Класичні записи у відомих і нових версіях, а також кілька неопублікованих доти творів нагадують про 25 років, проведених Клептоном на естраді, і 50 записаних дисків-гігантів.
Влітку 1963 року після кількох місяців діяльності, Ерік розпустив свою першу групу «Рустерз» і приєднався до дивної формації «Кейзі Джонс та інженери», де протримався якихось кілька тижнів. Коли у 1962 році він вступив до Кінгстоунського художнього коледжу, в Алексіса Корнера практикувались Мік Джеггер, Брайєн Джонс, Джінджер Бейкер і Джек Брюс. Він приєднався до «таємничого клану», члени якого під час розквіту бітломанії грали електричні блюзи, наслідуючи чорних майстрів блюзу з Чікаго. Взимку 1963 року він грав вже з «Ярдбердз», що регулярно виступали у клубі «Кроудеді». 19-річний Клептон не визнавав тоді жодного компромісу. Правильність обраної ним дороги підтвердив Сонні Бой Вільямсон, акцентуючи гру учня під час спільного виступу з «Ярдбердз». Вже на першому диску «Ярдбердз» Ерік експериментує із звучанням і співає. Однак коли при запису наступного альбому група комерціалізує звучання, аби вийти на американський ринок, Клептон її залишає.
З місяць Ерік проводить у самотності, шукаючи підтримки у своїх ідолів: Отіса Раша, Бадді Гая, Роберта Джонсона. Потім повертається до Лондона, — на запрошення Джона Майялла до його групи «Блюзбрейкерз». Динамічний, навіть агресивний стиль гри Клептона змінює лице групи. Довгі віртуозні соло під час концертів приносять успіх, що межує з культом. Тоді власне лондонські стіни укривають написи — «Клептон — це Бог».
Після чотирьох місяців гри в «Блюзбрейкерз» Ерік залишає групу. Однак у 1965 році повертається до Майялла і там зустрічає Джека Брюса і Пітера Гріна. На спільному диску з «Блюзбрейкерз», що стала класикою білого блюзу, ім'я Клептона відзначено на обкладинці альбому як соліста. Ті записи навіть і через 20 років вражають. Усі, хто звинувачує Клептона у копіюванні чорних блюзменів, нехай послухають його версії «Хайдевей» Фредді Кінга. Він продовжує експериментувати. У «Степпін аут» грає соло з характерною для «живих виступів» пекельною енергією. В одній композиції він навіть співає. Це — «Ремблін он май майнд» його фаворита № 1 Роберта Джонсона. Коли альбом з’явився у продажу, Клептон і Брюс створили нову групу. Брюса гітарист примітив на джаз-фестивалі у Віндзорі. Також було запрошено Джінджера Бейкера — ця компанія являла собою вершки британських рок-інструменталістів. Як згадував пізніше Брюс, вже перша спільна спроба гри Клептона з ритм-секцією принесла незвичний ефект. Швидко записаний альбом «Фреш крім» викликав сенсацію — неортодоксальний блюз знайшов нову велику аудиторію. Цим альбомом Клептон ствердив свою репутацію гітариста-віртуоза. Грав довгі сольні партії, які не зустрічались до тих часів у рок-музиці. Виявилось, що «Крім» — це дві групи, абсолютно різні: одна, експериментуюча із звучанням у студії, і друга, що надає новий вимір концертним виступам завдяки імпровізаційному талантові трійки.
Дві іпостасі «Крім» знайшли найбільше вираження в подвійному альбомі «Віллз оф файє», де перший диск — студійні досягнення групи. Другий, який було награно у Сан-Франциско, містив концертні версії «Спунфул» і «Кросроудз», які до цього часу вважаються прикладом класичної рок-імпровізації. В першій композиції Клептон, Брюс і Бейкер протягом 17 хвилин змагаються за допомогою трьох музичних образів, на другому Клептон демонструє те, що мав на увазі, говорячи: «Коли граєш соло, мусиш це робити так, щоб усі відчули тебе».
Важко переоцінити значення Клептона у створенні нової мови і способу експресії року, дехто вважав роль групи деструктивною. Самі музиканти також критично оцінюють цей період. Клептон сказав: «Ми були переконані, що ми — віртуози, а група — досконала. Але ми просто грали агресивну музику і есе. То було нещиро, ми повторювались, тому зайшли у безвихідь».
У листопаді 1968 року, у зеніті слави, «Крім» зіграв прощальний концерт в лондонському «Ройял Альберт Холі». Було знято фільм. Дивишся стрічку і розумієш, чому 23-річний гітарист мав репутацію найкращого соло-гітариста. Навіть проста тема розвивалась у карколомному каскаді звуків. Хоча він ніколи не відмовлявся від технічних новинок, його сильною стороною була та, що, на відміну від Хендрікса або Бека, він досягає потужного ефекту простими засобами. Наприклад, він дублює спів і гармоніку Брюса гітарною партією.
Коли у березні 1969 р. з'явилась остання платівка «Крім» «Гудбай», на якій записана, між іншим, прекрасна композиція «Бадж», Ерік з Бейкером створили новий ансамбль. До них приєднались Стів Вінвуд (екс-«Спенсер Девіс груп» і «Треффік»), Рік Гріч (екс-«Фемілі»). Єдина платівка, яку випустив склад, — «Блайнд Фейт» («Сліпа віра») — містила лише одну річ, написану Клептоном, — «Презенс оф зе лорд». Взагалі «Блайнд Фейт» звучить як «Треффік» — а це свідчить про домінуючий вплив Вінвуда. Вважають, що група так і не використала свої творчі потенції. Єдине американське турне скінчилось невдачею. Клептон просто на гастролях приєднується до складу «Делані, Бонні енд Френдз». Це своє рішення він прокоментує пізніше: «Тобі здається, що ти можеш грати тільки те, що хочеш, поки не починає давити тягар слави. Коли граєш концерт, публіка вимагає старих хітів, нових хітів. А це забирає багато сил, обмежує творчість». Ця думка стає новою свідомістю Клептона. Спільні концерти з «Делані та друзями» приводять урешті-решт до виникнення сольного проекту, який містив справжні хіти Клептона — «Лет іт рейн», «Афтер міднайт». Однак гітариста, звиклого до роботи з мінімальним складом інструменталістів, не задовольнило аранжування творів. Створюючи нову групу, він звернувся до старої формули: запросив трьох учасників Делані, а собі узяв псевдонім «Дерек і Домінос». За участю Дуана Олмена група створює альбом «Лейла й інші вибрані пісні про кохання», який приніс колосальний успіх. Це — катарсис нерозділеного кохання. Клептон присвятив його дівчині Патті Харрісон. Цей альбом вважають найкращим в історії блюз-року. Карколомні гітарні поєдинки Клептона з Олменом («Вай даз лав гот ту бі соу сед») і ніжна балада «Лейла» — усюди найвища емоційна напруга. Альбом «Лейла» не одразу знайшов свого слухача. Розчарований Клептон, який щойно видрукував найбільш особистий альбом у житті, уникає будь-яких контактів з журналістами, друзями. Трагічна смерть його найближчого друга Оуена Олмена поглиблює депресію музиканта. Клептон вдається до наркотиків. І дійшов до такого стану, що .навіть не пам'ятав свого виступу на відомому концерті на користь Бангладеш. Лише допомога Піта Тауншенда («Зе Ху») і групи друзів спричинила його появу в компанії Стіва Вінвуда на сцені лондонського театру «Рейнбоу». Платівка із записом того концерту свідчить, що Клептон не хоче і не може повернутись до часів «Крім» або «Блайнд Фейт». Невдовзі Клептон з Карлом Рейдлом (один із «Домінос») і групою сесійних музикантів записує сольний альбом «Океанський бульвар, 461» — він показав зовсім нового Клептона. Брак сольних партій і загальний розважальний характер цієї роботи розчарували прихильників. Єдиним несподіваним бойовиком виявилась пісня Боба Марлея «Я вбив шерифа». Вже тоді Клептон кинув пророчі слова, що музика реггі і сам Марлей підкорять невдовзі багатомільйонну аудиторію в цілому світі. Так воно і вийшло...
Однак виявилось, що дорога від «Океанського бульвару, 461» веде донизу (це — домашня адреса Клептона у Лос-Анджелесі). Наступна робота «Зеріс ван ін еврі крауд» не вирізнялася нічим особливим, на концертних записах — брак енергії. Щоб поправити свої справи, Клептон на запис наступного сольного альбому запрошує таких грандів, як Боб Ділан, Роббі Робертсон («Зе Бенд»). Але ці імена не врятували становище.
Як і на решті дисків, записаних музикантом у першій половині 1970-х років, тут бракує якогось чітко окресленого стилю. Блюз з'являється гут поруч з госпел, кантрі чи взагалі — чистим попсом. Клептон не може знайти виразну художню манеру. То він наслідує Дж. Дж. Кейла, то працює під свого нового кумира Дона Вільямса — зірку кантрі-музики. Несподіваний поворот стався у 1979 році. Тоді Клептон побрався з Патті Бойд (екс-Харрісон). Спільне турне з Мадді Вотерсом, який сприймає Клептона як прийомного сина, дозволяє музикантові повернути впевненість у власних силах. Вперше за останні 10 років створює групу, що цілком складалася з британських музикантів. Другим гітаристом стає Альберт Лі, орієнтований у бік кантрі. Твори, які було записано з формаціями американських музикантів зазвучали у британській версії інакше — набагато краще. Перший студійний альбом, записаний з новою командою, приніс найкращий від часів «Лейли» музичний матеріал. Навіть обов'язкові блюзи набувають тут свіжості. Клептон однак не хоче повертатись у минуле. Хоча й бере участь у всіх сейшенах зірок, але намагається віднайти своє місце у сучасній рок-музиці. На платівці «Мані енд сігаретс», записаній разом з Альбертом Лі та Роєм Кудером, Клептон такий же елегантний, як на обкладинці. Останні два альбоми «За сонцем» .та «Серпень» демонструють, як далеко відійшов Клептон від звучання «Кросроудз» та «Лейли». Підпорядкований повністю суперсучасній продукції Фіпа Колінза і вимогам синглової «Топ-40», записує твори, які часто важко вирізнити як композиції Еріка Клептона. Однак для своїх старих прихильників Клептон залишився недосяжним взірцем, кимось, хто першим надав роковій гітарі належне їй місце. Уславлений гітарист світу перебуває, як він сам стверджує, на середині дороги.
Вибрана дискографія під власним ім'ям:
1. «Ерік Клептон» (1970); 2. «Райдуга Еріка Клептона» (1973); 3. «Океанський бульвар, 461» (1974); 4. «Один у натовпі» (1975); 5. «Тут був Е. К.» (1975); 6. «Сльози не мають сенсу» (1976); 7. «Повільна рука» (1977); 8. «Без вороття» (1978); 9. «Лише одна ніч» (1980); 10. «Інший квиток» (1981); 11. «Гроші і сигарети» (1983); 12. «Позаду сонця» (1984); 13. «Серпень» (1986); 14. «Мандрівник» (1989).
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 16 лютого 1991 (рубрика «Відеосюжет»).
Немає коментарів:
Дописати коментар