The Books—Thought for Food (Tomlab, 2002)

Роман Піщалов

На цій платівці музику перепустили через м’ясорубку комп’ютерного редагування. При цьому деконструювали її не так, щоб вже нічого не можна було розчути, а так, щоб після цього знущання збереглися впізнавані звуки інструментів і натяки на мелодії. Звучить отримана у результаті музика по-різному — то як відредагована репетиція струнного квартету, то як спаплюжений кантрі, то як запис із знімального майданчику кіностудії.

У складі Books двоє — американець Нік Заммуто та голландець Пол де Йонґ. Нік грає головним чином на гітарі та банджо, Пол — на віолончелі. Музику роблять так: при записі вони грають щось разом або поодинці, потім записані пасажі ріжуть та знову склеюють де в петлі, де в «імпровізації», до них додають семплів з американських платівок 1950-х — 1960-х, фрагментів реклами, уроків англійської, проповідей. Так музика стає результатом маніпуляцій із інструментами та їхніми звуками, але маніпуляцій вмілих. Виникає цікавий ефект: слухаєш музику, а вловити її не можеш. Намагаєшся зазирнути в її обличчя, але зробити цього тобі не вдається — музика якимось неймовірним чином весь час вислизає від тебе. Як уві сні.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 3-4.

Muslimgauze

Роман Піщалов

Хто такий Muslimgauze? Muslimgauze — це музика. Велика кількість музики. І це — міф, який виник навколо однієї людини на ім’я Брін Джонс (1961–1999), яка цю саму музику робила. Брін жив у Манчестері, займався графікою, а у 1982 році почав свою звукозаписуючу діяльність під назвою E.G. Oblique Graph. Під цією назвою вийшли кілька касет, що зафіксували його перші вправи з 4-доріжечним магнітофоном. 1983 року він випускає першу роботу під ім’ям Muslimgauze — платівку “Kabul” — і стає відомим загалу шанувальників індустріальної та електронної музики саме під цим ім’ям.

Початок 1980-х, як і сьогодні, був часом військових конфліктів на Близькому Сході і Середній Азії: радянські війська в Афганістані, ірано-іракська війна, армія Ізраїлю в Лівані... І народжена у цей час музика Muslimgauze назавжди залишається забарвленою в про-арабські та про-палестинські тони. Хоча Брін не був ані мусульманином за вірою, ані арабом чи палестинцем за походженням, Muslimgauze беззастережно виступав на боці палестинців проти Ізраїлю, на боці Іраку проти американців і британців, і свої записи розглядав, як спосіб висловлення протесту проти несправедливості, яку допускають Ізраїль та західний світ по відношенню до палестинців, арабів і мусульманського світу в цілому. До політизації музики Muslimgauze підштовхнуло вторгнення ізраїльської армії до Лівану у 1982 році, і назви композицій та альбомів відображали його захоплення ісламським Сходом та небайдужість до подій на ньому: «Кабул» (Kabul, 1983) — столиця Афганістану, на території якої радянські війська та війська офіційного уряду воюють з партизанами-ісламістами; «Абу Нідал» (Abu Nidal, 1987) — провідник терористичної групи Арабські Революційні Бригади, застрелений у 2002 році у Багдаді; «Ґвалтування Палестини» (The Rape Of Palestine, 1988); «Інтифада» (Intifaxa, 1990); «Окуповані території» (Occupied Territories, 1996).

Хоча у 1980-90-х музику Muslimgauze асоціювали з індастріелом, проходив він по цій категорії лише тому, що інших слів для охарактеризування його стилю не знайшлось. Насправді він був так само далекий від деконструктивістів Einsturzende Neubauten чи дадаїстів Nurse With Wound, як і від своїх сусідів-індіпендетів Happy Mondays чи Charlatans. Його стиль — це стиль Muslimgauze.

Іванов Даун: стаття з ненаписаної енциклопедії української експериментальної музики

Роман Піщалов

Коли сучасники з «Рабботи Хо» не могли продемонструвати нічого крім своїх надмірно розбухлих амбіцій, а від зарозумілого гітарного конструктивізму «Біакорд» просто нудило, «Іванов Даун» були єдиними, хто на початку 1990-х рр. змогли запропонувати живий, ориґінальний підхід до музии. Клоуни з «ВВ» все ще загравали з натовпом і видавали з себе народних героїв, одначе «Макет», лідер індастрієл-нойз-гурту, зробив те, на що так довго чекаєш від справжнього майстра, — повністю порвав з псевдонародними фокусами і почав творити правдиво космополітичне мистецтво, що його могли би зробити і в Манчестері, і в Йокогамі, і в Сіетлі.

«Іванов Даун» вийшли з Броварів, промислового міста-супутника Києва. Історія не зберегла відомостей щодо того, звідкіля з’явилася назва гурту. Іванов — типове російське прізвище, а додаток «даун», схоже,  натякає на певний психічний розлад, нездатність адекватно сприймати дійсність. Наприкінці 1980-х рр. Олексій «Макет» Дегтяр тусувався з «Альтернативою», що в свої музиці рухалися стежкою нових романтиків. Аж ось ґрупа припинала своє існування, і він переключився на лоу-фай-нойз-пост-індустріел. Об’єднавши свої зусилля з Андрієм «Салехом» Саліховим (бас) і Сергієм Сахно, він вирушив досліджувати невідомі області нових збуджуючих вібрацій. Дебютний виступ гурту на фестивалі «Йолки-Палки» у січні 1990 року привернув особливу увагу любителів андеґраунд-музики, і музиканти мало не миттєво перетворилися на зірок. Протягом року склад реформувався, і сформувалось ядро гурту з таких учасників: «Макет» (гітара, вокал), «Салех» (бас) і Володимир «Лимонад» Федюшин (барабани). Час од часу склад змінювався, «Салех» перейшов на гітару, приходили й шли бас-гітаристи та барабанщики, але неодмінним учасником групи залишався «Макет». В середині 1990 року зробили перші записи.

Черпаючи своє натхнення в King Crimson, Sonic Youth, Psychic TV, протягом періоду 1991-1993 рр. «Іванов Даун» запропонували серію шумних гітарних виступів, а пізніше «Макет» (автор більшости музичного та текстового матеріялу), розвиваючись, звернувся до електроніки та комп’ютерів. Треба зазначити, що в Україні «Іванов Даун» були справжніми музичними дисидентами, творячи одверто міську культуру в переважно селянській — за світосприйняттям — країні, що нею Україна була та лишається. Вони запропонували щось таке, що більшість слухачів збагнути не могла, тим-то популярність їхня обмежувалась невеличким колом справжніх поціновувачів.

Throbbing Gristle: місія мертвих душ

Роман Піщалов

«Індастрієл», здавалося, чудово підійшов для заповнення пустоти, що утворилася після того, як захлинулася апокаліпсична риторика панк — року. Речі, які живили агресію панку (нудьга повсякденного життя, безглуздість цілеспрямованої й осмисленої діяльності) лишила двері відкритими, запрошуючи до всеосяжного вивчення й адекватного віддзеркалення у мистецтві занепаду капіталізму. У напруженій атмосфері Лондона 1977-го, коли суспільний лад Англії стояв на порозі хаосу — сектантські розборки усередині соціальних груп, сутички між фашистами і ультралівими, насильство на вулицях і фінансова криза, коли чорні окуляри служили ширмою, що приховувала параною і фобії, «1984 рік», здавалося, чекав за кожним рогом. Панк на той час далеко не пішов: його стиль перетворився в позу, став предметом комерційного споживання. Було необхідно щось нове, але що? Індастрієл став неминучою реакцією на те, у що, в остаточному підсумку, перетворився панк-рок — старий добрий рок-н-рол.

Throbbing Gristle ніколи не були музичною групою в чистому вигляді. Організований 1976 року Дженезісом Пі-Орриджем, Пітером Крістоферсоном, Козі Фанні Тутті та Крісом Картером, гурт був скоріше певним художнім проектом, місією в суспільстві, яке переживає другий промисловий переворот.

Перед тим як об'єднатися кожний з учасників проекту пробував себе у різних областях навколохудожньої діяльності. Дженезіс Пі-Орридж наприкінці 1960-х тусувався в середовищі лондонського андерграунду, брав участь у діяльності художньої групи «Галактика, що вибухає» (Exploding Galaxy) і випускав свій власний часопис Worm. У 1972 оду він знайомиться з довгоногою красунею Козі, і вдвох під назвою COUM Transmissions з перформенсами та хеппенінгами вони об'їжджають пів-Англії. 1976 року COUM Transmissions своєю ретроспективною виставкою «Проституція» у лондонській галереї ICA вчиняють міжнародний скандал. Пітер Крістоферсон працював у художній агенції, що робили обкладинки для платівок Pink Floyd і Led Zeppelin. Але з усіх майбутніх членів TG тільки Кріс Картер грав на музичних інструментах і серйозно займався експериментами зі звуком — збирав власну апаратуру і у нетрадиційний спосіб використовував вже існуючу.

Suicide

Андрій Горохов

Давно чекав я на цей момент — коли ж я нарешті зроблю передачу про нью-йоркський електро-дует Suicide. На що я власне чекав?

Скоріше за все, на книгу, в якій будуть у подробицях описані божевільні і скандальні концерти гурту і вигадливий психічний світ його учасників, а також процитовані інтерв'ю з ними, з яких стане зрозуміло, чому вони робили саме таку музику.

На що ж я, у результаті, дочекався? Бум навколо гурту Suicide — недооціненого у 1970-х, а потім несправедливо забутого, але проте дійсно культового — якось потроху розсмоктався. Від першого — геніального — альбому гурту мене вже не кидає в дрож, більше не можу я назвати себе і щирим шанувальником співака Алана Веґи. Альбом Алана Веґи з фінським мінімал-техно-дуетом Pan Sonic, що вийшов пару років тому назад, жахливо розчарував. Книга так і не з'явилася, а рідкісні інтерв'ю щоразу видавалися якимись невиразними і такими, що нічого, по суті, не говорять. Новий альбом Suicide і далі відкладався. І ось, нарешті, було оголошено, що він вийде наприкінці жовтня... я почитав прес-реліз — обіцяно багато нового і різноманітного — ледь не скретчінґ, себто дряпання грамплатівок у дусі хіп-хоп. Все це схоже на чергове розчарування, адже учасники Suicide випустили вже масу посередніх альбомів. Я зрозумів, що треба спішно робити хвалебну передачу, яка зіб’є з пантелику ще до того, як вийде альбом, адже якщо він виявиться катастрофічно слабким, у мене може взагалі зникнути бажання вимовляти слово Suicide.

А проте, це явище у царині рок-, поп- та електро-музики належить до тих, що вельми інтригують і бентежать.

Старий посміхнувся

Дженезіс Пі-Орридж

 

Чи помреш ти для мене?
Чи любиш ти мене настільки, щоб розтатися з життям?
Тут, у цій пустелі.
Місто, що гине.
Як сильно ти любиш мене?
Невже світ такий сумний?
Старий посміхнувся на це
У кафе в Танжері,
Весь у шрамах від ліктя до зап'ястя.
Сьогодні я, можливо, куплю цю книжку.
А я дивлюсь на хлопця, моя рука на його стегні,
Коли я прямую до ліжка.
І він почав усміхатися
Сумною посмішкою хлопця, що лежить у ліжку.
І старий посміхнувся, коли
Голка почала тремтіти, тремтіти, тремтіти у конвульсіях,
І маленькі краплі падали з голки на підлогу.
Він відвернувся,
Розмірковуючи — що робити зі знанням?
Холодна холодна вода в чаші на підлозі біля ліжка.
23 дні та 23 години на добу.
І старий посміхнувся, коли вена набухла, і пішла кров,
Коли вставив голку у руку,
Дивлячись, як горить і крутиться під склом кров,
Розмірковуючи: де він буде завтра,
Розмірковуючи: куди його занесе,
У кафе в Танжері
До нього підсів капітан Кларк.
Він працював на поромі 23 роки й один день,
Перевозячи наркоманів, дівчат і трупи до Іспанії,
Дивлячись, як труни стоять у ряд біля води;
Ти потонеш, якщо ти мертвий.
Холодна холодна вода.
І ти дивишся на небо.
Вгорі хмара,
І всім однаково, чи ллє на тебе дощ, чи ні.
І старий посміхнувся,
І його рука напружилася, коли він сплатив рахунок.
Я зайшов за ріг
До кімнати на Бовері.
Хлопець зігнувся удвоє, голий на підлозі,
Натирався якимось кремом.
Це все тільки сон?
Подивися на сліпих,
Що сидять у ряд (у кожного — біла тростина)
Та говорять у телеекран.
Вони намагаються з'їсти нас
У поламаного ліжка,
Вони завжди божевільні.
А капітан Кларк запрошує на борт:
Рейс 23, Нью-Йорка – Маямі.
Він розбився у лісі.
Палаючі тіла холодніють.
Люди блюють кров'ю
З криками: «Чому? Чому я?»
Усі говорять, що я збожеволів,
Усі говорять, що я збожеволів,
Вони завжди говорили, що я божевільний.
Бачу себе у водостічній канаві, у воді,
І з мене звисає гангрена з водяними крилами.
Тому що ми хочемо вбивати без жалю
З широко відритими очима, так збентежені перед стіною.
Це тривало так довго, і я думаю — хто тут?
Холодна холодна вода,
Холодна холодна вода.
Старий посміхнувся, коли повертався в кафе.
Чашка кава в оточенні друзів.
Невже світ такий сумний?
Так ти мене любиш?
А коли я приставлю до твого горла ніж?
Це міг бути тільки я.
Ти міг би зробити це для мене.
І старий посміхнувся
Своєю звичною посмішкою,
Поступово старіючи, приводячи до ладу речі,
Дотримуючи акуратність у справах,
Сидячи у кафе в Танжері.
Так наступає кінець світу
Пошепки.

 

Переклад пісні "The Old Man Smiled" з альбому Heathen Earth (1980) гурту Throbbing Gristle.

 

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 1 (2003). — Стор. 48-49.

Пустеля

Йєн Кьортис

 

Я весь об’їздив світ і в часі мандрував.
Що ти там бачив?

З цяцьками бачив святих.
Що ти там бачив?

В руїнах бачив знання.
 

Я весь об’їздив світ аж до в’язниць хреста.
Що ти там бачив?

Силу та славу гріха.
Що ти там бачив?

Кров Христову у них на міхах.
 

Я весь об’їздив світ — місця загибелі невідомих мучеників.
Що ти там бачив?

Несправедливі суди.
Що ти там бачив?

Сльози бачив на очах.
Сльози на їх очах.
Сльози на очах…

 

Переклад пісні "Wilderness" з альбому Unknown Pleasures (1979) гурту Joy Division.

 

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 1 (2003). — Стор. 52.

Американська молитва

Джім Моррісон — це, безперечно, одна з найбільш яскравих постатей в історії рок-культури. Син заможних батьків, ще молодим він повністю порвав з ними будь-які стосунки; кінематографіст за освітою, бродяга та бунтар за способом життя, блискучий співак (один з найкращих у рок-н-ролі). Та насамперед Моррісон — поет. Поет з багатющим інтелектом. Його поезії сповнені глибоких, дивовижних, іноді незрозумілих образів і метафор. Серед його духовних фаворитів — Уїльям Блейк, Артюр Рембо, Джеймс Джойс, Шарль Бодлер і Джек Керуак. Навіть його група «Дорз» («Двері») зобов'язана своєю назвою афоризму Блейка: «Якби двері сприйняття були чистими, усе людині являлося б в істинному світлі, тобто нескінченним».

Незадовго до смерті Джім начитав на магнітофон декілька своїх поезій. У 1978 році музиканти його групи поклали ті вірші на музику і видали альбом під назвою «Джім Моррісон. Американська молитві», яка включає однойменну маленьку поему і звучить як реквієм за Моррісоном.

Вічна тобі пам'ять, Джім!

Чи знаєш ти, що ми
                існуємо?
Чи пам'ятаєш про ключі
            від королівства?

Супутники закоханих

Лу Рід

Супутник летить у небесах:
сяйвом своїм причарував.

Його очима проводжав —
люблю дивитися ТБ.

Супутники
закоханих,
супутники
за-ко-ха-них...

Супутник летить прямо на Марс:
скоро відкриють там автобазар.

Його очима проводжав —
люблю дивитися ТБ.

Говорили, ти була
непривітна зі всіма,
з понеділка по четвер
ти нахабою була.

Супутник летить у небесах:
сяйвом своїм причарував.

Його очима проводжав —
люблю дивитися ТБ.

 

Переклад пісні "Satellite of Love" з альбому Transformer (1972).

 

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).

Літа вже нема’

Джим Моррісон

Літа вже нема’.
Літа вже нема’.
Майже вже нема’.
Так, майже вже нема’.
Де опинимось ми,
Коли скінчиться воно?

Ранок нас вітав у забутті.
Полудень палав увесь у золоті.
Море посміхалось у ночі.
Коли літо піде,
Де будемо ми?
Де будемо ми?
Де будемо ми?

Літа вже нема.
Літа вже нема.
Були деньки,
Але усе мина’.
У двері стукає зима:
Літа вже нема.

 

Переклад пісні "Summer's Almost Gone" з альбому Waiting for the Sun (1968) гурту Doors.

 

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).