополітичним співставленням істнуючих страв, способів приготування їжі та смаків. («Молєкулярна ґастрономія» — ріжноманітні незрозумілі пінки, застосування рідкого азоту та горілок — є, можливо, останнім судомним приступом західного кулінарного модернізму, у даному разі базованого виключно на технічному фетишизмі.)

Росія і «World Music»

Іван Соколовський

Якщо спробувати визначити «World Music» коротко, то це провінційна музика. Істнує центральна, «столична», непровінційна культура. Про неї часто говорять як про культуру Заходу. Але ґеоґрафія відіграє тут саму останню роль. Необхідно визнати, що істнує певна «центральна» всюдисуща й технолоґічно бездоганна культура, певний домінуючий культурний тип. Цей тип культури часто називають «масовим». Термін «маса» в даному разі вживається в тому сенсі, котрий був розкритий Хосе Ортеґою-і-Ґассет у чудовій книзі «Повстання мас».

«World Music» є епіфеномен «масової» культури. Не може бути провінції без центру, і загальне захоплення «World Music» було інспіровано центром. Воно вдало вписалось у структуру самої «масової» культури, стало доволі прибутковим бізнесом. Щорічно проходять десятки фестивалів «World Music» — найвідомішим з них є «Womad» (Велика Британія) і «Worldwide Music Days» (Берлін). Істнує також велика кількість фірм, що займаються виключно «World Music».

Успіхи «World Music» багато в чому викликані падінням інтересу до комерційних форм музики. Основна публіка, що слухає «World Music», це — багаті меломани. А це означає, що «провінційність» стає елітарною. Ті, хто не чекає нічого нового і цікавого з Нью-Йорка, наполегливо шукають чогось у Зімбабве, Індонезії чи на Алясці. Відбуваються парадоксальні речі: провінціали з усього світу їдуть у пошуках еротики до Парижу, мріють потрапити на концерти Мадонни або оглянути полотна Енді Воргола, а француженка Еммануель пізнає справжнє мистецтво кохання не в Парижі, а в Гонконзі. Багатомудрий Брайєн Іно нишпорить по світу в пошуках нової музики, зустрічає в Москві божевільного Петю Мамонова, замість продюсувати крутих музикантів з Лос-Анджелеса, яких там, до речі, хоч греблю гати, художники наслідують стилю аборигенів, їдуть на пленер куди завгодно, аби тільки подалі від впорядкованого «цивілізованого» світу.