Снотворне для здорового глузду

Олександр Рудяченко

Істрію тієї британської групи — доволі просту, але ще, здається, так до кінця так і не написану — нас просять розповісти у своїх листах Сергій Яременко, Микола Гирик, Андрій Гриньов, Любов Печерська, Ніка Комишастик. В. І. Лепських та інші. Що вдієш, це на часі — «Секс Пістолз» дедалі частіше задують навіть вітчизняні мас-медіа. До місця і ні. Утім, їхня кар’єра набрякає масивною бібліографією; принаймні лондонське видавництво «Омнібус Пресс» раз на рік дарує читачам поточне, монографічне видання. Документальна хроніка за газетами та журналами, не спотворена зайвими словами та кумедним аналізом, — «Справа «Секс Пістолз» (1984), написана Реєм Стівенсом, що тільки в першому виданні мала тираж сто тисяч примірників. Документально-стенографічний звіт «Рок-повстанець» (1985) Денніса Моріса про останнє турне лондонського квартету по Європі та Великобританії. Типова біографія «Секс Пістолз»: внутрішня історія» (1987), що вийшла з-під пера подружжя Фреда та Джуді Верморель, яке вело численні розмови з членами ансамблю, мало доступ до архіву менеджменту й нотувало регулярні щоденники. Нарешті, «Секс Пістолз»: день за днем» (1988) Лі Вуда — особлива хроніка, збагачена невідомими знімками, репродукціями унікальних документів фірми грамзапису та несподіваними версіями відомих пісень.

Усе в минулому? Ні, вітер жене курним шляхом порох, яким колись набивали патрони «Секс Пістолз».

НІ, ВОНИ не були предтечею панк-року, а тільки вторували певний маршрут у рамках грамофонного бізнесу. Дехто із справжніх апостолів жанру хоче бачити в «Нью-Йорк Долз», «Зе Студжес» тощо. Загноєна музика, харкаючий рок справді не був відкриттям «Секс Пістолз». На щастя, взагалі не відомо, як народився  п а н к.  Випадково? Ніби помилка в мистецтві? Із невміння? Із щенячості у володінні майстровитістю? Від ансамблевого дилетантизму? Якщо так, то одним з перших панк-концертів у Європі, мабуть, стали виступи «Бітлз» у Гамбургу. Тоді як у ранг мистецтва — звісно, провокуючого, але все-таки мистецтва — його піднесли американські «Вельвет Андеграунд». Послухайте їхній другий альбом «Бліде світло — біла спека»). Там, ще наприкінці 1960-х, усе є! Навіть найдовша в панк-історії пісня «Сестра Рей» у її 18-хвилинній фаті, хоча нині той твір молоді відомий тільки із репертуару манчестерської групи «Джой Дівіжн».

Двадцять віх в історії становлення панк-року

Роман Піщалов

Березень 1970 р. В інтерв’ю для Chicago Tribune Ед Сандерз з Fugs свій перший сольний альбом “Sanders' Truckstop” (1969) називає «панк-роком».

Липень 1972 р. У Лондоні, у клюбі King's Cross Cinema, свій єдиний британський концерт грають Iggy and the Stooges.

Жовтень 1972 р. Музикант і журналіст Ленні Кей випускає збірку пісень маловідомих американських психоделічних і гаражних гуртів під назвою “Nuggets: Original Artyfacts from the First Psychedelic Era, 1965–1968” (Elektra).

Лютий 1973 р. Виходить третій альбом Stooges “Raw Power”.

Липень 1973 р. Виходить дебютний альбом New York Dolls.

Вересень 1973 р. New York Dolls вперше з’являються на телєбаченні — у шоу “Real Don Steele” (Лос-Анджелес).

Жовтень 1973 р. Арабські країни-експортери нафти запроваджують ембарґо проти країн, які підтримували Ізраїль під час Війни Судного дня (Жовтневої війни). Нафтова криза: за п’ять місяці ціна на нафту зростає вчетверо — з 3 до 12 дол. США за барель (159 л). Початок на Заході багаторічного економічного спаду.

Грудень 1973 р. У Нью-Йорку відкривається клюб CBGB — головний концертний майданчик для гуртів панк-року та «нової хвилі».

Березень 1974 р. У CBGB вперше виступають Television.

Літо 1974 р. У Лондоні, на Кінгс-роуд, дизайнерка Вів’єн Вествуд і її чоловік Мелколм МакЛарен відкривають магазин молодіжного одягу Sex.

Серпень 1974 р. У CBGB свій перший концерт грають Ramones.

Вересень 1974 р. Англійською мовою виходить збірка текстів ситуаціоністів «Покидаючи XX століття. Незавершена праця Ситуаціоністського Інтернаціоналу» (Leaving the 20th Century: Incomplete Work of the Situationist International).

Лютий 1975 р. Мелколм МакЛарен стає менеджером New York Dolls.

Травень 1975 р. Показник безробіття у США дорівнює 9,2%.

Листопад 1975 р. Виходить дебютний альбом Петті Сміт “Horses”.

Грудень 1975 р. У лондонській Школі мистецтв ім. св. Мартина на сцену вперше виходять Sex Pistols (менеджер — Мелколм МакЛарен).

Січень 1976 р. У Нью-Йорку виходить перше число журналу Punk з Лу Рідом на обкладинці.

Квітень 1976 р. Виходить дебютний альбом Ramones.

Вересень 1976 р. Sex Pistols вперше потрапляють на телєбачення — до проґрами Тоні Вілсона “So It Goes” на Granada Television (Менчестер).

Серпень 1977 р. Безробіття у Великій Британії сягає рівня 5,7%.

Джерело: архіви журналу «Аутсайдер» (Київ).

Динозаври з «дирижабля» 9. Це четверта бомба

Олександр Рудяченко

В історії вибухнуло чотири бомби, пов'язані з магічними літерами «ЛЗ». 13 жовтня 1915 року військовий німецький дирижабль «ЛЗ-15», бомбардуючи місто Лондон, поцілив столичний театр «Лайсіем», що в дільниці Олдвіч. Улітку 1961 року юний гітарист групи «Крузейдерс» Ніла Крістіана, 17-літній Джіммі Пейдж вперше побував на лондонському концерті ліверпульського квартету «Бітлз»: хоча четвірка ще не була кращою в столиці чи у країні, юнак запримітив, наскільки ота мила музика відрізняється від негритянської блюзової традиції, опануванню якої білий виконавець присвятить усе подальше життя. 12 жовтня 1969-го у столичнім театрі «Лайсіем» стався рок-н-рольний катаклізм — тут уперше виступив ансамбль «Лед Зеппелін»; охоплена справжнім жахом публіка наступного дня переконувала всіх знайомих, що той «Олов'яний дирижабль» це щось більше, аніж зірка одного сезону. За десять років їхньої «хеві»-підривної діяльності осколки засіли в мільйонах сердець і голів екзальтованих шанувальників (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, 1, 15, 22, 29.X).

По першім десятиріччі діяльності «Лед Зеппелін» уже знали і стихійні лиха великих концертів, й астрономічні суми мистецьких гонорарів, і тягар «золотих» та «платинових» медальйонів за тиражі розпроданих альбомів, і причепливість маньяків, які переслідують зірок. Сповідаючись в одному інтерв'ю, що мало місце на закаті їхньої спільної кар'єри, Роберт Плант бідкався: «Фани буквально вимагають від нас вишуканої роботи, мобілізуючи й налаштовуючи на пісню. Якщо є таке, що ми трохи перенасичені життям, нудьгуючі — як кажуть про нас панки, то це — наносне. Адже жоден із музикантів чистої крові, котрий колись починав грати в клубах, відтоді не насичується мистецтвом. Звісно, коли він сам себе не зраджує... Залишатися ненасиченим — єдине, що ми любимо й уміємо робити. Із роками може виникнути єдина проблема: почнуться мінятися наші характери». І на закінчення: «Все, що ми робимо, має залишатися «Зосередженим і вільним», — Р. Плант зробив наголос на останньому слові. Так, до речі, і мав називатись дев’ятий, останній студійний альбом.

9. ЦЕ ЧЕТВЕРТА БОМБА

ПОЧИНАЮЧИ з 1977 року, коли найбільше в їхній кар'єрі американське турне розпочалося без нового матеріалу, критики сипали й сипали сіль на рани динозаврів: немає, немає, немає... Суперквартет зіпсував стосунки з шоу-бізнесом у США — тривав конфлікт із впливовим імпресаріо Біллі Грехемом, що розпочався з прикрого випадку, коли на концерті «...Дирижабля» 1977 року в Сан-Франціско кілька техніків британського ансамблю дали добрячої прочуханки трьом американським службовцям. Нарешті, самі музиканти починали потроху дбати про власний шлях у мистецтві. Скажімо. Роберт Плант, переживши особисту трагедію (смерть сина Караса), хоча й запевняв у розмовах із журналістами: «Ні, я — член групи», — наприкінці 1979 року раптом знову взяв участь у благодійному концерті на користь жертв режиму Пол Пота, але заспівав із групою «Рокпайл». Словом, буря навколо всесвітньовідомого літаючого об'єкта уже висіла в повітрі.

Динозаври з «дирижабля» 8. Якою залишатися пісні?

Олександр Рудяченко

1976 рік минув в історії світової рок-музики, перш за все, під прапорами панк-революції, що сталася у Великобританії й тотальною епідемією розвіялася по планеті. Вона ображала й повалувала всіх і кожного: пусте диско, відомі імена, заслужені амбіції, просто тих, хто виявлявся старшим на 10—15 років. Зокрема, в Англії панк-рок перестав бути просто бешкетуванням, а перетворився в новітній стиль буття молоді. Розмірковуючи про явище, Роберт Плант заявив в інтерв'ю тижневику «Мелоді Мейкер»: «Як самий рух, панки — це добре. Та мені хотілося, щоб І така музика була оригінальнішою». І далі: «Коли наприкінці 60-х ми починали разом з іншими відомими тепер ансамблями широкого формату, то просто не мали конкурентів. Нас охрестили, як «андеграунд-рок». Нині той термін нічого позитивного не позначає — це звичайне кліше. Оскільки музична сцена в середині 70-х досить різноманітна — усе залежить від того, чи гарно ви граєте в обраному стилі».

Звичайно, в подібних ситуаціях інтереси нової молоді та зрілих майстрів просто не могли не зіткнутися. Із сучасності видно, що аж занадто музичні критики тоді носилися із панком, прогнозуючи зростаючу до 1980 року моду на нові й нові імена. Згідно з іншими їхніми гіпотезами, ветерани 60-х мали вимерти, мов динозаври — саме такий ярлик приклеївся до групи досвідчених рок-імен. Друге припущення ще довгенько реалізувалося; більше того, за іронією долі 1976 рік став досить щасливим для британської супергрупи «Лед Зелпелін» (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, 1, 15, 22.X).

8. ЯКОЮ ЗАЛИШАТИСЯ ПІСНІ?

РОБОТА над сьомим альбомом просувалася досить швидко: у мюнхенській студії звукозапису «Мюзікленд» квартет досяг досить жорсткого звуку, мінімально використовуючи багатоканальний запис й ефекти «плейбек». Хоча праця колишньої насолоди уже не дарувала. Одного разу Роберт Плант навіть знепритомнів перед мікрофоном у .студії. Після різноманітних екзотичних, фольклорних й академічних впливів йшлося про прозаїчне… повернення до витоків. Недарма ж назва тієї пластинки перекладається і як «Присутність», і як «Справжнє» (квітень, 1976). На жаль, із семи нових номерів тільки «Чай на самоті», зроблений в манері «важкого» блюзу, переконливо нагадував про фантастичний дует Дж. Пейдж — Р. Плант, який до ритміки ставиться не як до законів метронома. Інші модні номери, оформлені чи то в стилістиці хард-року («Всі помиляються, але не я»), чи то делікатної соул-музики («Королівський Орлеан»), тільки підкреслювали притаманне динозаврам відчуття необоротних змін, які ось-ось мали відбутися в світовій рок-музиці.

Динозаври з «дирижабля» 7. На чолі чотирьох дервішів

Олександр Рудяченко

Продовжуючи розвідувати нові музичні землі, британський суперквартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 1, 10, 17.IX, 1, 15.X) у свіжому альбомі «Фізичні графіті» без колишньої розсудливості спробував себе... у піснярстві на кшталт балаганних «Роллінг Стоунз» — випадкова співпраця з піаністом Йєном Стюартом, пов’язаним із групою М. Джеггера, щоправда, на повинна слугувати за переконливий доказ. Тим паче, що в проекті не вдалося створити атмосфери, притаманної подвійному альбому «Вихід на центральну вулицю». Разом з тим «...Дирижабль» ще звертався до неофолку другої половини 60-х («Нічний політ», «У світлі»), підкреслюючи фольклорні традиції специфічними аранжуваннями — у такий спосіб «важкий» блюз збагачувався шотландськими баладами й... елементами арт-року (1975-й — пік популярності «Дженезіс»). Химерно спотворюючи звук акустичної гітари за допомогою «фейз-шіфтера», ДжіммІ Пейдж продовжував залюбки експериментувати у студіях звукозапису. Але... Життя досить несподівано оголосило їм антракт. У серпні 1975 року, відпочиваючи разом із дружиною Морін на грецькому острові Родос, вокаліст «Лед Зеппелін» потрапив у автомобільну катастрофу: серйозно пошкоджено ногу, дрібні переломи і таке інше. Як наслідок, майже два роки він просто на мав фізичної змоги виступати на сцені, хоча через деякий час і повернувся з паличкою в лави аеронавтів.

7. НА ЧОЛІ ЧОТИРЬОХ ДЕРВІШІВ

ОКРІМ незаперечного внеску в розвиток світової рок-музики, британський квартет «Лед Зеппелін» залишився в історії як зразок добре відлагодженого комерційного підприємства, що мало свою політику й економіку, стратегію і тактику діяльності. Що то був справжній завод з виробництва рок-н-ролу, свідчать ось такі факти. Коли в першій половині 1975 року ансамбль відвідував США у спорядженні неонових ліхтарів та звукової апаратури загальною потужністю 70 тисяч ват, — 15 тисяч меломанів чекало 24 години безперервно, коли сама відкриються каси нью-йоркського «Медісон Сквер Гарден». А в Бостоні колосальний попит на квитки навіть викликав масові заворушення, які взялася ще до концерту заспокоювати поліція. На відміну від «Бітлз», «Роллінг Стоунз» чи Елтона Джона, з якими де в чому можна їх порівняти щодо впливу на розвиток сучасної рок-музини, тривалий час — і на тільки у вітчизняній просі — тиражі розпроданих альбомів, гонорари, а особливо — самобутність і творчий вектор «ЛЗ», залишалися мало відомими широкій громадськості.

Динозаври з «дирижабля» 6. Житло святих

Олександр Рудяченко

Не тільки у Старому світі, а й у США британський квартет «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» [днв. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX і 1.X) вільно збирав на концерт кільканадцятитисячну публіку. Ще 1969-го, тобто на старті кар'єри, вони грали для кількатисячних американських аудиторій, що яскраво свідчило про увагу до них з боку балуваного заокеанського слухача. Коли в листопаді 1972 року — вперше після тривалої перерви — англійці виступили в Західній Європі, зокрема в Монтрьо (Швейцарія), та місцевість зазнала навали їхніх фенів навіть… із сусідніх країн. Попри антракт у шоу-бізнесі, шаленства на пунктику тієї формації ніяк не зменшилися. Це довела й весняна траса 1973-го по США, де квартет встановив новий рок-н-рольний рекорд.

Так, у місті Тампа (Флоріда) «Лед Зеппелін» виступив для 57 тисяч слухачів і таким чином побив колишній рекорд «Бітлз», які в 1965-му зібрали на нью-йоркському «Шіе стедіум» 55 тисяч меломані. Але й це ще не все. Концерт у Тампі позначив й інше досягнення — він тривав нон-стопом чотири години, під час яких ансамбль розбудовував деякі власні твори до… сюїт, хоча й міцно тримався на людях вічнозеленої рок-н-рольної класики типу «Готель, де розбиваються серця». За той шок у стилі «хеві»-блюзу група дістала просто астрономічний для початку 70-х гонорар 318 тисяч доларів. Чистих прибутків американські гастролі принесли «Лед Зеппелін» три мільйони доларів. Наприкінці року, даючи інтерв'ю англійській газеті великого капіталу «Файненшел таймс», менеджер квартету Пітер Грант назвав цифру: тільки 1973-го його формація отримала від концертів приблизно 30.000.000 доларів. Звісно, в їхній творчості було не все те, що блищить, оскільки з'явилось...

6. ЖИТЛО СВЯТИХ

Врешті-решт у березні 1973-го «Лед Зеппелін» здав у експлуатацію слухачам новий альбом, що називався «Житло святих». Його появу супроводжував справді величезний інтерес: наприклад, у ФРН на момент виходу диска кількість замовлених у магазинах екземплярів уже означила факт, що група випустила «золоту пластинку». Власне, той проект став першим зібранням записів, якими формацій вперше і з різних причин не внесла нічого нового в світову рок-скарбницю. Прагнучи зорієнтуватися й точно визначитись у популярній музиці середини минулого десятиліття, «...Цеппелін» ніби забув, що саме він має колосальне значення на формування її рівня та смаку. Немає сенсу заперечувати, що пластинка обіймала чимало цікавих номерів — від динамічного рока й псевдо-соул-музики до реггі й народних містичних балад. Це сприяло тому, що диск уже став «золотим», а дуже швидко — і «платиновим». Розширений вперше введеними у дію електронними клавішними інструментами, їхній «хеві»-блюз раптом почав сплітатися… з електронною психоделією «Пінк Флойд» (пісня «Без чверті») — і ніби продав першу частку негритянської душі дияволу індустріальної культури. Це, в свою чергу, рафінувало й зачесало первісну агресивність «Лед Зеппелін».

Динозаври з «дирижабля». 5. Сходами на сьоме небо

Олександр Рудяченко

Після стількох стурбованих дзвінків, які пролунали цього тижня у редакції, сьогодні продовжуємо наш відеофільм про творчу долю британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII, 3, 10, 17.IX, ц. р.). А почнемо з уривку найкращої авторизованої біографії тієї славетної формації, видрукованої чотири роки тому Стефаном Девісом під назвою «Молот Бога»: «17 жовтня 1969 року концертом у престижному нью-йоркському залі «Карнегі Хол» відкрилось їхнє четверте американське турне. Вперше через п’ять років — після традиційного скандалу із «Роллінг Стоунз» — туди впустили на виступ британську формацію. Дівоча шифонова блузка та черевики з грубої шкіри вокаліста Роберта Планта, а також одяг гітариста Джіммі Пейджа (мінімум: епоха короля Едварда), викликали справжню сенсацію у снобів. Утім, після фантастичного соло у пісні «Біле літо» хтось із партеру уже поставив перед Дж. Пейджем, прямо на рампу, пляшку охолодженого доброго шампанського. Хоча після концерту власник театру й вирахував із гонорару чищення крісел від… жувальної гумки. Потім почалася концертна траса: Чікаго, Клівленд, Бостона, де група отримала за один концерт 15 тисяч доларів, Буффало, Торонто, Провіденс, Канзас-Сіті. 22 жовтня 1969 року в продаж надійшов альбом «Лед Зеппелін II».

Відтоді, як зазначає в своїй книзі «Молот Бога» Стефан Девіс, їхня історія ввійшла в новий вимір. Коли британський квартет видав другий альбом, дебютна пластинка стояла на 18-й позиції журналу «Біллбоурд» із поміткою: за сорок тижнів продано 800 тисяч примірників. Щойно «Бітлз» випустили свій сакраментальний диск «Еббі Роуд», а «Роллінг Стоунз» побалували публіку — «Нехай ллється кров». Та попри шалену конкуренцію «Лед Зеппелін II» одразу з’явився на 199-й позиції в загальнонаціональній двохсотці, а за тиждень піднявся до 25-го місця. Далі: на місяць та пластинка надійно загніздилася на другій позиції, хоча вже наприкінці грудня скинула з трону «Еббі Роуд» ліверпульської четвірки. Безперечно, «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» були на сьомому небі відрадощів.

5. СХОДАМИ НА СЬОМЕ НЕБО

ЗДОЛАВШИ перший бар'єр — півтора року гонок із дияволом, навесні 1971-го група знову випала з центру громадської уваги. Ледь не рік котилися музичною пресою песимістичні прогнози. Їх свого часу так прокоментував барабанщик «ЛЗ» Джон Бонем: «Так, нам відомі історії про розвал «…Цеппеліна». Але ми ніколи краще не розумілися, ніж тепер. Справа в тім, що ми стільки зробили і в такий стислий строк, що це нас просто тимчасово вичерпало. Потребуємо перерви, щоб далі жити на сцені, щоб не розмочалитися як зірки на сезон». Але вже того року під час концертів по Ірландії музичні оглядачі відзначили нові твори в репертуарі, як-то: «Чорний собака» та інші, що свідчило про обкатування на публіці нової пластинки. Проте швидко фани не дочекалися четвертого альбому британських «хеві»-зірок, чим і скористалися продюсери піратських фірм звукозапису — в продаж надійшли нелегально видруковані концертні записи; найвідоміший бутліг під назвою «На пагорбі, де росте ожина».

Динозаври з «дирижабля». 4. Америка — наче шок

Олександр Рудяченко

Минулої неділі ми зупинились на американському турне британського квартету «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII та 3 і 10.IX), що, працюючи буферною групою на трасі таких місцевих грандів, як «Веніле Фадж» та «МС-5», затьмарили полиск національних зірок і викликали справжній фурор. Утім, европейці потрапили в досить специфічну атмосферу. Як пригадував згодом гітарист Джіммі Пвйдж: «Перш ніж нас побачили в США, уже діяла широка рекламна кампанія. У пресу потрапила інформація про розміри гонорарного авансу», який нам виплатила корпорація звукозапису «Атлантік». Зчинилась веремія, мовляв, до нас приїздить зграї капіталістів. Але журналісти дуже швидко переконалися, що ми інші — коли побачили, як щовечора «Лед Зеппелін» три години підряд грають нон-стоп».

Зауважимо ще й таке: на ті часи формація не мала широкого репертуару. Окрім авторської музики, на концертах виконувалися стандарти — блюзи, класичні рок-н-роли (наприклад, «Нам хотілося вилізти» Бена Е. Кінга), а ще — сучасний матеріал типу «Свіже сміття» групи «Спіріт»; в екстремальних випадках рятували ще ходові й добре перевірені «Бітлз» із їхньою стопроцентною касовістю.

4. АМЕРИКА — НАЧЕ ШОК

«МЕНІ ДОВГО не вірилося в те, що з нами трапилося протягом першого року діяльності», — якось пригадував Джіммі Пейдж. Значно сильніше вражання справила стартова кар’єра на вокаліста «Лед Зеппелін» Роберта Планта, який ще не втратив своєї безпосередності: «Уся та Америка була, наче шок. Бо доти я співав собі старі блюзи та балади Блінга Бой Фултера (справжнє ім’я: Аллен Фултер — американський співак і гітарист, носій традиційного джазу з Північної Кароліни (1903 — 1940 рр.) — О. Р.) у різних англійських фолк-клубах. Раніше я не відвідував Америки, і поки з «…дирижаблем» не прилетів до США на турне. Більше того, я й у Лондоні, відверто кажучи, раніше був тільки тричі». Та сповідь на сторінках «Мелоді Мейкер» 1978 року здається більш щирою, адже сп'яніння першим успіхом давно минуло, і зрілий митець не цурався своїх юнацьких переживань. Тоді як восени 1969-го Роберт Плант так окреслював ситуацію, що склалась в колективі, репортеру тижневика «Н’ю М'юзікл Експрес» -«Ми почали, користуючись виключно славою гітариста Джіммі Пейджа, досить відомого в музичних колах. Саме завдяки цьому мали перші інтерв'ю та належну рекламу. Однак група швидко розвивалась, і нині кожен з нас чотирьох дістав можливість виявити власну індивідуальність».

Динозаври з «дирижабля». 3. Фурор на експорт?

Олександр Рудяченко

До 1968 року рок-н-рол перетворився на музичну культуру, в якій дедалі більшого значення набувала інструментальна винахідливість, ансамблева віртуозність, а свого часу привнесені з біг-бітом із поп-музики комерційні інтереси ставали необов'язковими для будь-якого феномену. Це, в першу чергу, спостерігалося в США, огорнутими тоді молодіжними революційними рухами. Чергове звертання до блюзу, як до реального грунту, в хиткому естетичному світі та вивіреної життям, базової ритмо-інтонаційної школи, звільнило молодих музикантів, як це не видно, від обмежень тодішньої традиційної пісні. То був сигнал до оформлення нової «естетики галасу», де принципового значення набували невідомі раніше: динаміка звуку та використання великою мірою електрично деформованих ритміки і мелодики. Американське блюз-рокове тріо «Джімі Хендрікс Експірієнс» та британська група трьох віртуозів «Крім» стали предтечами й фундаторами основних рис нової рок-музики. З їхньої творчості забелькотіла невідома раніше музична мова, що дозволяючи зберігати традиції минулого й гарантуючи сучасності самобутність, одночасно залишалась відкритою різним стилістичним впливам. Від самого початку лідер-гітарист Джіммі Пейдж та менеджер «Лед Зеппелін» Пітер Грант вловили досить точні вектори. Обидва зробили слушні висновки з художньої поразки квінтету «Ярдбердз» та переломного моменту в світовому рок-попиті; останній відкрили своєю творчістю «Джімі Хендрікс Експірієнс» та «Крім». Хоча, ніби за іронією долі, саме група «Ярдбердз» модельною манерою гри, популяризуванням нових гітарних електроприставок типу «фузбокс» та методів новітнього звукозапису, скажімо, «фідбек» тощо — вже у  п е р ш і й  половини 60-х торували дорогу звуковій революції в рок-н-ролі, яка чомусь і досі уособлюється тільки з двома вище названим ансамблями. А ще — із «ЛЕД ЗЕППЕЛІН», до яких і повертаємося у нашому відеофільмі.

3. ФУРОР НА ЕКСПОРТ?

ОСЬ УЖЕ 20 РОКІВ у рок-н-ролі все слід робити не тільки «талановито, а й вчасно. Бо тут зірками стають лише ті, хто максимально використовує єдиний шанс у житті — ЗОРЯНУ ГОДИНУ. Отже, британський квартет «Лед Зеппелін» ідеально потрапив у просвіт, який по собі на американському ринку залишили їхні земляки, тріо «Крім», яке до осені 1968 року припинило існування. Хоча протестуючи на сторінках тижневика «Нью М'юзікл Експрес» проти трактування своєї групи як «другого «Крім», у квітні 1969-го лідер «ЛЗ» скромно додав: «Мені далеко до ,Еріка Клептона (гітарист «Крім» — О. Р.). Я постійно вчуся. Хоча це англійську публіку, власне, й не цікавить. Бо у нас ходять на концерти з двох причин: або — щоб потанцювати, або — щоб напитися до нестями. Для більшості немає навіть значення, хто там на естраді і що грає».

Динозаври з «дирижабля». 2. Благословенне будь, фіаско!

Олександр Рудяченко

У першій пошті, що швидко відреагувала на початок відеофільму про «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» (див. «МГ» за 27.VIII), — слушний закид про історичний контекст, в якому дебютувала та супергрупа 1960-х. Негайно виправляємо становище: кидаємо погляд у минуле… У світовій рок-музиці 1968—1969 роки видалися на диво врожаїстими. Рясно виникали нові формації, записувалися історичні альбоми; вирувало новаторство, важливе й досьогодні. 1969 року квартет «Пінк Флойд» видав пластинку «Амагамма», яка вплинула на всі подальші групи, орієнтовані на електронну стилістику. На фірмі «Вертіго» видрукував свій другий, легендарний диск «Сюїта Валентина» британський секстет «Келосейм», що рухався в жанровому векторі блюз — джаз — рок. Американський віртуоз гітари Джімі Хендрікс народив «Електричну господарку» (1968), що ділилася зі світом своїм футурологічним рок-н-рольним прогнозом. Кілька відомих англійських музикантів: гітарист і клавішник Роберт Фріп, барабанщик Майкл Джілс та басист Грег Лвйк — заснували «Кінг Крімсон», що дебютував у грамзаписі проектом «При дворі Малинового Короля». Квартет флейтиста Йєна Андерсона заявив про себе (1968) пластинкою «Це було». Батько білого блюзу, гітарист Джон Майєл записав разом із Еріком Клептоном «Щоденник групи», а потім, 1968-го, — ще два рафінованих альбоми. Європа заточилася в бік тотальної рок музики..

2. БЛАГОСЛОВЕННЕ БУДЬ, ФІАСКО!

САМЕ в ті роки починали кар’єру й Інші теперішні класики — «Йєс» та «Блек Саббет». Закочувалася зоря «Бітлз». Набула популярності одна з перших рок-опер: «Томмі» квартету «Зе Ху» (1969), бо таки першу ще 1965-го створив "британський квінтет «Претті Сінгс» — «С.Ф. Смуток». Світ уже регулярно «Роллінг Стоунз», «Муді Блюз», «Тен Йєарз Афте», Манфред Ман. У повітрі носилася цікавість до колишніх і нових кумирів, хоча щось у світі змінилося: ЛІДЕРА НЕ БУЛО. Якщо визначати жанрово, то 1968 рік минув у Великобританії під прапором блюзу: вершина у Джона Майєла, доскіпливість — у «Флітфуд Мек» і, звісно, пік світової популярності у ділах рафінованого, в першу чергу, — інструментального тріо «Крім». На планеті вичерпувала себе ера співаків — починалася ера високотехнічних виконавців. Спрагло всотував у себе рок-н-рол усе: від фольклору до авангардного джазу, розвиваючись як  в і д к р и т а  естетична система. Саме в такій атмосфері — гострої конкуренції, оформилося творче обличчя групи «ЛЕД ЗЕППЕЛІН». Оцінивши парші їхні кроки, чимало критиків побачили в тому квартеті тільки безпосередніх спадкоємців «Крім» — легенди, яка жила майже три роки, але залишила по собі чотири пластинки, хоча одну, «Майно ДІзраелі» — справді вдалу.

ОТЖЕ, два кваліфіковані студійні музиканти, гітарист Джіммі Пейдж та мультиінструменталіст із клавішною орієнтацією Джон Пол Джонс шукали собі потрібних колег. Після тривалих пошуків і прослуховувань вони спинилися на двох маловідомих артистах.

Динозаври з «дирижабля». 1. Двадцять років тому

Олександр Рудяченко

Спасибі вам, друзі, що ви повертаєтеся з відпусток. Спасибі, любі, що не забуваєте про наші обіцянки й регулярно нагадуєте про них. Ні, «Молода гвардія» звертає увагу на ваші листи із терміновими запитаннями: «Коли ж почнеться серіал «МЕТАЛУ ВСІ РОКИ ПІДВЛАДНІ». Власне, він уже почався — публікаціями про «ГАНЗ Н'РОУЗІС» (28.V), «АС/ДС» (30.VII) та «БЛЕК САББЕТ» (6 і 13.VIII). Про «Айрон Мейден», Оззі Озборна, Удо Діркшнайдера. яких ми представляли цього року, не згадуватимемо. Бо відсьогодні поведемо мову про справжніх динозаврів, апостопів «хеві».

Отже, відеофільм із продовженням: «ЛЕД ЗЕППЕЛІН» — сліпуче сузір’я талантів на рок-н рольному небокраї першої половини 70-х, батьки «важкого» блюзу, що нині обріс тисячами епігонів, цілий розділ в історії рок-музики. Хоча… Як заявив в інтерв'ю «Мелоді Мейкер» вокаліст Роберт Плант: «Суть цього ансамблю полягає в тому, що ми робимо виключно те, що хочемо. Якщо маємо на те бажання». А в своєму підручнику «Мистецтво рок-н-ролу» (1983) американець Чарльз Т. Браун роз'яснив: «Так, іноді славу тієї групи затьмарювали інші британські ансамблі, що, звісно, завдавало деякої шкоди «Лед Зеппелін». Утім, той квартет мав шалений успіх упродовж ряду років — однаковою мірою завдяки виконавській майстерності, самобутності та маркетингу. То був всебічно розвинений ансамбль, що поєднав у собі впливи різних жанрів».

1. ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

ДЛЯ майбутніх «ЛЗ» усе малося з... безвиході. У липні 1968 року наказала довго жити британська група «ЯРДБЕРДЗ» («Свійські птахи»), в досить строкатому репертуарі якої спочатку домінував ритм-н-блюз, хоча деякі фахівці бачать у тому квінтеті попередників такого стилю, як хард-рок. Наприкінці своєї кар’єри, записуючи шостий американський альбом «Маленькі ігри», та група уже не плодила хіти, а здебільшого експериментувала у студіях звукозапису, шукаючи нову суміш психоделії та енергійного, до-«металевого» звуку. Окрім іншого, смаки продюсера Мікі Моста, котрий опікувався ділами, скажімо, Донована — а пізніше відомої киянам на власні очі Сюзі Кватро і невідомих «Смоукі» — та власне музикантів дедалі діаметрально розходилися. Словом, коли записувався той останній альбом, групою «Новобранців» — назву колективу можна й так перекласти — уже заправляв 24-річний лідер-гітарист Джіммі Пейдж, котрий на тім посту змінив таких двох славетних попередників, як Ерік Клептон та Джеф Бек; саме їм група завдячувала прекрасною репутацією і у меломанів.

Arto Lindsay—Invoke (Righteous Babe, 2002)

Роман Піщалов

Гітарист Арто Ліндсі — це легенда. Він був учасником дадаїстського ноу-вейв-гурту DNA та джаз-нойзової групи Ambitious Lovers. Він — один з найцікавіших музикантів центрального Нью-Йорку. Попри всі ці досягнення, музика його залишається здебільшого невідомою як у США, так і за їх межами. Його п’ята сольна робота “Invoke” є колекцією приємних пісень, що віддають данину Бразилії, в якій він народився та виріс. Нічого на ньому не свідчить про невгамовність ранньої музики Арто. Всі пісні цього альбому є грою у босса-нову, десь перероблену з огляданням на соул ("Illuminated") або прикрашену мікросаунд-ефектами (“You Decide”). Тільки гітара, звук якої видряпує вухо, в "Predigo" (співпраця з бразильцем Чіко Сіенсом), “In The City That Reads” (співпраця з американським гуртом Animal Collective) та “Clemency” нагадує про минуле творця „ніякої хвилі”. Закриває альбом кавер бразильського хіта 60-річної давнини "Beija-me".

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 7.

Fennesz—Venice (Touch, 2004)

Роман Піщалов

Венеція — це місто, що вмирає: канали смердять, стіни домів покриваються цвіллю зсередини і ззовні, рівень моря безупинно підіймається, будинки повільно погружаються у воду, нічого не працює, і агонія міста продовжується тільки завдяки дотаціям і туристам. Проте, є щось привабливе в цьому вмиранні смертельно пораненої культури, і колишня столиця середньовічної торгівельної імперії знову і знову надихає на творчість нових художників. Цього разу це австрійський художник звуку Крістіан Феннеш, відомий своїми різноплановими релізами “Hotel Paral.lel” (1997), “Endless Summer” (2001), “Field Recordings 1995–2002” (2002). Його нова робота містить ембіентні п’єси, призвані, напевно, відтворити атмосферу міста за допомогою гітари з надпотужним дісторшеном і електронних шумів. Це інтенсивне використання гітари у комбінації з шарами деконструктивного нойзу приємно відрізняє його від легіонів ґлітч-музикантів, що працюють сьогодні виключно у комп’ютерній естетиці. “Venice” — чарівний альбом! З власним настроєм. Коли його слухаєш, виникає відчуття, ніби чекаєш на щось. На що? На смерть? Ні, не на смерть, але на нову зустріч, яка, можливо, змінить твоє життя. Музика, наповнена сонячним теплом, пливе, як міраж собору св. Марка в тумані, що підіймається вранці з Адріатичного моря. На єдиному треку зі співом — “Transit” — можна почути енігматичний голос Дейвида Сілвієна.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 5-6.

Casiotone For The Painfully Alone—Answering Machine Music: A Brief Album in Twelve Parts (Tomlab, 2002)

Роман Піщалов

Casiotone For The Painfully Alone — це музика з сильним присмаком саморобки, що звучить як записаний за пару вихідних концерт для дружньої вечірки студентів-очкариків. Щире аматорське бурмотіння під звуки іграшкових клавішних на батарейках, придбаних у магазинах Армії Спасіння. Цей кишеньковий лоу-фай-поп зроблений дешево, але звучить зворушливо. Так звучить визнання у коханні, записані на автовідповідач, який, до речі, при записі цього альбому теж застосовувався.

За Casiotone For The Painfully Alone стоїть колишній студент кінофакультету Овен Ешворт з Сан-Франциско. Ешворт почав займатися музикою в 1997, коли зрозумів, що писати пісні — це дешевший спосіб розповідати історії, ніж знімати фільми. “Answering Machine Music” вперше вийшов у 1999 на власному лейблі Овена Cassingle USA і через три роки був перевиданий німецьким лейблом Tomlab. Після його успіху та виходу другої роботи — “Pocket Symphonies For Lonely Subway Cars” — Овен покинув свою квартиру і відправився у турне разом з Rapture, Xiu Xiu, Kill Me Tomorrow і навіть виступав у Європі.

Овен якось сказав, що “Answering Machine Music” є таким собі кивком у бік “Metal Machine Music” Лу Ріда, але немає на світі двох настільки різних речей, як витвір колишнього лідера Velvet Underground (шум, шум і нічого крім шуму) й іграшковий синт-поп-одинак з західного узбережжя США (музтерапія самотності). Я знову і знову слухаю ці невигадані й вигадані історії “When The Bridge Toll Was One Dollar”, “Casiotone For The Painfully Alone Joins The Foreign Legion”, “Baby It's You”, “I Should Have Kissed You When I Had A Chance” і думаю: «Невже це звичайне чудо створено на батарейкових Casio та Yamaha?»

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 4.

The Books—Thought for Food (Tomlab, 2002)

Роман Піщалов

На цій платівці музику перепустили через м’ясорубку комп’ютерного редагування. При цьому деконструювали її не так, щоб вже нічого не можна було розчути, а так, щоб після цього знущання збереглися впізнавані звуки інструментів і натяки на мелодії. Звучить отримана у результаті музика по-різному — то як відредагована репетиція струнного квартету, то як спаплюжений кантрі, то як запис із знімального майданчику кіностудії.

У складі Books двоє — американець Нік Заммуто та голландець Пол де Йонґ. Нік грає головним чином на гітарі та банджо, Пол — на віолончелі. Музику роблять так: при записі вони грають щось разом або поодинці, потім записані пасажі ріжуть та знову склеюють де в петлі, де в «імпровізації», до них додають семплів з американських платівок 1950-х — 1960-х, фрагментів реклами, уроків англійської, проповідей. Так музика стає результатом маніпуляцій із інструментами та їхніми звуками, але маніпуляцій вмілих. Виникає цікавий ефект: слухаєш музику, а вловити її не можеш. Намагаєшся зазирнути в її обличчя, але зробити цього тобі не вдається — музика якимось неймовірним чином весь час вислизає від тебе. Як уві сні.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 4 (2004). — Стор. 3-4.

Muslimgauze

Роман Піщалов

Хто такий Muslimgauze? Muslimgauze — це музика. Велика кількість музики. І це — міф, який виник навколо однієї людини на ім’я Брін Джонс (1961–1999), яка цю саму музику робила. Брін жив у Манчестері, займався графікою, а у 1982 році почав свою звукозаписуючу діяльність під назвою E.G. Oblique Graph. Під цією назвою вийшли кілька касет, що зафіксували його перші вправи з 4-доріжечним магнітофоном. 1983 року він випускає першу роботу під ім’ям Muslimgauze — платівку “Kabul” — і стає відомим загалу шанувальників індустріальної та електронної музики саме під цим ім’ям.

Початок 1980-х, як і сьогодні, був часом військових конфліктів на Близькому Сході і Середній Азії: радянські війська в Афганістані, ірано-іракська війна, армія Ізраїлю в Лівані... І народжена у цей час музика Muslimgauze назавжди залишається забарвленою в про-арабські та про-палестинські тони. Хоча Брін не був ані мусульманином за вірою, ані арабом чи палестинцем за походженням, Muslimgauze беззастережно виступав на боці палестинців проти Ізраїлю, на боці Іраку проти американців і британців, і свої записи розглядав, як спосіб висловлення протесту проти несправедливості, яку допускають Ізраїль та західний світ по відношенню до палестинців, арабів і мусульманського світу в цілому. До політизації музики Muslimgauze підштовхнуло вторгнення ізраїльської армії до Лівану у 1982 році, і назви композицій та альбомів відображали його захоплення ісламським Сходом та небайдужість до подій на ньому: «Кабул» (Kabul, 1983) — столиця Афганістану, на території якої радянські війська та війська офіційного уряду воюють з партизанами-ісламістами; «Абу Нідал» (Abu Nidal, 1987) — провідник терористичної групи Арабські Революційні Бригади, застрелений у 2002 році у Багдаді; «Ґвалтування Палестини» (The Rape Of Palestine, 1988); «Інтифада» (Intifaxa, 1990); «Окуповані території» (Occupied Territories, 1996).

Хоча у 1980-90-х музику Muslimgauze асоціювали з індастріелом, проходив він по цій категорії лише тому, що інших слів для охарактеризування його стилю не знайшлось. Насправді він був так само далекий від деконструктивістів Einsturzende Neubauten чи дадаїстів Nurse With Wound, як і від своїх сусідів-індіпендетів Happy Mondays чи Charlatans. Його стиль — це стиль Muslimgauze.

Іванов Даун: стаття з ненаписаної енциклопедії української експериментальної музики

Роман Піщалов

Коли сучасники з «Рабботи Хо» не могли продемонструвати нічого крім своїх надмірно розбухлих амбіцій, а від зарозумілого гітарного конструктивізму «Біакорд» просто нудило, «Іванов Даун» були єдиними, хто на початку 1990-х рр. змогли запропонувати живий, ориґінальний підхід до музии. Клоуни з «ВВ» все ще загравали з натовпом і видавали з себе народних героїв, одначе «Макет», лідер індастрієл-нойз-гурту, зробив те, на що так довго чекаєш від справжнього майстра, — повністю порвав з псевдонародними фокусами і почав творити правдиво космополітичне мистецтво, що його могли би зробити і в Манчестері, і в Йокогамі, і в Сіетлі.

«Іванов Даун» вийшли з Броварів, промислового міста-супутника Києва. Історія не зберегла відомостей щодо того, звідкіля з’явилася назва гурту. Іванов — типове російське прізвище, а додаток «даун», схоже,  натякає на певний психічний розлад, нездатність адекватно сприймати дійсність. Наприкінці 1980-х рр. Олексій «Макет» Дегтяр тусувався з «Альтернативою», що в свої музиці рухалися стежкою нових романтиків. Аж ось ґрупа припинала своє існування, і він переключився на лоу-фай-нойз-пост-індустріел. Об’єднавши свої зусилля з Андрієм «Салехом» Саліховим (бас) і Сергієм Сахно, він вирушив досліджувати невідомі області нових збуджуючих вібрацій. Дебютний виступ гурту на фестивалі «Йолки-Палки» у січні 1990 року привернув особливу увагу любителів андеґраунд-музики, і музиканти мало не миттєво перетворилися на зірок. Протягом року склад реформувався, і сформувалось ядро гурту з таких учасників: «Макет» (гітара, вокал), «Салех» (бас) і Володимир «Лимонад» Федюшин (барабани). Час од часу склад змінювався, «Салех» перейшов на гітару, приходили й шли бас-гітаристи та барабанщики, але неодмінним учасником групи залишався «Макет». В середині 1990 року зробили перші записи.

Черпаючи своє натхнення в King Crimson, Sonic Youth, Psychic TV, протягом періоду 1991-1993 рр. «Іванов Даун» запропонували серію шумних гітарних виступів, а пізніше «Макет» (автор більшости музичного та текстового матеріялу), розвиваючись, звернувся до електроніки та комп’ютерів. Треба зазначити, що в Україні «Іванов Даун» були справжніми музичними дисидентами, творячи одверто міську культуру в переважно селянській — за світосприйняттям — країні, що нею Україна була та лишається. Вони запропонували щось таке, що більшість слухачів збагнути не могла, тим-то популярність їхня обмежувалась невеличким колом справжніх поціновувачів.

Throbbing Gristle: місія мертвих душ

Роман Піщалов

«Індастрієл», здавалося, чудово підійшов для заповнення пустоти, що утворилася після того, як захлинулася апокаліпсична риторика панк — року. Речі, які живили агресію панку (нудьга повсякденного життя, безглуздість цілеспрямованої й осмисленої діяльності) лишила двері відкритими, запрошуючи до всеосяжного вивчення й адекватного віддзеркалення у мистецтві занепаду капіталізму. У напруженій атмосфері Лондона 1977-го, коли суспільний лад Англії стояв на порозі хаосу — сектантські розборки усередині соціальних груп, сутички між фашистами і ультралівими, насильство на вулицях і фінансова криза, коли чорні окуляри служили ширмою, що приховувала параною і фобії, «1984 рік», здавалося, чекав за кожним рогом. Панк на той час далеко не пішов: його стиль перетворився в позу, став предметом комерційного споживання. Було необхідно щось нове, але що? Індастрієл став неминучою реакцією на те, у що, в остаточному підсумку, перетворився панк-рок — старий добрий рок-н-рол.

Throbbing Gristle ніколи не були музичною групою в чистому вигляді. Організований 1976 року Дженезісом Пі-Орриджем, Пітером Крістоферсоном, Козі Фанні Тутті та Крісом Картером, гурт був скоріше певним художнім проектом, місією в суспільстві, яке переживає другий промисловий переворот.

Перед тим як об'єднатися кожний з учасників проекту пробував себе у різних областях навколохудожньої діяльності. Дженезіс Пі-Орридж наприкінці 1960-х тусувався в середовищі лондонського андерграунду, брав участь у діяльності художньої групи «Галактика, що вибухає» (Exploding Galaxy) і випускав свій власний часопис Worm. У 1972 оду він знайомиться з довгоногою красунею Козі, і вдвох під назвою COUM Transmissions з перформенсами та хеппенінгами вони об'їжджають пів-Англії. 1976 року COUM Transmissions своєю ретроспективною виставкою «Проституція» у лондонській галереї ICA вчиняють міжнародний скандал. Пітер Крістоферсон працював у художній агенції, що робили обкладинки для платівок Pink Floyd і Led Zeppelin. Але з усіх майбутніх членів TG тільки Кріс Картер грав на музичних інструментах і серйозно займався експериментами зі звуком — збирав власну апаратуру і у нетрадиційний спосіб використовував вже існуючу.

Suicide

Андрій Горохов

Давно чекав я на цей момент — коли ж я нарешті зроблю передачу про нью-йоркський електро-дует Suicide. На що я власне чекав?

Скоріше за все, на книгу, в якій будуть у подробицях описані божевільні і скандальні концерти гурту і вигадливий психічний світ його учасників, а також процитовані інтерв'ю з ними, з яких стане зрозуміло, чому вони робили саме таку музику.

На що ж я, у результаті, дочекався? Бум навколо гурту Suicide — недооціненого у 1970-х, а потім несправедливо забутого, але проте дійсно культового — якось потроху розсмоктався. Від першого — геніального — альбому гурту мене вже не кидає в дрож, більше не можу я назвати себе і щирим шанувальником співака Алана Веґи. Альбом Алана Веґи з фінським мінімал-техно-дуетом Pan Sonic, що вийшов пару років тому назад, жахливо розчарував. Книга так і не з'явилася, а рідкісні інтерв'ю щоразу видавалися якимись невиразними і такими, що нічого, по суті, не говорять. Новий альбом Suicide і далі відкладався. І ось, нарешті, було оголошено, що він вийде наприкінці жовтня... я почитав прес-реліз — обіцяно багато нового і різноманітного — ледь не скретчінґ, себто дряпання грамплатівок у дусі хіп-хоп. Все це схоже на чергове розчарування, адже учасники Suicide випустили вже масу посередніх альбомів. Я зрозумів, що треба спішно робити хвалебну передачу, яка зіб’є з пантелику ще до того, як вийде альбом, адже якщо він виявиться катастрофічно слабким, у мене може взагалі зникнути бажання вимовляти слово Suicide.

А проте, це явище у царині рок-, поп- та електро-музики належить до тих, що вельми інтригують і бентежать.

Старий посміхнувся

Дженезіс Пі-Орридж

 

Чи помреш ти для мене?
Чи любиш ти мене настільки, щоб розтатися з життям?
Тут, у цій пустелі.
Місто, що гине.
Як сильно ти любиш мене?
Невже світ такий сумний?
Старий посміхнувся на це
У кафе в Танжері,
Весь у шрамах від ліктя до зап'ястя.
Сьогодні я, можливо, куплю цю книжку.
А я дивлюсь на хлопця, моя рука на його стегні,
Коли я прямую до ліжка.
І він почав усміхатися
Сумною посмішкою хлопця, що лежить у ліжку.
І старий посміхнувся, коли
Голка почала тремтіти, тремтіти, тремтіти у конвульсіях,
І маленькі краплі падали з голки на підлогу.
Він відвернувся,
Розмірковуючи — що робити зі знанням?
Холодна холодна вода в чаші на підлозі біля ліжка.
23 дні та 23 години на добу.
І старий посміхнувся, коли вена набухла, і пішла кров,
Коли вставив голку у руку,
Дивлячись, як горить і крутиться під склом кров,
Розмірковуючи: де він буде завтра,
Розмірковуючи: куди його занесе,
У кафе в Танжері
До нього підсів капітан Кларк.
Він працював на поромі 23 роки й один день,
Перевозячи наркоманів, дівчат і трупи до Іспанії,
Дивлячись, як труни стоять у ряд біля води;
Ти потонеш, якщо ти мертвий.
Холодна холодна вода.
І ти дивишся на небо.
Вгорі хмара,
І всім однаково, чи ллє на тебе дощ, чи ні.
І старий посміхнувся,
І його рука напружилася, коли він сплатив рахунок.
Я зайшов за ріг
До кімнати на Бовері.
Хлопець зігнувся удвоє, голий на підлозі,
Натирався якимось кремом.
Це все тільки сон?
Подивися на сліпих,
Що сидять у ряд (у кожного — біла тростина)
Та говорять у телеекран.
Вони намагаються з'їсти нас
У поламаного ліжка,
Вони завжди божевільні.
А капітан Кларк запрошує на борт:
Рейс 23, Нью-Йорка – Маямі.
Він розбився у лісі.
Палаючі тіла холодніють.
Люди блюють кров'ю
З криками: «Чому? Чому я?»
Усі говорять, що я збожеволів,
Усі говорять, що я збожеволів,
Вони завжди говорили, що я божевільний.
Бачу себе у водостічній канаві, у воді,
І з мене звисає гангрена з водяними крилами.
Тому що ми хочемо вбивати без жалю
З широко відритими очима, так збентежені перед стіною.
Це тривало так довго, і я думаю — хто тут?
Холодна холодна вода,
Холодна холодна вода.
Старий посміхнувся, коли повертався в кафе.
Чашка кава в оточенні друзів.
Невже світ такий сумний?
Так ти мене любиш?
А коли я приставлю до твого горла ніж?
Це міг бути тільки я.
Ти міг би зробити це для мене.
І старий посміхнувся
Своєю звичною посмішкою,
Поступово старіючи, приводячи до ладу речі,
Дотримуючи акуратність у справах,
Сидячи у кафе в Танжері.
Так наступає кінець світу
Пошепки.

 

Переклад пісні "The Old Man Smiled" з альбому Heathen Earth (1980) гурту Throbbing Gristle.

 

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — № 1 (2003). — Стор. 48-49.