Suicide

Андрій Горохов

Давно чекав я на цей момент — коли ж я нарешті зроблю передачу про нью-йоркський електро-дует Suicide. На що я власне чекав?

Скоріше за все, на книгу, в якій будуть у подробицях описані божевільні і скандальні концерти гурту і вигадливий психічний світ його учасників, а також процитовані інтерв'ю з ними, з яких стане зрозуміло, чому вони робили саме таку музику.

На що ж я, у результаті, дочекався? Бум навколо гурту Suicide — недооціненого у 1970-х, а потім несправедливо забутого, але проте дійсно культового — якось потроху розсмоктався. Від першого — геніального — альбому гурту мене вже не кидає в дрож, більше не можу я назвати себе і щирим шанувальником співака Алана Веґи. Альбом Алана Веґи з фінським мінімал-техно-дуетом Pan Sonic, що вийшов пару років тому назад, жахливо розчарував. Книга так і не з'явилася, а рідкісні інтерв'ю щоразу видавалися якимись невиразними і такими, що нічого, по суті, не говорять. Новий альбом Suicide і далі відкладався. І ось, нарешті, було оголошено, що він вийде наприкінці жовтня... я почитав прес-реліз — обіцяно багато нового і різноманітного — ледь не скретчінґ, себто дряпання грамплатівок у дусі хіп-хоп. Все це схоже на чергове розчарування, адже учасники Suicide випустили вже масу посередніх альбомів. Я зрозумів, що треба спішно робити хвалебну передачу, яка зіб’є з пантелику ще до того, як вийде альбом, адже якщо він виявиться катастрофічно слабким, у мене може взагалі зникнути бажання вимовляти слово Suicide.

А проте, це явище у царині рок-, поп- та електро-музики належить до тих, що вельми інтригують і бентежать.

Дебютний альбом Suicide (1977) — це сенсація, це фантастика, це божевілля. До його рівня не зміг дотягтися більше ніхто — ні сама група, ні її численні епігони — а їх була маса, найбільше в середовищі британського і німецького синті-попу і н’ю-вейву 80-х років, скажімо, таких як Soft Cell, DAF, Depeche Mode, Cabaret Voltaire, Sisters Of Mercy... і так далі аж до детройтського техно, Sonic Youth, Pulp, Spiritualized, Pan Sonic, Джимі Тенора, Stereo Total, навіть Chemical Brothers — взагалі, всього більш-менш мінімалістичного електро-попу.

Власне, труднощі епігонів нескладно зрозуміти: цю музику можна або точно відтворити, або розбавити цукровою водичкою. Вона настільки обдерта до останніх кісток, що унеможливлює ніяку осмислену гібридизацію. Як тільки з'являється більше розмаїтості або щось, що нагадує аранжування, так зачарування відразу зникає.

Ні, Suicide — це тверді, холодні та повністю обдерті стіни. Причому — грубо обдерті.

Музика дебютного альбому зроблена всього на двох інструментах — на фарфіза-органі і на ритм-машині. Ритм-машина виготовлена фірмою, що ніякого відношення до музичних інструментів не мала, себто це радше іграшка, аніж професійний музичний інструмент.

Орган був зламаний, і Мартін Рев — клавішник Suicide — не мав грошей його полагодити.

Музика — це монотонний стогін, що захлинається сам у собі. Дуже часто один і той самий акорд довбеться від початку пісні і до кінця. Пісні гурту — це зовсім не пісні, це треки. Ніякої зміни в ході гри пісні не відбувається, напруга не зростає, але і не слабшає, себто полегшення, зміна гармонії, брейк не відбувається. Настрій перших секунд залишається незмінним до кінця номеру.

Ритмічно Suicide більш за все схожі на досить уповільнене рокабіллі, себто на рок-н-рол 50-х років.

Співак Алан Веґа не стільки співає, скільки голосить — нудить, шепоче, бурмоче, говорить, скрипить і, звичайно, кричить. То він холодний і байдужий, то надсадно істеричний. У стилі Алана Веґи нескладно розчути манеру Елвіса Преслі; власне, Suicide і називали «Елвісом Преслі з пекла». До речі, сам Алан Веґа вважав, що він співає у стилі Іґґі Попа.

Голос Веґи пропущено через ревербератор — себто його споряджено жахливим луна-ефектом. Голос розмазується в просторі.

В чому був секрет чарів ранніх Suicide? Схоже, що в контрасті між рок-н-рольним драйвом, який ніби залишається за кадром, і сентиментально-кітчевим вокалом Елвіса Преслі з одного боку, і агресивним психопатологічним мінімалізмом на передньому плані з іншого.

Найбільш ударний і ненормальний номер з першого — ударного і ненормального — альбому Suicide — це 10-хвилинна пісенька "Frankie Teardrop". У ній йдеться про 20-літнього молодого чоловіка, який дійшов до ручки і вбив своїх дітей, дружину, а потім і себе самого.

Взагалі, якщо вірно, що музика Suicide — це похмура гіпертрофована пародія на Елвіса Преслі, то так саме вірно це і для текстів. Під час виконання цього номера на концерті в Брюсселі в 1978 році публіка влаштувала справжній бунт. Suicide вочевидь провокували аудиторію.

У гурті обурювало все — по-перше, відсутність гітаристів і барабанів. По-друге, дике синтезаторне ревіння. М'який і мелодійний синтезаторний гуркіт Kraftwerk сприймався як щось інопланетне, Suicide же звучали як казна що. Зовнішній вигляд музикантів теж не заслуговує на увагу. Мартін Рев носив афро-шевелюру і величезні чорні окуляри, а Алан Вега — о-о-о-о... це пісня. Його волосся перев'язані широкою стрічкою, а іноді хусткою. На тілі — ковбойська різнобарвна сорочка і спущена з плечей шкіряна куртка з характерної — жахливо довгої — кантрі-бахромою. На попі — широченні штани з блискітками. Опецькувате обличчя з опуклими, широко розставленими очима. Типовий погляд котика-алкоголіка.

У руках — ланцюг. Цим ланцюгом Алан розмахував над головою, бив по стінах, ходячи під час концерту клубом і, звичайно, відбивався від публіки.

Як реагувала публіка? Публіка шаленіла; кажуть, що в історії людства більшої ненависті не викликав жоден поп-колектив. На сцену летіли плювки, пляшки та ножі. Після закінчення виступу в Торонто об електроорган, що стояв на сцені, ще 15 хвилин билися порожні пляшки. Чи треба ще говорити, що неодноразово музикантів самих нещадно били.

Одного разу під час концерту в Берліні у 1977 Алан Веґа, побачивши в залі чотирьох клерків, одягнутих у костюми і краватки, зістрибнув із сцени і кинувся до них, крутячи над головою ланцюгом. Втім, бійка не відбулася, Алану встигнули крикнути, що перед ним Kraftwerk. Одним словом, культ.

Група Suicide була створена в 1970 році.

На скульптора-авангардиста Алана Веґу неабияке враження справили виступи Velvet Underground та Іґґі Попа. Власне, Suicide радикалізували та довели до абсурду мінімалістичну концепцію Velvet Underground.

Алан фактично був бездомним, він крав і, зрозуміло, вживав наркотики. Його скульптури являли собою хрести-розп'яття, зібрані зі знайденого на вулиці непотребу та неонових трубок, які він крав на будівництвах.

З групою художників він заснував перший з тогочасних будинків культури — міська влада Нью-Йорку зняла приміщення для комуни незаможних художників, які зобов'язалися влаштувати різноманітну культурну програму. Скористувавшись безконтрольністю, Алан і жив у цій виставковій залі, яка була одночасно і студією, і концертним майданчиком. На концерті 19-голового авангардистського біґ-бенду він познайомився з його учасником Мартіном Ревом, якому також нікуди було дітися у кошмарному Нью-Йорку. Мартін став часто навідуватися до галереї, відкритої 24 години на добу. Мартін був професійним джазовим клавішником, тарабанив він теж чудово. Коли Мартін й Алан помітили, що на підйомі знаходяться такі особи як Патті Сміт та Ramones, вони зробили спробу приклеїтися до пануючої панк-хвилі, але безрезультатно. Їхні виступи викликали сліпу лють панків.

Після виходу дебютного альбому Suicide кілька разів з'їздили до Європи та виступили як група на розігріві у Елвіса Костелло і Clash. І ці концерти були катастрофою. Як і американське стадіонне турне разом із гуртом Cars. Коли почалася епоха синті-попу, і відверті епігони Soft Cell потрапили до хіт-парадів та заробили шалені гроші, Алан Веґа був просто в розпачі. Незабаром Suicide припинили своє існування.

За чутками, у 1970-х Suicide дали не більше дюжини концертів.

Вся історія Suicide після першого альбому — це історія пристосування до актуальної поп-музики. Зрозуміло, що Suicide провокували свою аудиторію, але водночас очевидно й те, що вони хотіли робити музику, яка мала б успіх і попит. Якщо можуть Іґґі Поп, Ramones та Патті Сміт, чому не можемо ми?

Існує думка, що звук Suicide понівечив Рік Окезек, гітарист групи Cars; він виступив продюсером декількох альбомів, він впхав гурт в кітчевий електро-поп. Вже другий альбом групи має сліди втручання Окезека. На цьому альбомі лише три пристойних пісні, все інше — дивний недо-синті-поп.

Далі — гірше. Suicide зазвучали як пафосний стадіонний рок з гітарними соло, що бухає електро-барабанами й іншими «радощами». Коли група знову об'єдналася наприкінці 1980-х, то нові альбоми знову були спродюсовані Ріком Окезеком. Ганьба.

На погляд європейця, не зовсім зрозуміло, чому такі оригінали і радикали, як Suicide , більше 10 років знаходилися під впливом такої жахливої посередності, як Рік Окезек.

Наскільки я розумію, пояснення звучить приблизно так: європейський погляд на гурт сильно відрізняється від того, як гурт бачив сама себе. Suicide — справжній американський рок-колектив. Нічого ганебного у фігурі продюсера Алан Веґа не бачив. Для нього норма — заявитися в студію, в якій на нього вже чекають продюсер і технік, занюхати кокаїнову стежку, поспівати й відчалити на лімузині з легковажними красунями. Каліфорнійський ґлем і декаданс. Алан Веґа дійсно жадав слави, успіху і хіт-параду і в притул не бачив, як Рік Окезек виколупує те найцінніше, що було в гурті. Схоже на те, що Suicide бачили свою музику зовсім не так, як бачимо її ми зараз. Швидше за все, вони бачили в собі апокаліптичних ентертейнерів від рокабіллі. У будь-якому разі, Алан Веґа в 1990-х заявив, що його нові шанувальники бентежать його тим, що розбираються в його старій музиці, набагато краще, аніж він сам.

Якось Алан висловився в тому дусі, що сучасний художник повинен мати професію, щоб заробляти гроші і фінансувати своє мистецтво. Ось, начебто б, музика і повинна була бути цією самою професією. Правда, ні Алан, ні Мартін своєю музикою — ані безкомпромісною, ані кон'юнктурною — нічого так і не заробили.

Існує ще й така думка, що Suicide занапастили наркотики. Втім, сам Алан Веґа підтверджує, що у тих колах, де вони оберталися у 1970-х і 80-х, усі сиділи на героїні і учасники Suicide ще легко відбулися.

І нарешті, існує думка, що реально формулу Suicide неможливо було розвивати, у Suicide просто закінчилися ідеї. Коли їм ніхто не заважав — це видно по їхніх сольних альбомах — нічого особливо нового і захоплюючого зовсім не з'являлося.

Звичайно, голос Алана Веґи має магію. Але і цей голос — його тембр, його манірність — згодом приїдається. На більш пізніх альбомах пісні, в яких загрозлива простота музики врівноважується ледве наміченою солодкою надривною мелодією, практично зникли, і гурт зазвучав доволі близько до мейнстріму студійного рок-н-ролу.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 3 (2004). — Стор. 20-23.