Jimi Tenor—Higher Planes (Kitty-Yo, 2003)

Роман Піщалов

Музика фіна Джимі Тенора (справжнє ім’я Лассі Лехто) викликає змішані почуття, як сукня, зшита з фольги з-під цукерок — інновації та кітч в одній речі. Колишній індастріел-музикант і фотограф просуває естетику, коли у справу йде всіляке сміття, з якого намагаються зробити стильні штучки. Або намагаються переконати вас, що штучки стильні. Щось схоже на роботи Енді Ворхола, якого, до речі, Джимі зовні нагадує. Сам Джимі своїм найбільшим талантом вважає вміння робити фальшиві речі та переконувати інших в тому, що він талановитий. Він знімає кіно та робить власний одяг Tenorwear.

Альбом “Higher Planes” звучить, як музика, навмисно стилізована під 1970-і, поєднуючи пітний чорний фанк та приджазовану музику саундтреків до еротичних пригод Емануель. У цьому стилістичному коктейлі плавають тонко нарізані дольки несмаку — пісні з космічно-гедоністичними назвами ”Cosmic Groove”, “Black Hole”, “Good Day”, “Spending Time”, “Stargazing”, що допомагають вбити час в очікуванні нового альбому Джимі. На обкладинці його я сподіваюсь побачити не менше оголеної (звичайно, дівчачої) натури, ніж на обкладинці цього, але вже повернутої цікавим боком до слухача-глядача, а не до лісу. І Джимі у кадилаці. Нюхає кокаїн. Адже про що ще вся ця музика, як не про оголених дівчат, кадилаки та кокаїн?

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 11-12.

Peaches—The Teaches of Peaches (XL Recordings, 2002)

Роман Піщалов

Peaches — королева електроклешу, стилю, як багато хто вважає, «зробленого» глянцевими мас-медія. Її справжнє ім’я — Мерілл Ніскер. Вона народилася у Торонто і свою музичну кар’єру почала у панк-гурті Shit. У 1990-х вона переїхала до Німеччини, де, взявши на озброєння Roland MC-505, почала писати електро, не оздоблене ніякими зайвими прикрасами, так зазвичай дорогими серцю жінок. Це мінімалістичне електро і є звуком ”The Teaches of Peaches”: неприборкана ритм-машина, драйвовий бас, речитатив. Альбом складається з 11 пісень, головними темами яких є три речі: секс, секс і секс. Але це секс, викручений задом наперед. Peaches міняє місцями полюси і вигукує відверті тексти про те, як і з ким, і скільки, які ми мали б чути від якогось мачо. Вона перевертає ситуацію догори ногами і провокує нас. І поводиться як розбещений мачо в спідниці: на сцені, кажуть, 36-річна Peaches тикає своїм юним слухачам факи, приймає непристойні пози, лається. Звучить так, наче досвідчена матрона у борделі навчає молодиків справжньому життю дорослих — збуджуюче і огидно водночас. Часом, Peaches — це не панк? Ні, це радше кабаре-шапіто у стилі електроклеш: дешевий звук, порнографічні тексти, несором’язлива обкладинка. Трохи схоже на позу, на гру у стиль, але шалена енергія компенсує брак змістовного навантаження. Класика жанру.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 9.

Miss Kittin—I Com (NovaMute, 2004)

Роман Піщалов

Зірка європейських клубів француженка Місс Кіттін (справжнє ім’я Каролін Ерве) випустила дебютний альбом. Колишня ґоу-ґоу-танцюристка здобула відомість своїми діджейськми сетами, що, за чутками, змінили саунд європейської клубної музики, (на своїх сетах вона, крім інших, крутить Delarosa & Asora, Autechre, Pan Sonic) та записами з Felix Da Housecat, Golden Boy і Hacker; записані з Hacker пісні ”Frank Sinatra” та “1982” стали в 1998-2000 великими хітами і випередили сплеск інтересу до електро-попу 1980-х («електроклеш»). Багато хто давно вже чекав на її сольний запис, і ось він з’явився.

“I Com” не розчарував. Починаючи з дарк-гаузового треку “Professional Distortion” і аж до останньої франкомовної поп-балади “3eme Sexe”, альбом видає хіт за хітом, більшість з яких є рефлексіями з приводу самої себе (“Allergic”, “Kiss Factory”) та клубного життя (“Requiem for a Hit”, “Soundtrack of Now”) у стилі євро-поп і мінімал-техно. Всі композиції споряджено дотепними текстами, які допомагають музиці телепортувати слухача в атмосферу кокаїнових вечірок. Біт не дає стояти на місці, синтезаторна пульсація додає ґламурності, а голос натякає на те, як це кльово бути модним і трохи припанкованим.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 8.

Messer Chups—Black Black Magic (Solnze, 2002)

Роман Піщалов

Messer Chups — проект Олега Гітаркіна, половинки відомого російського кітч-дуету Messer Für Frau Müller. Він організував його у Гамбурзі разом з синтезаторником Аннеттою Шнайдер. У 1999 році, після повернення Гітаркіна до рідного Санкт-Петербургу, на клавішах у Messer Chups почав грати Ігор Володін. З того часу гурт випустив чотири альбоми – «Чудовище и чудовище» (1999), “Miss Libido” (2000), «Невеста атома» (2000), “Vamp Babes” (2001), і ця п’ята повнометражна робота йде слідом за фокусами попередніх творів, в яких доведені до абсурду музичні кліше, запозичені в американській сьорф-музиці 1950-60-х, змішуються з семплами із дешевих радянських і капіталістичних фільмів, створюючи атмосферу синтетичного гротеску. “Barbara Brylska Hotel”, “Lo-fi Woman”, “I’m a Well-paid Spermadonor”, “Auf Wiedersehen Show” грають на кордоні між дурним смаком і витонченою стилізацією. Ця музика хоча і звучить «ретро» (вона водночас є й імітацією, й віддання данини героям целулоїдного та вінілового несмаку), зіграна не по-старому вживу, а збирається за допомогою останніх досягнень комп’ютерних технологій. Трешова естетика проілюстрована відео-кліпом, який доповнює музичні номери “Black Black Magic”. У відео інопланетянин під дурнувату гітарну музику та рефрен “Go, honey, go!” викрадає ґоу-ґоу-танцюристку. Гадаю, якщо б існували пункти прийому кіномакулатури, такий фільм можна було б знайти тільки там. Культове кіно, одним словом. На додаток до всіх цих приємностей любителі електронної музики мають доволі рідкісний шанс почути легендарний інструмент «Терменвокс», на якому грає Лідія Кавіна, правнучка винахідника цього незвичайного інструменту Льва Термена.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 8.