Хто такий Muslimgauze? Muslimgauze — це музика. Велика кількість музики. І це — міф, який виник навколо однієї людини на ім’я Брін Джонс (1961–1999), яка цю саму музику робила. Брін жив у Манчестері, займався графікою, а у 1982 році почав свою звукозаписуючу діяльність під назвою E.G. Oblique Graph. Під цією назвою вийшли кілька касет, що зафіксували його перші вправи з 4-доріжечним магнітофоном. 1983 року він випускає першу роботу під ім’ям Muslimgauze — платівку “Kabul” — і стає відомим загалу шанувальників індустріальної та електронної музики саме під цим ім’ям.
Початок 1980-х, як і сьогодні, був часом військових конфліктів на Близькому Сході і Середній Азії: радянські війська в Афганістані, ірано-іракська війна, армія Ізраїлю в Лівані... І народжена у цей час музика Muslimgauze назавжди залишається забарвленою в про-арабські та про-палестинські тони. Хоча Брін не був ані мусульманином за вірою, ані арабом чи палестинцем за походженням, Muslimgauze беззастережно виступав на боці палестинців проти Ізраїлю, на боці Іраку проти американців і британців, і свої записи розглядав, як спосіб висловлення протесту проти несправедливості, яку допускають Ізраїль та західний світ по відношенню до палестинців, арабів і мусульманського світу в цілому. До політизації музики Muslimgauze підштовхнуло вторгнення ізраїльської армії до Лівану у 1982 році, і назви композицій та альбомів відображали його захоплення ісламським Сходом та небайдужість до подій на ньому: «Кабул» (Kabul, 1983) — столиця Афганістану, на території якої радянські війська та війська офіційного уряду воюють з партизанами-ісламістами; «Абу Нідал» (Abu Nidal, 1987) — провідник терористичної групи Арабські Революційні Бригади, застрелений у 2002 році у Багдаді; «Ґвалтування Палестини» (The Rape Of Palestine, 1988); «Інтифада» (Intifaxa, 1990); «Окуповані території» (Occupied Territories, 1996).
Хоча у 1980-90-х музику Muslimgauze асоціювали з індастріелом, проходив він по цій категорії лише тому, що інших слів для охарактеризування його стилю не знайшлось. Насправді він був так само далекий від деконструктивістів Einsturzende Neubauten чи дадаїстів Nurse With Wound, як і від своїх сусідів-індіпендетів Happy Mondays чи Charlatans. Його стиль — це стиль Muslimgauze.
Як справжній пророк він не знайшов видавця для своєї музики на Батьківщині – першими його платівки та касети регулярно почали видавати голландці Staalplaat, американці Soleilmoon та австралійці Extreme обмеженими накладами у 200–3000 примірників.
Свою музику він вважав західною, навіть більше того — манчестерською, оскільки, як казав він, створена вона в Манчестері. Просто створена під впливом політичних подій на Близькому Сході. Політичні події та постаті ісламського світу — Кадаффі, Хусейн, Арафат — і служили головним натхненням для створення музики. Працював Muslimgauze над музикою так: записавши у студії кілька партій східних інструментів (перкусій, цимбалів), він зациклював їх у нескінченні петлі, ритмічне повторення яких створювало гіпнотичний ефект. Muslimgauze не користувався комп’ютером, не запозичував чужих семплів і всю музику створював на аналоговому апараті. Принаймні так він неодноразово стверджував в інтерв’ю. До записаних власноруч інструментальних фрагментів і шумів він любив додати перехоплення якогось арабського радіо, шматок співу чи розмови (можливо, теж записаної з радіо), „конкретні” звуки (шум вулиці, східного базару).
Парадоксальним чином, записана західною людиною у західній країні, для багатьох його музика звучить більш східно, ніж сама східна музика. Цьому є пояснення: хоча вона і є штучним утворенням, одначе має одну важливу спільну рису із справжньою арабською музикою — нескінченність. Вона не має ані початку, ані кінця; виникає нізвідкіля, грає якийсь час і зникає. Може грати дві хвилини, а може й двадцять. Музика, народжена серед нескінченних пустель Аравії та Північної Африки іншою бути і не може.
Muslimgauze не виступав — його випадковий досвід конвертування наприкінці 1980-х був неприємним через поганий, неприйнятний для нього звук. Він ніколи його не повторював, за винятком якихось епізодичних концертів у Токіо, Лондоні. У червні 1998 року він грав у Стокгольмі, але там, власне, повноцінного виступу не вийшло – поліція заборонила проведення культурної програми на траулері-клубі «Штубніц», на якому мав пройти виступ, і він грав тільки для членів команди та небагатьох прихильників, що встигли проникнути на траулер до того, як двері були заблоковані шведськими копами.
Muslimgauze не любив говорити про свої музичні уподобання, заявляючи, що сучасної музики не слухає, і весь вільний час присвячує створенню та розповсюдженню власної музики. Проте якось визнав, що якщо і слухає щось, то тільки народну арабську та індійську музику, а з електроніки знайомий з німецьким краут-роком 1970-х і англійськими індустріальниками Throbbing Gristle та Cabaret Voltaire.
За незначними винятками, у центрі більшості композицій Muslimgauze стоять перкусії. Доволі прямолінійні, прикрашені синтезаторним гудінням, на ранніх “Buddhist On Fire” (1984) та “Abu Nidal” (1987), вони розвертаються як павичеві пір’я на “Vote Hezbollah” (1993) і “Citadel” (1994) і разом з басом нестерпно бухають, ніби намагаючись підірвати динаміки, на “Ferouk Enjineer” (1997), “Vempire Of Tehran” (1998), “Melt” (1998). З часом записи його набули звучання навмисно брудно записаного матеріалу: на деяких компакт-дисках музика супроводжується постійним шипінням, барабани то звучать глухо десь на другому плані, то гупають зі всієї сили прямо у вухо, з’являються та зникають петлі з уривків фраз та співу. Саме такі записи, а також чисельні створені під впливом дабу композиції, становлять основу альбомів та збірок, що лавино образним чином почали з’являтися після смерті Бріна Джонса. Серед цих посмертних видань слід виділити “Low-fi India Abuse” (1999), “Baghdad” (2000), “Red Madrassa” (2003).
Як людина Muslimgauze — це загадка. З його інтерв’ю нічого не можна дізнатися про нього. В Інтернеті я знайшов лише чотири чи п’ять його фотографій. Про власне життя він нічого журналістам не розповідав. Говорив тільки про музику та політику. Він повністю розчинився у творчості та існував поза межами реального життя: ніколи не бував на Близькому Сході; попри постійні заяви про те, що черпає натхнення у діяльності Організації Визволення Палестини та Хамасу, він ніколи не надавав цим організаціям якоїсь практичної допомоги. Англійці люблять мати незвичні хобі: збирати маленькі пакетики з соком, слідкувати за тим, щоб залізничні потяги дотримувалися розкладу руху. І можливо, Брін Джонс мав таке хобі — випускати компакт-диск-музику із східним звучанням і вкрай політизованим забарвленням?
А, можливо, Muslimgauze — це лише політична провокація, одягнута у музичну сукню?
В останні роки модно говорити про протистояння між Північчю та Півднем, багатими країнами та бідними країнами, християнським світом та мусульманським. Якщо подивитися на Muslimgauze з цієї точки зору, то він є своєрідним добровільними агентом впливу, п’ятою колоною ісламу на Заході; і якщо в недалекому майбутньому на нас чекає Четверта світова війна (а дехто каже, що вона вже почалась), то Muslimgauze чудово підійшов би на роль композитора звукової доріжки до неї.
Проте хочеться вірити, що він був людиною ідеї і належав до того рідкісного типу людей, у яких фанатичне захоплення своєю справою поєднується з талантом і вірним естетичним чуттям.
Брін помер у січні 1999 року від ускладненого запалення легенів. Смерть від запалення легенів у Великій Британії наприкінці XX ст.? Звучить неймовірно, але це факт. Він помер, і залишилася музика, яка — і за різноманітністю, і за кількістю — утворює цілий всесвіт. Як «Рубайат», як «Тисяча і одна ніч».
Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 22-23.
Немає коментарів:
Дописати коментар