«Діти завтрашнього дня живуть у сьогоднішніх сльозах.
Чи принесе їм схід сонця мир?
Чи повинен мир жити в тіні атомного жаху?
Чи можна виграти боротьбу за мир або ж діти зникнуть?
Слухайте, що я вам кажу: якщо хочете жити в кращому завтра,
Беріться за нього сьогодні.
Ви повинні бути сміливими, або ви —
Діти сьогоднішнього дня, стенете дітьми могил».
Не всі знають, що слова «Діти мотив» написані не якимось відомим виконавцем політичної пісні, а Джоном «Оззі» Озборном. Так-так, саме лідером і вокалістом екс-групи «Блек Саббет» («Чорний шабаш»), яка п'ятнадцяті» років тому започатковувала нині такий популярний стиль «хеві-метал». Щоправда, тоді Джон зовсім по-іншому дивився на навколишній світ. Це пізніше з'явилося прізвисько «Оззі». Ям це сталося? — запитання із ваших листів, наші читачі.
НАПРИКІНЦІ 1968 року у робітничих кварталах Бірмінгема виступила місцева популярна група «Земля», яка виконувала нудний, але відвертий рок. Тоді Джон Озборн заявив: «Я хочу, щоби слухачі почували себе частиною нашого ансамблю. Адже я сам із того самого суспільства, що і дев'яносто процентів нашої публіки. Вона про це знає — і людям це подобається». Але незабаром група підписала контракт з фірмою грамзапису «Вертіго», змінила назву на «Блек Саббет» (так називався один з голлівудських фільмів жахів за участю зірки німого кіно Бориса Карлоффа. — РЕД,) і почала шлях до міжнародної популярності, кожен етап якої відмічав один з тринадцяти дисків-гігантів.
Важкі, «прямокутні» рифи разом з потужним, на диво гнучким голосом Озборна, який спільно з лідер-гітаристом Тоні Йоммі був і автором більшості творів, швидко знайшли свого слухача. Хоча та музика неяскрава, часто — монотонна, а часом стомлива, квартет із Бірмінгема завжди вражав точним розумінням молодіжної аудиторії. Не випадково знахідки «Блек Саббет» стали класикою «важкого року», яка в надмірних дозах сьогодні споживається сучасними «металлістами».
Ансамбль моделі початку 1970-х стоїть на активних позиціях, рішуче виступає проти війни, гонки озброєнь, наркоманії, звинувачує міжнародну агресію. Музиканти гнівно відмовляються від турне по Ізраїлю, після чого в квартирі Тоні Йоммі, як писала газета англійських комуністів «Морнінг стар», шибки вилітають від потужного вибуху. Це діє «Моссад». Але часи змінюються.
Провалом закінчується в'єтнамська авантюра, а за нею поволі влягаються пацифістичні настрої західної молоді, яка байдужіє до громадської та соціальної активної діяльності. Все закономірно, адже основним вектором молодіжного вибуху наприкінці 1960-х були емоції і безпорадність. Криза і в рок-музиці яскраво відбиває розчарування та невіру молоді у можливість щось змінити в капіталістичному суспільстві. Тож на перший план виступає містика і занепадництво, релігійні утопії та відвертий цинізм. Серед молодих артистів починається розбрід: втративши соціальний ґрунт під ногами, більшість з них опинилася в творчій безвиході.
ОЗЗІ Озборн і «Блек Саббет» завжди тонко відчували кон'юнктуру, тож, на перший погляд, новий містицизм прийшов у творчість ансамблю несподівано. Ось, наприклад, уривок з тексту пісні «Шабаш, кривавий шабаш» (1973):
«Ти дивишся
і перед очима постають
фантасмагоричні образи,
але разом з тим ти хотів
би про щось дізнатися...
Але про що? У тебе немає
майбутнього.
Життя щодня вбиває тебе».
Однак подібні філософізми виявилися непотрібними шоу-бізнесу. Попит на інший товар — і «Блек Саббет» занурюється в окультні науки. «Що це стоїть переді мною? — запитував в іншій пісні Оззі Озборн. — У полиску блискавок, величезне і зловісне? — Мене звуть Люцифер, дай же мені руку!» Проте спроби поєднати рок-сатанинські пошуки то з церковним хором, то із симфонічним оркестром успіху не принесли. Заворожує хіба що «металічне» звучання групи. Між іншим, термін «хеві метал» на позначення певного музичного спрямування вперше з’явився в пресі стосовно до альбому «Шабаш, кривавий шабаш», виданого тринадцять років тому.
Роки летять, а «Шабаш» не тільки повторюється, а й виразно буксує на місці. Оззі стає тісно в квартеті. Його не влаштовують наївні релігійні проповіді. Потрібно нове обличчя. За винятком свіжої і непересічної музики рок-світ здивувати важко: тут були і Еліс Купер з його шоко-терапією (удави на сцені, гільйотини. шибениці, пошматовані на клапті великі ляльки), «Кісс» з фашиствуючою піротехнікою (вибухи і феєйрверки свастики, фонтани полум'я і магнієві бомби), скандально відомі Іггі Поп, «Тьюбс», «Плезметікс» тощо. Але у світі шоу-бізнесу зростає попит на душевнохворих, космічних прибульців, збочення різного роду.
Особливо не вагаючись Оззі обирає собі амплуа божевільного алкоголіка, упиря і вовкулаки в одній особі. Це уже півсправи для успіху. На Заході. Окрім того, в Оззі Озборна просто нюх на таланти, в оточенні яких зручніше зблискувати і які розуміють, що гроші ніколи не пахнуть.
ТАК, об'єднавши молодих і талановитих музикантів у нову групу «Бліззард оф Озз» — гра слів «чарівник Оз» (персонаж казки Ф. Баута. — РЕД.) та «Оззі», він видає перший сольний альбом (1980). Саме вчасно — країнами Заходу покотилася чавунна хвиля «хеві метал». Схожа на прискорений паровий молот музика нового квартету опинилась на гребені. Тут головне не мелос І багата інструментальна стилістика, в задушлива атмосфера психіатричної клініки плюс уже відоме нам за попередніми одкровеннями кладовище.
Не біда, що музичні критики одностайно класифікують диски Озборна як «чисту психопатію» — особливо другий. «Щоденник божевільного» (1981). Не біда, що, аби належним чином підтримувати статус психа, доводиться ковтати здохлих пацюків і нетопирів (а потім, після, з дозволу сказати, концерту відлежуватися в реанімації. — РЕД.), відгризати голови живим голубам та курчатам, рубати голови вівцям або прямо на сцені підривати динамітом живих кіз. Не біда, що час від часу у пресі з'являються тривожні повідомлення про підлітків-самогубців. які беруть батьківський револьвер або всовують голову в зашморг, наслухавшись популярних «рецептів» Оззі. Типу:
Лягай, заспокойся, ковдрою
накрийся від невдачі.
Стукають у двері. Що ж
тепер робити?
У самогубстві порятунок!
Головне, щоб більшість повірила в те, що від божевільного Оззі можна чекати будь-якого коника. В одному з інтерв'ю журналіст цілком серйозно запитує 38-річного співака: «Скажи, Оззі, у тебе дійсно клепки в голові бракує?» — запитує, але на всяк випадок, як потім пише, тримається подалі від рок-«зірки». І це вже реклама — а значить, публіка хмарою суне на концерт, щоб подивитися на упиря, який несповна розуму.
Особливо популярний Оззі в Америці, де скандальна слава вважається кращою репутацією. І він це прекрасно розуміє, оскільки ще в молодості запевняв: «За гроші нині ладні зробити все». Тут диски «Розмова з дияволом» (1983), «Гавкання на Місяць» (1984), «Останній гріх» (1986) розповсюджуються, як епідемії грипу, який уражає мораль.
ЗВІСНО, що під гвалт та гавкіт шанувальників Oззі не чутно стурбованих запитань авторитетного британського музичного тижневика «Мелоді мейкер»: «Чи спадало кому-небудь нормальному на думку, що є щось хвилююче у цих піснях чорної магії, ультрафіолетовому світлі та щедрій помпезності? Ні, це зовсім не рок-н-рол, а якийсь гидотний мутант, зі своїми ланцюгами на шиї та неписаними законами. Є щось тваринне у командних вигуках Оззі і є щось, що повинно лякати у покірності публіки».
Схибленість схибленістю, а гроші грошима, тож Оззі упорує ще одну вигідну справу. Він одружується з дочкою власника потужної фірми грамзапису «Джет», де Озборн досі записувався за гонорари. Ось і фінансова незалежність, необхідна для психопатичних пошуків щастя.
Нове покоління західної молоді, особливо шанувальники «металу», бачать у ньому першого гранда і родоначальника стилю. Коли про рок-вовкулаку забувають, він вчасно робить кілька заяв для преси або погоджується на коротке інтерв'ю. І все повертається на свої місця: «Я люблю лише пиячити і бути постійно п'яним як чіп. П'ю буквально все Ні, я не якийсь там божевільний, як усі гадають, я набагато гірший». Або: «Що, моє найбільше бажання? — Поїхати в Єгипет, залізти на найвищу піраміду і плюнути на всіх згори». Дозволю собі зауважити, на шанувальників такого психоталанту — також.
А тим часом поставлений на конвейєр потік пісень-історій з життя найманих убивць, сатаністів, алкоголіків, упирів та вовкулак не вичерпується. Самогубство Джона Озборна триває.
Я знаю точно, що з'їду з
глузду.
Розколюється від болю та
йде обертом голова.
Послухай, друже! Хоча б
чимось зарадь!
Візьми і розтрощи мені
голову.
Що сталося з колишнім пацифістом Джоном Озборном? Він став жертвою буржуазного способу життя, суспільство зробило з нього психопата на побігеньках. Чи здогадується про це сам співак? Так. В одному з останніх інтерв'ю Оззі, у приступі нетипового відвертя, зізнався: «Ми (малася на увазі його група. — АВТ.) стаємо частиною того, проти чого самі раніше рішуче виступали».
Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 1986. — 13 грудня. — Стор. 4 («Фонограф», вип. № 18; рубрика «Кумири без гриму»).

Немає коментарів:
Дописати коментар