До 1968 року рок-н-рол перетворився на музичну культуру, в якій дедалі більшого значення набувала інструментальна винахідливість, ансамблева віртуозність, а свого часу привнесені з біг-бітом із поп-музики комерційні інтереси ставали необов'язковими для будь-якого феномену. Це, в першу чергу, спостерігалося в США, огорнутими тоді молодіжними революційними рухами. Чергове звертання до блюзу, як до реального грунту, в хиткому естетичному світі та вивіреної життям, базової ритмо-інтонаційної школи, звільнило молодих музикантів, як це не видно, від обмежень тодішньої традиційної пісні. То був сигнал до оформлення нової «естетики галасу», де принципового значення набували невідомі раніше: динаміка звуку та використання великою мірою електрично деформованих ритміки і мелодики. Американське блюз-рокове тріо «Джімі Хендрікс Експірієнс» та британська група трьох віртуозів «Крім» стали предтечами й фундаторами основних рис нової рок-музики. З їхньої творчості забелькотіла невідома раніше музична мова, що дозволяючи зберігати традиції минулого й гарантуючи сучасності самобутність, одночасно залишалась відкритою різним стилістичним впливам. Від самого початку лідер-гітарист Джіммі Пейдж та менеджер «Лед Зеппелін» Пітер Грант вловили досить точні вектори. Обидва зробили слушні висновки з художньої поразки квінтету «Ярдбердз» та переломного моменту в світовому рок-попиті; останній відкрили своєю творчістю «Джімі Хендрікс Експірієнс» та «Крім». Хоча, ніби за іронією долі, саме група «Ярдбердз» модельною манерою гри, популяризуванням нових гітарних електроприставок типу «фузбокс» та методів новітнього звукозапису, скажімо, «фідбек» тощо — вже у п е р ш і й половини 60-х торували дорогу звуковій революції в рок-н-ролі, яка чомусь і досі уособлюється тільки з двома вище названим ансамблями. А ще — із «ЛЕД ЗЕППЕЛІН», до яких і повертаємося у нашому відеофільмі.
3. ФУРОР НА ЕКСПОРТ?
ОСЬ УЖЕ 20 РОКІВ у рок-н-ролі все слід робити не тільки «талановито, а й вчасно. Бо тут зірками стають лише ті, хто максимально використовує єдиний шанс у житті — ЗОРЯНУ ГОДИНУ. Отже, британський квартет «Лед Зеппелін» ідеально потрапив у просвіт, який по собі на американському ринку залишили їхні земляки, тріо «Крім», яке до осені 1968 року припинило існування. Хоча протестуючи на сторінках тижневика «Нью М'юзікл Експрес» проти трактування своєї групи як «другого «Крім», у квітні 1969-го лідер «ЛЗ» скромно додав: «Мені далеко до ,Еріка Клептона (гітарист «Крім» — О. Р.). Я постійно вчуся. Хоча це англійську публіку, власне, й не цікавить. Бо у нас ходять на концерти з двох причин: або — щоб потанцювати, або — щоб напитися до нестями. Для більшості немає навіть значення, хто там на естраді і що грає».
Якщо ж говорити про домашню конкуренцію, то Джіммі Пейджу вдалося за збігом обставин швидко перемогти у «хеві»-блюзовому протиборстві такого талановитого гітариста, як Джеф Бек. Прикметно, що одного разу Дж. Пейдж із вокалістом «Лед Зеппелін» Робертом Плантом навіть спільно заграли із суперниками, відвідавши репетицію «Групи Джефа Бека», за кар'єрою якої вони спільно з менеджером П. Грантом також пильно стежили. Як пізніше пригадував колишній піаніст конкурентів Нікі Хопкінс, Джеф Бек тоді недбало кинув, мовляв, це не с у п е р н и к и: «Але тільки-но наш талановитий квінтет зазнав фіаско, як «Лед Зеппелін», що доти стояли збоку, придивляючись і вичікуючи, швидко скористалися своєю щасливою годиною». Справді, записавши два талановитіші альбоми, зроблені в перспективній стилістиці «важного» блюзу, «Група Джефа Бека» розпалася. Більш того, наприкінці 1969-го лідер-гітарист конкурентів потрапив у жахливу автомобільну катастрофу, після якої півтора року лікувався і до світової рок-музини на мав ніякого відношення. Звісно, коли всі стилістичні переслідувачі відстали чи зникли, «Лед Зеппелін» зробили більше, ніж вдало скористалися очевидністю. Публіці вони повною чашею дали давно очікувана.
ДЛЯ ЗАСПІВУ кар'єри британський квартет вирушив у турне по США, у досить пристойній компанії — з місцевими зірками «Ваніле Фадж», які, орієнтуючись на «важний» соул, уже записали чотири популярні пластинки. У такій програмі вони логічно піднімалися до визнання: цим хлопцям немає рівних у Європі. Існувала й інша причина, чому європейський квартет по популярність вирушив на чужину. Брак інтересу до молодої формації з боку британського шоу-бізнесу. У перших інтерв'ю Джіммі Пейдж скаржився саме на це. Хоча сконцентрувати власні зусилля та спрямувати свої устремління на насичений американський ринок, то було для початківців досить безпрецедентним, небезпечним рішенням. Втім, вони ввійшли в історію не тільки як піонери «важкого» блюзу, а й як слідопити нових законів грамофонного маркетингу.
ДИСТАНЦІЯ між конкурентами поволі збільшувалася. Але... Записаний протягом 30 годин (за нинішніми поняттями просто крейсерська швидкість!) і виданий у лютому 1969 року дебютний альбом, «ЛЕД ЗЕППЕЛІН І», мав... схожість із видрукуваною на вісім місяців раніше пластинкою «Істина», зафірмованою «Групою Джефа Бека» настільки, що на обох дисках містилися версії однієї пісні «Ти вражала мене» американського блюз-гітариста і співака Уїллі Діксона (1915 р.). Попри те, що художня манера тандему Пейдж-Плант незаперечно нагадувала Джефа Бека та тодішнього вокаліста його групи Рода Стюарта, саме «Лед Зеппелін» навесні 1969-го вирушили в друге американське турне — вже в аурі рок-зірок. Ентузіазм публіки супроводжували й досить схвальні рецензії у тамтешній пресі. Зокрема, журнал «Джез енд Поп» писав: «Чим більше їх слухаєш, тим більше переконуєшся: то не «британський блюз», а просто — б л ю з». Оглядачами в США відзначалося й інше: вдало використовуючи рекламну кампанію, англійці, з іншого боку, не зиркають у всі очі на неї, оскільки їхні пісні самі свідчать за себе. Хоча з плином часу американські музикознавці й взялися відмовляти в стильовості блюзової продукції «Лед Зеппелін» («дивна пародія» — «Роллінг Стоун Рекорд Гайд»), Тому також є пояснення. Бо в історію рок-н-ролу квартет ввійшов не завдяки скандальному іміджу — це найслабше місце групи; хіба що щільні джинси та довге кучеряве волосся білявого вокаліста — а передусім м у з и ч н о м у пошуку та художній довершеності.
НА ДЕБЮТНОМУ АЛЬБОМІ група представила первісний динамічний «хеві» метал, принаймні його пологову діяльність. Їм дорікали і в еклектичності, помпезності риффів і текстів, у «запозиченості» окремих тем безпосередньо з блюзових джерел. Однак вони і не приховували цього, а Роберт Плант відкрито заявив: «Наше коріння — то чіказький блюз та ранній рок-н-рол». Якщо відверто взагалі, то пластинка стала ефектним розвитком стилістичних ідей Дж. Пейджа з кінцевого періоду... «Ярдбердз». Наприклад, у пісні «Зруйновані комунікації» виразно лунає й версія «Поїзд усе котиться» з репертуару його попередньої групи. Інший твір, «Здивований і сконфужений» — також лунав на концертах «Ярдбердз», хоча так і не з'явився на пластинках. З іншого боку, в п'єсі «Скільки ще часу?» органічно сплелися дві досить схожі мелодії, авторство яких належить... американським блюз-гітаристам і співакам Ховліну Вулфу та Альберту Кінгу. Знаходились і номери («Твій час минув»), що римувалися з попередніми етапами британської рок-музики (стиль «Смол Фейсіс») або свідчили про данину тимчасовим модам: інструментальна п'єса «Темний бік гори» записувалася квартетом за участю індійського табліста Вірама Ясані.
РАЗОМ З ТИМ дебютний альбом «Лед Зеппелін» засвідчив, що ці новачки здатні переливати старе вино в нові міхи, а в чужих творах знаходити власну індивідуальність. Скажімо, зааранжована Джіммі Пейджем народна пісня «Збираюся тебе залишити» — до речі, раніше геть лірично виконувана американською бард-рок-співачкою Джоан Баез (1941) — зберегла у версії англійців і колорит (завдяки використанню акустичної гітари), але й набула високої драматичності, притаманної початкуючому хард-року експресії. Грамофонна прем'єра довела: вони мобільно вчаться, переймаючи багато від інших та відфільтровуючи золоту руду, щоб із гідною подиву майстровитістю переплавити її в нові художні цінності, в ювелірно рок-н-рольні прикраси. Життєдайність, ансамблеве виконання, увага до музичних деталей, зрештою, самобутній звук, досягнутий у студії не ретельним накладанням численних доріжок, а концертним «граудбітом», тобто живим, оркестровим звучанням! — вирізнили той диск із десятків тисяч інших.
НА БАТЬКІВЩИНІ альбом викликав оптимістичні рецензії, натомість Америка сприймала його зі змішаним, суперечливим почуттям. Варто зазначити, що в США стосунки «Лед Зеппелін» з музичною пресою — через гонористість англійців — не завжди добре складалися. Хоча комерційному інтересу це не заважало: уже навесні 1969 року альбом був відзначений «золотою» пластинкою, тобто півмільйона проданих примірників, а в березні з'явився й перший сінгл-диск, що ніс популярні пісні «Гарні часи, погані часи» та «Зруйновані комунікації». Прикметно, що поряд із музикою, нині визначеною терміном «хеві» метал — саме це найбільше запам'ятовується після прослуховування пластинки — дебютний альбом містив у собі й псевдофольклорну акустику, якою завжди захоплювався Джіммі Пейдж. Доречним тут, здається, навести ще одну його цитату: «Коли я та Роберт Плант уперше зустрілися, то ми дали собі звіт у тому, що можемо рухатися в кількох напрямках. З одного бону, це «хеві» блюз. Та, з іншого — щось типу «Інкредебл Стрінг Бенд» («Неймовірний струнний ансамбль» — маловідома у нас, на жаль, британська фолк-рок-група із Глазго, як тріо створена 1968 року; використовуючи європейські, а згодом — й східні інструменти — мандоліна. сітар, флейта, дулсімер, брумле, скрипка, гармоніка — створила дивовижну суміш сучасної камерної європейської музики та заморського рок-н-ролу; за винятком ранніх «Акваріумів» у нас практично відсутня така традиція — О. Р.)».
ЯК ВОДИТЬСЯ, увага Америки до молодих артистів, гикнулась і на батьківщині. На зламі червня—липня 1969 року «Лед Зеппелін» уперше тріумфують на концертній трасі по Великобританії, до речі, маючи дуже теплий прийом на престижному «Бас фестевел». У липні квартет здійснює третє турне по США, де приймає від керівництва корпорації грамзапису «Атлантік» першу нагороду великого бізнесу — «золоту» пластинку. Коли через п'ять років слава того проекту відстоялася, британський музичний тижневик «Мелоді Мейкер» написав так: «Дебютний альбом «Лед Зеппелін» був (і залишається!) однією з найбільш продуманих рок-н-рольних пластинок, які дали поштовх справжній школі нового музичного мислення, і став практичним джерелом натхнення для багатьох груп». Такий штрих: на момент, коли з'явився другий альбом «Лед Зеппелін», у магазинах уже було замовлено 350.000 його примірників, що стало новим рекордом американського грамофонного ринку двадцять років тому. Але про це — у наступному випуску «Паралелей і меридіанів».
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1989. — 10 вересня. — Стор. 3 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар