У першій пошті, що швидко відреагувала на початок відеофільму про «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII), — слушний закид про історичний контекст, в якому дебютувала та супергрупа 1960-х. Негайно виправляємо становище: кидаємо погляд у минуле… У світовій рок-музиці 1968—1969 роки видалися на диво врожаїстими. Рясно виникали нові формації, записувалися історичні альбоми; вирувало новаторство, важливе й досьогодні. 1969 року квартет «Пінк Флойд» видав пластинку «Амагамма», яка вплинула на всі подальші групи, орієнтовані на електронну стилістику. На фірмі «Вертіго» видрукував свій другий, легендарний диск «Сюїта Валентина» британський секстет «Келосейм», що рухався в жанровому векторі блюз — джаз — рок. Американський віртуоз гітари Джімі Хендрікс народив «Електричну господарку» (1968), що ділилася зі світом своїм футурологічним рок-н-рольним прогнозом. Кілька відомих англійських музикантів: гітарист і клавішник Роберт Фріп, барабанщик Майкл Джілс та басист Грег Лвйк — заснували «Кінг Крімсон», що дебютував у грамзаписі проектом «При дворі Малинового Короля». Квартет флейтиста Йєна Андерсона заявив про себе (1968) пластинкою «Це було». Батько білого блюзу, гітарист Джон Майєл записав разом із Еріком Клептоном «Щоденник групи», а потім, 1968-го, — ще два рафінованих альбоми. Європа заточилася в бік тотальної рок музики..
2. БЛАГОСЛОВЕННЕ БУДЬ, ФІАСКО!
САМЕ в ті роки починали кар’єру й Інші теперішні класики — «Йєс» та «Блек Саббет». Закочувалася зоря «Бітлз». Набула популярності одна з перших рок-опер: «Томмі» квартету «Зе Ху» (1969), бо таки першу ще 1965-го створив "британський квінтет «Претті Сінгс» — «С.Ф. Смуток». Світ уже регулярно «Роллінг Стоунз», «Муді Блюз», «Тен Йєарз Афте», Манфред Ман. У повітрі носилася цікавість до колишніх і нових кумирів, хоча щось у світі змінилося: ЛІДЕРА НЕ БУЛО. Якщо визначати жанрово, то 1968 рік минув у Великобританії під прапором блюзу: вершина у Джона Майєла, доскіпливість — у «Флітфуд Мек» і, звісно, пік світової популярності у ділах рафінованого, в першу чергу, — інструментального тріо «Крім». На планеті вичерпувала себе ера співаків — починалася ера високотехнічних виконавців. Спрагло всотував у себе рок-н-рол усе: від фольклору до авангардного джазу, розвиваючись як в і д к р и т а естетична система. Саме в такій атмосфері — гострої конкуренції, оформилося творче обличчя групи «ЛЕД ЗЕППЕЛІН». Оцінивши парші їхні кроки, чимало критиків побачили в тому квартеті тільки безпосередніх спадкоємців «Крім» — легенди, яка жила майже три роки, але залишила по собі чотири пластинки, хоча одну, «Майно ДІзраелі» — справді вдалу.
ОТЖЕ, два кваліфіковані студійні музиканти, гітарист Джіммі Пейдж та мультиінструменталіст із клавішною орієнтацією Джон Пол Джонс шукали собі потрібних колег. Після тривалих пошуків і прослуховувань вони спинилися на двох маловідомих артистах.
СПІВАКОМ став РОБЕРТ ЕНТОНІ ПЛАНТ (народився 20 серпня 1948 року в м. Бромуїч, графство Стаффордшір). Син бухгалтера, локальний ідол хіппуючої молоді, лідар бірмінгемської групи «Армія радості», він потрапив до «Лед Зеппелін», маючи в творчому активі хіба що співпрацю з батьком британського блюзу Алексісом Корнером. Захоплюючись американською рок-музикою в її каліфорнійській версії, Роберт просто обожнював негритянську традицію, викидаючи на концертах численні вокальні колінця своїм дивно пластичним голосом. Специфічна вокальна істерія — це його внесок у рок-н-рол. Бородатий, обвішаний разками намиста, вдягнений у камзол із шафи XVIII століття, той 20-річиий юнак із середньою освітою уже, щоправда, записав для англійського відділення корпорації «СіБіЕс» сольний сінгл-диск у супроводі «Армії радості».
ЧЕТВЕРТИМ членом «Лед Зеппелін» став ДЖОН ГЕНРІ БОНЕМ (31 травня 1949 р., м. Реддітч, графство Вустершір), котрий ще 15-рІчним почав грати на ударних у маловідомих бірмінгемських формаціях: «Террі Енд Зе Спайдерз», «Стів Брет Енд Зе Мейврікс», «Спосіб життя». Син теслі, котрий швидко дістав у своєму оточенні прізвисько «Бонзо» — щось типу «дока» — на ті часи ще мав деякі технічні слабини, але відшкодовував це потужним, соковитим звучанням інструментів. Свого часу батько добре навчив його забивати цвяхи. Недавно Джон Бонем відхилив пропозицію англійського співака Джо Кокера ввійти до складу його «Гріс банд», наче чекаючи на щасливу зорю.
ПРАВДУ кажучи, ці двоє не були першими, кому Дж. Пейдж та Дж. П. Джонс запропонували співпрацю. Але… Більш відомі на ті часи гітарист і вокаліст Террі Рейд та барабанщик Баррі Дж. Уілсон (пізніше: «Прокол Харум») так і не приєдналися до проекту «Лед Зеппелін». Як, між іншим, і початкуючий співак РОД СТЮАРТ, котрого знай сватав у свою команду Джіммі Пейдж. Усі вони, рано чи пізно, пошкодували. Калейдоскоп із майбутніх зірок «важкого» блюзу почав складатися. П'ятим членом формації, що через невиконані контракти на концерти в скандінавських країнах дістала спочатку назву «Н'Ю ЯРДБЕРДЗ» («Нові свійські птахи», або: «Наступні новобранці») став хлопець могутньої статури, колишній вальцювальник, машиніст сцени у театрі, професійний борець, а також — актор на других ролях — Пітер Грант, який свого часу дублював у кінематографі картини за участю Роберта Морлі. Із музикою Піт уперше зіткнувся, коли трудився в лондонському кафе «Два «Я» (район Сохо) викидайлом. Потім — рушив послужним списком: керівник концертних трас Літтл Ів, Брайна Хайленда, Чака Беррі тощо, щоб згодом взятися за менеджмент «Аллан Прайс Комбо», пізніша перейменоване в «Зе Енімалз». Словом, Пітер Грант був т о й хлопець.
ПІСЛЯ того, як у вересні 1968 року перед Скандінавією були виконані всі концертні зобов'язання і Дж. Пейдж із полегшенням зітхнув: до в'язниці його таки не запроторять, а з давно мертвим проектом «Ярдбердз» було покінчено раз і назавжди, — почалася власне історія «Л е д 3 е п е л і н». За зодіакальними знаками, двоє Козерогів, Лев та Близнюки вперше разом зустрілися на пробах у невеличкому лондонському залі, щоправда, ще... взимку 1968-го. Для Р. Планта та Джона Пола Джонса то було взагалі перша побачення. Першим твором, над яким взявся працювати ансамбль, стала пісня Гарнета Міммса «Поки ти у мене є» із репертуару «Армії радості». Тоді як на пластинках уся свята четвірка вперше залунала разом — Р. Плант грав на губній гармошці, — коли записувався альбом П. Дж. Пробі «Герой на три тижні», виданий на початку 1969 року фірмою «Ліберті».
ПОВЕРНУВШИСЬ на батьківщину із поїздки до Скандінавії, квартет уперше публічно виступив удома 16 жовтня 1968-го у славнозвісному лондонському клубі, центрі британського ритм-енд-блюзу «Маркуї». Відверто кажучи, удома інтересу до них було мало. Слід було відхреститися від... минулого. Як? Міняти вивіску! Музикантами колегіально відхилилися назви «Вупі кашн» (щось типу «Вигук над бортом більярду») та «Люті собаки». Легенда розповідає, що нині всесвітньовідому назву підказав барабанщик групи «Зе Ху» Кіт Мун — давній приятель Дж. Пейджа. Жартома він висловив припущення, що їхня донинішня кар'єра нагадує падіння «олов'яного аеростату». Тут варто пояснити: на англійському сленгу зворот «Лед баллон» значить фіаско, повний провал проекту. Неправильним написанням першого слова, «Лед», що вже читалося англійською як «вести», «керувати», «очолювати», група, по-перше, уникла неприємних асоціацій, та, по-друге, заклавши, взагалі-то характерну для рок-н-ролу, гру слів у свою назву, самовпевнено рушила назустріч випробуванням долі. Так «Олов'яний цепелін» (нагадаю, що це дирижабль Із металевим каркасом, назва якого походить від прізвища німецького конструктора, графа й генерала Фврдинанда Цеппеліна, 1838—1917 рр.), полетів шостим океаном, а за рік-другий рішуча очолив у світовім рок-процесі експерименти із «важким» звуком. Під такою назвою вони вперше виступили 15 листопада 1968 року на концерті перед студентством університету Саррей — рецензенти поки що обійшлися дотепами щодо вибухонебезпечних дирижаблів фірми «Гінденбург». Глузи швидко минули.
Ясна річ, публіку мало хвилювала первісна пропозиція формації: пісні «Висока й струнка Саллі», «Тебекоу-роуд», «Я побачив її, що вона там стояла» (остання, між Іншим, із репертуару «Бітлз») — тож не допомагали й роз'яснення на афішах парад лондонськими клубами: «Колишні «Ярдбердз». Здавалося, жарт Кіта Муна збувається.
У ТІ дні найгірше велося їхньому менеджеру Пітеру Гранту, котрий максимально використовував свої знайомства у... США із часів, коли представляв там інтереси британських груп «Н'ю Ведвілл Бенд» та «Ярдбердз». Аж поки записаний в одній із лондонських студій грамзапису матеріал (жовтень, 1968) раптом на зацікавив грамофонний концерн «Атлантік». Хоча, знаєте, не «раптом». Америка завжди цікавилася, що там поробляє така літня й шановна дама, як Європа. Імпортуючи сучасну культуру з багатовіковими традиціями, скажімо, й імперія «Атлантік» зважала на досвід, кваліфікацію й вишукані манери, які ще не втратили жителі Старого світу. Утім, після першого, комерційно геть вигідного біт-десанту в США: «Бітлз», «Роллінг Стоунз» тощо — потрібною виявилася свіжа грамофонна підмога. Спеціалізуючись на стилістиці соул-музики, але й не цураючись самобутнього британського експорту: зокрема «Крім», які в кон'юнктурній обоймі американські бізнесмени ставили поряд із домашніми групами «Айрон Баттерфлай», «Веніле Фадж», «Буффало Спрінгфілд» — корпорація «Атлантік» саме на ті часи ШУКАЛА потрібну для своєї репертуарної політики британську блюз-рокову групу. Вона — в континентальній упаковці, із традиціями американської музики, завезеної з Європи, — мала тішити смаки, досить шовіністичні рок-н-рольні смаки, американської молоді. Отим патлатим треба було дати щось н о в е після занепаду хвилі «бітломанії». Така правда.
ВИЛЕТІВШИ вкотре за океан, Пітер Грант ускочив... у халепу: у Лондоні віні забув демонстраційні записи свого товару. Не маючи жодних доказів того, що «Лед Зеппелін» стане для корпорації «Атлантік» золотою жилою, як колись на етикетці «Етко» були британські «Крім», менеджер таки домігся того, що президент ФІРМИ ДжеррІ Уекслер підписав контракт, купуючи «...дирижабль» у... мішку. Справа в тім, що за музичну репутацію лідера групи Джіммі Пейджа поручилася відома на ті часи в США англійська поп-співачка Дасті Спрінгфілд, якій свого часу британський студійний музикант Дж. Пейдж допомагав у студіях формувати її власні альбоми. Згодом, коли у грудні 1968 року «Лед Зеппелін» розпочали перша турне по Америці, як буферна група перед місцевими формаціями «Ваніле Фадж» («Ванільна начинка») та «МС-5», сподівання «атлантичних» бізнесменів справдилися.
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 3 вересня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар